Приєднання південно-західних земель до Литви і Польщі

Зміни в чисельності та структурі українського етносу протягом ХVIII-ХХ ст.

Зменшення чисельності українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6 до 83,3 % було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо міграцій українців за межі своєї етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Росії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 % усіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4%, на початку XX ст. — 22,4%. Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні регіони Російської держави (Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади, США, Бразилії та ін.). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців (в Україні — 8695,3 тис., а всього у світі—10440,1 тис.), то у 1897 р.— понад 6 млн (усього в світі — 26 365,5 тис., в Україні — 20 977,9 тис.).

У 20—30-ті роки спостерігалося деяке зростання чисельності українців в Україні (їхня питома вага відносно всієї чисельності українців у світі досягла 83,6 %). Це було наслідком як збільшення території основного етнічного масиву, так і асиміляційних процесів серед зарубіжного українства. Даний процес тривав і в 40-х роках як результат переселення значної кількості українців із Польщі та Чехо-Словаччини в ході обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття зростання відносної та абсолютної чисельності українців в Україні уповільнювалося у зв'язку з посиленням у ній асиміляційних процесів, а також пожвавленням міграції сюди іншоетнічного населення з інших республік колишнього СРСР. Активізувалася в цей період і еміграція українців до зарубіжних країн.

Зазначена ситуація ілюструється такими даними. У 20-х роках загальна чисельність українців у світі становила 37227,8 тис., із них проживали в Україні 27567,6 тис., у різних районах СРСР — 8344,4 тис., у зарубіжній Європі — 745,8 тис., в Америці — 560 тис.; наприкінці 30-х років: 35616,6 тис. — у світі, 29606,8 тис. — в Україні, 4524,7 тис — в СРСР, 876,1 тис. — в Європі і 609 тис. — в Америці; у 1959 p. — відповідно: 38624,7 тис., 32158,4, 5063,3, 335 і 1053 тис.; у 1979 p. — 44083,9, 36495,6, 5858,3, 490 і 1220 тис.; у 1989 p. — 46136, 37419, 6764, 500 і 1428 тис.

У XIII ст. внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава для захисту своїх земель від зовнішніх ворогів (Лівонського і Тевтонського орденів). Її засновником і першим князем був Міндовг. Послаблені монголо-татарами і політично роз'єднані українські і білоруські землі стали об'єктом захоплення їх Литвою і Польщею. Вже в період правління великого литовського князя Гедиміна (1316—1341), який титулував себе «королем литовським і руським», було завершено приєднання білоруських і почалося захоплення південно-західних (українських) земель. Просуваючись на південь, литовці зіткнулися з Золотою Ордою, що володіла українськими землями. 1362 р. у битві при Синіх Водах вони завдали поразки ординцям, внаслідок якої до Литовського князівства, яким тоді правив син Гедиміна Ольгерд (1345—1377), відійшли Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша частина Волині. Українське населення фактично не чинило опору литовцям, оскільки бажало покласти кінець владі над ним Золотої Орди та міжусобицям князів. У литовській владі бачили запоруку стабільності і спокою. На землях Галицько-Волинської держави події розгортались дещо інакше. Коли стало відомо, що Юрій-Болеслав помер, на Галичину рушив король Польщі Казимир III. Його перший похід завершився короткочасним загарбанням Львова. Зібравши сили, галицькі бояри на чолі з Дмитром Детьком змусили загарбників полишити місто.

Тим часом виступила Литва: син великого князя литовського Дмитро-Любарт здобув Волинь і домігся визнання себе галицьким князем. Протягом дев'яти років бояри на чолі з Дмитром Детьком робили спроби відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, але ця боротьба завершилась поразкою. 1349 р. Галичину загарбав польський король. Але після смерті Казимира III 1370 р. польським королем став Людовік Угорський і Галичина опинилася під владою Угорщини. Лише після його смерті 1387 р. вона була в Угорщини відвойована поляками. Волинь же у середині XIV ст. опинилася під зверхністю Литви.
Таким чином, в останній чверті XIV ст. більшість українських земель відійшла до Великого князівства Литовського. Литовські князі намагалися не порушувати місцевого устрою. Тому місцева влада була фактично в руках української верхівки.

Оволодівши більшою частиною українських і білоруських земель, Литовське князівство стало сильною феодальною державою. Ці землі були на становищі удільних князівств, на чолі яких стояли литовські князі. Захоплені Литвою землі з їх високою культурою мали великий вплив на політичне і суспільне життя Литовського князівства. Багато князів із династії Гедиміновичів прийняли православ'я, майже всі вони були одружені на руських православних княгинях. Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів.

Після смерті Ольгерда 1377 р. на чолі держави став його молодший син Ягайло. З метою укріплення свого внутрішнього становища (боротьба зі своїми братами та родичами за великокнязівський престол) і зовнішнього (загроза Тевтонського ордену та посилення Московського князівства) Ягайло пристав на пропозицію польської знаті про укладання унії Литви і Польщі.

14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм.

Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворив їх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу.

Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберігалася „руська старовина” (залишалася цій частині державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови в діловодстві поряд з латинською, відновлена галицька православна митрополія), але разом з тим роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польському війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував
польських купців і католицьких місіонерів. 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі.

Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський князь Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираючись на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолюваних Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство було остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р.

Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкував трон свого брата, польського короля Владислава III і став одночасно Великим князем литовським і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньому Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Переяславський договір 1654 р	\|	Українські землі у скалді речі посполитої у другій половині XVI - XVII ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.