• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Та їх зв’язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.).

Східні слов’янські племена

Зародження слов’янства та їх розселення.

Від найдавніших часів терени України були місцем, де проживали різні племена і народи; тут пролягала межа між двома світовими цивілізаціями: світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським світом.

Через відсутність писемних пам’яток висвітлення стародавньої історії можливе тільки завдяки археологічним даним. Еволюція людського суспільства тривала міліони років і для кращого розуміння та орієнтації у цьому процесі ділять її на чотири основні періоди: кам’яний вік (2 млн. р. до н.е. – 6-5 тис. р. до н. е.). Своєю чергою він ділиться на: палеоліт (старокам’яний вік) – 2 млн. р. до н.е. – 12 тис. р. до н. е.; мезоліт (середньокам’яний вік) – 12-7 тис. до н. е.; неоліт (новокам’яний вік) починається приблизно: 6-3 тис. р. до н. е.; енеоліт (міднокам’яний вік) – 4-3 тис. р. до н. е.; бронзовий вік – кінець 3 – початок 1 тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік є останнім в археологічній періодизації. На території України він починається з VI – V ст.. до н.е.

Розвиток людства на Україні відбувався так як і у інших регіонах Землі. На заміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (приблизно 40-35 тис. років тому), яку називають “гомо сапієнс” (людина розумна). Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первісне людське стадо у часи пізнього палеоліту поступається місцем вищій формі організації – родовій общині зі спільною власністю на засоби виробництва. Рід стає основою суспільної організації. Він об’єднує родичів по материнській лінії, на основі чого можна говорити про виникнення матріархату. Матріархат не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка охороняла вогонь, житло, дітей.

У пізньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці – на заміну дрючку і загостреному каменю приходить метальний спис. Кам’яні знаряддя стають різноманітними, розповсюджуються знаряддя з кісток, з’являється одяг. Оскільки посуду ще не було, то наші предки використовували черепи тварин ( від цього, очевидно, походить слово “черепок”, а від шкірок з черева малих звірів, якими людина обтягувала ноги, - “черевик”). Однак найбільшим відкриттям палеолітичної людини стало штучне видобування вогню. Стоянки доби пізнього палеоліту розташовані по всій території України. Залишки матеріальної культури паолеолітичних племен знайдені в Мізині на Десні, а також в інших місцях, що свідчить про високий рівень розвитку тутешніх палеолітичних племен. Людина епохи палеоліту відчувала існування вищої сили, що керувала її життям і хотіла привернути її увагу до себе певними діями, амулетами, якими слугували різноманітні жіночі фігурки, браслети з складними візерунками. Відтоді й досі в побуті українського народу збереглися статуетки тварин, зображення птахів на короваях, а орнамент на писанках точнісінько такий самий, який був на браслетах, знайдених археологами на стоянці палеолітичних людей у Мізині та інших стоянках. Ці факти свідчать про те, що палеолітичні племена потрібно вважати за найдавніших предків українців.

В епоху мезоліту (12-7 тис. р. до н. е.) людиною було зроблено відкриття лука та стріл. Основним її заняттями залишалися полювання і рибальство. Вона приручила перших тварин: собаку, вівцю, рогату худобу. В Україні відкрито селища тієї доби: Погоріле на Чернігівщині, Збанки на Волині та інші. В часи мезоліту появляються племена людей і формується родоплемінний лад. Його розквіт припадає на добу неоліту, який почався в Україні близько 7 тис. років тому. Високий рівень знарядь праці приводить до продуктивного господарства – землеробства і скотарства. Тоді з’являються вдосконалені кам’яні сокири, човни – перший транспортний засіб людства, обпалений глиняний посуд – кераміка.

Першою неолітичною хліборобською культурою була Трипільська культура. Хронологічні рамки УІ-ІІ тис. до н. е. Територія. Займалися землеробством. Розвинуте скотарство. Вигодовували трипільці і домашню птицю, займалися бортництвом. Великого розвитку набуло гончарство, використовували гончарний круг. Трипільці вміли виготовляти тонку тканину і фарбувати її травними і рослинними фарбами. Знаряддя праці виготовляли з каменю, кремнію, а потім і з міді. Відзначалась високим будівельним мистецтвом: будівлі були з дерева, устатковані конструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки. Вже тоді існували великі племінні центри: Сушівка, Володимирівна, Петрени, Більче Золоте з широкою периферією економічних впливів, що сягали Чернігівського та Волинського Полісся та Малої Азії.

Трипільців вважають основоположниками українського народного мистецтва. Розмальована трипільська кераміка була попередницею пізніших грецьких ваз та усієї егейської та крітської культури, яка розквітла у ІІ тисячолітті до н.е. У трипільців була своя писемність. Вона створена була на основі звукового алфавіту.

Трипільці створили свою систему поглядів на світ, яка має зв’язок з українською і характерна тільки для неї. Трипільці заклали заклали основи українського національного світогляду й витворили ті своєрідні українські традиції, яких немає в інших народів.

Трипільці мали великі досягнення в галузі будівництва.

Все це свідчить про вплив неолітичних трипільських племен на етногенез українського народу. Матеріальна та духовна культура стоїть найближче до сучасних українців.

В деяких дослідженнях є твердження, що в першій половині ІІІ тис. до н.е. на території північного Причорномор’я відбулося зіткнення двох чужорідних людських спільнот – землеробської і кочової, в результаті якої перемогу здобули останні. Це були так звані племена аріїв, які належали до індоєвропейської групи племен, прабатьківщиною яких був Східний Сибір. Вони частково винищили, частково примусили відступити трипільців зі своїх земель і утвердилися у північному Причорномор’ї.

Тут на рубежі ІІ-І тис. до н.е. вони розділилися на багато груп і вирушили в подальшу мандрівку з України. Лише на північ від Чорного моря цілою залишилась велика група старих індоєвропейських племен. Серед них, на думку прихильників цієї теорії, і потрібно шукати праукраїнців. Проти цієї теорії, про прихід індоєвропейців з Азії на територію України, ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти неї. М.Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені дійшли висновку, що ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному напрямі через Східно-Європейську рівнину. У мові індоєвропейських племен виявлено слова, пов’язані із заняттям скотарством, а також назви бджоли, меду, ведмедя. Отже предки українців автохтонні на певній частині своєї території.

В період міді-бронзи (ІУ- початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов’янські і литовські; до другої групи – західної, відносяться грецькі, кельтські та германські. Слов’яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому найближче вона стояла до арійських племен. Це підтверджено лінгвістичними дослідженнями. Найбільша спорідненість спостерігалась у мовах слов’янських і литовських племен, тому що остаточне їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.

Таким чином, індоєвропейці чи арійці були автохтонним населенням Східної Європи, можна стверджувати, що до них належали і трипільці. Залишки трипільських поселень знаходять не лише на території України, а й поза її межами, зокрема в Німеччині і Скандинавії. Разом з тим знайдені там пам’ятки є набагато молодшими за ті, які відомі в Україні, тобто вони з’явилися там внаслідок розселення трипільських племен.

Спираючись на сучасні методи досліджень, а також на основі археологічних знахідок, багато вчених схиляються до думки, що правітчизною індоєвропейців було північне Причорномор’я.

Десь на початку ІУ-ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільців) і східної скотарської, що належалт до тієї самої індоєвропейської спільноти. Завоювавши територію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, підпали під їх вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством ім. ремеслом. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнуркової кераміки. Пам’ятки цієї культури знову ж пов’язують Україну з Середньою Азією, Кавказом, а також з егейською культурою.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кімерійці. Це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглась в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні контакти з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці мали укріпленні городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з’ясована. Деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, тому що перехід дол. Нього штовхав нащадків трипільців на південь у степи Причорномор’я.

Починаючи з УІІІ ст.. до н.е., кіммерійців витісняють з північного Причорномор’я скіфи.

Скіфи створили першу рабовласницьку державу близько УІ ст. до н.е., заселяли територію між Доном і Дунаєм. Держава являла собою деспотичну монархію. У 513 р. до н.е. скіфи розгромили персидського царя Дарія. Мали активні контакти з греками, тому що у УІІ-УІ ст.. до н.е. на північному Причорномор’ю виникають грецькі колонії – міста-держави. Це були типові рабовласницькі держави. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою, ремісничими виробами.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох берегах Дніпра – скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов’янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме – іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор’ю можна пояснити зворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в Середній Азії.

Ці факти підтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов’янської мов. Скіфи- землероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували у безпосередньому зв’язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов’ян (протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до слов’янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов’яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасному народному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

Починаючи з ІІ ст.. до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена – сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біля Дунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремими племенами.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з античними містами. Ці зв’язки сприяли поглибленню у сарматів процесу творення різних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньому господарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних воєн полонених.

Сармати підтримували зв’язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню різних культурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

У ІІІ ст.. н.е. північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що туди прийшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов’янська міграція.

Слов’яни становили окрему слов’яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважається територія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром. Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов’янське переселення ІІІ-ІУ ст.. не лише остаточно розриває слов’яно-литовську групу індоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов’ян. Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відносити скіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Перші писемні згадки про слов’ян відносяться до І ст.. н.е. У творах авторів І-ІІ ст. зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва “словен”, “славен” з’являється у УІ ст. і стосується західних слов’ян. Поділ слов’ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням, а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали у південно-східній частині праслов’янської території в районі середньої течії Дніпра.

Готський історик Йордан говорить “...венеди походять від одного корення і нині відомі під трьома назвами – венеди, анти, словени”. Отже венеди ділилися на дві частини: західну (склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва склавинів. Анти, - писав Йордан, - проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя. Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.

У ІУ-УІ ст. н.е. давньослов’янські племена були об’єднанні у два великі союзи державного типу, очолювані царями – Антський на сході і Склавінський на заході. Відомо, що анти створили міцну державу на чолі з королем, яка існувала у ІУ-УІ ст. Головним заняттям антів було землеробство, яке досягло високого розвитку. Також розвивалося городництво, рибальство, збиральництво, мисливство, які становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі.

Для антського суспільства початку І тис. до н.е. була характерна територіальна община. Одні землі, залишаючись у колективній власності общин, вже передавалися наділами в індивідуальне користування окремими сім’ями.

За такої форми земельних відносин продукт, отриманий в результаті обробітку конкретної ділянки землі, становив вже приватну власність і міг бути джерелом збагачення. Відбувається диференціація суспільства.

В антів існувало рабовласництво, однак воно не перетворилось у них в основу суспільного ладу, а відразу еволюціонувало до більш прогресивних феодальних відносин.

У ІУ ст. анти вели запеклі війни з готами, що прийшли з над Балтики. Анти зазнали сильної поразки. Готи полонили і розп’яли антського короля Буса (Божа) разом із синами і 70 старшинами. Однак готський король Вінітірій протягом року був розбитий антами, а його державу зруйнували гуни, які прийшли з Алтайських гір. Вони створили велику державу, що охоплювала територію між Нижньою Волгою і Доном аж до басейну Дунаю. Антське царство уникло гунського погрому тому що виступало союзником гунів. Після розпаду гунського державного об’єднання, який настав відразу ж по смерті короля Атіли в 453 р., Антське царство переживає піднесення.

559 р. анти разом з іншими слов’янськими племенами вдерлися до Тракії і дійшли майже дол. Константинополя, але були змушені відступити і повернутися на свої землі.

Анти є безпосередніми предками українців, а їхня держава попередниця Київської Русі. Анти виступають на території, де у УІІІ-ІХ ст. з’являється ім’я “русин”. В середину УІ ст. на Антське царство напали кочові племена аварів, що прийшли з прикаспійських степів. З другої половини УІ ст. Антська держава занепадає. Остання згадка про неї відноситься до 602 р. Під час війни з аварів і Візантії на боці останньої виступили анти. Це свідчили, що анти були підкоренні аварами не остаточно, оскільки вступали в союзницькі зв’язки з іншими державами. Можна припустити, що під тиском аварів вони відступили в Середнє Придніпров’я.

В карпатській улоговині авари заснували свою державу – Аварський каганат. Вона проіснувала до другої чверті УІІ ст. і була розгромлена Франкською імперією.

З початком УІІ ст. уриваються писемні згадки про східних слов’ян. На зміну Антській державі приходить полянсько-руський політичний союз у Середньому Придніпров’ї, якому судилось стати завершальним етапом формування українського етносу.

Літопис “Повість временних літ” дає такий огляд племен, що у УІІІ-ІХ ст. проживали на території сучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни – над Десною, Сеймом і Сулою; древляни – між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби (або бужани) – вздовж Бугу (їх називали волинянами); білі хорвати на Прикарпатті; уличі – над Бугом; тиверці над Дністром. З цих племен і повстав український народ. Всіх східнослов’янських племен налічувалось понад сто. Вони об’єднувалися у 14 великих племінних союзів.

Поляно-руські племена займалися рільництвом, скотарством, полюванням, бортництвом, рибальством, гончарством, ткацтвом, обробляли залізо. Вони вели жваву торгівлю із сусідніми і далекими країнами, користуючись торгівельними шляхами. Серед них – великий водний шлях “з варяг у греки”; шлях зі сходу на захід (з Каспійського моря – через Київ – Володимир – Краків – Прагу – Регенбург), з’єднуючи арабський світ з Центральною і Західною Європою; шлях на схід від України (від Каспійського до Балтійського моря), єднаючи арабський світ з Прибалтикою і Скандинавією.

Про майнову диференціацію і поширення торгівлі в той час свідчать знайденні при розкопках скарби монет і коштовностей.

Київська держава у УІІІ ст. вела інтенсивну торгівлю з Візантією, Волзькою Болгарією, Хозарським каганатом, країнами Центральної та Західної Європи, а також арабського світу.

Головну роль серед східних слов’ян відігравали поляни. Столицею полян був Київ, сіверян – Чернігів, деревлян – Іскоростень (Коростень), дулібів – Волинь (Городок над Бугом), в уличів – Пересічень. Відома ціла система міст пов’язаних з життям білих хорватів. У середині І тис. князь Киї за переказом “Повісті временних літ”, заснував Київ. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів швидко перетворило його у могутній економічний, культурний і торговий центр.

На середину Х ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія та Арсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия – Аскольда. Славія – це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсанія знаходилась в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.

Територія де жили слов’яни, це терен перехрещування культурних і політичних впливів Сходу і Заходу. Вона зберігала нашарування різних культур і розвивала свою багату культуру, яка згодом синтезувала ці впливи. Однак відкритий характер землі у сусідстві з кочовим степом, не сприяв розвитку цієї культури, оскільки всі сили народу спрямовувалися на боротьбу із нападниками.

Духовний світ праукраїнців Антської держави був доволі складним. Кожне плем’я шанувало своїх богів. З процесом творення держави відбулося виділення загально племінних богів, головними з яких були: Дажбог – бог сонця, Велес – бог худоби, Сварог – бог неба, Ярило – бог весни, краси, кохання. Марен – богиня смерті. Дещо пізніше був встановлений для усіх племен спільний культ Перуна – бога війни і блискавки. Крім того, праукраїнці вірили, що у воді живуть русалки, у полі – мавки і польовики, у лісі – лісовики, у хатах – домовики, у болотах – дідьки. Це били другорядні божества, яких називали слов’янським словом – бісами.

Благословення вищих і нижчих богів здобували різними молитвами , обіцянками та жертвами. Для своїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди – капища. Дещо пізніше з’являться служителі культу – волхви.

В антів був поховальний обряд. Мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі, а попіл збирали в горщики і ставили їх на стовпах на роздоріжжі. Агатих покійників ховали дуже пишно. З ними живцем закопували в яму або палили їх жінок, слуг, коней, усе, що могло знадобитися покійнику у потойбічному світі. Після похорону на його могилі справляли тризну (поминки) – пили, їли, співали.

Таким чином, українське населення є автохтонним і споконвіку проживало на цих землях. Починаючи з неоліту і упродовж наступних етапів формування протоукраїнців, колискою цього складного процесу виступало Придніпров’я, зв’язане з цивілізацією Середземномор’я та іншими народами як Європи так і Азії. Саме на цих землях всередині І тис. н.е. почалося формування державності майбутньої Київської Русі.

У 860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дир., які нібито були спершу боярами Рюрика, але відпросилися в нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. За іншою версією (Шахматов, Грушевськи, Толочко, Брайчевський) проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дир. Були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, напевно, в різний час. Спочатку – Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860,863,866,874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.

860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди було направлено архієпископа (митрополита) М.Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператору. В 882 р. Аскольд був вбитий Олегом, що прийшов з півночі.

- Норманська і анти норманські теорії походження назви Русь.

- Вплив норманців на формування державності.

В останній чверті ХІІ ст. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.

- походження назви “Україна”.

Формування й об’єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. Міжнародні відносини цього періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна відзначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набув першорядної ваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій з метою забезпечення торгових шляхів, а також охорона своїх кордонів, а другий період – період розпаду й занепаду Київської держави – характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.

Читайте також:

1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
2. Античний (від с. І тис. до н. е. до с. V ст.).
3. Виникнення і становлення Київської Русі (кінець IX-X ст.). Перші князі, їх роль в розбудові держави.
4. Виникнення і становлення Київської Русі (кінець IX-X ст.). Перші князі, їх роль в розбудові держави.
5. Встановлення дружніх відносин з усіма сусідами
6. Галицько-волинське князівство (XII-XIV ст.).
7. Договірні взаємовідносини і партнерські зв’язки в підприємницькій діяльності
8. Зв’язки Бальзака з Україною.
9. Зв’язки з громадськістю і журналістика
10. Зв’язки з громадськістю і маркетинг
11. Зв’язки з громадськістю у відносинах із інвесторами.
12. Зв’язки з громадськістю у державній фінансовій галузі.

Переглядів: 1128