• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Та Галицько-Волинської держави (4 год.).

Міжнародні відносини Київської Русі

Тема 2.

Князівська держава проіснувала п’ять століть. В історичному розвитку українського народу вона виконала надзвичайно важливу роль – запобігла його знищенню і забезпечила розвитку господарства і культури.

Київська Русь була найбільшою державою Європи. Вона творила величезне об’єднання народів, рівного якому на Заході не було. Її економічний розвиток не тільки забезпечував населенню прожиток, а й поставляв багато продуктів на експорт. Внасідок зручного географічного положення на перехресті торговельних шляхів між Чорним та Балтійськими морями і між Азією та Середньою Європою праукраїнстька територія стала одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Великі простори захищали державу від наступів сусідів – у воєнних змаганнях вона завжди виходила переможцем. Хозарська держава впала під ударами Києва. Візантія ніколи не відважилась вийти поза Крим і тільки політичними інтригами намагалася стримати зростання могутності північного сусіда. Війни з Угорщиною, Польщею та Литвою носили пограничний характер, і в кінцевому підсумку українська територія не зменшувалася, а розширювалася. Боротьба, яка вела Київська Русь, була однією з ланок у відвічних змаганнях, що проводила Європа проти натиску Азії. Україні у цій боротьбі випало найнебезпечніше місце для оборони – проти азійських “воріт народів”, що пропускали в Європу дикі орди. Вона перша брала на себе удари кочівників і століттями вважалася “непереможним щитом” Європи.

Займаючи величезну територію від Балтійського моря і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Київська Русь відігравала важливу роль у формуванні політичної історії Європи. Зрозуміло, неабияку роль як в Київській Русі, так і Галицько-Волинській державі відводилося міжнародним відносинам.

План

1. Зовнішня політика Київської Русі.

2. Міжнародні відносини Галицько-Волинської держави.

1. Писемні джерела, зокрема “Повість временних літ”, фіксують формування київської держави з УІ ст.. Важливим чинником у процесі політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.

Надзвичайно зручні географічні, культурні, економічні умови сприяли швидкому розвитку його як головного політичного центру української держави. Спираючись на дружини полян-русинів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над деревлянами, дреговичами, радимичами, сіверянами. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Автор літопису “Повість временних літ” називає Кия першим полянським князем, який разом із братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю заснував місто. Літопис наводить дві версії щодо особи Кия. Згідно першої він був перевізником через Дніпро, а за другою князем. А користь другої версії є більше літописних свідчень. Кия з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись з Візантії Кий мав намір поселитися на Дунаї, де збудував місто Києвець, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. (За Грушевським).

М.Брайчевський говорив, що Кий походить зі східнослов’янського племені хорватів, яке входило до складу Полянського союзу. Під ударами аварів Антсько-Полянський союз розпався. Авари переселили хорватів на Балкани. Належав Кий до соціальної еліти, яка змушена була терпіти аварську зверхність. Учився в Константинополі, був приятелем майбутнього імператора Іраклія.

Близько 635 р. Кий підняв повстання проти аварського каганату. Маючи підтримку Іраклія, здобув низку перемог, намагався закріпитися на нижньому Дунаї, де здобув Києвець. Однак у подальшій боротьбі зазнав невдач і відійшов на північ до Середньої Наддніпрянщини, де і заклав Київ.

У УІІІ-ІХ ст., за літописом, у середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання – Київська Русь, до складу якого увійшли поляни, деревляни, сіверяни.

860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дір, які нібито спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія спростована О.Шахматови, М.Грушевським, П.Толочком і М.Брайчевським. Проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками київської династії. Спочатку князював Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860, 863, 866, 874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.

Після перемоги над греками в 860 р. Київське князівство уперше сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори.

860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив в Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди направлено було архієпископа (митрополита) М.Сіріна та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнювало імператорському. У 882 р. Аскольда було вбито прибулим з півночі Олегом.

- норманська теорія утворення давньоруської держави (В.Антонович, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Дорошенко та інші);

- походження назви “Русь” (М.Грушевський, О.Єфременко, Б.Рибаков, П.Толочко, С.Макарчук) .

В останній чверті ХІІ ст.. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.

- походження назви “Україна”.(С.Скляренко).

Формування й об’єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії. Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядної ваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, з метою забезпечення торгових шляхів, то другий період – період розпаду й занепаду Київської держави – характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.

Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.

Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.

Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.

Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме

і друге правило – точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.

Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов’янських племен, а з іншого, - міжнародний досвід, насамперед слов’янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.

Засвоїли процедуру укладання усних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилися укладати перемир’я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у Північному Причорномор’ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступали в прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державою франків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст.. починається налагодження дипломатичних відносин. Уже в 836-839 рр. є відомості про руське посольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу на Константинополь уклала перший відомий договір “миру і любові” з Візантією. Цей договір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачав встановлення між державами мирних відносин.

З кінця ІХ ст. договори “миру і любові” були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов’язували наприкінці ІХ – на початку Х ст. Русь і Болгарію.

В Х ст. у міру зміцнення і розвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювала щоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.

З Візантією були укладені договори 907, 911 і 944 рр. Договір 907 р. містив традиційні для договорів “миру і любові” умови. Вони передбачали відновлення мирних відносин між країнами, сплату імперією данини Київській Русі і визначення статусу посольських і торговельних місій. Судячи по спільних військових діях Русі і Візантії проти сильних противників, цей договір містив й усну домовленість про військовий союз. Вироблення спочатку перемир’я, а згодом і миру у 907 р. супроводжувалось посольськими обмінами та посольськими конференціями. Це були перші руські посли, які представляли на переговорах Київську Русь.

За договором Олега з греками від 911 р., один з перших руських князів вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита і визначає норму торговельних зносин Русі з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгорода, мали право залишатися там шість місяців і, повертаючись, отримували на дорогу потрібні припаси. Проживати вони у Царгороді вони мусили на передмісті. Входити до міста могли тільки групами не більше 50 осіб, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір визначав також форми судового процесу між русинами і греками, спеціальні припаси щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорському війську.

Русько-візантійський договір 911 р. показав, що на початку Х ст. Русь не тільки вміла укладати звичайні для того часу договори “миру і любові”, а й йшла до освоєння вершин тогочасної дипломатії – письмових двохсторонніх рівноправних міждержавних договорів, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання. Київське посольство в Візантії приймали відповідно до встановлених правил, поширених і на інші іноземні місії.

Договір 911 р. став якісно новим щаблем в історії давньоруської дипломатії. Він включав на тільки головну загальну угоду 907 р. – ідею “миру і любові”, а й “ряд” – конкретні статті, присвячені різноманітним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням.

Угода була зафіксована в автентичних грамотах, написаних рідною мовою обох сторін, і в копіях, написаних мовою іншої сторони. Обмін оригіналами і копіями, порядок підписання грамот візантійським імператором і руськими послами, процедура їх клятвеного ствердження свідчили про рівноправність міждержавних переговорів.

У середині 30-х рр.. Х ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжує зростати. Вона хоче оволодіти Північним Причорномор’ям, зруйнувати візантійські опорні пункти в Криму, міцно закріпитися на східних торговельних шляхах. Після припинення виплати данини Візантією Київська Русь починає війну з Візантією 941 р.

Війна закінчується в 944 р. спочатку перемир’ям а потім укладення нового договору. Згідно нього, встановлювалася свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русичів на грецькій території, обмежувалися закупки паволок (дорога шовкова тканина) руськими купцями, були внесенні статті про повернення рабів, що втікали від своїх панів, про підсудність русичів в час побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов’язувалась не втручатися до справ Корсунської області в Криму. Русичам дозволялось вільне рибальство у гирлі Дніпра, але не можна було там зимувати.

Фактично цей договір увібрав у себе попередні договори 907 і 911 рр. Угода 944 р. стала вершиною давньоруської дипломатичної практики і документалістики – першим розгорнутим письмовим договором про військовий союз двох держав.

Новий крок зробила руська дипломатія і в період руського походу на схід 945 р. Захопивши місто Бердаа, русини зробили спробу закріпитися у краї і здійснили заходи щодо укладення миру з місцевим населенням.

Руська дипломатія багато досягнула за правління дружини Ігоря Ольги (945-964). У міжнародній політиці вона намагалася забезпечити інтереси держави дипломатичним шляхом. 946 р. княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь. У переговорах з імператором йшлося про відносини двох держав й актуальну для Русі справу християнізації.

Щоб добитися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Таким чином, у середині Х ст. Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, угорцями, варягами, Болгарією, печенігами, встановила мирні відносини з Німеччиною.

Із середини 60-х років Х ст. Київська Русь вступила в смугу тривалих і важких війн і дипломатія Святослава розвивається переважно в умовах військового часу, які мали певний вплив на її характер.

У часи Святослава дипломатія Київської Русі розв’язувала нові завдання, які постали перед державою у зв’язку з активізацією його зовнішньої політики, підпорядкуванням його владі більшості східнослов’янських племен, зміцненням позицій у Північному Причорномор’ї, зокрема в районі Таманського півострова, в Нижньому Подніпров’ї і Подністров’ї.

Нові зовнішньополітичні завдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівня дипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії при Святославі базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли його подальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності, розширюючи політичні зв’язки Русі з іншими країнами.

Нейтралітет Візантії завдяки союзному (944 р.) договору дав можливість Святославу напасти на Волзьку Болгарію, землі буртасів, Хозарський каганат. Водночас Русь здійснила низку політичних заходів для оволодіння захопленими районами Приазов’я і Поволжя. Договір, укладений із населенням відвойованих у Хазарів народів, повинен був тут забезпечити тут міць і тривалу владу давньоруської держави.

Остаточне, наперекір договору 944 р., оволодіння Руссю гирлом Дніпра, підпорядкування своїй владі слов’яноруських племен, які проживали по Дніпру і Бугу, встановлення протекторату над грецькими володіннями в Криму створили серйозну загрозу візантійським володінням у Північному Причорномор’ї, насамперед Херсонесу. У зв’язку з тим Візантія укладає із Руссю таємний договір 967 р., який передбачав відновлення мирних відносин між двома державами, порушених руською агресією в Криму, відмову Київської Русі від подальших нападів на візантійські володіння у Північному Причорномор’ю, згоду Візантії не перешкоджати Русі в оволодінні Нижнім Подунав’ям .

Готуючись у 967 р. до дунайського походу, Святослав створив першу коаліцію, забезпечивши союз у угорцями. Внаслідок наростаючого конфлікту Святослав весною 970 р. починає війну з Візантією.

У цій війні Київська Русь виступила на чолі коаліції, до складу якої входила Болгарія, печеніги і угорці. Її створенню передували руські посольства в Панонію до угорців і в причорноморські степи до печенігів, а також певні політичні кроки щодо Болгарії, в підсумку яких болгарський народ виступив союзником Київської Русі у цій війні.

У ході візантійської компанії договір влітку 971 р. Святославу не вдалось відродити анти візантійську коаліцію у попередньому складі. Русько-візантійський договір 971 р. ознаменував остаточну їх відмову від угоди 967 р. щодо Болгарії і знову повертав Київську Русь і Візантію до вихідної точки – до тих відносин, які склалися між двома державами до 966 р., тобто до року успіхів руської зброї на Сході.

Дипломатичні зусилля Київської Русі періоду 60-70-х років Х ст. сприяв широкому виходу давньоруської держави на міжнародну політичну арену, були одним із могутніх чинників розширення і розвитку давньоруської феодальної держави.

Повертаючись з походу 972 р., Святослав був вбитий печенігами в районі дніпровських порогів.

Діяльність Святослава важко оцінити однозначно. Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій свої держави, він майже не займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать про недостатнє розуміння реальної ситуації, разом з тим вони сприяли зростанню ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Володимир Велики й (980-1015). Завершується тривалий процес об’єднання території Київської держави.

Замість далеких походів, Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Він звернув погляд на Захід і додав до своїх володінь Перемишль і червенські міста (981 р.). Змусив литовських ятвягів (983 р.) визнати його верховенство. З метою зміцнення північно-східних кордонів Русі Володимир здійснив похід на Волгу проти болгар (985 р.). Володимир налагодив дружні відносини з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торговельні шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь.

Впровадження християнства.

У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василя ІІ під проводом Варди Фокі. Василій ІІ звернувся до князя Володимира за військовою допомогою, пообіцявши видати за нього заміж свою сестру Анну. Але, коли небезпека минула, імператор не захотів виконувати свою обіцянку. Тоді Володимир напав на візантійські міста в Криму, взяв Корсунь (Херсонес) і погрозив походом на Константинополь. Імператор відповів, що не може видати своєї сестри за поганця. У відповідь прозвучала заява Володимира про готовність охреститися. Щоб врятувати вітчизну від загрози війни, принцеса Анна вирішила погодитися на шлюб. Хрещення, а водночас і шлюб Володимира з Анною, можливо, відбулося у Корсуні в 987 р. По приїзді князя до Києва, він охрестив своїх синів і киян (988 р.).

Значення прийняття християнства.

По-перше, християнство принесло в Україну вищий рівень культури, сприяло поширенню писемності. По-друге, сприяло об’єднанню держави і зміцненню міжнародного авторитету Київської держави серед християнського світу. По-третє, прийняття християнства зміцнювало державну владу князя, бо освячувало її.

15 липня 1015 р. князь Володимир помирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами.

Часи Ярослава Мудрого (1019-1054) – період найвищого розвитку Київської держави. Вона відігравала важливу роль у міжнародній політиці. У 1030-1031 рр. Ярослав відвоював захоплені Польщею червленські міста в Забужжі. Унаслідок походів на північ приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв. 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам. Усе ж у зовнішній політиці Ярослав Мудрий надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами, підкріплюючи їх династій ними шлюбами.

Сам він був одружений з Інгігердою – дочкою норвезького короля Ольфа, а другим шлюбом – з Анною, дочкою візантійського імператора. Дочка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха І. Друга дочка Ярослава Мудрого стала дружиною норвезького короля Гаральда Сміливого, а третя, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія. Три сини – Ізяслав, Святослав та Всеволод – були одружені відповідно із сестрою польського короля Казімира, онука німецького цісаря Генріха ІІ і дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Активні дипломатичні відносини мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часи воєнних дій 1030-1031 і 1040-1043 рр. Сторони вважали, що їх відносини будуть взаємовигідні – Русь прагнула мати союзника в боротьбі проти Візантії, Германія в особі Генріха ІІІ хотіла скористатися військовою підтримкою Русі в зовнішньополітичних акціях.

На схилі літ князь поділив Київську Русь між п’ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Древлянську землю з Туровом та Новгородом із Псковом; Святослав – Чернігів, Муромі Тьмуторокань; Ігор – Володимир-Волинський; Всеволод – Переяслав, Суздаль і Ростов; В’ячеслав – Смоленськ. Ярослав увів принцип сеньйорату. Сини князя, які на досягли князівства, називалися “ізгоями”, їх позбавляли права на землю. Система сеньйорату була однією з причин міжусобиць, ослаблення і , зрештою розпаду держави.

Після смерті Ярослава Ізяслав (1054-1078) намагався поширити свою владу і на деякі землі братів. Він зайняв Володимир-Волинський після смерті Ігоря (1060 р.), а також Полоцьк (1067 р.), Отже усі землі на правому березі Дніпра були під його владою. Поразка, завдвнв половцями у 1068 р., викликала повстання киян проти Ізяслава. Вони вибрали собі за князя Всеволода, який перед тим був ув’язнений, Ізяслав мусів тікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Хороброго. Ізяслав усе-таки повернув Київ, але грабіжництво союзників і помста князя киянам викликала нові заворушення. Крім того, Ізяслав посварився з братами і в 1073 р. мусив удруге втікати до Польщі і подався дальше у Європу шукати допомоги.

В цей час у Києві правив колишній чернігівський князь Святослав ІІ (1073-1076). Після його смерті Ізяслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві (1076-1077), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославовичами.

Останній Ярославич на київському престолі – Всеволод І (1078-1093) об’єднав головні землі Київської Русі.

Після Всеволода Святополк ІІ (1093-1113) увесь час вів боротьбу з половцями. У цій боротьбі йому допомагав Володимир Мономах, переяславський князь, під проводом якого було здобуто перемоги над половцями у 1105-1111 рр.

Володимир Мономах (1113-1125) головну увагу приділяв зміцненню політичноїб єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади майже усіма князями. Здійснив переможні походи на половців у 1103, 1107 та 1111 рр.

Володимир Мономах підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою. Син Мономаха Мстислав був одружений зі шведською королівною, а його дочки знайшли чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі взаємини мав Володимир із Візантією.

Із смертю Мономаха зовнішня політика перестає бути найвищим пріоритетом у державному житті. Найстарший син Мстислав І (1125-1132) отримав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до братів. Він прогнав половців з українських степіва. Мстислав підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений зі шведською королівною, а дочок видав заміж за королів Угорщини, Данії, Норвегії.

Після смерті Мстислава І Київська держава розпалась на кілька окремих князівств.

Феодальна роздробленість Русі змінила характер її зовнішньої політики. Єдиній зовнішній політиці наступив кінець. Кожне князівство проводило політику, вигідну тільки йому і часто невигідну для країни загалом. Водночас залишаються і спільні для всіх князівств методи ведення міжнародної політики. Русь продовжує виступати як значна міжнародна сила в Європі.

У часи феодальної роздробленості, підтримуючи з Візантією дружні відносини, Київська Русь однак намагається звільнитися з-під надмірної опіки Візантії., насамперед церковної, що здійснюється через митрополитів-греків. Політичні мотиви переплітаються з теологічними, творячи складну палітру русько-візантійських відносин.

Важливим є відносини українських князівств з Польщею. Польщі був потрібний союзник у боротьбі проти Німеччини. Водночас Польща не відмовлялася загарбати руські землі, які ослабли внаслідок міжусобної війни. До Польщі тяжіли Волинське і Чернігівське князівство. Поляки брали участь у поході чернігівського князя на Галич 1144 р., дочка чернігівського князя Всеволода вийшла заміж за сина польського короля. У великих київських князів були також добрі відносини з Польщею. Син Ізяслава одружився із сестрою Болеславовичів, а Мешко ІІІ взяв за дружину Євдокію Ізяславівну. Наприкінці ХІІ ст. намітився поворот Галича до Польщі. Завдяки цьому галицько-волинсько-польські відносини, не дивлячись на окремі конфлікти, були союзницькими. Ярослав Осьмомисл використовував поляків у конфлікті із сином Володимиром. Міцні зв’язки з польським королем Казімиром ІІ мало і Чернігівське князівство. Відомі і спільні походи польсько-українських князів проти ятвягів. Ці факти свідчать про те, що у ХІІ ст.. відносини між українськими князівствами і Польщею були досить тісними.

Чесько-українські відносини були дружніми. Насамперед це стосується Волині. Ще 1123 р., відстоюючи свої права на Волинь, князь Святослав Ярополчин, крім польських та угорських використовував і чеські наймані війська, які неодноразово брали участь у міжусобицях на Русі. У 30-70-ті рр.. Галицький князь Осмомисл був в анти візантійській коаліції разом з чехами. Чеський князь Володислав повертався із христового походу з Візантії через Київ і мав політичні контакти з великим київським князем.

Криза Візантійської імперії і утворення другого Болгарського царства сприяли зміцненню відносин між болгарами і українцями. Це проявилося при Асені ІІ, який в1207 р. знайшов притулок у Галичі. Тоді ж руські війська перебували у складі болгарських. Русь-Україна також брала участь в угорській війні через Сербію і сприяла боротьбі за самостійність Сербії і Болгарії.

Відносини із Угорщиною мали досить складний характер. Спочатку Угорщина допомагала відокремленню Галичини і Волині, згодом, боячись зміцнення Галицького князівства, підтримувала Волинь. Мадяри також були зацікавленні у сильному союзнику проти Візантії. У 1145-1146 рр. король Геза ІІ скріплює цей союз шлюбом із Єфросинією Мстиславівною, але в конфлікті між Галичиною і Волинню угорські війська несподівано повернулись назад: угорці брали участь у поході волинського війська на Київ. Відомо не менше шести походів на Русь. 1152 р. відбувся похід на Галичину, який закінчився для неї невдало. Загалом у Галичині з Угорщиною склалися дружні зв’язки, які ускладнилися після 1118 р., коли Угорщина вступила в боротьбу за Галич.

У ХІІ ст. відбувся рішучий перелом у русько-половецьких відносинах. Ще Мономах зробив багато для того, щоб це плем’я не було ворожим для Київської Русі. Для цього укладалися династичні шлюби. 1116 р. відбувся переможний похід руських князів на Дінець, під час якого було зруйновано ряд половецьких міст і половці відкотились далеко в степи. Після смерті Мономаха половці зробили спробу напасти на Київську Русь, але були розбиті. 1129 р. Мстислав їх далеко за Дон, Волгу та Яїк, однак боротьба з ними продовжувалася протягом усього ХІІ ст.. Половці використовувалися і в міжусобних війнах. Велику поразку вони потерпіли від об’єднаних сил князів 1184 р., але тільки у 1190 р. ця боротьба закінчилася остаточною перемогою русичів.

Відносини з половецьким степом – одна з найскладніших ланок зовнішньої політики України. Київська Русь зуміла у важкій воєнно-дипломатичній боротьбі втримати лісостеповий кордон аж до монголо-татарської навали.

Битва на Калці з монголо-татарами 1223р. закінчилась поразкою союзників. Вона негативно вплинула н і на зовнішньо-політичне становище Київської Русі. Однак це не згуртувало князів, не змусило їх вжити заходів для оборони країни. У 1239 р. татари знову появилися на Україні і захопили ряд князівств. Із захопленням Києва у 1240 р. Україна потрапила у залежність до татар.

Аналізуючи міжнародні відносини Київської Русі, потрібно коротко зупинитися на її зовнішньополітичних та культурних зв’язках. Слов’янські племена розселилися на берегах Дніпра та його приток – зручних шляхах сполучення. Розвиток торгівлі сприяв розробці природних багатств зайнятої східними слов’янами смуги Руської рівнини, що давала їм досить щедрий та різноманітний матеріал для зовнішньої торгівлі. З того часу хутро, мед, віск, ліс стали головними статтями вивозу Київської Русі.

Успіхами зовнішньої торгівлі сприяли не тільки внутрішні, природні фактори, а й зовнішні обставини, однією з яких була наявність хозарських племен, що розселилися в степах між Доном і Дніпром у УІІ ст. Вони разом з волзькими болгарами стали посередниками торгового обміну між Балтійським північним краєм та арабським Сходом приблизно з половини УІІ ст.. Підкоривши східних слов’ян, позбавивши їх зовнішньої незалежності, хозари разом з тим дали можливість слов’янам виходити на чорноморські та каспійські ринки. Під заступництвом хазар по річках йшла жвава торгівля з Придніпров’ям, про що свідчать історичні документи. Руські купці привозили доля продажу свої товари до Чорного моря, в грецькі міста, де візантійський імператор брав з них десятину (торгове мито), купці по Дону і Волзі спускалися до хазарської столиці, де поводир-хозар брав з них також десятину, входили у Каспійське море, проникали на верблюдах до Багдада. В історичних літописах є дані про те, що у УІІІ ст. виникла і розвивалася торгівля дніпровських слов’ян із хазарським та арабським Сходом.

Наслідком успіхів східної торгівлі слов’ян стало виникнення стародавніх торгових міст у Русі. З політичної сторони виникнення укріплених міст і поселень довкола них, так званих торговельних округів, знаменувало поступове формування Київського князівства як певного державного політичного утворення. Адже місто було центром не лише торгівлі, а й ремесла, релігії та культури.

У ІУ-Х ст. Київ зав’язував торговельні відносини з Візантією, арабським Сходом, із чорноморськими, азовськими та китайськими ринками. Крім того, Київ був найважливішим оборонним пунктом.

Для ведення торгівлі треба було мати безпечні кордони і відкриті торговельні шляхи по степових річках, здійснювати час від часу збройний тиск насаді ринки заради отримання вигідних торговельних умов. Цього можна було досягти тільки об’єднаними зусиллями усіх східних слов’янських племен, причому в окремих випадках через насильницьке підкорення тих, хто не бажав добровільно підтримувати київських князів. Київське князівство через географічні, торговельно-економічні чинники почало виконувати роль економічного та політичного центру слов’ян, виступаючи виразником їх інтересів. Ці спільні інтереси зумовили як внутрішню, так і зовнішню політику перших руських князів. Кордони руської держави в ХІ-ХІІ ст. свідчать про те , що вона була не племінним і не етнічним, а політико державним утворенням.

У внутрішній економічній політиці головною сферою діяльності князівської адміністрації було збирання податків у вигляді данини. Данина у підвладних Київському князівству країн, з інших князівств стягувалася здебільшого натурою. Вона збиралася, як правило, двома шляхами: або підвладні князівства привозили її до Києва (повозом), або київські князі самі збирали цю данину по інших князівствах. Київські князі споряджали по Дніпру торговельні каравани човнів, які відправлялись у Константинополь для торгівлі там зібраною даниною (вироби лісових промислів, хутро, мед, віск). Згідно з договором між грецьким імператором Цімісхієм та київським князем Святославом, руські люди мали право привозити в Грецію для продажу хліб. Головними торговцями були київський князь та його бояри. До торговельних караванів дуже часто приєднувалися в дорозі човни простих купців з тим, щоб під охороною князівського конвою досягти світових ринків.

Київ як центр політичного і господарського життя Руської землі своїми заморськими торговими оборотами підтримував також судовий промисел слов’янського населення усього Дніпровського басейну. Данина була тією основою, яка відзначала і зовнішню економічну діяльність перших руських князів. Ця діяльність в узагальненому вигляді мала щонайменше дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону та підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. Військові походи руських князів у Візантію та інші держави значною мірою були зумовлені прагнення Київської Русі підтримати або відновити перервані через різні причини торговельні відносини. Як правило, такі заходи завершувалися підписанням договорів про щорічні торгівельні зносини Русі з певною державою або містом.

Про характер зовнішньополітичних зв’язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити на основі історичних свідчень, до яких належать насамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи (“Руська правда”).

Головною формою покарання за різні порушення в Київські Русі виступали грошові штрафи. В обігу були куни або гривни кун. Гривна кун – це зливок срібла ½ фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до ХІУ ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 реданам, це хутрові грошові одиниці. Одночасно з “хутровими” грошима в обігу перебували і металеві гроші інших країн. Власні металеві (срібні) монети у стародавній Русі почали карбувати при князювання Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювалися і хутром, і металевими грошима, і досить часто двома валютами.

Окрім суто зовнішньої торгівлі, у Київській Русі значного поширення набули торговельні операції в кредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.

Помітну роль у житті Київської Русі, зокрема у формуванні її державної символіки, розвитку культури, відіграла Візантія. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й у військовій організації Київської держави, будові укріплень, флоту. Візантійським впливом позначені також архітектура, малярство-іконопис, монументальний живопис, книжкова мініатюра, мозаїка. І все ж не можна зводити культуру Київської Русі тільки до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю. Культура докиївської та київської князівської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала вплив культур Переднього Сходу та Греції. Крім цього, ця культура була пов’язана з культурами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Північного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-слов’янської спільності, культура Русі усе ж становила певну автохтонність, хоча була досить відкрита усім впливам і взаємодіям.

Таким чином, з ІХ ст.. до 30-х років ХІІ ст. Київська-Русь Україна як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий різноманітними подіями та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була рання феодальна монархія з центром у Києві. Вона висунулась на провідні позиції в Європі й була вшанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

2. Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на українській землі. Вона, з одного боку, зберегла Україну від передчасної окупації з боку Польщі, а з другого – припинила процес асиміляції українського етносу великоруським. Ця держава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під сильним впливом стосунків, які існували в Середній Європі. З занепадом Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалась і в духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалась сама.

У зв’язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і Волині.

Галицька земля відокремилася ще в кінці ХІ ст. Тут з другої половини того століття осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава Мудрого). Його три сини – Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом Галичину. Боротьба князів Волині, котрих підтримував великий князь київський Святополк, проти Галичини. Осліплення Василька. Володар і Василько розгромили Святополка на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя), а його союзників угрів – під Перемишлем. (1099 р.). Василько і Володар померли майже одночасно, і вся влада в Галичині перейшла до Володаревого сина талановитого і енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича і досить успішно там правив.

Князь Ярослав Осьмомисл, син Володимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. У 1165 р. він визнав певну залежність від Фрідріха І Барбаросси. Галичина за Ярослава розквітла економічно і була наймогутнішим князівством на Русі. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ і боровся з половцями. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

З економічним і політичним ростом Галичини зростав також вплив галицького боярства. Після смерті Ярослава, князем став його син Володимир ІІ (1187-1199). Він не відрізнявся політичним хистом і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій використав це на свою користь, зайняв Галичину власним військом і оголосив себе королем Галичини. Проти нього почалося повстання, бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися на князівство.

Зі смертю Володимира ІІ закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити свою землю від вторгнення сусідів – поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинути господарство та торгівлю, Вони закріпили за Галичиною визначне становище серед українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла і тоді, як увійшла в державницький зв’язок з Волинню.

Волинь на півстоліття довше ніж Галичина була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині ХІІ ст. Однак Волинь дуже швидко поділилася на малі князівства і через те втратила своє політичне значення.

Роман Мстиславович (1173-1205) об’єднав волинські землі і у 1188 р. на заклик галицьких бояр приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославовича, але в скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199 р., він удруге заволодів Галичем і з’єднав його з Володимиром.

Намагання київського князя Рюрика відібрати у Романа Галичину закінчилися поразкою: Роман відібрав у нього Київщину і Київ і посадив там свого намісника. Він підтримував приязні стосунки з Візантією, з Угорщиною, з папою Інокентієм ІІІ.

Роман Мстиславович пропонував створити федерацію князівств, які кожного року обирали б зверхника цієї федерації. Ідея князівської федерації була новацією того часу. Літописець називав Романа “великим князем, самодержавцем всієї Русі”. Саме у Романа Мстиславовича шукав захисту імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.

Галицько-Волинське князівство мало великі зв’язки із зарубіжними країнами. Про це свідчить і розвиток торгівлі, яка велася за правовими нормами. Відомим торговим шляхом був шлях з Томуня через Холм на Володимир. Інша дорога йшла через Берестя і Ковель. На Польщу вела дорога з Червена на Сандомир, із Львова – на Городок, Любасів до Томуня. Із Звенигорода шлях пролягав на Закарпаття і в Угорщину. Відчувався і культурний вплив Європи на Західну Україну. Вже при дворі Ярослава Осмомисля був звичай носити західний одяг. Ввозили сюди: з Литви – продукти лісового господарства, з Візантії – шовк, вино, прянощі, із Західної Європи – сукно, полотно, оселедці. Вивозили ж шкіри, хутра, віск, сіль. Умови торгівлі встановлювалися дипломатичноми переговорами. У закордонній політиці Роман утримував тісний союз з Візантією, що убезпечувало його від угорських претензій на Галичину; через це угорський король Андрій мусив нав’язати з Романом приязні стосунки. Мав тісні зв’язки з папою Інокентієм ІІІ.

Роман брав участь у боротьбі між польськими князями, допомагаючи своїм союзникам. Також здійснив успішні походи на половців та литовських князів. Згодом він втрутився у боротьбу між гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) та гвельфами (прихильниками пап), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІУ Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславович загинув 19 червня 1205 р. у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Зави хвостом на Віслі. Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). З того часу почалася боротьба за Галицьку землю. Романова дружина з малолітніми синами шукає притулку у Польщі і Угорщині. 1205 р. у Ся ноку відбулася зустріч княгині Романової з королем Андрієм, який обіцяв взяти їх під свій протекторат, а насправді задумав включити Галичину до Угорщини. Про це свідчить прийняття ним титулу короля Галичини і Володимирії. Польський князь Лешко Білий захопив пограничні землі князівства між Вепром і Бугом.

Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославовича. Однак бояри з допомогою угорців розправилися з ними. На княжіння запросили малолітнього Данила, але скоро прогнали його. Князем стає боярин Володислав Кормильчич, що викликало протест князів. У Спіші 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про Галичину. Андрієвого сина Коломана було одружено із донькою Лешка і посаджено на престолі у Галичині. Польща отримала Перемишль. Однак незабаром цей союз розпався і Галичина була окупована угорцями. Данило спочатку зосередив свої зусилля на звільненні Волинської землі. Йому вдалося заволодіти Берестям, Белзом, Перемишлем і тільки у 1215 р. вступити у Володимир, а у 1230 р. Волинське князівство було повністю в його руках. Після цього розпочав боротьбу за Галичину. У 1238 р. Данило остаточно заволодів Галичем.

Щоб зміцнити свої східні кордони перед загрозою нової навали монголів, 1239 р. Данило Галицький рішучим ударом захопив Київ, яке залишив із військом свого воєводу Дмитра. У1243-1244 рр. він двічі здійснив походи на польські землі, здобув замок Люблін і тим самим змусив поляків відмовитися від зазіхань на територію Галицько-Волинської держави.

1245 р. Данило разом з братом Васильком під містом Ярославом цілковито перемогли полчища угрів та поляків. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив поїхати до Батия, щоб захистити свої землі. Він приїхав у Сарай наприкінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист і не лише не дав себе знищити, а й добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство.

При Данилі Романовичу Галицько-Волинська держава, займаючи більшу частину української етнічної території того часу, досягла найбільшого розквіту. Данилом Галицьким були засновані нові міста (Львів, 1256 р.; Холм, яке стало його столицею). Він зміцнює старі фортеці. Йому вдалося підкорити бунтівних бояр і тим самим посилити централізацію управління. Правителі Західної Європи, сам папа Римський Інокентій ІУ були зацікавлені в союзі з Данилом у боротьбі проти ординської орди. Він прислав йому королівську корону, і папський посланник Пізо коронував його в Дорогочині 1253 р.

Сподівання Данила на допомогу Заходу у боротьбі проти татар не оправдались. Тому 1254 р. Данило з великим військом рушив проти татарського намісника Куремси і розбив його. Проте успіх був тимчасовий. Золота Орда послала на галицько-волинські землі 1259 р. грізного воєводу Бурундая. Данило не мав сили воювати з ним і тому пішов на умови татар і знищив всі укріплення міст. Але він не скорився завойовникам, вів дипломатичні переговори з Польщею та Угорщиною з метою створити антитатарську коаліцію. Однак успіху він не мав. В останні роки життя Данило отримав багато перемог над литовським князем Мендовгом і знову збирався з силами, щоб піднятися проти татаро-монголів. Данило Романович тяжко захворів 1264 р. помирає в Холмі. Було йому тоді 63 роки.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бебенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривало боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Незважаючи на складну політичну ситуацію Данилові вдалося зміцнити Українське королівство, ведучи незвичайно важку, але майстерну гру: на Сході проти татар і на заході – проти підступних сусідів – Литви, Польщі і Угорщини.

Політику Данила продовжив його син Лев І (1264-1301). Він мусив визнати над собою владу Орди, але звів залежність тільки до військової допомоги. Він оберігав і північний кордон. Пішов походом 1275 р. проти Тройдена і підписав з ним мир.. У 1280 і 1289 рр. Лев ходив походом на Польщу і приєднав до князівства Люблінські землі. Лев близько порозумівся з чеським королем Вацлавом. Отримав деякі землі на Закарпатті. Таких широких кордонів Галицько-Волинська держава ще не мала.

1269 р. помер його брат Швари, і усі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Мало польського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.

У цей час змінюються відносини з Угорщиною. В 1281 р. Лев забрав частину Закарпаття із Мукачевим. Ім’я Лева згадується в багатьох західноєвропейських джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла ІІ , Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким чеський король добивається приязні Лева, але цього ж самого добивається й Рудольф Габсбурзький. Пізніше Лев нав’язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідав його в 1289 р. Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом і Литвою. Оберігав північний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок . В результаті Тройден змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише військову допомогу для походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у зміцненні політичних планів. Нема певних доказів на те, чи Львів уже за Лева був столицею Галичини.

Син Василька Волинського, Володимир, був людиною мирною, “книжник великий, філософ”, він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари. Усю увагу скерував на будівництво. За його правління було збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Був висококультурною, гуманною, освіченою людиною. Ще за життя передав Володимир-Волинське князівство не Леву, а його брату Мстиславу. Із смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський літопис.

Мстислав (1289-1292) об’єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Після смерті Мстислава знову об’єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою його сина Юрія (1301-1315).

Юрій І уникав воєн, і, можливо, внаслідок аж за надто мирної політики втратив Люблін (1302 р.). Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. На власній печатці він іменував себе ”король Руси, князь Ладимерії”. Правління Юрія було добою розквіту, спокою та економічного добробуту держави. У 1303 р. він заснував окрему митрополію в Галицько-Волинській державі (київський митрополит у тому часі пересилився до Суздаля), до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї метрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства. Мав повагу сусідніх держав. Він був одружений з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куяновського князя. Юрій також уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противаги небезпечному сусідові – Литві.

Сини Юрія Андрій і Лев ІІ (1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою: чи спільно, чи поділяли її – невідомо. У грамотах вони йменували себе “князями всієї Руси”. У зовнішній політиці брати опиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, видані ними торунським і краківським купцям. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більшим відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі. Ймовірно, вони вели незалежну політику щодо татар, вели проти них війну, можливо обидва загинули в ній.

Становище їх у тодішньому політичному світі було, очевидно, досить міцне, якщо довгий час вони могли втримувати закарпатські завоювання Лева І, а в Угорщині знайшлася група вельмож, котра поставила одного з братів кандидатом на угорський престол проти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті. Очевидно дітей вони не мали, і династія Данила перервалася.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія і Лева ІІ. Він прийняв православну віру і ім’я Юрія ІІ (1325-1340). У зовнішній політиці Юрій ІІ Болеслав тримався союзу з Прусією. З Польщею, яка на той час об’єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій ІІ разом із татарами намагався повернути Люблін, але не мав у цьому успіху. З Литвою Юрій ІІ мав дружні стосунки, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя Гедиміна Єфимією.

Князь Юрій ІІ протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Незважаючи на обрання Юрія ІІ самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством, проти Юрія ІІ Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекції чужинцям, в сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити українські землі. У 1340 р. князя Юрія ІІ було отруєно, а його прихильників почали переслідувати. Його загибель була великою трагедією для України. Це був час, коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща – під проводом Казімира Великого, Угорщина – Карла-Роберат.

Після смерті Юрія ІІ- Болеслава бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князь прийняв православ’я разом з ім’ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в Галичині зустріла конкуренцію з боку Казімира Великого, котрий негайно після смерті Юрія ІІ Болеслава поспішив до Галичини “помститися” за вбивство князя та його католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і з їх допомогою уклали мир з трьома претендентами; визнаючи їх зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як “староста та управитель” Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегла свою державність до 1349 р. до смерті Дедька. Великою помилкою галицьких бояр було те, що вони не підтримали Дмитра-Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 р. Казімир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі землі і заволодів ними. Любарт з литовцями почав нападати на Галичину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.

Після занепаду Києва галицько-волинська земля перейняла на себе основні торговельні та політичні переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному торговельному шляху. Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.

Читайте також:

1. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
2. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
3. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
5. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
6. Антиінфляційна політика держави
7. Антимонопольна діяльність держави
8. Антимонопольна діяльність держави.
9. Антимонопольна політика держави.
10. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
11. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
12. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Переглядів: 2102