Українські землі у скалді речі посполитої у другій половині XVI - XVII ст.

Українські землі під владою інших держав

З Основним об'єктом експансії Угорщини на сході було Закарпаття. Остаточно воно було включено до складу Угорщини у XIII ст. Місцеве українське населення було закріпачене і позбавлене будь-яких прав.

Буковина у свій час входила до складу Галицько-Волинської держави. Але після монголо-татарської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабшали. До середини XIV ст. ними володіла Золота Орда, потім вони потрапили під владу Угорщини, а з XV ст. увійшли до складу Молдавського князівства. У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство із столицею в Бахчисараї, яким правили хани династії Гіреїв. 1478 р. воно визнало себе васалом турецького султана. Встановивши контроль над землями Північного Причорномор'я та Приазов'я, татари у другій половині XV ст. розпочали грабіжницькі походи на сусідні землі з метою захоплення полонених, який потім продавали на невільницьких ринках у Кафі (Феодосії) та Гезлеві (Євпаторії). Торгівля невільниками була головним джерелом збагачення ханства.

У середині XV ст. зростає могутність Московської держави. Московський князь Іван III проголосив свої історичні права на всі землі Київської Русі. Утиски князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель почали переходити під владу московського государя. Це спричинило литовсько-московські війни. їх наслідком стало входження на початку XVI ст. до складу Московії Чернігово-Сіверських земель.

Таким чином, на початку XIV — XVI ст. відбувся розподіл українських У земель між сусідніми державами з повною ліквідацією ознак їх державності.

Починаючи з XIV ст., Польща намагалася заволодіти всіма українськими землями шляхом поглинання всього Великого князівства Литовського. У XVI ст. для об'єднання двох держав склалися всі умови. Упродовж XV—XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку.

Влада короля обмежувалась сеймом. Виборному королю заборонялось ухвалювати важливі рішення без його згоди.

Прибічниками польсько-литовської унії були представники української, білоруської і литовської шляхти, яка бажала мати рівні права з польською та обмежити сваволю магнатів, а також полегшити свою військову повинність, тоді як в Польщі існувало наймане військо, що утримувалось за рахунок спеціального податку.

До зовнішніх причин, що підштовхували Литву до унії з Польщею належала загроза з боку Московської держави, внаслідок якої остання відібрала у Литви Смоленськ (1513) та Полоцьк (1563). У січні 1569 р. у Любліні відкрився сейм польської і литовської знаті. Незважаючи на гостру боротьбу, 1 липня 1569 р. унію між Литвою і Польщею було укладено. За її умовами Польща і Литва утворювали єдину державу Річ Посполиту на чолі з одним виборним королем, єдиним сеймом і грошовою одиницею. Польські феодали дістали право володіти землями у Литві. Окремими залишались герб, печатка, місцева адміністрація, фінанси, військо. Але майже всі українські землі увійшли до складу Польщі і були поділені на шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці) та Брацлавське (з центром у Брацлаві).

Литовсько-Польська Доба Української Історії (Xiv — Перша Половина Xvii Ст.)

Після смерті Юрія Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава. Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою, Московщиною, які саме переживали період піднесення.

Однак основними претендентами на ГалицькоВолинські землі в середині XIV ст. були Литва та Польща. Литовському князюГедиміну вдалося посадити на Волині свого сина Любарта, який номінально вважався галицьковолинським князем. В той же час польський король Казимир III розпочав завойовницькі походи проти Галичини. Після другої спроби у 1349 р. він захопив її.У 1351—1352 pp. між Польщею та Литвою тривала війна за ГалицькоВолинську землю. За пермир’ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, а Волинь і Берестейська земля — під владою Литви.

Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літературі Руськолитовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. 3 огляду на це сучасні історики виділяють всередині РуськоЛитовського періоду окремі етапи:

I етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340— 1363 pp.).

Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «завоювання» (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають «проникнення», «включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.

Внаслідок перемоги об’єднаних українськолитовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.

II етап— «обрусіння» литовських правителів (1362— 1385 pp.).

Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої політичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимільовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу — «обрусіння» або «ослов'янення» литовської правлячої верхівки, насамперед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом «Ми старовини не чіпаємо, новини не вводимо». Литовська держава фактично формувалася за зразком Київської Русі. Залишився традиційний адміністративнотериторіальний поділ на князівства та землі; збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюриковичів поступилася литовській династії Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залиши

лась «руська мова». Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні податкової системи тощо. 3 огляду на це створювалася ілюзія продовження давньоруської держави.

Та насправді Литва суттєво відрізнялася за своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувалася у руках великого литовського князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Державний лад Литви був більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно пов’язувалася з військовою службою, що давало можливість великому князю утримувати потужні збройні сили й вільно розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави.

III етап— втрата українськими землями залишків автономії (1385—1480 pp.).

Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі — існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні — Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу власній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом ЯгайлаВітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів.

Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше перебування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства, починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівства. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.

Вплив на литовськоукраїнські стосунки мала й Городельська унія 1413 p., яка обмежувала участь православних у державному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської шляхти.

Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — поряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині).

IV — посилення литовськомосковської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480—1569 pp.).

Нап’икінці XV ст. у Литви в боротьбі за впливи на українські землі зявляється серйозний суперник в обличчі Московщини. Звільнившись у 1480 р. від Золотої Орди, Московське князівство стає центром об’єднання північноруських земель і проголошує себе продовжувачем традицій Київської Русі, захисником православ’я (Москва — третій Рим). На фоні непопулярної литовської політики в українських землях посилюються промосковські настрої. Зокрема, це виявляється у добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (ЧерніговоСіверські князі: Болєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі); в організації змов і повстань (1481 р. — змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. — антилитовське повстання М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселеннях селян на територію Московщини. Литва була безсила хоч якось запобігш цим процесам.

Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими користувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї унії Литва та Польща об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об’єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які раніше належали литовцям, переходили під владу Польської корони.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Приєднання південно-західних земель до Литви і Польщі	\|	Таким чином, з підписанням Люблінської унії завершився Руськолитовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.