• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Предмет етики та коло її основних проблем.

Етапи розвитку етичних знань в Україні.

Історія розвитку світової етичної думки.

Специфіка завдань етики.

Предмет етики та коло її основних проблем.

План

Тема 18. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТИКИ

Слово «етика» виникло з давньогрецького «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н.е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.

Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» (етика). Так у IV ст. до н. є. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

Етика — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх не розрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а не представлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) допомагає усвідомити те, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об'єктивно, а знання про нього — суб'єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда не принципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніші знання моралі та розуміння глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.

Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: “мораль у собі” (уявлення, почуття, емоції, суб'єктивні вияви волі) — “мораль для нас” (мораль, “одягнена” в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто “омовлена” мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.

Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв'язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й “омовлена” мораль. Безпосередньо ця наука пов'язана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з “мораллю в собі” (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).

Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад “добро”, “зло”, виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб'єктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: “Правда є добро”, “Брехня є зло”. Приклад етичних суджень: “"Добро" — категорія етики, яка .”, “"Зло" — категорія етики, яка .” Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.

З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном “добро”. Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов'язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Мораль існує у двох формах: особисті моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв'язки між ними. У першому випадку цей зв'язок виступає у суб'єктивно-особистісній формі, а у другому — як об'єктивований, надіндивідуальний зв'язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери — сущого і належного. Сфера сущого виражається у реально існуючих норовах, дійсних ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв'язків між людьми. Сфера належного містить нормативні настанови моральної свідомості. Отож мораль не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) «як має бути», які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури.

Отже, мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний першопочаток. Вона об'єднує людей, включених у різні види діяльності й стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія. Вона базується на двох засадах: фактах реального морального життя (вчинках індивідів і діяльності соціальних груп) та філософському світогляді. Світогляд не може бути нейтральним, він завжди ціннісно орієнтований. Тому можна стверджувати, що скільки історичних типів світогляду, філософських напрямів, стільки й етичних шкіл, систем.

Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обгрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Зміст предмета етики, як свідчить історичний досвід, відображений в історії етичної думки, залежить від філософської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно-історичного етапу розвитку суспільства, рівня розробки самого етичного знання, — тобто теоретичної рефлексії моральної свідомості про саму себе і соціального замовлення суспільства, окремих спільнот, держави на відповідні ідеї, концепції, теорії.

Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики — вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі — важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично.

Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають цінне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає цінні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути.

2. Специфіка завдань етики.

Завдання етики в сучасному суспільстві полягають в адаптації людини протягом її життя до швидких і кардинальних змін цивілізації, що виражається у трьох напрямках:

1. звільнити свідомість від лишніх забобонів, пережитків і непотрібних обмежень;

2. виокремити, обґрунтувати і закріпити моральні цінності необхідні для нормального існування і розвитку людства.

3. створити шляхи впровадження в життя вищезазначених цінностей.

Зміст предмета етики, як свідчить історичний досвід, відображений в історії етичної думки, залежить від філософської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно-історичного етапу розвитку суспільства, рівня розробки самого етичного знання, — тобто теоретичної рефлексії моральної свідомості про саму себе і соціального замовлення суспільства, окремих спільнот, держави на відповідні ідеї, концепції, теорії.

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.

Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики — вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі — важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується переважно у розділі про етапи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.

Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і, по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче зна­чення для практики морального виховання. Звідси друга функція етики — ціннісно-орієнтаційна. Історичний досвід свідчить, що ця функція, залежно від головного принципу філософського світогляду, пануючої ідеології, може виявлятися в апологетико-прикрашальній або оціночно-критичній формах, а також у формі моралізаторства чи ригоризму тощо.

Функція вироблення етичних знань пов'язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обгрунтуванням моральних цінностей, принципів, норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою — із створенням знань про мораль. Етика виробляє наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на наукові.

Ця функція детально описана у розділі про історію етичних вчень, або етичної думки. Ціннісно-орієнтуюча функція є складовою нормативної етики.

3. Історія розвитку світової етичної думки

Історія розвитку етичної думки налічує майже 26-віко-вий період свого існування. Викристалізовуючись із вели­кої багатоманітності відображеної в людській думці моральної практики, етична думка поєднується з теоретич­ним осягненням моралі як особливого соціального явища. Зауважимо, що процес становлення етичної думки пов'я­заний з рядом труднощів, урахування яких важливе при аналізі історико-етичного матеріалу.

Первісна злитість людського світосприймання тісно переплела конкретно-практиковану мораль з ідеальними уявленнями про її сутність, місце в життєдіяльності сус­пільства, значення для кожної людини. Більш того, на ранніх етапах свого розвитку мораль була невіддільною від панівних у суспільстві міфів і ритуалів, традицій і фольклору, обов'язків індивіда перед Богом і своєю спіль­ністю. Тут етична думка репрезентована в численних зво­дах законів ранніх держав, найдавнішої словесності — епосі, «літературі мудрості», фольклорних формах, текстах священних релігійних книг. Разом із тим не лише мізер­ність, фрагментарність, а й, головним чином, недостатня виділеність самого предмета (моралі) не дає можливості кваліфікувати розглядуваний матеріал як власне етичний.

Та все ж він являє собою щонайцінніше зібрання історич­них свідчень морального життя людини в її розвитку.

Первісна вплетеність етичної думки в тканину прак­тикованої моралі успадковується й далі в історії етики і історичного існування морального феномена. З певного ж моменту починає формуватися особливий статус етичної думки, відмінної від простого раціонального відображення існуючої моралі як житейської мудрості.

Загострення соціальних невідповідностей між традицій­ними моральними нормами, що сягають корінням у слабко диференційований соціум первісності, та реальними умова­ми й потребами чимдалі більше стратифікованого суспіль­ства перших держав створювало особливі соціальні під­стави для виділення проблеми моральності як особливого предмета розгляду. Паралельно йшов процес розмивання міфологічного мислення, відкриття іншого інтелектуально­го горизонту. Виникнення останнього було зумовлене фор­муванням чужого релігійному світосприйманню раціональ­ного мислення, яке замість авторитету традицій (звичаєво­го права) створило авторитет закону, замість релігійного авторитету — авторитет людського розуму.

Саме в цій соціальній і пізнавальній ситуації вирішен­ня практичних моральних проблем (як треба чинити в житті, що таке добро і зло в поведінці людей, у чому при­значення людини, сенс її життя та ін.) набуває статусу теоретичної проблеми, тобто формується в предмет етики як учення про моральні цінності та норми, про морально належне в людській життєдіяльності. Інакше кажучи, в хо­ді соціального та морального розвитку людства вимальовується лінія власне етичної думки, що існує нарівні й паралельно з раціонально відображеною моральною прак­тикою.

Епіцентром такого типу відношення, в тому числі й проб­лем моральності, виступала свого часу грецька культура. Що ж до становлення філософської психологічно-морально орієнтованої думки в культурах Стародавнього Сходу, то воно значною мірою характеризувалося тією синкретичніс­тю всієї системи духовної культури, що була притаманна традиційним суспільствам. Усі основні давньосхідні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм) були водночас і релігією, й наукою, й філософією, й етикою. Вичленити остан­ню з цієї цілісної системи надзвичайно складно хоча б тому, що обґрунтування етики невіддільне від філософ­сько-релігійного світобачення.

З раціонально-логічним обґрунтуванням етичних проб­лем була пов'язана грецька філософська традиція. Крім того, різні варіанти античних вирішень етичних пізнаваль­них проблем використовувалися потому (звичайно ж, в ін­шій теоретично збагаченій формі) всією наступною серед­ньовічною та новоєвропейською думкою. Зазначені риси грецької етичної думки, зокрема єдність наскрізної проб­лематики, дають підставу вважати її фокусом процесу становлення етики як науки.

Попереджаючи змістовний розгляд основних результа­тів історичного розвитку етичної думки, слід підкреслити ще одну суттєву для даного аналізу обставину. За всієї виокремленость етики в самостійну стосовно моралі пізнавальну галузь, етичні системи були позначені (хоч і в мен­шій мірі, ніж власне моралістичні уявлення) відбитком епохи, класу, особистості.

По-перше, це існуючі надіндивідуальні механізми на­укової діяльності, що відображають соціокультурну детер­мінацію в ту чи іншу епоху (наприклад, «панівний стиль мислення», «глобальні схеми мислення» і т. п.).

По-друге, це панівні ідеологічні уявлення, котрі освя­чують як само собою зрозумілі існуючі соціальні умови: історично-конкретний тип суспільних відносин, що поро­джує конкретно-історичний тип особистості та форми буття людини (це відображено, наприклад, в ідеологічному прий­нятті Арістотелем рабства як норми).

По-третє, це елементи раціоналізації моральної свідо­мості, моральних уявлень самого мислителя як безпосе­реднє відбиття конкретно-історичної моральної свідомості в теоретичній.

Урахування вказаних особливостей формування етичної думки виключає неправомірне буквальне ототожнення етичної системи з мораллю конкретної епохи. Водночас це врахування сприяє осягненню наявного в ній (етиці) опосередкованого всією системою світосприймання відобра­ження конкретного морального стану; виявленню спадко­ємності в логічному становленні науково-об'єктивного зміс­ту етичних теорій, відокремленню їх від ідеологічної тенденційності, теоретичної ілюзорності, залежності від пере­творених форм конкретно-історичного буття.

В кінцевому підсумку врахування конкретно-соціальної залежності змісту етичних учень дає можливість здійснити історичну систематизацію та виділення трьох основних ета­пів в історичному розвитку етичного знання з точки зору зміни основних соціальних і пізнавальних параметрів. Йдеться про три періоди в розвитку етичної думки: антич­ності, середньовіччя, Нового часу, що відображають розви­ток етичного знання й характеризують його становлення в системах духовного виробництва соціально-історичних епох. Властива їм якісна визначеність культури, її статусу в системі панівних соціальних відносин своєрідно забарвлює теоретичні вирішення основних філософсько-етичних проб­лем. Серед них такі, як співвідношення індивіда й роду, сутності людини та її існування, випадковості людського буття і загальної необхідності, людських нахилів, прист­растей та розуму, обов'язку, щастя, добра та ін.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЕТИКИ.Античність увійшла в історію етичної науки як початок її становлення—Тут уперше була зроблена спроба вирі­шення моральних проблем, а також обґрунтування власне проблеми моральності (її основ, сенсу, обов'язковості). На­віть уведення терміна «етика» є заслугою античного філо­софа Арістотеля, який створив першу етичну систему і по праву вважається батьком етичної науки.

Аналіз особливостей етичної думки розглядуваного ета­пу передбачає розуміння генезису етичного знання, що, в свою чергу, прямо пов'язане з необхідністю осягнення особливостей античної культури, яка на основі цивілізації, що сформувалася на той час, зуміла виробити новий тип відносин між індивідом і соціальною спільністю. Саме цей тип відносин і послужив вихідною передумовою становлен­ня теоретичної самосвідомості, а в її межах — етики.

Античність, на відміну від типової для східних деспотій зрощеності природного й соціального, характеризувалася більшою соціальною детермінованістю всіх сфер культур­ної життєдіяльності. Навіть релігія виступала не зоологіч­ним міфологізмом, а обожненням поліса, своєрідним пантеоном антропоморфних богів. Грецький поліс як певний тип суспільних взаємозв'язків, що виникли на основі рів­ноправності вільних громадян, став своєрідною «мораль­ною субстанцією» суспільства.

Загальні особливості античного бачення світу вже не могли поєднуватися з прийняттям його як божественного й незбагненного, тобто як непродуманої даності. Універ­сальність єдиного світопорядку (й на рівні природного, й на рівні соціального) вимагала встановлення справді за­кономірного — космічного закону — логоса. Йдеться про те, що світовідчуття античної людини цілком визначалося ідеєю космосу як універсальної впорядкованості.

У системі космологізму відбувається й становлення етичного знання як способу вирішення завдання впорядкування людської душі, гармонії мікрокосму та макрокосму. Зауважимо, що осягнення космічної універсальності єди­ного світопорядку здійснювалося в системі доказового знання про природний закон, що підлягає людському пі­знанню. Важливою особливістю античного бачення світу, яка забарвлювала й етичні уявлення індивіда, була спря­мованість до формування світу за міркою людського. Саме людина постала вихідним пунктом осягнення світу. Тому й для античної етики (як і в цілому для античного пізнан­ня) «людська природа» є основоположною категорією.

Наскрізною ж проблемою, що становила предмет етич­них розмірковувань протягом усього етапу античності, бу­ла проблема нормативності людського існування, котра розглядалася як обґрунтування специфіки людського спо­собу життя. А варіативність вирішення даної проблеми в античній етиці відобразила відмінності у вихідних прин­ципах — або домінування космологізму, або орієнтація на антропологізм та соціологізм. Тут, однак, слід зауважити, що факт єдності античної етичної думки виявляється саме в наявності вказаних трьох принципів, які більшою чи мен­шою мірою присутні в усіх заявлених етичних позиціях античності.

Перші спроби філософської етики, що дістали відобра­ження в ученнях Анаксімандра, Геракліта, Анаксагора, піфагорійців, інших філософів ранньої античності, мали переважно космологічний характер. Тут простежується схожа з давньогрецькими системами невиділеність власне моральних, сенсожиттєвих проблем із єдиного комплексу уявлень про світобудову. Так, у першу чергу висувалося протиставлення істинного способу життя, згідно з пізнаним «логосом» (наприклад, Геракліт) способові життя натовпу. Таким чином підкреслювалося значення знання, яке свідо­мо протипокладалося буденному тлумаченню природи, сус­пільства, людини. Сфера морального, розширюючись до своєрідної гігієни психічного й тілесного життя, багато в чому уподібнювалася настановам життєвої розважливості щодо правильного ставлення до речей, перипетій особистої долі, до себе самого. Мораль розумілася суто натураліс­тичне, як космічний світопорядок, спроектований на лю­дину.

Найяскравішою фігурою розглядуваного натурфілософ­ського обґрунтування проблеми моральності був Демокріт, котрий зумів довести до логічного кінця принцип натура­лістичного тлумачення людини. Все, чого вона прагне й чого повинна прагнути, визначається, на думку Демокріта, природою всього живого. Прекрасне, справедливе, доброчесне — це лише Інше найменування природного, корисного для життя, того, що приносить здоров'я та насолоду. Однак людина, на відміну від тварини, не знає меж задоволення своїх потреб. Засіб визначення міри — спізнаючий розум, що розкриває людям природу космосу й людини як його частки. Розум сам по собі вже є моральною цінністю. Муд­рець же і є справжнім носієм моралі, оскільки він знає, що таке щастя і який шлях до нього.

Етична позиція Демокріта ще сповнена наскрізною причиновістю й космологічним детермінізмом. Водночас починається фокусування моральної проблематики навколо суверенності особистості, свободи морального вибору сто­совно обов'язку, закону, інтересів держави. Моральність постає певним настановленням розуму, засобом самоствер­дження, яке дає змогу людині за будь-яких перипетій долі та найнесприятливішого зовнішнього становища мати «доб­рий стан духу».

Подальший розвиток античної етичної думки йде по лі­нії розгортання наявної в етиці Демокріта індивідуаліст­ської тенденції. Перший «пролом» у натурфілософській інтерпретації людини та світу зробили софісти, чітко по­ставивши питання про роль суб'єкта (людини) в процесі пізнання дійсності. Вони вперше піддали критиці переко­наність у можливості достовірного знання про світ, вису­нули ідею суб'єктивного характеру людських уявлень та оцінок, за якою істина (добро, прекрасне і т. п.) існує лише в уявленнях певного індивіда. «Яким кожна людина відчуває щось, таким, скоріше за все, воно й буде для кожного» (Платон). Отже, «міра всіх речей — людина» (Протагор).

На думку софістів, знання про світ не виходить за межі відчуттів і переживань суб'єкта. Якщо людина — міра всіх речей, носій істини і критерію про світ, то вона ж є й мі­рою всіх норм своєї поведінки. Моральні норми, з точки зору софістів, є продуктом творчості людини, а тому до­вільні. Свій етичний релятивізм і суб'єктивізм софісти чер­пали в аналізі широкої різноманітності моральних погля­дів, у фактах розходження моральних оцінок, уявлень про добро і зло, справедливе й несправедливе, похвальне й га­небне. Абсолютизація плинності, мінливості моральних уяв­лень привела їх урешті до скептицизму й морального нігі­лізму. Проте їхня заслуга полягає у виявленні, «відкритті» людського індивіда як головного фокуса в дослідженні мо­рального феномена.

Сократ продовжив зроблений софістами поворот від космологічної орієнтованості в осягненні світу й світопорядку до антропологічної спрямованості філософських до­сліджень сутності людини, її місця та призначення в світі. Він був першим, хто обрав предметом свого розгляду саме моральне буття людини. Висловлюючи скепсис із приводу можливостей дослідження природи, «космосу» (це — «спра­ви божественні», людині невідомі), Сократ закликає до пізнання «єства» людини, першоджерела її вчинків і дій, її способу життя та мислення.

Для з'ясування того, як слід чинити, людині зовсім не обов'язково знати, як створені Всесвіт і вся природа. Вона в більшій мірі потребує пізнання самої себе і своїх дій, усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне і по­творне, істина й омана. Лише слідування закликові дель­фійського оракула «пізнай самого себе» робить можливим правильний вибір людиною свого місця та призначення в світі, благий спосіб життя.

Висунутий Сократом принцип самопізнання — це пошук загальних (передусім етичних) визначень, це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної доскона­лості. На відміну від софістів, Сократ переконаний в існу­ванні загальних моральних понять. Той факт, що люди да­лекі в своїй поведінці від моральної доброчесності, є без­сумнівним доказом того, що вони її не знають. Доброчес­ність же, на думку Сократа, і є знання, моральна істина.

За вихідне посилання своїх міркувань про доброчесність як знання Сократ брав розум як вирішальну ознаку, що відрізняє людину від тварини й узагалі від усіх живих істот. Він вважав, що тільки знання дає змогу людині розумно скористатися засобами, які вона має. Особливо цінне знання добра і зла у сфері моральності, де це знання переважає всі інші його види. Воно має всеохоплюючий характер і є знанням того, що становить щастя й визначає правильний вибір лінії поведінки для його досягнення.

В надії на знання як основу доброчесності Сократ про­довжує типове для греків тяжіння до інтелектуалізму. Він силкується довести, що в моральній поведінці знанню того, що є добро (щастя), незмінне супутнє й бажання творити добро. Філософ переконаний в існуванні відповідності між знанням і бажанням, точніше, для нього знання добра міс­тило в собі й волю до добра, вибір добра.

У розумінні Сократа етичне знання постає не просто теорією, теоретичним осягненням добра і зла, а й мораль­но-вольовим бажанням творити добро й уникати зла. Знан­ня добра є необхідною й достатньою умовою для творення добра. Виходячи з цього, Сократ гадає, що істинне етичне знання здатне подолати прірву між думкою та дією, стер­ти межу між сущим і належним.

У зв'язку з цією позицією розкривається один із суттє­вих моментів сократівської етики — ідея про перетворення способу мислення людей і їхнього морального обличчя як вирішальних передумов перетворення соціального життя. За всієї своєї ідеалістичності й утопічності настанова Сократа на реалізацію морального способу життя шляхом інтелектуального й морального самовдосконалення була надзвичайно плідною щодо виявлення сутності морального феномена. Поєднавши моральну досконалість людини із самовдосконаленням людської душі, Сократ підкреслив тим самим особливий статус ідеального в людській життє­діяльності. Так, мораль уперше була усвідомлена як над­чуттєвий ідеальний феномен, що не зводиться до усталених звичаїв і в той же час єдиний з ними.

Історична заслуга Сократа полягає в тому, що він упер­ше раціоналізував обґрунтування моральності, поклавши тим самим початок етики як науки. Однак він лише поста­вив питання про пошук етичних визначень, не знайшовши їхніх аналогів у реальному, речовому, різноликому й мін­ливому світі.

Не завершену Сократом проблему вирішив його учень Платон, постулювавши існування аналогів загальних етич­них визначень у вигляді самостійного первісного царства якихось ідеальних сутностей. Створення розгорнутої фі­лософської системи ідеалізму з центральною теорією «ідеї» дало Платонові теоретичні підстави для дальшого розгля­ду етичних проблем. Він, а згодом і Арістотель, через поворот філософської думки до гносеологічних проблем упритул підійшли до теоретичного визначення моралі. Так, Платон акцентував увагу на її ідеальному і всеохоплюючому характері.

За всієї специфічності своєї етичної концепції Платон усе ж дотримувався панівного принципу античного світо­сприймання — космологізму, властивої йому залежності людини від світових начал і царства ідей. Хоча Платон і не виокремив етику як особливу дисципліну, не здійснив власне теоретичного дослідження моралі, проте він розро­бив філософські підвалини етичного вчення — обґрунтування чеснот (доброти, мужності, стриманості, врівноваже­ності) як утіленого в розумному, вольовому й чуттєвому началах людської душі космічного світопорядку.

Чуттєвому світові як позірному й нереальному Платон протиставив ідеальний світ, духовну безліч ідей, як його ідеальних сутностей, причин і «прообразів». Цей світ постає для нього дійсним, реальним, вічним і незмінним, а не просто іншим світом у порівнянні з чуттєво фіксова­ним земним буттям, що протистоїть йому як оригінал ко­пії, сутність — явищу. Більш того, це царство благих сутностей, що відрізняються від неповноцінного, примарного світу чуттєвих об'єктів, як благо від зла. Царство ідей освітлюється мудрістю й досконалістю вищої ідеї блага як такого, котре увінчує піраміду ідеального світу. Згідно з ученням Платона, царство ідей — джерело істини, співмірності, гармонії та краси, яка вдовольняє всі вимоги най­вищої доброчесності.

Світ ідей — цільове настановлення земного буття, тому життєве завдання людини полягає в наближенні до справжнього світу ідей, в устремлінні до панівного в іде­альному світі блага. Володіння благом є щастя. На думку Платона, «щасливі тому, що володіють благом». Досягнення щастя становить щонайвищу мету людського існування.

Однак для людини, представника чуттєвого світу, обтяженого недосконалістю тілесності, владою емоцій, егоїстич­ними мотивами (себелюбством), шлях до щастя утрудне­ний. Єдиним містком, що відкриває шлях людині в ідеаль­ний світ, є розумна душа, яка своєю розумністю й вічністю існування причетна до світу ідей, несе здобуті там ідеї блага, краси, співмірності, справедливості. Оскільки знан­ня ці душею, котра перебуває в людському тілесному існуванні, забуті, завдання людини на шляху морального становлення полягає в тому, щоб актуалізувати цю пам'ять душі через самозаглиблення і зречення своєї душі від ті­лесності. Тільки тоді душі відкривається світ прекрасного й досконалого, що приводить її в дивовижний стан підне­сеності та любові, іменований Платоном еросом. «Еротич­не» сходження як пізнання-пригадування і є моральним очищенням.

Так Платон, надаючи вирішального значення у досяг­ненні блага розумові, продовжує інтелектуальну традицію попередників. Центральною фігурою морального існуван­ня стає філософ-мудрець, котрий керується у своїх вчин­ках істинним знанням. Однак Платон переконаний, що та­кі — скоріше виняток. Адже людська душа відображає протиборство духовного й матеріального начал Всесвіту. Оскільки душі притаманна одвічна передзаданість власти­востей (або духовних, або матеріальних), то з цього випливає неминучість її відхилень від істинної моральної гармонії. Запорукою її збереження може бути тільки соці­альне організоване управління моральним життям.

Через уповання на державу (організовану у відповід­ності з «істинною реальністю» космічного світопорядку) як на засіб і гарант суспільної справедливості, рівноваги, гармонії, а отже, й моральності людини Платон здійснює перехід від принципу морального індивідуалізму до соці­альне орієнтованої етики, в основі якої лежить принцип безумовного збігу макросвіту держави та мікросвіту люд­ської душі. Моральне самовдосконалення людини розчи­няється в безумовному підкоренні громадян інтересам дер­жави. Антропологізм попередніх етичних шукань допов­нюється новою соціологічною мораллю.

Створюючи етико-політичну утопію в працях «Держа­ва» та «Закони», Платон певною мірою залишається мо­ралістом. В ученні про державний устрій і чесноти станів (мудреців-правителів, воїнів-стражів, селян, ремісників і рабів) він пропонує розглядати етику як «політику», як засіб перетворення людини на суспільно корисну особис­тість, котра дбає про благо держави відповідно до своїх здібностей. Більш того, ідеальна держава в підсумку де­монструє зловісний антигуманізм, що проявляється в ціл­ковитому запереченні свободи та індивідуальності спів­громадян. Так, етичний досвід Платона показує, до чого призводить абсолютизація ролі абстрактних, надсвітових, хай навіть і благих за своїм змістом, принципів.

Творець першої ідеалістичної філософської системи, що зробила істотний внесок в етичне обґрунтування моралі, піддався критиці в особі свого найкращого учня, слави й гордості його Академії — Арістотеля. Досягши наукової зрілості й самостійності, останній виступив з переглядом платонівського вчення про ідеї, що знайшло своє відобра­ження у створенні принципово нової етичної теорії. Саме Арістотель першим систематизував етику, позначив пред­мет і відмітні риси етики як науки, обґрунтував її основні принципи в межах концепції доказового знання. Етичні уявлення Арістотеля дістали висвітлення передусім у таких працях філософа, як «Нікомахова етика», «Евдемова ети­ка» та «Велика етика».

Критикуючи етичний інтелектуалізм попередників, зо­крема Сократа і Платона, Арістотель ставив своїм завдан­ням зрозуміти людське життя таким, яким воно є, з по­зицій реального стану справ, а не з позиції ідеалу, іде­ального належного.

Щоб зробити можливим достовірне й доказове наукове знання рухомого й мінливого реального світу, треба знайти щось стало існуюче, інваріантне в чуттєвому світі, тобто першоначало. Етика — наука про одне з першоначал —про благо. Це не загальна абстрактна ідея, що виражає якусь досконалість узагалі, а цільова причина людської діяльності. Вищого блага прагнуть заради нього самого; воно завжди є метою, але ніколи — засобом. Устремління до граничного, найвищого, досконалого, притому до такого граничного, яке доступне індивідові й виявляється макси­мальним розвитком його можливостей.

Етика Арістотеля має справу з досяжним, здійсненним, практично реалізованим благом як діяльністю, котра праг­не досконалості, діяльністю, відповідною доброчесності й тотожною з блаженством, щастям.

Арістотель піддав сумніву головну ідею попередників про знання як джерело доброчесності. За Арістотелем, ін­телектуальне осягнення природи моральності не обов'язко­во супроводжується переконанням і бажанням чинити добре. Важливо не просто знати, а діяти. Врешті-решт не так уже й важливо знати, що таке доброчесність, важливі­ше знати, як вона набувається й за яких умов запрова­джується в життя.

Виходячи з цього настановлення, філософ обґрунтовує розведення теоретичних і практичних (продуктивних) наук. Метою теоретичного знання є істина, метою практичного — дія. Етика — вид практичної науки, кінцевою метою якої є набуття доброчесності.

Переконаність Арістотеля в можливості морального ви­ховання ґрунтується на традиційному для античності уявленні про людську природу як розумно діяльну, таку, що поєднує в собі стрімливу афективну частину душі й розум. Моральні чесноти, виникаючи як результат взаємо­дії розумної та нерозумної часток душі, є специфічною мірою («золотою серединою») людських якостей. Це се­редина між двома крайностями, нестачею й надлишком якогось душевного стану (наприклад, мужність — це се­редина між страхом і відвагою).

У зв'язку з таким тлумаченням доброчесності очевидна врівноважуюча, узгоджуюча роль розуму як спрямовуючо­го начала моральної поведінки. Доброчесність як резуль­тат підкорення потягів розумові є мірою панування людини над самою собою. Більш того, вона не дається людині від природи, а є її прижиттєвим надбанням. Устої душі, її надбані стани є результатом практичної діяльності, ре­зультатом навичок і звичок, цілеспрямованого морального вдосконалення.

Правильно оцінюючи неоднозначність, складність і су­перечливість людської природи, Арістотель враховує й роль соціального життя у вихованні. Неможливо й, в усякому разі, нелегко, писав він, за допомогою міркувань здійснити переміну в тому, що здавна корениться у нравах. Отже, етична реальність являє собою життєдіяльність поліса. Належним чином організована держава через конт­роль за додержанням законів повинна забезпечувати фор­мування розумних звичок і звичаїв. Для Арістотеля оче­видно, що «суспільна увага (до виховання) виникає завдя­ки законам, причому добра увага — завдяки доброчесним законам»2.

Через людину як громадянина і доброчесність особи­стості як оптимальний стан з точки зору громадянських цілей Арістотель поєднує етику з політикою. Метою ж останньої постає завдання сприяти щастю громадян шляхом створення істинної основи (доброчесності громадян) гармонії поліса.

Оцінюючи в цілому етичну концепцію Арістотеля в роз­витку етичної думки, слід зазначити, що він уперше зробив етику спеціальною теоретичною дисципліною, надавши їй образу досить суворої науки. Тому протягом тривалого часу етика не сягала заданого Арістотелем рівня власне наукового дослідження, часто розчиняючись у загально-філософському контексті.

Чимдалі соціальне орієнтовані етичні системи Платона й Арістотеля змінюються етичними концепціями стоїків, епікурейців, скептиків. Перехід до цих етичних позицій знаменував собою завершення класичної античної етики. Тут основні принципи античного обґрунтування проблеми моральності (космологізм, громадськість як полісність) відступають перед домінантою індивідуалізму.

В типово античній постановці моральна проблема (по­шук людського щастя та засобів його досягнення) вирішує­ться на шляхах звільнення, відходу людини від влади зов­нішнього світу, передусім від його політики. Тут ми стикаємося зі світоглядною позицією самотньої, невпевненої в завтрашньому дні людини, яка усвідомлює неможливість уплинути на хід подій, безсилої перед необмеженою цент­ральною владою пізньоантичного суспільства.

Людина абсолютно не владна над обставинами свого життя, його зовнішньою, предметною, подійною стороною. Та вона — розумна істота, привілей якої полягає в тому, що вона може мати власне внутрішнє ставлення до необ­хідності, невідворотного ходу подій. Тому єдиним засобом вирішення моральних проблем індивіда є формування певного ціннісного ставлення до цього світу, своєї включеності в нього.

Так, Епікур головним завданням у своєму етичному вченні проголошує обґрунтування свободи індивіда як не­залежності від усього зовнішнього. Центральна ідея, осно­ва всієї філософсько-етичної концепції епікуреїзму — самоцінність людського індивіда. В незалежності його від будь-чого зовнішнього, тотожній внутрішньому спокоєві, безтурботності, атараксії (від грец. незворушність), криє­ться справжнє щастя людини. Засобом його досягнення є «відхилення» від світу, незалежність від природи та су­спільства, своєрідна негативна свобода. Помірність, розум­ність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя.

Таким чином, в епікуреїзмі доброчесність і щастя не­віддільні одне від одного. Та якщо щастя — мета, то доб­рочесність — тільки засіб досягнення особистого щастя.

Основний пафос етики стоїцизму ґрунтується на проти­лежній ідеї — ідеї самодостатності доброчесності як най­вищого блага. Для стоїків щастя — це лише нагорода за доброчесність. За стоїчним уявленням про світ, тут панує однозначна й невблаганна необхідність. Із жорсткого, на­перед визначеного ходу подій не можна вирватися ні за яких обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна усвідомити всю невідворотність долі, здобуває свободу в цілковитому прийнятті й підкоренні (і фізичному, й душев­ному) існуючій необхідності. Розумне осягнення закону природи як долі, фатуму (необхідності сущого), так і вод­ночас логоса (життєвого завдання людини) — засіб стоїч­ного спротиву ударам долі та випадку. Мужність і розсуд­ливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї доброчесності забезпечують до­сягнення тієї незворушності, рівноваги й несхитності духу, апатії (від грец. безпристрасність), які й є щастям, бла­женством.

Звільнення людини від влади зовнішнього світу (у Епікура — в результаті втечі від нього, у стоїків — через без­умовну покору йому) є морально досконалим життям і головним достоїнством мудрих.

Типове для античної етики трактування моральності як життєвчення, програми особистого самознайдення, само­ствердження й порятування індивіда трансформується, та­ким чином, від демокрітівської орієнтації на інтереси держави та суспільну справедливість до «особистої справи», особистого порятунку в докраю індивідуалізованій пізньоантичній етиці.

Поставлене етичною думкою завдання осягнення сут­ності блага для людини й шляху досягнення його в житті, а, отже, з'ясування того, що являє собою справді моральне життя, було вирішене античністю в руслі її світовідносницьких можливостей. Це досягнута завдяки розумові, муд­рості, водінню доброчесність людини, відповідна законам природи, звільняюча людину від смут соціального бут­тя, примх і свавілля долі, особистої й соціальної нестій­кості.

Підсумковий теоретичний результат — замикання мо­ральної особистості у власних межах, заклопотаність тіль­ки своїм порятунком і самознайденням — став показником рубежу, скутості античного етичного пізнання. Антична етична думка підійшла до свого самозаперечення. В той же час вона дала поштовх дальшому розвиткові етичної тра­диції середньовіччя, замінивши античний космологізм теоцентризмом. А цей останній постав логічним доведенням народженого античністю принципу етичного індивідуаліз­му до його обожнення в абсолютизованій особистості твор­ця, піднесеної над усією історією людського існування.

Середньовіччя. Зміна всесвітньо-історичних епох, пере­хід від античності до середньовіччя фактично відбувався в хронологічних рамках самого античного суспільства. Відправним її пунктом стала криза III—IV ст., що позначи­лася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. На по­чатку IV ст. християнство із форми протесту поневолених і знедолених, віри гнаної й переслідуваної перетворилося на офіційно визнаний культ, що зайняв домінуюче стано­вище в імперії.

Оскільки християнство походить із античної культури, то за всієї своєї сутнісної протилежності цій культурі воно все-таки в певних моментах успадковує античність. Це ха­рактерно також для і етичної думки. Лад основних мо­ральних проблем, виокремлення саме чеснот як суттєвих моментів морального вдосконалення, продовжує сформова­ну античністю пізнавальну позицію. Разом із тим вихідні підвалини обґрунтування, зміна кута розгляду (наприклад, з природи людських чеснот на абстрактно-загальні в силу своєї божественності моральні судження та норми) свід­чать про появу нового ступеня в розвитку етичної думки.

При дослідженні культурних традицій середньовіччя, зокрема в етичній галузі, слід уникати упередженого став­лення, що утвердилося свого часу стосовно цього періоду. «На середні віки,— писав Ф. Енгельс,— дивились як на простий перерив у ході історії, спричинений тисячолітнім загальним варварством. Ніхто не звертав уваги на великі успіхи, зроблені протягом середніх віків...».

Аналіз специфіки середньовічної етичної позиції перед­бачає врахування того, що в центрі християнського світо­бачення замість безособового космосу античності постав сам творець усього сущого — Бог, абсолютна створююча сила, наділена незмінністю, всевіданням, усемогутністю, безконечністю, всеблагістю і т. д. Ним створений і керова­ний світ. Разом із тим уся велич, доцільність, краса сві­ту — ніщо в порівнянні з небаченою величчю, мудрістю, красою й благістю вічного Бога. Адже Земля — юдоль пла­чу, втілення надій і розчарувань. Земне благо — лише ви­димість, ілюзія, в той час як зло — всюдисуща реальність.

Християнське приниження світу земного е водночас і звеличенням його творця та світу потойбічного. Дана точка відліку перетворює проблему буття на проблему людського спілкування з богом, цілком забарвлюючи всю середньовічну духовність, а затим і саме середньовічне життя мо­ральною проблематикою. Людина є творінням за образом і подобою божою. З цієї точки зору вона — унікальне тво­ріння, наділене божим даром — свободою волі й, отже, благом.

Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій любові до Бога як до носія моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі чесноти в ній знищую­ться. Зло є відпадання людини від «справи господ­ньої». Гріховність — єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть — момент розплати за гріхопадіння. Як свобода волі, так і смерть являють собою моральні феномени, по­в'язані з головним моральним джерелом — Богом. Таким чином, головна проблема середньовічного світовідношення «Бог — людина» визначала вирішення всіх моральних проб­лем (проблеми зла у створеному благим Богом світі; сво­боди волі людини в системі божественного приречення; індивідуального морального завдання в практичній пове­дінці і т. д.). В свою чергу, етична спрямованість перетво­рювалася на основний принцип теолого-філософського роз­гляду проблем світобудови, людського буття, ставлення людини до Бога.

Панівні уявлення щодо пройнятості земного світу й людського існування божественним приреченням визнача­ли специфіку теоретико-пізнавальних можливостей серед­ньовічної етичної думки. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, пере­важаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з люд­ським пізнанням. Теоцентризм християнської картини світу вимагав віри, а не розумної доказовості, як вихідного за­сновку для орієнтації людини у світі.

Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Логіка й розум виявляють обмеженість, а часто й неспроможність у пошуках свого істинного життєвого шля­ху. Таким чином, у християнській традиції вирішення мо­ральних проблем перебуває в нерозривному зв'язку з онто­логічно-теологічними уявленнями. Моральність як об'єкт розгляду тлумачиться як об'єктивно-божественний, надіндивідуалький феномен, не теоретично пізнаванний, а релігійно-осяжний. Тому для епохи середньовіччя типове зникнення світських етичних концепцій. Залишається тео­логічне обґрунтування моральних вимог як заповідей Бога. Однак і в такій іпостасі етична думка середньовіччя не була однорідною.

Домінантне становище займало об'єктивно-божественне обґрунтування моральності в системах головних ідеологів християнства, офіційних представників церкви Августина Блаженного та Фоми Аквінського.

Найвидатніший серед західних отців церкви Аврелій Августин був одним із яскравих представників ранньо-хри­стиянської думки, праці якого справили найдужчий вплив на середньовічну філософську й етичну думку. Будучи першим систематизатором середньовічного світогляду, Авгу­стин на цілу епоху заклав модель теоретичного вирішення моральних проблем. Від філософів пізньої античності він перейняв практично-етичне настановлення як головну мету філософського знання, змінивши її у відповідності з поло­женнями й завданнями християнства. Саме завдяки його наполегливим теологічним зусиллям моральність здобула божественний статус і втратила орієнтацію на можливість особистісної суверенності в ній.

Учення Августина абсолютно теоцентричне. Бог у ньому покладається вихідним і конечним пунктом усіх людських суджень та дій. Августин характеризує Бога як найвище благо, що надає благості всьому довкіл, як абсолютне бла­женство, справедливість, моральний закон. Спираючись на тексти Святого письма про доброту верховного Творця, Августин доводить, що все створене ним тією чи іншою мі­рою причетне до цієї абсолютної доброти. Отже, зла як окремої сутності, зла в субстанціональному розумінні взагалі немає. Всяке буття самим фактом свого божест­венного походження є благо. Все є добром, оскільки все — від Бога. За Августином, зло являє собою лише відсутність добра, відхід, відхилення від нього. Воно — своєрідний де­фект, якась помилка, а не щось, існуюче саме по собі.

За існуюче в світі зло відповідальна людина, її вільна самохіть. У ній міститься можливість емансипації від Бога, руйнівне, «нищівне» прагнення відступати від приписів Бога як морального абсолюту. Отже, вільна самохіть лю­дини — джерело можливого морального зла. Так Августин вирішує найскладніше для християнських філософів зав­дання увільнення Бога від відповідальності за пануюче в світі зло. При цьому йому вдається зберегти абсолютний фаталізм божественної приреченості.

З точки зору Августина, Бог як абсолютна створююча сила не тільки наділяє людину свободою волі, а й керує нею як визначальним чинником людської діяльності та існування. Первісне, головне призначення доброї волі по­лягає в підкоренні божественним заповідям і божественно­му керівництву. Але гординя, самовпевненість людини (як продукту людської тілесності, чуттєвості, хтивості), яка гадає, що може оволодіти світом і не потребує божествен­ної помочі, обтяжує людську волю потягом до гріха.

Полишена сама на себе, людина безсила у своїх спро­бах позбутися своєї гріховності, їй необхідна божественна допомога. Але ні вимагати, ні вимолити, ні заслужити «спасіння» людина не може, оскільки приречена абсолют­ною волею Бога, який дарує божественну благодать не­багатьом обраним. Тому людині належить тільки любити Бога, вірити йому, сподіватися на нього, усвідомлюючи своє цілковите безсилля перед ним. Таким чином, любов до Бога і є моральним завданням людини, остаточна доля якої наперед визначена незалежно від її моральних якос­тей і діянь. Згідно з Августином, те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог та й то зі своєї волі.

Ще одним важливим моментом етичної концепції Авгу­стина є його уявлення про роль церкви в моральній життє­діяльності людини. Августин указував, що не повірив би навіть Святому письму, якби не одержав його від церкви. Підкреслюючи божественний авторитет Біблії й авторитет церкви як єдиної й одвічно безпомильної її тлумачки кінечних інстанцій усякої істини й моралі, Августин послі­довно реалізовував свою місію офіційного ідеолога.

Однак етичні погляди Августина Блаженного, як і на­ступних представників ортодоксальної теології, постійно відчували опозицію релігійно-єретичних учень. Вона става­ла домінуючою в міру зміцнення й розквіту феодалізму, втрати авторитету ряду етичних позицій августианства (дискредитація «града земного», приниження ролі розуму, проповідь аскези й т. п.) в нових соціальних умовах.

Зусилля опозиціонерів зосереджувалися на відмінному від релігійно-традиційного тлумаченні природи людини, утвердженні її можливості й права на авторство своїх учинків, самостійне розмірковування про Бога та його ве­лич, на особисту, від самої людини залежну можливість вибору між добром і злом. Людина повинна мати можли­вість «розуміти, щоб вірити».

Зауважимо, що, розгортаючись головним чином по лінії суб'єктивізування моралі, опозиція релігійної ортодоксії в етичних концепціях не тільки не заперечувала існування Бога, а й приймала в більшій чи меншій мірі, моральні приписи «священних книг». У цьому виявлялася одна зі специфічних особливостей середньовіччя, коли навіть бо­ротьба проти релігії протікала в її межах, у релігійній «оболонці». Але і в такій якості релігійно-єретична опози­ція протягом наступних віків відігравала роль стимулу дальшого розвитку етичної думки.

Черговою значною сходинкою у збагаченні середньовіч­них моральних уявлень стала філософсько-теологічна ді­яльність Фоми Аквінського. Систематизувавши етику у від­повідності з запитами зрілої феодальної епохи, Фома досяг у своєму вченні такого необхідного для католицької церк­ви примирюючого теоретичного синтезу офіційної ортодок­сії зі зростаючою релігійно-єретичною новацією. На відміну від попередників, зокрема Августина, котрі дотримувалися філософських традицій Платона, неоплатонізму, частково стоїцизму, Аквінат знайшов нове ідейно-філософське під­ґрунтя для теологічної етики в системі Арістотеля.

Арістотелів філософсько-етичний досвід допоміг Фомі Аквінському побачити наявність зв'язку між моральною активністю людини та її прагненням до блаженства, до­пустити необхідність виведення того, що має бути, з того, що є. На корінне для теологічного витлумачення моралі питання, чи є залежність між доброчесною поведінкою індивіда та його спасінням, Фома дає позитивну відповідь: моральний спосіб дій гарантує людині спасіння, досягнен­ня найвищого блага. Але при цьому він обов'язково обу­мовлює непохитність залежності людини від Бога, яка виходить за межі пізнавальних можливостей людського розуму й залишається предметом віри.

Аквінат актуалізує роль розуму в людській моральній життєдіяльності. Так, аналізуючи сутність блаженства, він закликає враховувати ту специфіку людської природи, кот­ра пов'язана з розумністю. Блаженство полягає в пізнанні Бога, притому не в опосередкованому пізнанні, яке досягає­ться через знання про світ, а в прямому й безпосередньому його спогляданні. В такій спрямованості на Бога ми маємо справу з діяльністю розуму в чистому вигляді.

Продовжуючи традицію августианства, Фома виходить із доброчесності вчинків як обов'язковості реалізації в них волі діючого індивіда. Однак він підкреслює, що власне людський рівень свободи у вчинках починається тоді, коли в їх детермінації вирішальної ролі набуває розум. Мало, щоб учинки приводилися в рух вольовим началом, треба ще, щоб вони були свідомими, розумно обґрунтованими. Отже, людина стає здатною до морального способу дій у міру того, яке правильне судження вона робить переду­мовою й основою бажань.

Фома Аквінський як вірний син свого часу, звичайно ж, обмежує розум вірою. Розум людини має пріоритет лише в доступних йому межах. Для неї незбагненним лишається ряд істин божественного розуму, який тільки і є гарантом справжньої й орієнтованої на добро поведінки. Для добро­чесного, гідного способу життя людині потрібна божествен­на допомога. Репрезентована в благодаті як обов'язковій умові чесноти, божественна участь у моральному житті людини виявляється конкретною і всепроникною. Благо­дать підключає до розуму віру як передумову і зміст мо­ральної діяльності, доповнює слабкість людського розуму, слабкість людини взагалі. В той же час у певних межах доброчесність є й функцією розуму.

Виконуючи замовлення феодалізованого суспільства на реабілітацію розуму, земних цінностей, мирських діяльних зусиль, Фома Аквінський знайшов компроміс між божест­венним приреченням і свободою волі людини, потойбічною націленістю людини та її потягом до земного щастя. Та чого не зміг Аквінат, так це органічно поєднати мораль і релігію. Щоб відкрити простір Богові, він змушений був обмежити моральні можливості людини. Фома вважав, що все те, чого не може вирішити мораль, знаходить своє вирішення в релігії. Суперечливістю своєї етичної позиції Аквінат продемонстрував граничні можливості використання логіки теоцентризму в обґрунтуванні моралі.

Дальший розгляд етичних проблем фактично був зане­падом середньовічної етичної думки. З'явившись у формі раціоналізованої критики всеохоплюючого вчення Фоми Аквінського, або містицизму, це означало по суті відхід від корінних принципів середньовічного етичного мислення.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що хоч се­редньовічна думка й розчинила етичні уявлення в синкретизмі християнського теологічного світогляду, вона проте водночас актуалізувала й проблему конкретно-особистісного визначення моральності, надавши їй своєрідний кут роз­гляду. Якщо оцінювати внесок середньовіччя у витлумачен­ня моралі, не обмежуючися тільки етико-богословськими, етико-філософськими трактатами, а розглядаючи останні в сукупності зі схоластичною мудрістю, разом зі сферою практичної моралі, що не увійшла в теоретичне переосми­слення, то закономірним слід визнати універсальний пере­ворот, здійснений Відродженням на базі зріючих у надрах середньовіччя нових ідей і нових напрямів етичної думки.

Саме в середньовічній етичній традиції дістала про­довження проблема особистості, відповідальної за свою долю та вільний вибір шляху до спасіння чи погибелі. Щоправда, особистості, своєрідно тлумаченої, орієнтованої на загальність, типовість, універсалі, характерне постійне співвіднесення з божественним абсолютом і тому мовби навіть і не особистості. Відродження як перехідний період до нового типу культури й суспільства, яке ще багато в чому випливало із середньовічної специфіки, продовжило процес становлення етики. При цьому воно започаткувало унікальну трансформацію індивідуальності, що знайшло своє вираження як у системі практичної життєдіяльності, так і в перебудові структур мислення, звільненні етичного знання, підготовці останнього до нового витка розвитку предметного знання про мораль. Новий час поклав початок тому етапові розвитку етичної думки, в якому вироблення нового ставлення людини до природи, суспільства та самої себе зумовлювало власну наукову оформленість цієї думки.

Новий час. Особливості становлення етичного знання в даний історичний період визначалися, з одного боку, по­воротом до особистості як самототожного суб'єкта в об'­єктивній моральній ситуації ранньобуржуазної епохи, з ін­шого — зростанням цінності мислення, наукового знання в соціокультурних підвалинах буржуазного суспільства, що народжувалося. «Будемо старатися добре мислити: ось початок моральності» (Б. Паскаль).

Поява новоєвропейського наукового підходу була ре­зультатом переорієнтації способу розгляду самої людини, її можливості та здатності до самопізнання, а отже, й ви­никнення нової концепції людини як основи етичного ана­лізу. Вихідною точкою в етичних уявленнях цього періоду стала критика абсолютизованої релігійної моральності, замша її таким моральним переконанням, котре вже не претендує на самоочевидність і святість, а також на по­яснення світу в цілому, ґрунтується на науково-природничих підвалинах і підпорядковане натуралістичному світо­розумінню.

Людина повинна керуватися в усіх своїх справах ро­зумом. Освіта й наука зуміють розв'язати як соціальні проблеми, так і проблеми індивідуального існування. Реа­білітація самоцінності людської особистості, її здорового глузду, раціональної здатності осягнути загальнообов'яз­ковість, об'єктивність і всеохопленість моральності — ось сенс етичної позиції Нового часу. Залишається тільки на­уково обґрунтувати таку моральність. Саме за Нового часу дістає продовження започаткована Арістотелем традиція етики як спеціальної науки, теоретичним завданням якої є обґрунтування моралі як такої.

В основу розгляду останньої був покладений заснований новоєвропейською наукою тип раціональності, орієнтованої на концепцію природного порядку, а отже, й природної моралі. «Природні» індивіди — носії органічно притаман­ної їм свободи, їхня доброчесність є раціонально осягнутий природний імпульс самозбереження. Завдання раціональ­ного осягнення природи абстрактно-загальних понять мо­ральної свідомості реалізувалося через потрактування етич­них категорій як гносеологічних.

Таким чином, приведення моральності

Читайте також:

1. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
2. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
3. Абетково-предметний покажчик
4. Адреноміметики.
5. Адреноміметики.
6. Актуальні проблеми біоетики
7. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
8. Амортизація основних засобів
9. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
10. Амортизація основних засобів.
11. Амортизація основних фондів
12. Амортизація основних фондів

Переглядів: 2251