Політичні партії Західної України.

Кардинальні зрушення в соціально-економічному та політичному житті чільних країн Європи та США, зростання політичної активності робітничого класу та селянства, інтелігенції, «білих комірців», прагнення до здобуття національних держав рядом європейських народів не могли обминути підавстрійські землі України. Українці, так само як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули національної свободи, але їх ситуація була значно гіршою, оскільки на їхні землі заявляли свої претензії поляки (Галичина), угорці (Закарпаття), румуни (Буковина). Це викликало, особливо в Галичині, гострі антагонізми, причому на перший план виходили вже не українсько-австрійські, а українсько-польські суперечності.

Національне пробудження українців Галичини за таких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не блукали в темряві москвофільства, марксистських химер, які, по суті, ігнорували національне питання або трактували його у дусі, вигідному для імперій. На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899). Нова політична структура поєднала широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському натискові в Галичині.

Ця партія прагнула державної самостійності України, а як програму-мінімум ставила перед собою досягнення автономії в Австро-Угорщині. До Національно-демократичної партії увійшли визнані авторитети суспільно-політичного життя України Іван Франко, Михайло Грушевський. Керівником партії став публіцист Євген Левицький (1870—1925), колишній голова львівського українського студентства, творець першої в Україні політичної партії європейського зразка — Русько-української радикальної партії. Того ж 1899 року він разом зі своїм сподвижником В. Охрімовичем заснував газету «Будучність», пізніше став редактором «Діла». Прекрасний організатор і тактик, Левицький успішно здійснював роботу в масах, він вивів партію за межі кабінетів та залів, на скликаних нею вічах збиралося до 20 тис. селян, які все активніше підтримували своїх кандидатів на парламентських виборах. Левицький дбав про те, щоб спільно з українцями Галичини виступили українці Закарпаття та Буковини, і невдовзі і в цих регіонах активізувався національний рух (так, у 1906 р. в Буковині було створено Українську радикальну партію, в якій чільну роль відігравали брати І. та О. Поповичі, та Соціал-демократичну партію).

1907 року спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося добитися загального і прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок). Тепер нарешті дістали змогу вільно голосувати робітники, бідні селяни, сільська молодь, яка не мала власного господарства, що збільшило українське представництво в парламенті. Однак виборчий закон не був справедливим, оскільки мандати для всієї Галичини (і східної — української, і західної — польської) призначалися не пропорційно до національного складу населення. В результаті зі 106 мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам — 78, тоді як українці мали б отримати як мінімум утричі більшу кількість. Саме тому і через фальсифікацію виборів більшість у місцевому галицькому соймі (парламенті) залишалася за поляками.

На початку XX ст. значно зміцніли зв'язки між українцями підросійських та підавстрійських земель, з Галичини всупереч заборонам царського уряду йшли на Наддніпрящину книги та часописи, були налагоджені інтенсивні контакти між провідними суспільно-політичними діячами обох частин України. Характерною у цьому відношенні постаттю був Михайло Грушевський, який з однаковим успіхом працював і в Києві, і у Львові. У Києві часто бував Іван Франко, у Галичині — Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка (мати Лесі Українки) та ін. У тривалому листуванні перебували поетеса Леся Українка та буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Швидко відроджувалося почуття єдиного українського народу «від Сяну до Дону».

У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана, ірландця за походженням. Еган об'їздив весь край і вжахнувся від трагічного стану українських селян, жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськими лихварями. Меморандум Егана у цій справі, скерований до уряду, позитивно вплинув на становище українців. Уряд розпочав аграрну реформу, вжив певних заходів, щоб підтримати українську бідноту. Але це були заходи, які не могли радикально змінити ситуацію. Самого ж Егана за його шляхетну й гуманну діяльність було злочинно вбито...

Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієві форми впливу на уряд Австро-Угорщини та краю. Звичайно, великі надії покладалися на вибори до парламенту, однак через недосконалий закон про вибори, махінації з боку влади, переважно польських шовіністів, навіть залякування й терор українці були представлені у загальноімперському (у Відні) і особливо місцевому (у Львові) парламентах далеко не належною мірою. Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи вбили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацького повіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський (1887-1979) пострілом з револьвера вбив намісника Галичини — графа Потоцького, лідера польських шовіністів Галичини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

Проблема цього університету стала однією з найболючіших точок українсько-польського протистояння. У цьому питанні польський великодержавний шовінізм показав себе в усій своїй «красі», не даючи українцям ніяких шансів на задоволення своїх елементарних національно-культурних потреб. Ще у 1883 р. українські студенти вимагали запровадження в університеті української мови (досі домінували тут німецька та польська) та відкриття кафедри історії України. Тільки через 11 років така кафедра була відкрита (її очолив професор М. Грушевський), але поширення української мови не пішло далі неї. Прохання та петиції, звернені аж до Відня, не давали результату. Так, всупереч компромісному рішенню Відня, щоб деякі документи й промови читалися латинською мовою, ректор — поляк Дембінський демонстративно став читати польською. У відповідь — протести студентів-українців, які силою були придушені польськими студентами. Тоді українці почали вимагати створення паралельного університету з українською мовою навчання, перейшли від прохань до демонстрацій і страйків. У відповідь — арешти, відкриття судових справ («справа 100»). Австрійський уряд вже погоджувався на відкриття українського університету, але опір чинили польські шовіністи, які ще з більшим завзяттям прагнули придушити український студентський рух, організовуючи «боївки». Під час однієї зі спровокованих ними сутичок загинув український студент Адам Коцко (1910), що поклало край надіям частини української громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками й викликало новий виток напруги у відносинах між українцями та поляками. Врешті українці добилися остаточної згоди імператора Франца Йосифа II на відкриття свого університету, але це мало статися тільки у 1914—1915 pp. (вибух світової війни не дозволив реалізувати цей намір).

Український національний рух у таких умовах набуває нових форм, стає краще організованим. Стало зрозуміло, що треба максимально використовувати легальні можливості й готуватися до тяжких випробувань, передчуття яких чулося в повітрі. Український провід руху прагнув належним чином відреагувати на виклик часу. Це знайшло свій вияв у формуванні наприкінці XIX ст. за польськими та чеськими зразками спортивно-пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл-Батько») та «Січ», члени яких гартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Видатними їх організаторами виступили адвокат Кирило Трильовський (1864—1941) та педагог Іван Боберський, причому останній став також батьком українського спорту.

Висновки:Процес створення політичних партій на території Західної України був менш болючішим ніж в Східній. Пояснювалося це насамперед ліберальним ставлення місцевої влади до місцевих національних рухів. Окрім того поряд з українськими партіями діяли й інші єврейські і т. д.

1. Проаналізуйте політичне становище краю.

2. Чому на Західній Україні діяльність партій була більш відкритою?

3. Проаналізуйте взаємодію та особливості відносин різних національних партійних організацій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні партії Східної України.	\|	У функції засобу обігу — гроші виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують їхній обіг.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.