• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Іншою особливістю історії Стародавнього Сходу було те, що поява найдавніших держав (цивілізацій) пов’язується з виникненням міст.

Вже в кінці IV - початку III тисячоліття до н. е. народи, що жили в долині Нілу і в пониззі Євфрату, перебували на стадії цивілізації. Цей час і розглядається як початок історії Стародавнього світу. Кінцем ж її традиційно вважається середина I тисячоліття н. е. Епоха давнини обіймає, таким чином, більше трьох тисячоліть - дві третини всієї «письмової» історії людства. В подальшому як вважають вчені старосхідні держави вступили в стадію середньовіччя. При цьому слід зазначити, що хронологічний рубіж між стародавністю та середньовіччям більш умовний ніж реальний.

Табл.6 Морфологічна характеристика патогенних мікроорганізмів.

Табл.5 Перелік інфекційних захворювань.

Табл.4. Розмноження у дріжджів

Рис. 14. Форми клітин дріжджів .

Рис.13 Міцелій, гіфи і конідієносці у аспергилів та пеніцилів

Рис.11. Об’єднання клітин у мікроскопічних грибів

Міцеліальні Безміцеліальні

Дріжджі

Одноклітинні Багатоклітинні

Гіфа Септа Псевдоміцелій

Міцелій

Дріжджи – це група одноклітинних мікроскопічних організмів, які належать до різних класів мікроскопічних грибів. Мають клітини кулястої, овальної, еліпсовидної, циліндричної форми (рис. 9). Довжина клітин – 8-15 мкм. Дріжжові клітинир озмножуються вегетативним (поділ, брунькування) та статевим шляхом.

Магістральна лінія еволюції людства може бути намічена лише в найзагальніших рисах: всюди людина з часом перестає користуватися кам'яним рубилом, рано чи пізно відбувається перехід від племені до держави, машинна індустрія змінює ручну працю і т. д. Але відбувається все це не тільки в різний час, але і в різних формах. Історія знає чимало шляхів і варіантів розвитку; для їх позначення ми також вживаємо слово «цивілізація», тільки у множині.

Серед стародавніх цивілізацій антична (греко - римська) займає особливе місце: вона зіграла найважливішу роль у долі Європи і тим самим усього сучасного світу. Всі інші цивілізації Старого Світу, які існували в хронологічних рамках епохи давнини (кінець IV тисячоліття до н . е. - середина I тисячоліття н. е.), традиційно об'єднуються в поняття «Стародавній Схід».

Дослідники зіштовхнулися з певними методологічними проблемами в процесі вивчення історії Стародавнього Сходу. В народів регіону сформувався особливий тип рабовласницького суспільства. Зокрема, раби входили складу до міських і сільських общин і не вважалися чужаками як у Стародавній Греції та Римі. Формаційний підхід, який поділяє історію людства на періоди первісного суспільства, рабовласництва, феодалізму, капіталізму, комунізму таким чином не підходить для пояснення історичного розвитку східних народів.

Іншим підходом до вивчення історії Стародавнього Сходу є цивілізаційний. На відмінну від формаційного він, зокрема, вбачає рушія історії не в економіці, а в духовних явищах і тих суспільних зв’язках, які виникають на їхній основі й формують не окремі суспільства, а цілі групи суспільств – великі соціокультурні спільноти. Якщо формаційний підхід заперечує старе (феодалізм з’являється на руїнах рабовласництва, капіталізм – на руїнах феодалізму), то цивілізаційний, навпаки, вбачає прогрес у збереженні старого, у забезпеченні історичної спадкоємності. У розвитку цивілізацій фіксуються певні духовні еталони, які стають стрижнем суспільного буття. Одним з них є релігія, яку формаційний підхід ігнорує. Водночас не існує спільної думки щодо точної кількості цивілізацій. Найчастіше науковці виділяють близькосхідну (без Стародавнього Єгипту, який вважають особливою цивілізацією), індійську та далекосхідну. Тобто цивілізаційний як і формаційний підхід зловживає перебільшенням одного чинника, проте вже не економічного, а духовного. Можемо зробити висновок про відсутність загальновизнаної методології, яка адекватно пояснювала б розвиток світової історії, в тому числі старосхідної.

Проблему дослідники намагалися вирішити ввівши термін азіатські виробничі відносини. Основними ознаками останніх під час московської дискусії 1965 р. вважалися відсутність приватної власності на землю (юридичним власником землі є лише держава), антагоністичних класів (експлуататором є безпосередньо держава, експлуатованими – обкладені податками, поборами та трудовою повинністю общини) та існування особливої східнодеспотичної держави, яка на відмінну від монархій Заходу, забезпечувала централізоване керівництво економікою, передусім – іригаційними (зрошувальними) роботами.

Що стосується поняття східна деспотія,то під ним розуміють особливу форму державного правління, що базувалася на автократичній владі царя-деспота. Істотну роль у політичному житті ряду суспільств відігравали громадсько-храмові общини, як противага встановленню державного тоталітаризму.

Саме в рамках ранньої держави на Стародавньому Сході виникає феномен урбанізації, тобто монументального міського будівництва, спорудження палаців, храмів, мавзолеїв, пірамід, каналів, дамб тощо. Урбанізація коштує дорого, так що далеко не випадково саме з неї починається зазвичай відлік цивілізації. Далеко не всі протодержави могли дозволити собі щось подібне, і переважна більшість їх так і завмирало на доцивілізаційному рівні. Що ж стосується ранніх держав, то для всіх них урбанізація була неодмінною умовою існування. Споруджувалися ж всі монументальні міські та інші споруди (дамби, канали, дороги) за рахунок праці селян, які притягувалися до громадських робіт у вільний від сільськогосподарських турбот час, до того ж по черзі. Саме в порядку громадського обов'язку, який по суті сходив до все тієї ж давньої системи реципрокного (еквівалентного) обміну, селяни брали участь у створенні престижних споруд, перебуваючи в ці дні на повному державному забезпеченні і навіть отримуючи для робіт казенні знаряддя і засоби праці. Варто спеціально підкреслити, що такого роду громадські роботи ніколи не вважалися підневільними відробітками, а навпаки, завжди розглядалися усіма, включаючи і працівників, як будівництво, що має важливий ритуальний сенс і суспільне значення. Не міфічні сотні тисяч рабів з під палки, як про те звичайно писали радянські підручники, але саме селяни виконували такі роботи, у всякому разі на ранніх етапах розвитку, в рамках ранніх держав.

Етап ранньої держави у народів Стародавнього Сходу зазвичай збігався з серйозними змінами у релігійно-ідеологічній сфері, в ході яких звичайна для протодержави практика сакралізації вождя нерідко досягала свого апогею: володар проголошувався сином бога чи навіть живим божеством, а вся система богів, що мали тепер значні і прославляючі їх статус монументальні храми, сприяла зміцненню у свідомості населення уявлення про могутність божественних сил і тим самим забезпечувала необхідний духовно-ідеологічний комфорт. Відомий американський антрополог Елман Сервіс саркастично писав у зв'язку з цим: «Як приємно усвідомлювати, що боги нашої спільноти - найбільші у світі, що їхні представники на землі священні і що тим самим ми обраний народ! І наскільки очевидно зручні такі вистави для правлячої групи!»

Ще однією проблемою вивчення історії Стародавнього Сходу є джерела дослідження. Зупинимося на письмових джерелах. Єдиним тубільним джерелом, який охоплює увесь Стародавній Схід на всьому його хронологічному протязі, можна назвати Біблію. Правда, вона являє літературу незначного в політичному відношенні єврейського народу, проте тут ми знаходимо безперервний ланцюг пам'яток, в яких так чи інакше порушені всі давньосхідні країни і народності. При цьому в Біблії збереглися зразки давньосхідних творів. Більшою чи меншою мірою багато що можна застосувати і до інших країн і, в будь-якому разі, дає нам деяку можливість доповнити і оживити відомості, почерпнуті з пам'яток цих країн. Як історичне джерело, Біблія представляє високу цінність: вже давно доведено, що ті місця її, де йдеться про Єгипет та Вавилон, написані людьми, добре обізнаними в житті цих монархій; нові відкриття все більше і більше переконують, що ці люди були справжніми представниками панівної в їх - час культури; їх відомості постійно підтверджуються і з'ясовуються. Однак, це скоріше повчальні писання, що мали на меті на прикладах історії виховувати народ у дусі релігії. Книги пророків сучасні подіям, кругозір їхніх авторів, нерідко і політичних вождів свого народу, обіймає весь тодішній світ; висока поезія їх і сама по собі має принадність і інтерес. Нарешті, старий заповіт зберіг нам і правовий кодекс, і оповіді про найдавніші часи, і пам'ятки дидактичної літератури, і твори не тільки релігійної, але і світської лірики.

Іншим важливим джерелом, яке охоплює увесь Стародавній Схід , хоча і на короткий період часу , є так зв. документи з Телль-ель-Амарни . У l887 р. єгипетські фелахи знайшли в Середньому Єгипті, в руїнах ефемерної столиці фараона Аменхотепа IV, нині арабському селі Телль-ель-Амарне, державний архів, перенесений цим царем з Фів. Було знайдено і надійшло в Британський і Берлінський музеї та різні приватні колекції 358 документів, накреслених вавилонським клинописом, на вавилонській, а частина на тубільних мовах, які представляють дипломатичні та інші листи царів великих держав того часу (Вавилонської, Ассірійської, Мітанні, Хеттів, Кіпрської) до фараона, а також донесення князів сирійських, фінікійських і палестинських міст (між іншим, з Єрусалиму до євреїв), які перебували у васальних відносинах до Єгипту. На жаль, вони обіймають лише деякі роки царювання Аменхотепа III і IV, приблизно початок XIV ст. до н. е. Можна сподіватися, що коли-небудь будуть знайдені і інші частини єгипетських державних архівів.

В даний час аналогічні клинописні документи знайдено в самій Палестині (листи місцевих князів - у Телль-Таанек і Лахиш ) і в Каппадокії, де (у Богазкея) проф. Вінклер відкрив величезний, значно переважаючий Телль-елль-амарнский, архів хетського царя, його листування з васалами і царями, і, між іншим, клинописний дублікат знаменитого союзного договору між: хетських царем Хаттушилем і фараоном Рамзесом II, відомого доти тільки в ієрогліфічному єгипетському образі. Він був укладений після тривалої війни за переважання в Сирії на 21-му році царювання єгипетського царя. У тексті договору робляться посилання на попередні мирні трактати, які укладались попередниками обох правителів.

Інші договори дійшли: до нас вже з Ассирії, напр., - Документ про мир між царем Ассірії Асархаддон і царем Тіра Ваалом I, клинописний, що зберігся, на жаль, до такої міри погано, що можна вловити тільки його загальний зміст. У кращому вигляді дійшов договір царя Ассурнірарі (з Матіілу арпадскім), в ньому, між іншим, описуються церемонії, якими супроводжувалося укладення договору.

Сюди відносяться і багато інших документів, частково міжнародного, частково внутрішнього характеру, напр., Донесення ассірійських чиновників і губернаторів Царю Ассурбаніпалу - про стан Еламу і інших східних країн, Асархаддону - про Вавилонію, про те ж - Саргону II і т. п. Документи мають високу цінність уже тому, що їх автори не намагалися прикрашати свої відомості, а, навпаки, в їх інтересах було повідомляти одну правду. Стиль - строго ділової без літературних претензій. На жаль, у них не було звички виставляти дати, а іноді бракує у документів і адреси. Крім того їх стиль дуже важкий для розуміння. У нас є і листи царів, напр., Листування Хаммурапі, царя вавилонського, з Сініддіннамом, управителя Ларс (стосуються внутрішнього управління ); листи інших давньо-вавилонських царів з династії Хаммурапі; лист Умманалдаша еламського до Ассурбаніпалу та ін.

З Єгипту ми маємо також кілька царських листів і велика кількість дійсних і фіктивних ділових паперів та листів чиновників і приватних осіб. Сюди ж слід віднести звіт про подорож єгипетського посла Унуамона, відправленого під час роздвоєння Єгипту в кінці XX династії в Фінікію, яка тоді вже вийшла з-під єгипетського панування, купувати ліс для потреб Карнакського храму. Він розповідає про свої пригоди у філістимлян, фінікійців, на Кіпрі, при дворах місцевих князів.

З дипломатичних зносин ассірійського царства вийшов навіть своєрідний твір, який зазвичай називають сінхроністичною історією Ассирії та Вавилону з XV по IX ст. до н. е. Текст цей представляє історичну довідку, складену з приводу договору, укладеного між обома країнами за царя Ададнірарі III; ассірійські офіційні історіографи пригадали всі попередні зносини військового та мирного характеру і договори і згадують щоразу про встановлення кордонів. Текст заповнює прогалини вавилонських літописів і дає відомості про той період Дворіччя, від якого до нас дійшло мало інших пам'ятників.

Історичних праць у нашому розумінні немає, до них не могла піднятися древня східна історіографія. Літописи, які дійшли до нас пам'ятниках, у рідкісних випадках йдуть через цілий період історії, а більшою частиною обмежуються одним царюванням. Батьківщина астрономії, Вавилон, безсумнівно вела літописи для практичних цілей - датувань ще в найдавніші часи. Подібне ж літочислення велося в глибоку давнину і в Єгипті, як тепер вдалося довести на підставі ієрогліфічних написів, уламки 2 копій яких зберігаються в Палермському і Каїрському музеях та у збірці Флиндерса Петрі. Це - найдавніші єгипетські аннали, що доходять до V династії. Тут роки позначені цифрами за царювання, але в той же час згадуються і головні події, а також висота Нілу. З Вавилона дійшли до нас справжні хроніки. Одна з них, що збереглася в жалюгідних обривках, доносить перелік царів з міфічних часів з позначенням тривалості царюввань, року смерті і місць поховання. Інша, більш ґрунтовна, наявна в копії від 22 -го року правління царя Дарія. Це - перелік подій по роках царювання, який дає точні дати не тільки по роках , але часто по місяцях і днях. Нарешті, зберігся уривок літопису про останні дні Вавилона під час навали Кіра.

Літописи, які йшли безперервно, були у євреїв і у фінікійців. Перші згодом обробили їх у вигляді «Книг царств»; хроніки фінікійців велися у містах при храмах, а може й при дворах, і відомі нам по випискам, зробленим Йосипом Флавієм вже не прямо з них, а з елліністичних письменників близько II ст. до н. е., Менандра Ефеського і Дія.

Набагато більше дійшло до нас оповідей про окремі царювання. Як фараони Єгипту, так і царі інших держав мали спеціальних писарів для увічнення їх подвигів, особливо військових. Зображення таких переписувачів навіть дійшли до нас на барельєфах, що представляють батальні сцени. У Єгипті матеріал, зібраний такими писарів під час походу, потім оброблявся на пергаменті і давався для зберігання до скарбниці головного храму; в Ассирії він наносився на глиняні багатогранні призми і зберігався у палацах. У єгипетських текстах іноді зустрічаються посилання на «аннали предків з часів Служителів Гора» і на древні записи «на шкурах тварини» , але ми не маємо жодного такого тексту в справжньому вигляді, якщо не вважати вже згаданого Палермського каменю. До нас дійшов витяг з анналів Тутмоса III на стінах Карнакського храму. Тут дається перелік походів царя по роках з позначенням кількості отриманої данини, а іноді з деякими фактичними подробицями походу. Метою цього витягу була не стільки увічнення подвигів царя, скільки символічне піднесення верховному божеству результатів походу. Таке ж походження численних списків підкорених країн і міст, які нерідко зустрічаються на стінах храмів і користування якими вимагає деякої обережності тому, що царі іноді дозволяли собі копіювати чужі списки, так і тому, що вони не завжди вважали обов'язковим стежити за географією і утримували застарілі і які втратили сенс імена, що веде до непорозумінь.

Ще більш змістовні історичні тексти хетських царів та численних ассірійських царів. Вони, на противагу вавилонським, які мають мирний і релігійний характер, оповідають головним чином про війни і походи.

Дуже важливо, що давньо-східні монархи і вельможі подбали залишити історикам не лише тексти, а й ілюстрації до них. Численні барельєфи на стінах храмів, палаців, гробниць і на плитах зображують нам сцени богослужіння, походів, полювань , бенкетів, морських експедицій , будівель і т.п. Зрозуміло, що такого роду матеріал має велике значення. Він дійшов до нас переважно з Єгипту, Ефіопії, Ассирії, від хеттів і перських царів; дещо залишили нам Вавилон і Фінікія.

Від текстів власне історичних перейдемо до пам'ятників права. Крім закону Мойсея, у нас довго не було іншого давньо-східного кодексу. Те, що повідомляє Діодор про єгипетські закони складно перевірити і має уривчастий характер. Давно вже були відомі уривки з сімейного права Сеннаара. У недавній порівняно час наука збагатилася ще однією пам'яткою права – був знайдений кам'яний стовп із зображенням вавилонського царя Хаммурапі, що стоїть перед богом сонця і правосуддя Шамаша. Самий текст законів, сповнений архаїчної клинописом, поміщений тут же. Крім цієї важливої пам’ятки, у нас є ще пізні списки законів Хаммурапі, а також уривки нововавилонських законів, що вказують на подальший розвиток законодавства у Вавилоні.

Далі, від різних епох Стародавнього Сходу ми маємо безліч ділових документів найрізноманітнішого змісту. Пагорби Вавилонії, що приховують руїни культурних центрів , що існували ще до піднесення Вавілона, так само як сам Вавилон і Ніневія, дали нам десятки тисяч глиняних табличок з написаними на них борговими зобов'язаннями, контрактами, купчі, а також цілі архіви прибутково-витратних рахунків, важливих для хронології і, особливо, для досліджень економіки народів. Дійшли до нас пільгові грамоти містам, храмам, окремим особам, а також, так звані вавилонські кудурру - прикордонні камені, на яких знаходяться написи про величину володінь, про право господаря; наводяться заклинання на посягають на ці права, і розміщуються символи божеств, призваних у свідки. Так як поземельна власність нерідко залежала від політичних переворотів, то іноді в написі приводиться вказівка на політичні події.

Документи подібного роду в Єгипті трапляються у великій кількості, головним чином, вже в порівняно пізній час від VII ст. до н. е. і написані так званим демотичним шрифтом. Але і від більш раннього часу є зразки цього роду писемності, напр.: Заповіти на гробницях вельмож Стародавнього і Середнього царств, дарчі грамоти містам і храмам від часу кінця Стародавнього царства, законодавчий указ царя Харемхеба і т. п. Крім того, у нас досить багато актів судових процесів ( напр., справи про змову проти Рамсеса III, про розграбування царських гробниць і т. п.). Ці пам'ятники дійшли до нас на папірусах, здебільшого з придворної школи майбутніх єгипетських чиновників, що вчилися на них канцелярському стилю. Подібне ж походження мають і численні листи єгипетських бюрократів, а також ділові папери від часів Середнього та Нового царств. Вельми багато дійшло до нас з Єгипту різного роду рахунків, прибутково-видаткових книг, дарчих записів. Особливо важливий для історика єдиний у своєму роді пам'ятник цього характеру, складений від імені Рамсеса III до дня його поховання, як звіт перед богами. Це найбільший з відомих до цих пір папірусів (так званий Papyrus Harris ), що складається з 79 великих листів. Цар, після молитов богам, дає опис незліченних дарів, які надійшли нібито за його час у всі головні єгипетські храми; крім того, він, для науки потомству, розповідає історію своїх подвигів. Дарчих записів збереглося досить багато, особливо від лівійської, Саіської і птолемеївської епохи; написані на каменях, з зображеннями царя.

Численними є пам'ятки богословської та релігійної літератури давньо-східних народів. Ритуальні тексти, міфи, гімни богам, заклинання і збірники магічних формул дійшли до нас у безлічі, як з Вавилону та Ассирії, Єгипту, Фінікії. Відомі твори дидактичної літератури, особливо представленої в Біблії книгами, які носять ім'я Соломона.

Нарешті, історику допомагає вишукана література, а також твори, що мають відношення до науки. Від вавилонської старовини у нас є різні епоси, що мають значення в культурній історії людства і примикають до галузі богослов'я та міфології. Єгипет багатий чарівними казками і фантастичними подорожами. Вавилонські жерці залишили нам безліч астрономічних викладок і записів спостережень, а також словників і навіть щось на зразок граматик; єгиптянам також не були чужі спостереження неба; крім того, від них дійшли математичні та медичні збірники. Медичні тексти є і серед клинописної літератури.

До цих численним письмовим пам'ятників приєднуються, в якості джерел, і речові. Тут на першому місці назвемо вавилонські циліндри, що служили печатками і частково амулетами. Вони готувалися з дорогих каменів, на них вирізалися ім'я власника і зображення релігійного характеру. Для відбитття напису їх катали на поверхні ще м'якої глиняної таблички. У Єгипті спочатку також були циліндри, потім їх замінили так зв. скарабеями - фігурками жуків різної величини з написами на овалі внизу. Іноді скарабеї були настільки великі, що давали місце для довгих пам'ятних записів (напр., «історичні» скарабеї Аменхотепа III). Єгипет залишив нам безліч речей храмового і похоронного культу і домашнього вжитку. Знамениті єгипетські гробниці містять все, чим їх мешканці користувалися за життя меблі, плаття, письмове приладдя, навіть пам'ятники писемності.

Переходимо тепер до відомостей про Стародавній Схід, збережених грецькими письменниками. Перше місце належить Геродоту. Але він не був першим з греків, які писали про Схід. Колонії в Малій Азії, засновані на східній землі і долучені до східного світу після перських завоювань, мали зносини з різними країнами і цікавилися ними: подорожі обумовлювалися як допитливістю греків, так і політичними подіями в грецьких громадах (поет Алкей), вони не були рідкістю, особливо після того, як до Єгипту і взагалі на Схід почався наплив греків, і навіть останні стали найматись до фараонів і перських царів, а потім приймати участь у повстаннях єгиптян проти персів. Але в цей час квітуча пора тубільних культур вже була позаду, до того ж, відвідуючи Схід, греки не мали ні розуміння його, ані знання місцевих мов; на всі сторони його життя вони дивилися з погляду власного світогляду. З часу напливу на Схід іноземців там утворився клас людей, які засвоювали собі дещо з оточуючого їх життя і культури. Такі люди були придатні в якості перекладачів для туристів. Послугами саме цих людей і доводилося користуватися грецьким письменникам: Гекатею Мілетському, а за ним Геродоту. Останній подорожував швидко: у Єгипті він був не більше чотирьох місяців. Тим не менш, незважаючи на всі ці несприятливі умови, праця Геродота таки має велику цінність уже тому, що дає нам уявлення про Схід часу його подорожі, тобто в половині V століття.

Подібне ж слід сказати і про Діодора, що відвідав Єгипет в 60-58 р. до н. е. Його праця важлива головним чином тому, що при складанні його він користувався, крім особистих спостережень, працями Агафархіда Кнідського (при описі Нілу) і Геродота, Гекатея Абдеріта, що жив в Єгипті при Олександрі Великому і першому Птолемеєві. (Твори цього сумлінного учасника до нас не дійшли, крім невеликих уривків). Діодор бачив Єгипет чотирма століттями пізніше Геродота, коли еллінізація пустила ще більш глибоке коріння і коли забуття давнину йшло швидкими кроками вперед. З іншого боку, внаслідок грецького панування в Єгипті, покращився доступ до джерел і легше було знайти добре обізнаних людей, і грецьких літературних джерел за цей час з'явилося чимало. Особливу важливість мають також ті місця у Діодора, де викладається історія греко-перських відносин V-IV ст., а також доля Єгипту і Фінікії в перські часи.

До нас дійшла праця з географії, що належить Страбону. Це вже не компіляція, а критичний, науковий твір, що вважається класичним. У частинах, присвячених Сходу, він дає для дослідника досить багато цінного матеріалу, і не тільки географічного, а й історичного, особливо для епохи, сучасної авторові (I ст. до н. е.).

На початку IV ст. до н. е. за історію Сходу, особливо Персії, взявся лікар Артаксеркса II, Ктесій з Кніда. Це був фейлетоніст, який не володів ні талантом, ні спостережливістю Геродота, але поставив метою своєї праці конкуренцію з ним. Праця його має деяке значення для історії V ст. У всьому іншому до нього треба ставитися з крайньою обережністю, і вже в давнину він придбав репутацію фальсифікатора і брехуна, хоча і посилається на перські у офіційні літописи.

Плутархові належить трактат «Про Ісіду і Осіріса», написаний ним в Дельфах, між 120 і 130 рр. н. е. Вчений автор користувався грецькою літературою свого часу і дав нам найбільш повний твір про єгипетську релігію, Дані його в значній своїй частині підтверджуються пам'ятками. За своїми поглядами Плутарх був послідовником Платона і за допомогою його філософії розглядав єгипетські міфи, але він жив у перехідну епоху і не був послідовний. Його по справедливості називають предтечею неоплатонізму, у нього вже помічається прагнення до богословського еклектизму, до віри в божественну ієрархію.

Настільки ж цінною працею для знайомства з релігією і культом фінікійців, арамеїв і хеттів II ст. н.е. є трактат «Про Сирійську богиню», що поміщається в зібранні творів знаменитого Лукіана Самосатського і, ймовірно, йому належить, незважаючи на зовнішній вигляд благочестя й іонійський діалект. Автор наслідував Геродота по мові і по тону, але між рядків можна прочитати лукіановский скептицизм і гумор. Описуються культи фінікійського Бібла і, особливо докладно, сирійського Ієраполя, де арамейська релігія нашарувалася на хеттську.

У євреїв автором, відповідним двом щойно згаданим, був Йосип Флавій. Що стосується фінікійців, то до нас дійшли уривки великої праці, присвяченої їх старожитностям, яка належить Філону, еллінізованому уродженцю м. Бібла. Свою працю Філон пустив в обіг під ім'ям Санхуніафона, якогось стародавнього фінікійського мудреця.

На жаль, вивчення і переосмислення стародавньої історії перешкоджає не лише тягар традиційних уявлень, а й загальна бідність джерельної бази. Хоча за післявоєнний період вчені виявили чимало нових п’яток історії, все ж і вони вихоплюють з мороку тисячоліть лише окремі деталі суспільного життя, висвітлюють минувшину дуже нерівномірно в часі, й просторі. Щоб заповнити білі плями історії Стародавнього Сходу, вченим доводиться широко вдаватися до ненадійного методу аналогій, грубо кажучи – дофантазовувати. Це робить їхні узагальнення значною мірою гіпотетичними і породжує скептичне ставлення до ремесла історика-античника.

Читайте також:

1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
2. II Державна дума
3. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
4. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
5. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
6. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
7. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
8. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
9. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
10. Автономні утворення у зарубіжних державах
11. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
12. Адміністративне право і державне управління.

Переглядів: 998