• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Роль бухгалтерського обліку в управлінні банком, його види та призначення

Банкиздійснюютьсвоюдіяльністьнафінансовихринкахіналежатьдокатегоріїпідприємств — фінансовихпосередників.
В Україні банківська система має дворівневу структуру, що відповідає моделі кредитної системи розвинутих країн: на першому рівні — Національний банк України, на другому — банки, які ведуть комерційну діяльність.

Національний банк виконує традиційні функції, характерні для центрального банку держави: розробляє та проводить грошово-кредитну політику, є емісійним і розрахунковим центром країни, банком банків та банкіром уряду. Він належить до органів державного регулювання, і тому його доходи і витрати визначаються кошторисом, затвердженим відповідно до чинного законодавства.Національний банк є суб’єктом господарської діяльності, має статус юридичної особи і належить до неприбуткових організацій, оскільки отримання прибутку не є метою його діяльності.

Комерційні банки організовують та здійснюють міжгосподарські розрахунки і грошові платежі, залучають заощадження населення, капітали та інші грошові кошти, що вивільняються в процесі господарської діяльності, і надають їх у позику, використо­вують для інвестиційних операцій тощо. Отже, особливість господарської діяльності банку на відміну від інших комерційних підприємств полягає в тому, що вони мають справу з фінансовими ресурсами, тобто залучають вільні фінансові ресурси і розміщують їх в активні операції з метою отримання прибутку.

Оскільки комерційні банки ведуть господарську діяльність з метою отримання прибутку, вони одночасно є суб’єктами і господарської, і підприємницької діяльності, що мають статус юридичної особи.

Національний банк та комерційні банки, як і всі інші суб’єкти господарської діяльності, зобов’язані вести фінансовий бухгалтерський облік своєї діяльності та складати фінансову звітність відповідно до вимог чинного законодавства. Необхідність ведення фінансового обліку усіма підприємствами пояснюється його значущою соціальною функцією.

Ефективна господарська діяльність в умовах ринкової економіки можлива тільки за умови забезпечення рівного доступу учасників ринку до фінансової інформації, яка дає змогу кожному з його учасників зробити висновки щодо очікуваної прибутковості або збитковості ще до проведення ділової операції і завдяки цьому запобігти зайвої втрати коштів.

Справді, якщо вкладник, не володіючи фінансовою інформацією про низьку ліквідність і низьку прибутковість діяльності банку, розміщує в ньому депозит, сподіваючись тільки на отримання обіцяних високих процентів, він ризикує втратити кошти з-за банкрутства банку. Керівникові та менеджерам банку інформація необхідна для оцінювання фінансового здоров’я банку з метою розроблення стратегії розвитку банківського бізнесу і прийняття поточних управлінських рішень щодо доцільності здійснення окремих банківських операцій і впровадження нових банківських продуктів.

Адже виникає потреба обміркувати питання: з якого джерела і в якому вигляді учасники ринку можуть отримати фінансову інформацію, що характеризує діяльність банку, і хто є гарантом її правдивості? Наявність правдивої фінансової інформації є однією з найважливіших передумов оптимізації ринкових процесів і сталого соціально-економічного розвитку суспільства. У зарубіжній економічній літературі забезпечення рівного доступу учасників ринку до інформації визначили як закон «симетричної інформації». У державах з ринковою економікою забезпечення рівного доступу до фінансової інформації та її якості належить до об’єктів державного регулювання.

У процесі економічного розвитку суспільства, а разом із цим і ринкової системи господарювання, функцію забезпечення учасників ринку якісною інформацією про фінансово-економічний стан підприємства став виконувати фінансовий бухгалтерський облік. Він є важливою складовою інформаційної системи управління будь-якого підприємства. Зверніть увагу, саме фінансовий, а не управлінський бухгалтерський облік. Управлінський облік виник значно пізніше, як логічне продовження фінансового обліку. Публічні фінансові звіти є кінцевим продуктом фінансового бухгалтерського обліку і розкривають інформацію про фінансовий стан підприємства та результати його діяльності. Така інфор­мація учасникам ринку надається підприємствами шляхом оприлюднення у відкритій пресі загальних фінансових звітів, правила складання, формат, зміст та порядок публікування яких регулює держава.

Учасників ринку, котрі користуються інформацією з фінансових звітів, називають користувачами звітності, а фінансові звіти, що є кінцевим продуктом фінансового бухгалтерського обліку, — фінансовою (зовнішньою) звітністю, оскільки така звіт­ність насамперед повинна задовольняти потреби у фінансовій інформації зовнішніх щодо підприємства учасників ринку. Дозовнішніх користувачів фінансової звітності належать акціонери, кредитори, інвестори, різні органи державного управління, громадськість тощо, довнутрішніх користувачів — менеджери підприємства. Отже, користувачі звітності — це фізичні особи та підприємства, котрі потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень.

Історично спочатку бухгалтерський облік існував лише як засіб реєстрації господарських операцій методом подвійного запису і складання загальної фінансової звітності й ототожнювався тільки з фінансовим бухгалтерським обліком. Спочатку ця інформація використовувалася для визначення результативності бізнесу загалом: його прибутковості або збитковості, оцінки фінансового стану, а також для цілей оподаткування. Згодом, уже на початку ХХ ст., стало зрозумілим, що традиційний фінансовий бухгалтерській облік не повною мірою задовольняє інформаційні потреби управління підприємством в умовах загострення конкуренції, ускладнення технології та організації його господарської діяльності. Подолання обмежень фінансового бухгалтерського обліку відбувалося в напрямі посилення його контрольної функції шляхом використання системи калькулювання стандартних витрат виробництва й оперативного аналізу відхилень. Цим самим і був започаткований новий вид бухгалтерського обліку, який за змістом і призначенням суттєво відріз­нявся від фінансового бухгалтерського обліку і дістав назву «управлінський облік».

Наступний етап розвитку управлінського обліку почався в середині 30-х років ХХ ст. Він пов’язаний насамперед із розробленням систем калькулювання змінних витрат (директ-костинг) і обліком по центрах відповідальності.

Унаслідок упровадження названих вище систем калькулювання витрат сформувалася окрема підсистема бухгалтерського обліку, яка використовувала не тільки грошові вимірники й була орієнтована не на вимірювання загальних витрат на виробництво продукції для складання публічної (зовнішньої) фінансової звітності, а на складання внутрішньої звітності з урахуванням інформаційних потреб менеджерів різного рівня, орієнтованої на прийняття поточних управлінських рішень. Отриману в рамках цієї підсистеми інформацію заведено називати внутрішньою (фінансовою) звітністю, і вона є кінцевим продуктом управлінсько-
го обліку. Можна вважати, що управлінській облік як самостій-
на підсистема бухгалтерського обліку сформувався в середині
50-х років ХХ ст.

Важливий етап розвитку управлінського обліку припадає на середину 70-х років ХХ ст. Для цього етапу характерні глобалізація економіки і посилення ролі стратегічного управління, що обумовили трансформацію управлінського обліку в стратегічний управлінський облік. Адже на даному етапі він набуває надзвичайної актуальності в банківський сфері. Сучасний управлінський облік у комерційному банку є інструментом менеджменту, який створює належну інформаційну базу для забезпечення потреб управління операційною, інвестиційною, фінансовою діяльністю банку, а також для аналізу, маркетингу і прийняття рішень з урахуванням поточних і довгострокових цілей.

Отже, управлінський облік у комерційному банку, як і на будь-якому іншому підприємстві, суттєво відрізняється від фінансового. Головна відмінність полягає в тому, що фінансовий облік призначений насамперед для зовнішніх користувачів інформації (акціонерів, інвесторів, кредиторів, органів банківського нагляду тощо), хоча активно використовується і керівниками банку (внутрішніми користувачами), а управлінський облік є конфіденційною (закритою) інформацією, яка враховує технологічні й організаційні особливості конкретного банку, а також вимоги менеджерів і використовується ними для прийняття управлінських рішень. Кожний банк самостійно вирішує питання, чи доцільно йому впроваджувати управлінський облік.

Держава законодавчо заохочує підприємства вести тільки фінансовий облік та публікувати фінансову (зовнішню) звітність і завдяки цьому створює умови і джерело, з якого громадяни та інші учасники ринкової економіки можуть отримати фінансову інформацію про діяльність конкретного підприємства, у тому числі про банки, і мати підстави для прийняття рішень щодо інвестування коштів. Без достовірної інформації про учасників ринку неможливо досягнути оптимізації ринкових процесів і ефективного функціонування економіки. Отже, значуща соціальна роль фінансового бухгалтерського обліку полягає в забезпеченні користувачів інформацією через надання фінансової звітності.

Проте корисність інформації залежить від того, чи розуміє зміст повідомлення той, хто отримує інформацію. У процесі передання інформації важливим є однозначне тлумачення і розуміння понять, термінів, показників та інших носіїв інформації, які використовуються під час прийняття рішень менеджерами, інвесторами, кредиторами та іншими учасниками ринку. Розв’язання цієї проблеми вирішується через зобов’язання усіх підприємств вести фінансовий бухгалтерський облік і складати фінансову звіт­ність за правилами, установленими державою. Національні положення з бухгалтерського обліку і фінансової звітності, затверджені в Україні, можна розглядати як своєрідну конституцію фінансового обліку, правила якої обов’язкові для дотримання підприємствами, що ведуть фінансовий облік.

Завдання цієї книги — допомогти майбутнім менеджерам з банківської справи опанувати технологію народження фінансових показників у звітності і зрозуміти численні логічні взаємозв’язки між формами фінансової звітності та їх ключовими показ­никами.

Бухгалтерський облік у банках за своєю сутністю нічим не відрізняється від бухгалтерського обліку, який здійснюється іншими підприємствами. Тож на бухгалтерський облік у банках поширюється загальноприйняте визначення: бухгалтерський облік— це процес спостереження, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передання інформації про господарську діяльність банку зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

У практичному аспекті бухгалтерський облік системно відображає інформацію про окремі банківські операції, до яких відносять розрахункові, кредитні, депозитні та інші і з яких складається господарська діяльність банку, що дає змогу користувачам одержувати дані, потрібні для аналізу й оцінювання стану та ефективності діяльності банку. Передавання інформації від банку до користувачів здійснюється шляхом складання й оприлюднення бухгалтерської звітності. Отже, предметом бухгалтерського обліку в банку є його господарська діяльність (різні банківські операції), а кінцевим продуктом — бухгалтерська звітність про господарську діяльність.

Порядок ведення й організації бухгалтерського обліку в банку має певні особливості, які відрізняють його від бухгалтерського обліку інших комерційних підприємств. При цьому саме до банків з боку суспільства виникають додаткові вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку.

Наявність особливостей у системі бухгалтерського обліку в банках обумовлена сферою їхньої діяльності — фінансові ринки, а відповідно і специфікою операцій, які вони здійснюють, та їх роллю в забезпеченні стабільності грошово-кредитної системи. Як підприємство, що працює на фінансових ринках, банк належить до категорії підприємств — фінансових посередників і здійснює операції на грошовому, кредитному ринках та ринку цінних паперів із використанням різноманітних фінансових інструментів. Цим банки суттєво відрізняються від підприємств, які діють у сфері виробництва і левова частка операцій яких припадає на закупівлю сировини, її оброблення і виготовлення готової продукції та її реалізації.

Відомо, що банк як фінансовий посередник стоїть між дрібним кредитором-заощадником і позичальником-інвестором, який має інвестиційні можливості, і допомагає переміщувати кошти від першого до другого. Переміщення коштів банки здійснюють за допомогою використання фінансових інструментів, найпоширенішими з яких є депозити, кредити та цінні папери.

Щоб мати цілісне уявлення про те, як відбиваються господарські операції банку у бухгалтерській звітності, необхідно пояснити значення терміна «фінансовий інструмент». Під фінансовим інструментом розуміють будь-який контракт, у результаті якого виникає фінансовий актив одного підприємства і фінансове зобов’язання, або інструмент капіталу, іншого підприємства. Контракт (угода) може укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Наприклад, підприємство, володіючи тимчасово вільними грошовими коштами на суму 25 000 грн, підписує з банком депозитну угоду терміном на один місяць і перераховує грошові кошти на строковий депозит у банку. Унаслідок цієї операції у підприємства в балансі з’являється фінансовий актив у вигляді такого фінансового інструменту, як розміщений на рахунку в банку депозит. Водночас у балансі банку ці грошові кошти відображаються як фінансове зобов’язання (борг) банку перед клієнтом за залученим депозитом.

Фінансовий актив надає право банку отримувати від підприємства-контрагента грошові кошти або інший фінансовий інструмент. До фінансових активів належать грошові кошти, кредити надані, цінні папери в портфелі банку, дебіторська забор­гованість, яка підлягає погашенню грошовими коштами, тощо. Наприклад, кредит наданий банком підприємству, відобража-
ється у звітності банку як фінансовий актив (сума боргу підприємства перед банком чи його дебіторська заборгованість), а у звітності підприємства — як фінансове зобов’язання (довгострокові або короткострокові позики), яке підлягає погашенню з боку підприємства грошовими коштами.

Фінансові зобов’язання включають залучені в депозити кошти, отримані банком кредити, емітовані банком облігації тощо. Фінансове зобов’язання надає право будь-якій стороні погашати зобов’язання грошовими коштами або іншим фінансовим інструментом.

Інструмент капіталу — це будь-який контракт, який засвідчує залишкову частину в активах підприємства після вирахування всіх його зобов’язань. Прикладом інструментів капіталу є звичайні або привілейовані акції. Банк, організований у вигляді акціонерного товариства, залучає власний капітал шляхом емісії і розміщення власних акцій. Оплачені акціонерами банку розміщені акції відображаються у балансі як статутний капітал. Перелічені вище інструменти називають первісними.

Крім первісних, існують похідні фінансові інструменти. До них належать форвардні, ф’ючерсні контракти, контракти «своп» і опціони. Похідний фінансовий інструмент зазвичай має умовну суму, яка може бути, наприклад, сумою у валюті, кількістю акцій, визначених у контракті. Проте похідний фінансовий інструмент не вимагає від утримувача або продавця інвестувати або одержувати умовну суму на початку контракту.

Діяльність на фінансових ринках природно розглядається як надзвичайно ризикована. Ризики, що беруть на себе банки, здійснюючи операції з фінансовими інструментами, включають ризики ліквідності, кредитний ризик, валютний і процентний ризики тощо. Загострення конкуренції на ринку банківських послуг призводить до посилення ризиків, що супроводжують діяльність банків.

У суспільстві з ринковою економікою існує нагальна потреба в підтриманні надійності банків, їх платоспроможності та ліквідності, в обмеженні ступеня ризику, притаманного різним видам діяльності банку. Банкрутство банків, фінансові кризи надзвичайно боляче впливають на стан економіки і суспільства. Адже більшість фізичних осіб і підприємств користуються послугами банку або як вкладники, або як позичальники. Вкладники насамперед зацікавлені в збереженні вкладених у банк грошових коштів і в отриманні на них пристойного доходу. Клієнти банку у разі виникнення в них потреби у кредитах мусять бути впевнені в спроможності банку надати такі кредити. Успіх банку залежить від рівня довіри до нього з боку потенційних вкладників та позичальників. Правильність прийняття ними рішень щодо вибору банку і напрямів власних інвестицій потребує якісної інформації про господарсько-фінансову діяльність банку, а також розкриття інформації про ступінь наявних та майбутніх ризиків, з якими вже зіткнувся або невдовзі може зіткнутися банк.

Інформація про діяльність банку формується в системі бухгалтерського обліку і надається у вигляді фінансової звітності. Фінансова звітність — це бухгалтерська звітність, що містить сукупність економічних показників, які повинні відбивати об’єктивну оцінку фінансового стану і фінансового результату, а також обсяги грошових потоків від діяльності комерційного банку та ступінь ризиковості його діяльності. Форма і обсяг бух­галтерської інформації мають бути такими, щоб ці учасники ринку могли приймати виважені економічні рішення. Цим і обумовлені специфічні вимоги до банків щодо розкриття інформації про господарську діяльність у зовнішній (публічній) фінансовій звітності, які стисло викладено у міжнародному стандарті з бухгалтерського обліку за номером 30 «Розкриття інформації у фінансових звітах банків та подібних фінансових установ» і розглянуто в наступному параграфі.

Бухгалтерський облік розглядається як важлива функція управління. Система бухгалтерського обліку інтегрована в систему управління діяльністю банку.

Управління банком полягає в прогнозуванні основних параметрів розвитку банківського бізнесу. До інструментів управління належать:

· планування як процес визначення стратегічних та тактичних цілей розвитку банківського бізнесу;

· організація як процес вирішення структурної побудови банку, визначення функцій і характеру діяльності структурних підрозділів та делегування їм певних повноважень;

· контроль як процес вимірювання й оцінювання реального стану виконання запланованих завдань порівняно із заданими параметрами, розрахунки відхилень та внесення корективів у планові завдання;

· управління персоналом: з’ясування потреби в кадрах, переміщення в межах банку залежно від професіоналізму і кваліфікації, підвищення кваліфікації.

Для нормального виконання розглянутих функцій управління необхідна інформація, яка в практичній діяльності комплексно і систематизовано узагальнюється тільки в системі бухгалтерського обліку.

Взаємозв’язок управління діяльністю та бухгалтерським обліком як інформаційною системою наведено в рис. 1.1.

У складі бухгалтерського обліку виокремлюють два види обліку: фінансовий та управлінський. Вони не є самостійними видами бухгалтерського обліку, а розглядаються як взаємозв’язані підсис­теми цілісної системи бухгалтерського обліку.

Визначимо поняття «фінансовий облік» та «управлінський
облік».

Фінансовий облік— це сукупність правил і процедур, які забезпечують підготовку і передання інформації про фінансовий стан, фінансові результати діяльності та потоки грошових коштів банку згідно з вимогами чинного законодавства для задоволення потреб зовнішніх та внутрішніх користувачів для при-
йняття ними економічних рішень.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок бухгалтерського обліку
з його об’єктом і користувачами

Управлінський облік — це сукупність правил і процедур, які забезпечують підготовку і надання інформації про діяльність банку для задоволення потреб керівництва банку та його менеджерів під час прийняття управлінських рішень згідно з вимогами внутрішніх нормативно-правових документів банку.

До спільних рис цих видів бухгалтерського обліку слід віднести:

по-перше, загальну єдину базу первинного обліку, яка включає первинні бухгалтерські документи та реєстри аналітичного обліку;

по-друге, побудову обліку за методом двоїстості, тобто подвійного відображення господарських фактів та процесів;

по-третє, управлінський облік технологічно побудований на даних фінансового обліку про доходи та витрати від банківської діяльності, які є для нього точкою відліку (вихідними даними). Введення управлінського обліку дає змогу поглибити і деталізувати дані про витрати і доходи банку, пов’язані з реалізацією тих чи інших послуг або банківських продуктів, оцінювати вклад окремого працівника або групи працівників у загальний фінансовий результат від діяльності банку.

Незважаючи на це, між зазначеними видами бухгалтерського обліку існують і відмінності, які дають змогу розглядати їх як повністю автономні підсистеми. Ці відмінності обумовлені метою і спрямованістю видів обліку, принципами організації, змістом і порядком надання та використання бухгалтерської інформації. Основні об’єкти фінансового обліку — це активи, зобов’язання, капітал, доходи та витрати. До об’єктів управлінського обліку належать доходи, витрати та фінансовий результат, які групуються за видами операцій, що здійснюються банком, за видами джерел коштів, що використовуються для залучення ресурсів, за структурними підрозділами, які одержують або несуть відповідні доходи або видатки.

Порівняльна характеристика підсистем обліку наведена у табл. 1.1.

Підсумовуючи викладене, можна виснувати, що мета будь-якого бізнесу — досягнення високих економічних показників. Джерело інформації, що висвітлює показники про фінансовий стан, фінансові результати та грошові потоки від діяльності банку, є кінцевим продуктом фінансового обліку. Отже, основне призначення фінансового обліку — це складання і надання правдивої фінансової звітності загального призначення користувачам. Така фінансова звітність насамперед передбачена для широкого кола зовнішніх користувачів, які не можуть вимагати звітів, складених з урахуванням їхніх конкретних потреб. Проте вона також активно використовується і менеджерами банку. На підставі показників фінансової звітності можна обчислити важливі фінансові вимірники, ґрунтуючись на яких можна приймати виважені економічні рішення. Фінансовий облік можна вести і без одночасного ведення управлінського обліку. Але впровадження управлінського обліку передбачає як вихідну базу наявність уже діючого фінансового обліку. Кожен із цих видів бухгалтерського обліку має свою цільову аудиторію користувачів, яких цікавить різна інформація про діяльність банку.

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика
видів бухгалтерського обліку

Окремої уваги потребує питання: за якими критеріями поділяють користувачів на зовнішніх та внутрішніх і чим різняться їх цілі щодо забезпечення інформацією про господарську діяльність банку?

Користувачі бухгалтерської інформації поділяються на зовнішніх та внутрішніх залежно від відношення до банку як суб’єкта підприємницької діяльності і можливостей доступу до фінансової інформації про діяльність банку.

До зовнішніх користувачів належать: кредитори, інвестори, клієнти, працівники банку, акціонери банку, а також органи державного управління, нагляду, податкові органи. Їм інформація потрібна: для прийняття рішення стосовно того, чи варто придбати акції банку, стати його клієнтом або вкладником; для оцінювання можливості банку щодо повернення кредитів, попереджування негативних явищ у діяльності банку з метою своєчасної його санації; запобігання загрозі банкрутства чи пом’якшення його наслідків для вкладників та клієнтів банку; для формування грошово-кредитної політики. Наявність інформації дає змогу безпосередньо впливати на діяльність банку. Така інформація надається в рамках фінансового обліку. Зовнішні користувачі не мають змоги визначити якісь свої специфічні вимоги, крім установлених чинним законодавством.

Відповідно до міжнародної практики інвестори і кредитори розглядаються як основні користувачі, саме для задоволення їхніх інтересів банки зобов’язані оприлюднювати фінансову інфор­мацію. Публічність інформації посилює відповідальність банків за результати своєї діяльності перед суспільством.

Внутрішні користувачі — це керівництво банку. Йому інформація необхідна для прийняття рішень за всім спектром питань щодо управління банком: стратегічне і тактичне управління, складання бюджетів, управління фінансами, оптимізація використання ресурсів тощо. Для вирішення цих завдань поряд з фінансовою звітністю керівництво банку потребує іншої інформації, яка формується в підсистемі управлінського обліку.

У ринковій економіці держава не має підстав зобов’язувати банки чи інші підприємства впроваджувати управлінський облік. Такі дії розглядатимуться як втручання у внутрішні справи і як обмеження свободи економічної діяльності підприємств. Зазначеною функцією держава законодавчо наділена тільки щодо фінансового обліку. Використовуючи цей важіль, держава створює умови для забезпечення рівного доступу користувачів до інформації і гарантує безпеку коштів, укладених у банки.

Розглянемо, за допомогою яких механізмів регулювання фінансового обліку держава досягає правдивості і доречності фінансової інформації, що складають банки, та її оприлюднення.

Зрозуміло, що дрібні вкладники навряд чи зможуть скористатися цією інформацією. Важко уявити, що пересічний вкладник самотужки вивчатиме фінансові звіти банків і здійснюватиме порівняльний аналіз діяльності різних банків. Такий аналіз і оцінка потребують професійних знань. Регулювання цього питання державою сприяє появі професійних рейтингових агентств, діяльність яких і спрямована на забезпечення правдивою інформацією громадськості та інших користувачів.

Середні і великі кредитори й інвестори банків, які мають у штаті професіоналів — фінансових аналітиків, отримавши безпосередньо доступ до інформації, використовують її для аналізу ліквідності та платоспроможності банку, з яким мають партнерські відносини.

1.2. Регулювання і функції фінансового обліку.
Огляд фінансової звітності банків

Соціальна роль фінансового обліку полягає в переданні фінансової звітності для забезпечення потреб передусім зовнішніх користувачів і реалізується через державне регулювання. В Україні закони, що регулюють ведення і організацію фінансового обліку, мають жорстко детермінований характер. Банки, як і інші суб’єкти господарської діяльності, під час ведення фінансового обліку, повинні дотримуватися чинного законодавства. Правила, методи і бухгалтерські процедури при цьому деталізуються і регламентуються.

В Україні до банків ставляться жорсткі вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку, розкриття інформації про їхню діяльність та доведення її до громадськості. Ці питання врегульовані такими законами: «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», «Про банки і банківську діяльність», «Про Націо­нальний банк України», «Про аудиторську діяльність в Україні», «Про цінні папери та фондовий ринок».

Правові засади регулювання фінансового обліку і складання фінансової звітності визначені законом «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Державне регулювання фінансового обліку спрямоване на створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов’язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів.

Найбільші повноваження у сфері державного регулювання фінансового обліку належать Міністерству фінансів України. До його повноважень слід віднести розроблення методології фінансового обліку, яка насамперед втілює визначення принципів ведення бухгалтерського обліку та принципів складання фінансової звітності. Міністерство фінансів реалізує покладену на нього фун­кцію щодо регулювання фінансового обліку через механізм регулювання процесом розроблення та затвердження національних стандартів бухгалтерського обліку. Мета цих стандартів — запобігти застосуванню підприємствами, у тому числі банками, різних підходів щодо розрахунку важливих економічних показників, забезпечити єдність підходу до формування фінансової звітності.

Для регулювання фінансового обліку в Україні запроваджено 25 національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку. Упровадження національних положень бухгалтерського обліку дало змогу привести національну систему бухгалтерського обліку і звітності у відповідність до реалій ринкової економіки та міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і фінансової звітності (МСБО).

Цей процес був забезпечений тим, що розроблення національних положень відбувалося з використанням МСБО як базисної основи, а також ураховувались економіко-правовий стан країни і традиції, що склалися у сфері бухгалтерського обліку.

Національні П(С)БО охоплюють майже всі діючі МСБО, крім 30, 40 і 41. Деякі національні стандарти (наприклад, П(С)БО-12 «Фінансові інвестиції», П(С)БО-16 «Витрати» тощо) об’єднують положення кількох МСБО, а в деяких випадках передбачаються національні стандарти, які не мають аналогічного міжнародного стандарту.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку — це нормативний документ, в якому визначені принципи та методи ведення фінансового обліку. Структура стандарту залежить від обсягу питань, які в ньому розглядаються. Проте кожний стандарт обов’язково містить ключові елементи: загальні положення, які пояснюють його мету, сферу застосування та визначають усі використані основні терміни, методи оцінки об’єктів обліку і вимоги щодо розкриття інформації про них у фінансовій звітності.

Притаманні банкам як фінансовим посередникам особливості діяльності та їх роль в економіці є основними чинниками, що впливають на побудову фінансового обліку в банках. З урахуванням того, що діяльність комерційних банків регулює Національний банк України, до його компетенції також входить розроблення правил та методики ведення фінансового обліку в банках.

Повноваження НБУ в цій сфері викладені в законах «Про національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність». Утім викладені в нормативно-правових актах НБУ (інструкціях, постановах, рекомендаціях) правила, методи та про­цедури фінансового обліку не повинні суперечити національним положенням (стандартам) бухгалтерського обліку та звітності.

Тільки тоді, коли якісь аспекти ведення фінансового обліку банками не врегульовано діючими положеннями бухгалтерського обліку [П(С)БО], Національний банк має право під час розроблення інструкцій з бухгалтерського обліку застосувати МСБО.

Саме така ситуація склалася через відсутність національного положення, в якому були б викладені вимоги до банків щодо розкриття ними інформації у фінансовій звітності.

Тому інструктивні документи, які визначають правила і порядок складання та публікації фінансової звітності банків, розроблені Національним банком на базі міжнародного стандарту бухгалтерського обліку МСБО-30, який має назву «Розкриття інформації у фінансових звітах банків та подібних фінансових установ».

Призначенням цього стандарту і є встановлення вимог до формату, обсягу і змісту фінансової інформації, яку банки зобов’язані надавати зовнішнім користувачам. Відповідно до цього стандарту коментарі банків до фінансової звітності повинні розкривати такі аспекти, як управління та контроль з боку банку ліквідності і притаманних банківській діяльності кредитного, процентного та валютного ризиків тощо.

Використання цього стандарту дало змогу наблизити фінансову звітність банків до стандартів звітності, які застосовуються в країнах з розвинутою ринковою економікою, і зробити банківську систему більш прозорою. Втім залишились ще і відмінності в підходах НБУ до складання фінансової звітності банків порівняно з вимогами, викладеними в міжнародних стандартах з бухгалтерського обліку. Ці відмінності можна простежити, порівнявши зміст інструкцій НБУ з вимогами МСБО-30.

Отже, актуальним залишається проблема розроблення національного положення бухгалтерського обліку, аналогічного МСБО-30. Позитивне вирішення цієї проблеми сприятиме прозорості банківської системи України та активізації процесу її інтеграції у світову фінансову систему.

До повноважень керівництва банку стосовно фінансового обліку віднесено створення належних умов для правильного ведення фінансового обліку згідно з чинним законодавством. Для виконання цієї вимоги керівництво банку зобов’язане забезпечити розроблення внутрішнього нормативно-правого акта, який має назву «Облікова політика банку». У цьому документі викладені правила ведення й організації фінансового обліку, методи оцінювання конкретних об’єктів фінансового обліку, до яких дозволено застосовувати альтернативні методи, а також бухгалтерські процедури, що використовуються банком для складання та подання фінансової звітності.

Цей документ насамперед вміщує положення облікової політики банку щодо формування резервів на покриття втрат від неповернення кредитів, під знецінення цінних паперів та інші сумнівні активи, правила списання з балансу безнадійних щодо повернення кредитів, нарахування процентних доходів і витрат, порядок організації внутрішнього контролю при здійсненні бухгалтерських процедур тощо.

Узагальнимо механізми, за допомогою яких здійснюється регулювання фінансового обліку в банках, і подамо їх у вигляді табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Загальна модель регулювання
фінансового обліку в банках

Сутність фінансового обліку реалізується через виконання ним певних функцій. Фінансовий облік виконує такі основні функції:

· суцільне, повне і безперервне відображення всіх господарських операцій за обліковий період;

· складання встановленої фінансової звітності;

· інтерпретація і подання достовірної фінансової інформації користувачам.

Для розуміння функцій фінансового обліку насамперед потрібно з’ясувати сутність поняття «господарська операція» і виокремити критерій, за яким вона підлягає відображенню в бухгалтерському обліку.

У бухгалтерській практиці найчастіше користуються таким визначенням господарської операції. Господарська операція— це дія або подія, яка викликає зміни у фінансовому стані банку.

З’ясуємо, що ж розуміють у бізнесі під фінансовим станом? Фінансовий стан, або фінансова позиція, банку відображає, чим банк володіє (економічні ресурси) і що він кому заборгував на даний момент часу. У фінансовому обліку економічні ресурси (майно), які є власністю банку або які банк контролює, розглядаються як його активи. Джерела, за рахунок яких отримані ресурси, заведено позначати як його зобов’язання та власний капітал (борги). Зобов’язання показують, скільки банк залучив коштів від кредиторів, а капітал — скільки коштів інвестували в банк його засновники. Аналізуючи фінансовий стан банку, ми можемо зробити висновок, чи здатен він розплатитися зі своїми кредиторами, а також чи приніс банківський бізнес прибуток. Фінансовий стан можна виразити рівнянням:

Активи = Зобов’язання + Капітал (власний).

Це рівняння відоме в бухгалтерському обліку як класичне бух­галтерське, або балансове, рівняння. Його ліва і права частини мають завжди дорівнювати одна одній, тобто балансуватись.

У бухгалтерському обліку активи, зобов’язання і власний капітал використовують для характеристики фінансового стану банку (фінансової позиції).

Більшість господарських операцій є наслідком дій керівників та працівників банку, які укладають від імені банку угоди, здійснюють технологічні операції тощо. Прикладом таких операцій є залучення грошових коштів у депозити, надання кредитів, купівля цінних паперів, здійснення безготівкових розрахунків за дорученням клієнтів. Наприклад, залучення готівкою грошових коштів у депозит від фізичної особи веде до появи у банку готівки (активу), водночас у нього з’являється борг перед вкладником (зобов’язання).

За надання кредиту банк отримує дохід у вигляді сплати позичальником процентів за користування кредитом. Наслідком цієї господарської операції є, з одного боку, збільшення у банку грошових коштів (актив), а з іншого — зростання капіталу його засновників за рахунок отриманих доходів. Утім сплата банком процентів вкладникам за залучені депозити, навпаки, призводить до зменшення як грошових коштів (актив), так і капіталу унаслідок здійснених видатків. Проте підписання банком угоди тільки про намір надати підприємству кредит жодних змін у фінансовому стані не викликає, тому що не супроводжується рухом ані грошових коштів, ані інших фінансових інструментів. Інакше кажучи, критерій, за яким визначаємо, відображати чи не відображати господарську операцію у фінансовому обліку, — це виявлення наслідків цієї операції.

Отже, доходимо висновку: відображенню у фінансовому обліку підлягає тільки така господарська операція, наслідки якої ведуть до змін у складі активів, зобов’язань та капіталу, тобто у фінансовому стані банку.

Для того щоб виявити наявність змін у структурі активів, зобов’язань та власному капіталі, господарську (банківську) операцію доцільно дослідити й опрацювати в системі бухгалтерського обліку. Опрацювання інформації про господарські операції банку здійснюється за допомогою загальновизнаних інструментів бухгалтерського обліку. Вони відомі з загального курсу бухгалтерського обліку. До них належать: документація, інвентаризація, визнання й оцінка елементів фінансової звітності, система рахунків, подвійний запис, звітність. Усі інструмен­ти існують не ізольовано, тобто автономно, а тісно пов’язані між собою.

Особливості технології ведення бухгалтерського обліку в банку та застосування його окремих елементів розглянемо пізніше, а спочатку з’ясуємо, за допомогою яких засобів відображається фінансова інформація.

Слід зрозуміти, що опрацювання інформації про господарські операції в системі фінансового обліку завершується складанням фінансової звітності, яка є і основним продуктом фінансового обліку, і головним засобом передання фінансової інформації щодо банку.

Фінансова звітність задовольняє інформаційні потреби різних категорій користувачів і має бути корисною для передбачення майбутнього успіху чи невдачі банку. Розуміти й аналізувати фінансову звітність банку повинен кожен керівник більш чи менш високого рангу. Для розуміння звітності необхідно знайти відповіді на такі запитання:

· які існують фінансові звіти і яку інформацію можна отримати з цих звітів?

· за допомогою яких засобів і методів у системі бухгалтерського обліку відбувається формування того чи іншого показника фінансової звітності і в який спосіб господарські операції впливають на зміни в значенні цих показників?

· які застосовуються в банку методики щодо інтерпретації фінансової звітності і порядок її оприлюднення (формат та структура звітів)?

Спробуємо з’ясувати відповідь на перше запитання. Перейдемо до загального огляду фінансової звітності банків. Фінансова звітність загального призначення — це сукупність компонентів звітності, складених на основі даних фінансового обліку, в яких узагальнена інформація про фінансовий стан, результати фінансової діяльності та рух грошових потоків банку за звітний період.

Забезпечення інформацією відбувається через розкриття (надання) користувачам такої інформації, яка є для них суттєвою (табл. 1.3). Під суттєвістю інформації розуміють наявність пов­них, правдивих, неупереджених даних про фінансову діяльність банку, на підставі яких можливе прийняття виважених рішень користувачами.

Таблиця 1.3

Користувачі фінансової звітності та їх потреби в інформації

Закінчення табл. 1.3

Компонентами фінансової звітності є:

· баланс;

· звіт про фінансові результати;

· звіт про рух грошових коштів;

· звіт про власний капітал;

· примітки до звітів.

Інші звіти (звернення ради директорів до акціонерів, звернення керівника банку, загальна інформація про діяльність банку, звіт аудитора тощо), які включені до складу річної фінансової звітності, не є компонентами фінансової звітності.

Компоненти фінансової звітності відображають різні аспекти одних і тих самих господарських операцій і подій за звітний період, відповідну інформацію попереднього звітного періоду та розкривають облікову політику та її зміни, що робить можливим ретроспективний аналіз діяльності, а також розроблення прогнозів щодо перспектив розвитку бізнесу банку.

Загальна фінансова звітність складається банком за повний обліковий цикл — календарний рік. Кожний із компонентів фінансової звітності має своє призначення (табл. 1.4).

Крім річної фінансової звітності, існує проміжна (щоденна, місячна, квартальна) фінансова звітність, яка охоплює певний період та складається наростаючим підсумком з початку року.

Таблиця 1.4

Склад і призначення компонентів
фінансової звітності банків

Квартальна фінансова звітність банку складається тільки з балансу та звіту про фінансові результати.

Фінансова звітність розкриває фінансову інформацію про діяльність банку через застосування таких інструментів, як елементи. Елементами заведено називати сукупність однорідної інформації, що відображається у фінансових звітах.

Основними елементами фінансових звітів є такі:

· активи;

· зобов’язання;

· власний капітал;

· доходи;

· видатки.

Активи, зобов’язання, власний капітал — це елементи балансу, які розкривають фінансовий стан банку.

Доходи та видатки — це елементи звіту про фінансові результати,за даними яких відбувається обчислення фінансового результату від діяльності банку (прибуток чи збиток).

Звіт про рух грошових коштів, відображаючи складові елементів звіту про фінансові результати, а також зміни в елементах балансу, не містить власних унікальних елементів. Це стосується і звіту про власний капітал, який відображає зміни у складі елементів капіталу.

Будучи структурними складовими звітності, елементи, у свою чергу, поділяються на окремі статті (економічні показники). Об’єднання статей (показників) у формах фінансової звітності в окремі групи проводиться виходячи з певних ознак за економічними характеристиками.

Для поглибленого розуміння фінансової звітності необхідно з’ясувати правила виокремлення статей (показників) та визнати їх елементами фінансової звітності, тобто включити в балансовий звіт або у звіт про фінансові результати. Визнання елемента звіт­ності — це процес оцінювання та включення певної статті до фінансового звіту. Стаття визнається елементом фінансового звіту, якщо відповідає таким двом критеріям:

1) існує ймовірність, що від об’єкта банківської операції (наприклад, кредит або депозит) буде отримано банком будь-яку вигоду або збитки;

2) об’єкт, з яким пов’язана банківська операція, має оцінку, і вона може бути достовірно визначена, тобто має документальне підтвердження.

У професійній діяльності менеджери радше вживають термін «економічний показник», ніж «стаття». Термін «стаття» зазвичай використовується в бухгалтерській практиці. Формат фінансових звітів для банків та перелік статей і їх зміст установлюються нормативними актами (інструкціями) НБУ, розробленими відповідно до національних та міжнародних стандартів з бухгалтерського обліку.

З дисципліни «Банківські операції» ви вже дізналися про те, як працює банківський бізнес. Вивчаючи механізми здійснення банківських операцій, ознайомилися з такими термінами і показниками, як фінансові інструменти, кредити надані, цінні папери у портфелі банку, довгострокові вкладення банку, грошові кошти, банківські метали, кошти, залучені в депозити, та запозичені, сплачений статутний капітал, нерозподілений прибуток, дивіденди, надходження грошових коштів тощо. Втім набутих знань недостатньо, щоб дати тлумачення цих термінів і показників, зрозуміти, як відбувається їх визнання та оцінювання, що передують відображенню цих явищ у фінансових звітах. Без цього неможливо проаналізувати наслідки операцій, які здійснює банк за певний період, і їх вплив на активи, зобов’язання, власний капітал банку та з’ясувати, чи покривають доходи, які банк отримує, наприклад, від розміщення коштів у кредити, видатки, що банк сплачує за залучення коштів у депозити.

Для менеджера банку надзвичайно важливо розуміти взаємозв’язок, що існує між показником рентабельності використання фінансових ресурсів з параметрами щоденної операційної діяльності банку. Справді, перш ніж надати підприємству кредит банк вимушений залучити грошові кошти в депозити, оцінити кредитоспроможність позичальника, підготувати кредитну угоду тощо. Виконуючи ці операції, банк несе певні витрати. Менеджера банку звичайно хвилює питання, чи вистачає доходів, що сплачує позичальник, на покриття видатків за залученими коштами і обслуговування уже наданого кредиту. Однак простежувати такий зв’язок здатний тільки менеджер, який володіє навичками аналізу впливу господарської операції на зміни у фінансовому стані і вміє відстежувати вплив окремих операцій на фінансовий результат за показниками фінансової звітності, тобто вміє читати і розуміти мову фінансової звітності.

Вирішити успішно цю проблему можна, навчившись складати та тлумачити вищезгадані фінансові звіти. Це дає можливість менеджеру відстежувати формування важливих економічних показників з самого початку. У цих фінансових звітах узагальнюються показники результатів діяльності банку за кожний певний період, які відображають різні аспекти одних і тих самих фактів господарської діяльності банку. Саме з них ми одержуємо дані для подальшого аналізу.

Показники цих звітів мають між собою численні взаємозв’язки. Тільки опанувавши сутність взаємозв’язків між показниками, можна цілеспрямовано планувати параметри банківських операцій з метою збалансування цих показників і досягнення максимального прибутку і зростання капіталу.

Для розуміння фінансових звітів перейдемо до розгляду їх формату, структури, тлумачення змісту показників та призначення кожного із звітів.

Балансовий звіт

Балансовий звіт — це базовий документ фінансової звітності. Згадаємо вже відоме вам визначення балансу: баланс— це звіт про фінансовий стан банку, який відображає його активи, зобов’язання та власний капітал у грошовому виразі на певну дату.

Розкриття інформації про фінансовий стан досягається завдяки класифікації таких елементів балансу, як активи, зобов’язання, капітал, на статті за певними ознаками. Стаття бухгалтерського балансу — це показник, що відображає стан на відповідну дату окремих видів активів (господарських засобів чи ресурсів) та зобов’язань і капіталу (джерел їх утворення). Кожна стаття балансу має грошовий вираз, що називається оцінкою статті.

Традиційно, щоб продемонструвати баланс, застосовують таблицю, яка складається з двох колонок. Одна з них відповідно має назву «Активи», а друга — «Пасиви» (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Баланс: схема, побудована за правилами П(С)БО

Графа «Активи» перелічує майно, що належить банку із зазначенням їх вартості. Графа «Пасиви» складається з двох елементів та відображає суму боргів банку перед зовнішніми партнерами, яких можна поділити на дві категорії: кредитори та власники. Елемент «зобов’язання» розкриває борги банку перед його кредиторами. Проте, оскільки банк з правового погляду є юридичною особою, це означає, що його майно відокремлене від власників. У зв’язку з цим елемент «власний капітал» вживається для позначення суми коштів, які належать власникам банку. Цю суму також умовно можна розглядати як борг банку перед його власниками. Термін «право на активи» означає, що на погашення заборгованості спрямовують активи. Згідно з чинним законодавством першочергово підлягає погашенню заборгованість перед кредиторами. І тільки у разі ліквідації банку залишки активів, що залишились після погашення боргів перед кредиторами, підлягають розподілу між власниками.

Проте існує й інший підхід щодо розгляду балансу: це розуміння зобов’язань як джерел походження коштів, а активів — як використання коштів. Тобто графа «Активи» відображає перелік предметів майна, гроші на які були витрачені банком, а графа «Зобов’язання» просто перелічує різноманітні джерела (фонди) цієї ж суми грошей. Тобто обидві сторони балансу показують лише два різні аспекти однієї і тієї самої суми грошей, тобто звідки гроші надійшли та на що їх було витрачено. Звичайно, підсумкові показники в обох графах повинні збігатися, оскільки банк мусить показати, з яких джерел були одержані гроші на придбання активів (принцип двоїстості).

Ґрунтуючись на цьому підході, усі грошові кошти, одержані банком, складають джерела фінансування активів, в той час як виплата грошових коштів відбиває використання активів. Тому баланс можна розглядати також і як звіт про джерела фінансування (фонди) та використання активів (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Баланс, складений за принципом
джерела—використання коштів

Облікова формула балансу, випливає із принципу двоїстості і має такий вигляд:

Активи (А) = Зобов’язання (З) + Капітал власників (К).

У вітчизняній бухгалтерській практиці на відміну від зарубіжної, ще додатково використовується термін пасиви. Під пасивами розуміють сукупний капітал, залучений банком, який складається з суми боргу партнерам банку (зобов’язання) і капіталу власників. У даному випадку формула має вигляд:

Активи (А) = Пасиви (П),

де пасиви дорівнюють:

Пасиви (П) = Зобов’язання (З) + Власний капітал (К).

Розглянемо структуру балансу комерційного банку.

У табл. 1.5 наведено приклад річного балансу комерційного банку.

Таблиця 1.5

Баланс АБ «АЖІО» на 31 грудня 2001 р., тис. грн

Закінчення табл. 1.5

Річний баланс складається банком на кінець останнього робочого дня року (31 грудня). У верхній частині (головці) балансу наведено назву банку, повну назву звіту та дату, на якій відображено фінансовий стан банку. Зверніть увагу на те, що визначено саме дату, на яку відображено фінансовий стан банку, а не період (рік).

Баланс складається банком у вигляді складної, вертикальної таблиці, в якій спочатку, в першій частині, наведені активи, далі, в другій частині — зобов’язання і капітал власників. У результаті досягнуто рівності. У нашому прикладі:

Усього активів (173 940 000 грн) = Зобов’язання (122 418 000 грн) + Капітал власників (51 522 000 грн) = Усього пасивів (173 940 000).

Для визначення сукупних активів та пасивів використовують термін сума балансу або валюта балансу, яка в нашому прикладі дорівнює 173 940 тис. грн.

Отже, баланс містить статті (показники) його активів, зобов’язань та власного капіталу, які характеризують складові структурні частини балансу. Для правильного складання і розуміння балансу дуже важливим є тлумачення цих термінів, опанування правил, за якими окремі статті визнаються та оцінюються, а також розміщуються в балансі.

Активи — це контрольовані банком ресурси, які є результатом минулих подій і від використання яких у господарській діяльності банк сподівається отримати доходи (економічну вигоду) в майбутньому. Спираючись на це визначення сформулюємо умови, за яких актив визнається як об’єкт фінансового обліку:

1. Банк отримав ресурс унаслідок минулих подій.

Наприклад, аби громадянин Петренко С. М. отримав депозит у банку, він мусить підписати з банком депозитну угоду і зробити внесок готівкою в касу банку. Ця подія передує появі активу (минула подія). Як наслідок цієї операції в касі банку з’являється готівка (актив), тобто банк у своє розпорядження отримає фінансовий ресурс, якій і постає об’єктом обліку. Втім просто підписан­ня угоди про внесення коштів у депозит без їх одночасного внеску є тільки наміром і саме по собі не веде до виникнення активу і не розглядається як об’єкт бухгалтерського обліку.

2. Отриманий ресурс втілює майбутню економічну вигоду.

Це означає, що актив (ресурс) після його використання повинен сприяти надходженню грошових коштів, тобто генерувати дохід, або його можна обміняти на інший вид активу. Справді, якщо отриману в касу готівку в результаті залучення коштів у депозит банк надає в позику на придбання автомобіля громадянину Кравченку Р. П., то за користування позикою Кравченко сплачує банку проценти. Отже, використаний через надання позики отриманий ресурс у вигляді готівки здатний принести банку економічну вигоду у вигляді процентного доходу.

3. Ресурс контролюється банком.

Це означає, що банк, використовуючи ресурс через надання позики, здатний тримати під контролем використання позики за цільовим призначенням і надходження від позики відсоткових доходів. Адже, надавши грошові кошти в позику, банк постійно контролює сплату відсотків позичальником, тобто отримання економічної вигоди.

Водночас право власності не є істотним при визнанні активу в балансі. Справді, надані банком у позику грошові кошти є власністю Петренка С. М.

4. Актив визнається і відображається в балансі лише за умови, що існує документ, який підтверджує його вартісну оцінку. Сума внеску готівки на депозит підтверджується прибутковим касовим ордером.

Активи в балансі банку розміщені за принципом зменшення ліквідності: від найбільш ліквідних до низьколіквідних. Під ліквід­ністю розуміють здатність активу бути обміненим на грошові кошти без втрати ним вартості. До високоліквідних належать грошові кошти в касі банку і на коррахунках в інших банках. Зрозуміло, ці кошти можуть бути використані безпосередньо на погашення зобов’язань банку, наприклад, на повернення депозитів за зверненням вкладників. До малоліквідних належать основні засоби. І справді, щоб продати, наприклад, приміщення, необхідно мати певний запас часу, а ціна продажу залежить від коливання цін на нерухомість на ринку.

Аби полегшити сприйняття змісту статей балансу банку, проілюструємо його структуру у вигляді схеми (рис. 1.4).

Виходячи з принципу ліквідності в структурі активів банку виокремлюють шість ключових блоків. Розглянемо послідовно показники (статті) кожного з них.

1.Грошові активи (первісні резерви). До них належать готівкові кошти, залишки коштів на кореспондентському рахунку та інших рахунках у НБУ, грошові документи. Готівкові кошти та кошти в НБУ — це активи, які банки можуть безпосередньо використовувати для здійснення платежів за дорученням клієнтів

Читайте також:

1. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
2. Автоматизація процесу призначення IP-адрес
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Аналіз в управлінні портфелем цінних паперів.
5. Аналіз службового призначення деталей та конструктивних елементів обладнання харчових виробництві, визначення технічних вимог і норм точності при їх виготовленні
6. Базові принципи обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції
7. Бізнес-планування, його суть та призначення
8. Будівельні домкрати, їх призначення, класифікація та конструкція.
9. Будівельні лебідки, їх призначення, класифікація та конструкція.
10. Будівельні підйомники, їх призначення, класифікація та конструкція.
11. Бурові долота спеціального призначення
12. Бурові установки для буріння стволів, їх призначення і класифікація.

Переглядів: 2083