Міжнародний договір

Виникає запитання: а що ж завадило авторам Статуту використати цей термін («договір»)? Абсолютно точна відповідь автору не відома; утім, це могло статися через те, що сам по собі термін «договір» (англ. treaty) використовується як в публічному, так і в приватному праві, а «конвенція» (convention) – лише у публічному.

Важливим моментом є не назва, а сутність джерела – воно «містить норми, прямо визнані державами, що є сторонами у спорі». Простий переклад на українську мову не дає повної уяви про використаний термін «expressly recognized». Тут необхідно врахувати дуалізм природи джерел міжнародного права, який походить з самої сутності цієї правової системи. Як було зазначено у відповідному розділі вище, міжнародне право твориться самими суб’єктами; отже, норма міжнародного права обов’язково повинна бути схвалена суб’єктом і лише після цього стає для нього юридично обов’язковою[3]. З огляду на це, розрізняють два способи висловлення такої згоди: прямий (договірний) та непрямий (мовчазний). Термін «expressly recognized» є вказівкою саме на спосіб прийняття норми – прямий, дієвий, явно висловлений.

Щодо продовження фрази («…визнаний державами, що є сторонами у спорі») необхідно пояснити, що згідно ст. 34 Статуту Міжнародного Суду ООН «лише держави можуть бути сторона у спорі, що розглядає Суд», саме тому і поняття міжнародного договору сформульовано виключно щодо держав. Утім, при трактуванні міжнародного договору як джерела міжнародного публічного права (а не як норми, що її застосовує Міжнародний Суд ООН), необхідно враховувати, що така згода на обов’язковість певної норми може бути висловлена й іншими суб’єктами, зокрема міжнародними міжурядовими організаціями. Отже, суттєвим для загального розуміння міжнародного договору є факт прямого висловлення суб’єктом міжнародного права згоди щодо його юридичної обов’язковості.

У західній доктрині міжнародного права часто висвітлюється питання про охоплення терміном «міжнародний договір» як так званих «правостворюючих міжнародних договорів» («lawmaking treaty»), так і «договорів-контрактів» («contract treaty»). При цьому під «правостворюючими міжнародними договорами» розуміються універсальні міжнародні угоди, що закладають основні засади функціонування міжнародного права як правової системи (зокрема, та ж Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.), а під «угодами-контрактами» – конкретні міжнародно-правові домовленості між державами з певного приводу[4]. Друга категорія є більш вузькою і має значення для набагато меншої кількості суб’єктів. Але тут необхідно проводити чітке розмежування між «угодами-контрактами» як домовленостями в сфері публічного права і безпосередніми контрактами, що укладаються у сфері міжнародного приватного права. Вирішальним критерієм при такому розмежуванні виступає суб’єктний склад учасників угоди (для міжнародного договору як джерела міжнародного публічного права – виключно суб’єкти міжнародного публічного права).

Певною мірою таке розмежування відповідає положенню ст. 38.1.а. – «міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні», але використане у статті формулювання має дещо інший зміст. Загальні міжнародні конвенції – це універсальні міжнародно-правові документи, які мають значення для міжнародного товариства держав у цілому, а спеціальні – укладені конкретним (нерідко – обмеженим) колом учасників.

Необхідно зазначити, що на сьогодні міжнародні угоди є найчисленнішим джерелом міжнародного права. З високою впевненістю можна сказати, що у переважній більшості сфер міжнародно-правового регулювання міжнародний договір дійсно став основним інструментом регулювання міжнародним відносин. Утім, було б абсолютно неправильним сказати, що він повністю замінив собою інше, традиційно основне джерело міжнародного права – звичай.