• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Українські землі у міжнародній політиці іноземних

Тема 3.

держав (ХІУ – перша половина ХУІІ ст.) (4 год.)

Із занепадом Галицько-Волинської Держави українські землі перестають бути серцевиною важливих політичних об’єднань, стають об’єктом боротьби сусідніх держав – Литви, Польщі та Московії. У завоюванні руських земель спочатку значних успіхів добилася Литва. Однак більш чисельніша й агресивніша польська шляхта, вдаючись до військового тиску та дипломатичних угод, витіснила литовців з України. Швидко зростаюче Московське царство починає виношувати думку, що саме воно є правонаступником Київської Русі. З півдня українські землі зазнавали спустошливих татарських і турецьких набігів. Силою, яка зуміла зупинити войовничий наступ Османської імперії і Кримського ханства, стали українські козаки, які заснували військову організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності, яка в середині ХУІІ ст. існувала уже в завершеному вигляді.

Боротьба за українські землі між Московською і Литовсько-Польською державами.

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Петько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе “правителем Королівської Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. ХІУ ст. підпорядкував собі інші українські землі – Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому з 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинилась у складі Молдовського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.

Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

Ґрунт для останньої унії між Польщею та Великим Литовським князівством визрівав від початку ХУІ ст. Польща не залишала своїх планів на приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрати зверхності політичного становища в суспільстві, поза як провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в ХІУ ст.

Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалася польська шляхта.

На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам федералізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.

Всередині ХУІ ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські і білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуація в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 р. Полоцьк, що належав до того часу Литві.

Литва опинилася в критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовська, так і українського та білоруського походження) вимагала унії з Польщею, щораз стикаючись з опором магнатської олігархії.

Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів.

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиття Литви і Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Хоткевич, Є.Волович, К.Радзивілл та інші – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Августза підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчуваючи реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилась. Тепер Литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що вони не будуть позбавленні своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Латвія втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина і Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Вона усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до яких входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилась і судова система. У кожному повіті впроваджувалися громадські та земельні суди. Громадський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв’язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися і окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі).

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід.

Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво.

Запорізька Січ у міжнародній політиці Європи.

Слово козак тюркського походження, і в перекладі означає “вільний незалежний чоловік”. Перша згадка про українських козаків датується 1492 р., коли кримський хан Менглі-Гірей скаржився великому князю литовському, що кияни і черкасці розбили під Мягиною турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Однак документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в усній грамоті 1499 р. великого князя литовського Олександра київському війтові та міщанам про воєводські прибутки.

Причини утворення козацтва.

- важкі феодальні повинності Польсько-Литовської держави для українського населення;

- економічний чинник, до Люблінської унії литовські феодали зовсім відмовлялися від окраїн чорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові, який повинен був на свій страх і ризик захищати їх;

- захист України від агресії Османської імперії, яка становила велику небезпеку після завоювання і перетворення Кримського ханства у свого васала.

Засновником Запорізької Січі був князь Дмитро Вишневецький (Байда). Улітку 1556 р., після завершення очаківського походу на Малу Хортицю, Д. Вишневецький прибув зі своїми козаками, які звели тут укріплення(січі – із січених дерев’яних колод), а також замок. Пізніше козаки перенесли Січ на острів Томаківка, а в ХУІІ ст. – Базавлук та Чотомлик. За усю історію козацтва існувало 8 запорізьких січей. Запоріжжя стало зародком нової української (козацької держави). Були створені структури влади, які поступово зосереджувалися в руках старшини. Керівним органом був Кіш, по суті центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запоріжжя, якому підпорядковувалися не лише козацтво, тобто військо, а й навколишня людність, що проживала в укріпленнях – паланках, хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. До складу Коша входили виборні суддя, обозний, хорунжий. Пізніше, у ХУІІІ ст. територія Запоріжжя почала поділятися на округи – паланки на чолі з полковником і місцевою старшиною. Найважливіші питання військового та політичного характеру кошовий отаман виносив на розгляд військової ради. Запорізька Січ була козацькою демократичною республікою.

Кошовий отаман, в руках якого зосереджувалося керівництво військовою та адміністративною владою на Січі, обирався раз на рік (на Різдво) на загальній раді.

Запорізька Січ відігравала помітну роль і в міжнародних відносинах. Зважаючи на запорізьке козацтво як велику військову і політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства, Франції налагоджували із Січчю дипломатичні відносини.

Перші зносини українських козаків вже в 20-х рр.. ХУІ ст. зав’язалися з представниками Російської держави. До найперших таких зв’язків можна віднести зустрічі із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь в степи. Відтак почалися контакти з російськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами до певної міри погоджувались спільні походи проти татар.

Були встановлені також тісні зв’язки між донцями та запорожцями, причому ініціатива виходила від представників дніпровської вольниці.

Значні успіхи у боротьбі з чужинськими набігами у 40-х рр. ХУІІ ст. ще вище піднесли козацький авторитет, засвідчили про грізну й самостійну силу, з якою потрібно рахуватись.

І вона заявила про себе на повний голос із початком 50-х років уже на міжнародній арені з приходом на дніпровські острови Дмитра Вишневецького.

Д.Вишневецький – український феодал Польсько-Литовської держави – має величезні заслуги не тільки на терені захисту рідної землі від ворогів, а й у справі організації українського козацтва, піднесення його на високий рівень європейських політичних зв’язків. Він, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводившись незалежно щодо прикордонних старост, які намагалися тримати Січ у повному підпорядкуванні, спираючись на підтримку російських прикордонних воєвод і бойових побратимів з Дону, почав виокремлювати запорізьке козацтво в автономну, незалежну від Польсько-Литовської держави, а згодом і в самостійну організацію, поступово висуваючи її на арену міжнародних відносин.

Одним з перших дипломатичних кроків Вишневецького була поїздка восени 1553 р. до столиці османської Порти. У Константинополі він, швидше всього, міг домовлятися від свого імені як староста черкаський і канівський про врегулювання прикордонних конфліктів, добиватися від правителів Туреччини припинення набігів кримської орди на українські землі. Розуміючи, що без зовнішньої допомоги щойно організованому козацькому війську не обійтися, Д.Вишневецький вирішив скористатися непорозумінням, які виникли між Портою і Кримом, зав’язавши в цей час добросусідські відносини з обома правителями, що, врешті, йому вдалось.

Вернувшись з Туреччини, Вишневецький мав аудієнцію в короля Польщі під Любліном. Призначаючи його прикордонним старостою в Черкасах і Каневі, Сигізмунд-Август доручив йому бути “стражником” і на Хортиці.

Як ніхто інший, Вишневецький прекрасно розумів, що успіх боротьби з ординською навалою буде забезпечений тоді, коли Запорізьку Січ підтримуватиме російська держава.

З огляду, мабуть, на підтримку російського уряду та організаційне зміцнення дніпровського козацтва Вишневецький вважав уже за можливе дати об’єднаними загонами генеральний бій кримському ханові. Саме у зв’язку з цим він звернувся по допомогу і до польського короля. Козацький посланець Захарко, однак не тільки не одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затриманий до закінчення Варшавського сейму.

Не відпустивши Захарка до Запоріжжя, Сигізмунд-Август відправив на Січ шляхтича Василя Шишковича для з’ясування ситуації (хоча там уже перебував польський посол Андрій Одинцович), а на пропозицію козаків та їх прохання про допомогу не відгукнувся конкретними діями. І це в той час, коли набіги татар на Україну тривали, а польська влада нічого не могла вдіяти для їх припинення.

Таким чином, на відміну від російського уряду, який підтримував Вишневецького у боротьбі проти ординських набігів, польська влада не відгукнулася на пропозиції козацтва.

Вишневецький, незважаючи на грізний лист султана до короля від 6 травня 1557 р. про “приборкання ґвалту підданого свого Дмитра”, продовжував вести бойові дії з ордою, регулярно повідомляв у Москву про пересування ханського війська, що дало змогу Російській державі своєчасно виступати на зустріч ворогові.

Пізніше Вишневецький, перейшов на службу до Московського царя (пізніше відійшов від нього), ще довго турбував кримчаків. У 1561 р. він остаточно пориває з царем і вертається до Польщі. У 1563 р. Вишневецький пішов з козаками на Молдавію, сподіваючись обняти престол господаря. Однак, потрапив у пастку, невеликий загін Вишневецького був розбитий, а його самого заковано і відіслано до Туреччини, де він і загинув.

Походи козацтва під проводом князя Вишневецького проти турецько-татарської навали знайшли широкий відгук і збудили інтерес правителів європейських країн до нової організованої військової сили, що з’явилася на дніпровських островах. У багатьох столицях народжувалися проекти використання її у війнах, що спалахували то тут, то там.

Відбулися попередні контакти представників дніпровської вольниці з послами європейських країн, зокрема Франції. Крім того, запорожці в цей час підтримували відносини з польським урядом, молдавськими господарями і зі своїми донськими побратимами.

Починаючи з 1568 р. польський король, враховуючи силу і авторитет запорізького козацтва на міжнародній арені, змушуй був офіційно визнати його як самостійну військову організацію, пропонуючи службу і оплату. Хотів контролювати їх діяльність. Тепер король звертався до козацтва не через своїх прикордонних урядників, а безпосередньо сам. Запорізька Січ, де й далі збиралися нові сили, продовжувала розвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її згоди входити в дипломатичні зносини з сусідами.

Широкого розмаху набирають контакти з Росією. З початку 79-х років ХУІ ст. вони багато у чому пов’язувалися із зацікавленістю Івана Грозного в проектах визволення Молдавії від васальської залежності від Порти, а, отже, - і в участі запорозьких козаків в анти турецькій коаліції. Значну роль відігравала Москва в підготовці козацьких походів у Молдавію для підмоги тутешнім повстанцям у боротьбі з турками.

Відносини козацтва з польським урядом у цей час розвиваються досить успішно. Запорозькі посли були присутні навіть на коронації нового короля Стефана Баторія 1576 р.

Незважаючи на деяку прив’язаність козацтва до русла польської політики, воно продовжувало підтримувати відносини з російською державою, висилало посольства навіть до кримського хана (після 1585 р.)

У 90-х роках ХУІ ст. особливо широкого розмаху набрав розвиток дипломатії Запорізької Січі. Крім Польщі та Росії, козаки вступали в зносини з багатьма європейськими країнами, Ватиканом. Про переговори з австрійським імператором Рудольфом ІІ 1594 р. докладно розповідає його посол на Запоріжжі Еріх Лясота. Він говорить і про козацьких послів – полковника Станіслава Хлопицького – до московського царя та сотників Саська Федовича й Ничипора – до австрійського імператора.

У травні – червні 1594 р. гетьман Северин Наливайко вів переговори з папським легатом Олександром Комуловичем, який мав інструкцію з Ватикану схилити козацтво до ати турецького походу.

Однак папський посол в Україні так і не зміг по суті налагодити контакти із запорожцями для організації походів проти орди. Козацтво наприкінці ХУІ ст. й надалі вело самостійну активну антитурецьку й антитатарську політику, не пов’язуючи її з дипломатичними акціями Ватикану.

Підсумовуючи розвиток українського козацтва у ХУІ ст., можно однозначно твердити: намагання Речі Посполитої взяти під контроль зростання його чисельності та діяльність по суті повністю провалилась. Польща, яка вважалася впливовою державою в Європі, виявилася слабкою у змаганні із козацтвом. Не зумівши в ХУІ ст. підпорядкувати собі козацький рух на Запоріжжі, вона виявилася безсилою й утримати в покорі реєстрове козацтво, хоч організувала його саме з цією метою. Розвинувши прагнення запорожців, реєстрове військо досить швидко досягло жаданих прав, що дало змогу закласти юридичну базу під легалізацію і оформлення нової, досі не знаної суспільної організації. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки ХІІ ст. вперше підняло голос на захист інтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту, пробудивши почуття національної свідомості, прагнення до відродження власної держави.

Найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів був Петро Конашевич-Сагайдачний. Народився він у с. Кульчиці на Львівщині. Навчався в Острозі, а згодом подався на Запоріжжя, де брав участь у походах на Молдавію та Лівонію. Особливої слави здобув морськими походами, зокрема на Кафу у 1616 р. й до кінця життя він був гетьманом Війська Запорізького, під його керівництвом козацтво перетворилось на окремий стан, його збройні сили були реформовані в регулярну армію з жорстокою дисципліною.

Щодо польського уряду, то Конашевич-Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як його посередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому війську для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановленні кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока тисяч. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства – козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.

Завдяки гетьманові Конашевич-Сагайдачному 1620 р. відбулося висвячення нових православних ієрархів. Його старанням козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщани і духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості у своїх діях і планах.

У цей час, на початку ХУІІ ст., в Європі з представників багатьох націй створилася своєрідна “ліга християнської міліції”, метою якої було вигнання турків з Європи. Гетьман Сагайдачний і все запорізьке військо записалося до неї. У Франції, поблизу Авіньйона, знайдено рукописи про контакти старшини Війська Запорізького з лігою, що виникла саме тут.

1618 р. почалися українсько-перські переговори. Шах Аббас – перший з персидських володарів – зацікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати на службу10-12 тисяч запорожців, які б виступили проти турків.

Однак польська влада, не бажаючи розпалювати конфлікт із Туреччиною, не надала Персії офіційної козацької допомоги. Проте є свідчення, що козаки воювали в армії Аббаса, це були приватні загони, які пішли в найми до персів.

На початку ХУІІ ст. налагоджуються контакти запорожців із грузинськими князями. З того часу, козаки почали нападати на Синоп і Трапезунд, вони звернули на себе увагу правителів Західної Грузії, які перебували у ворожих відносинах з Османською імперією. Встановлення дружніх зв’язків із грузинськими князями диктувало козакам необхідність мати в цьому регіоні союзників і опорні пункти для укриття на випадок поразки морського походу.

Одним із чинників, що сприяв налагодженню цих контактів, була спільність християнської релігії запорізького козацтва та населення західногрузинських феодальних князівств.

1620 р. почалася війна Речі Посполитої з Туреччиною. У битві під Цецорою 1 вересня 1620 р. польське військо було розвите. Одною з причин поразки була відсутність українських козаків. Після розгрому польського війська, сейм терміново прийняв ухвалу взяти на службу20 тисяч козаків і всіляко намагатися схилити козаків до війни з турками. Аби домогтися у цій ситуації задоволення своїх вимог щодо затвердження ново висвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачного і Курцевича, а самі почалися готуватися до походу. Тим часом їхнє військо на чолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на слова пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінці серпня зосередилися дві армії – турецька, що налічувала близько ста тисяч регулярного війська й кілька десятків тисяч озброєної челяді, і польська, чисельність якої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч, спустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавію проходив у безупинних боях з турками і татарами, які намагалися не допустити з’єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат. Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм на зустріч і мало не потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів. Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили на смерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрали гетьманом Конашевича-Сагайдачного.

Під час битви під Хотином, козаки відіграли головну роль у боротьбі з турками і витримали відчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху, і це змусило його розпочати переговори з поляками. Переговори розпочались 2 жовтня 1921 р.

Від самого початку переговорів козацьке питання займало на них чільне місце. Турки вимагали від Польщі вжити най рішучих заходів супроти запорізьких козаків. Вони наполягали на видачі останніх. Польські посли вказували на неможливість виконання цієї вимоги й пов’язували козацьке питання з татарськими наскоками на Україну та їх згубними наслідками. Далі посли розповіли, що спустошення турецьких володінь є справою не тільки запорізьких козаків, а й донських, підданих московського царя. Турки вимагали видачі козацької старшини, на що посли заявили: поляки від найдавніших часів поважали своїх союзників по зброї, тож не може бути й мови про видачу їх супротивникам.

Турецька сторона запропонувала особливі статті щодо турецько-козацьких взаємин. Султан вимагав згоди на будівництво замків, турецьких поселень на території України. Поляки відповіли, що це незгідно з дружнім сусідством і означало б капітуляцію перед Туреччиною.

Щоб гарантувати припинення татарських походів, посли просили дозволити Польщі укладати самостійну угоду з ханом, на що султанський представник відповів: “Хан, раб султана, вчинить так, як скаже султан”.

До угоди заносився пункт “Про довічну відмову Польщі від Молдавії і про входження до складу останньої Буковини”. Польща відмовлялася від свого протекторату над Молдавією, але вимагала, щоб на молдавський трон посадили людину мудру, з добрими намірами щодо Польщі. За цих умов поляки обіцяли віддати Молдавії Хотин після підписання угоди.

Для залагодження прикордонних конфліктів сторони погодилися заснувати комісію з представників Польщі і Туреччини. За угодою Польща повинна була сплачувати щорічно кримському ханові утримання в розмірі 30 тисяч золотих. За це хан зобов’язувався надати Польщі воєнну допомогу. Султан мав отримати 2 тисячі соболів, 20 тисяч лисячих шуб, коштовну скриньку, годинники.

Із такими умовами миру польські посли повернулися до свого табору. Вони повідомили козаків про порядок повернення війська додому. У присутності пораненого гетьмана Сагайдачного запорожці уважно вислухали послів. У статтях угоди, які стосувалися козацьких походів до берегів Туреччини й Криму, не було нічого нового, бо це питання неодноразово обговорювалося і раніше. Такі умови миру не позбавляли козаків підозр і побоювання щодо своєї подальшої долі. Через це вони вирішили, не дотримуючись визначеного порядку, вночі переправитись на лівий берег Дністра. Перед тим, як покинути табір, запорожці вибрали послів до короля Сигізмунда ІІІ, які мали прибути до Варшави й викласти йому основні вимоги козаків.

Хотинський мир був компромісом насамперед за рахунок козаків. Умови мирної угоди спрямовувалися проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував її від катастрофи. Вона зобов’язалася заборонити чорноморські походи. Король рекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3 тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Однак реалізувати ці плани не вдалося. Після підписання Хотинської угоди загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила січовиків зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягли великого масштабу, переростаючи у справжню війну.

У Західній Європі утвердилась думка, що основна заслуга у відсічі турецьким полчищам, у провалі завойовницького походу Туреччини Україну і Польщу, належить запорізькому козацтву.

Хотинська битва мала величезне міжнародне значення. Вона вплинула на зростання визвольної боротьби балканських слов’ян, кавказьких та арабських народів. Після Хотинської поразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь у Месопотамії, Північній Африці, на Кавказі.

Водночас зріс авторитет козацтва в Європі. Відтепер його представники не тільки сиділи на рівних за столом переговорів у Варшаві, не тільки налагоджували постійні контакти із сусідніми державами, а й закріпили своє становище в системі міжнародних відносин того часу.

Після смерті П.Конашевича-Сагайдачного (10 квітня 1622 р.) новим гетьманом став Олифер Голуб (1622-1623). Уже за його гетьманування козаки здійснили два морських походи, один з яких дуже налякав турків, оскільки козацькі чайки напали на Анатолію, захопили багато турецьких суден і з’явилися неподалік Царгорода.

Активною була позиція козаків на сеймі 1623 р., коли православні спробували повернути своїй церкві правне становище в державі. Однак вирішення конфлікту православних з уніатами було відкладено до наступного сейму, а від козаків зажадали повної демобілізації і покори владі.

Невдача на сеймі коштувала булави гетьманові Голубу, і замість нього козака обрали Михайла Дорошенка. Весною 1624 р. козаки втрутилися в династичну суперечку в Криму, з’явившись під Кафою як союзники Махмет-Гірея і його брата Шагін-Гірея проти турків. Скориставшись тим, що турки вирішили приборкати Крим, козаки (їх було близько 4 тисяч) вдарили на Царгород, пограбували й спалили дощенту усі передмістя турецької столиці. 24 грудня Шагін-Гурей уклав союзний договір з козаками – перший міжнародний договір козацтва ХУІІ ст., до того ж укладений без відома, всупереч волі польського короля.

Угода з Кримом зіграла визначну роль в історії України. Вона була великим успіхом козацької дипломатії. Згідно з нею Шагін-Гірей зобов’язався не тільки втримувати татар від нападів на Україну, а й обіцяв козакам свою допомогу. Зі свого боку, запорожці обіцяли військову підтримку Криму проти Туреччини. Цей союз був актом самостійної політики українського козацтва. Він підтримував їх у боротьбі з польським урядом, заважав Польщі приборкувати козацьке “свавілля”. Угода суперечила інтересам Туреччини й Польщі, залишала їх у непевному становищі.

У середині 20-х років ХУІІ ст. козаки прийняли на Запоріжжі претендента на турецький престол Ахію, що видавав себе за сина султана Магомета ІІІ. Запорожці були готові підтримати його, до них приєдналися донські козаки, велися переговори з Шагін-Гірейєм, який приїздив для переговорів на Січ. Із Січі Ахія перебрався до Києва, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав дол. Москви. У зв’язку із справою Ахії Борецький писав листи в Москву, до патріарха, нарікав на утиски над православною вірою у Польщі й просив разом з козаками під протекцію царя.

Польський уряд усвідомлював, наскільки небезпечні для Речі Посполитої відносини козаків з іншими, ворожими їй державами, тому одним з головних пунктів угоди від 8 червня 1630 р., після селянсько-козацького повстання, була заборона козацтву без відома короля вступати у зносини з іноземними володарями, насамперед з московським царем і шведським королем.

Козацьке повстання 1630 р. мало великий вплив на політичну ситуацію в Європі. Московська держава, готуючись навесні 1631 р. розпочати війну з Польщею, покладала на нього великі надії. Угода, підписана Конєцпольським із козацькою старшиною 8 червня 1630 р., змусила царя на роки відкласти цей виступ. Поразка, яку зазнала Московська держава у Смоленській війні 1633-1634 рр., значною мірою пояснюється тим, що царська дипломатія не зуміла скористатися становищем в Україні й привернути козаків на свій бік. Однак усе ж таки найважливішим було те, що козацькі війни вимагали від шляхетської Польщі великого напруження сил.

В умовах Тридцятилітньої війни почалася справжня дипломатична боротьба за українське козацтво. Зокрема, правителі Швеції вже давно розробили плани союзу з українським козацтвом, аби використати його збройну силу в своїх інтересах. Уперше шведський король вирішив увійти у безпосередні зв’язки із козацтвом у 1626 р., коли він послав із своїм послом до російського царя православного Любима Рубцева, якому доручалося в “запорізьких козаків для важливих справ”. Однак тоді ця місія не вдалася, оскільки в Москві не захотіли пропустити Рубцева на Україну.

Через два роки шведський посол у Трансільванії та Туреччині Павло Страсбургер за дорученням свого уряду цікавився в Бетлена Габора відомостями про українських козаків, їх внутрішнім побутом, ставленням до Криму, Молдавії, Польщі. Своєрідний звіт Страсбургера містить рекомендації шведському королю Густаву-Адольфу використати запорожців в інтересах шведської корони.

Тільки у вересні 1631 р. прибуло шведське посольство до Війська Запорізького. Однак новий гетьман Іван Петражицький, лояльний до шляхетської Польщі, вислухавши посланників Швеції, відіслав їх до гетьмана Конєцпольського. Тоді не зав’язалися козацько-шведські відносини. Зате налагодились контакти з іншими європейськими державами: від червня 1631 р. є згадка про перебування козаків у Сілезії.

Коли Франція оголосила 21 травня 1635 р. війну Іспанії і вже на початку червня французькі війська увійшли в Бельгію, імператор австрійський вислав в Бельгію козаків і хорватів, щоб вони виснажували французьке військо і переривали його комунікаційні засоби. Козаки з хорватами успішно виконали цю місію. Французи змушені були залишити Бельгію. Згодом козацькі загони змусили французького генерала Ла Валлетта відступити від Рейну.

Наприкінці Тридцятилітньої війни, у 1645-1646 рр. козацький корпус був прийнятий на французьку службу. Це був великий успіх французької дипломатії, зокрема кардинала Мазаріні, який розпочав переговори з Запоріжжям. Французькі дипломати запросили козацьких старшин до польського королівського двору, де й велися переговори про службу козаків у французького короля. В березні 1645 р. було підписано типову для тих часів угоду про найм на військову службу 88 кінних козаків та 1800 козаків-піхотинців.

У складі війська принца Конде козаки брали участь в облозі і взятті іспанської фортеці Дюнкерка, де проявили велику відвагу. На цьому епізоді завершується останній етап участі українських козаків у європейській міжнародній політиці перед Визвольною війною середини ХУІІ ст. В цілому можна підсумувати, що українські козаки у Тридцятилітній війні воювали в Іспанії, Франції, Німеччині.

Міжнародні торговельні зв’язки Запорізької Січі. Вони формувалися у результаті взаємин кількох головних факторів:

По-перше, тут був досягнутий високий рівень розвитку господарства, що створювало деякий надлишок ресурсів для обміну з іншими народами.

По-друге, історично на Запоріжжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідок якої відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування, передусім у хлібі.

По-третє, надзвичайно вигідне географічне положення Запорізької Січі сприяло розвитку транзитної торгівлі.

Багата, майже незаймана природа, буйні луки і пасовиська, густі ліси і переліски, родюча земля, помірний клімат, великі водні басейни річок та озер сприяли веденню розгалуженого господарства: рослинництва, тваринництва, рибальства, звіроловства, бджільництва тощо.

Запорожці, ведучи постійні війни, не мали змоги повністю зосередитися на господарстві. Рільництвом здебільшого займався певний прошарок козаків, які зосереджувалися у зимівниках, селах і бурдюгах. Вирощували переважно гречку, ячмінь, овес, горох, значно менше сіяли пшениці й жита, що й спричинювало необхідність в постійному ввезені цього зерна, а також борошна, круп, пшона тощо.

Незважаючи на зростаючі потреби у продуктах харчування рільництво вирощування хлібних культур не посіло належного місця в господарстві Запоріжжя. Широко було розвинене ведення тваринництва, особливо конярства. Надзвичайно сприятливі умови були й для поширення вівчарства. Найголовнішою галуззю, яка забезпечувала життєво важливі потреби населення, було рибництво. Виготовляли в’ялену і солону рибу, жир, ікру, клей тощо. У господарській структурі Запоріжжя чільне місце посідало бджільництво; частина населення займалася мисливством та птахоловством.

Багатогалузеве і досить розвинене господарство Запорізької Січі, його природно-історична спеціалізація та географічне положення краю спонукало до розвитку різноманітних торговельних зв’язків.

Серед торгових партнерів Запорізької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Вірменія, Греція та інші країни. Найбільш питома вага припадає на Лівобережну Україну та російські області, які в сукупності забезпечували найголовніші життєві потреби козацтва. Лівобережжя забезпечувало найголовніші потреби запорожців у хлібі, борошні, пшоні, горілці, одязі і взутті. У великих кількостях завозилися також сукно і вовна, полотно, горох, свинець, рушниці, шкіра худоби, тютюн, дьоготь, рибальські снасті. З Запоріжжя вивозили на Лівобережну Україну продукти тваринництва, рибу, сіль (транзитом з Криму), лисячі та вовчі хутра.

З російських областей на запорізькі ринки переважно постачалися товари мануфактурного виробництва й ремесла, зокрема метали і вироби з них, зброя, сукна, бавовняні тканини, полотно, предмети повсякденного побуту.

Запорізька Січ вела торгівлю із Правобережною Україною і цей товарообіг не особливо відрізнявся від того, який склався з Лівобережною Україною та Росією. Торговельні зносини Запоріжжя у цьому напрямку здійснювалися за допомогою сухопутних і водних шляхів.

Жваві торговельні зносини розвивались у запорожців і з Туреччиною, причому з середини ХУІІ ст. вони стали втілюватися у договірні форми (угода 1649 р.). До Запоріжжя постачалися зброя (рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець), а також одяг і взуття, башлики, китайські кафтани, сап’янові чоботи, овочі тулопи, шапки; полотна, бавовняні та шовкові тканини. З продовольства найбільшу питому вагу займали сіль, мед, сир, лимонний сік, ізюм, кава, горіхи. Завозилися такі товари, як дерев’яне масло, камфора, ладан, скло, коси, ножі, бритви, ножиці. В обмін на товари турецьких купців запорожці пропонували вовну, залізо, яловичину, баранину, живих овець, коров’яче масло і конопляну олію, рибу, ікру, хутра, пшеницю тощо.

Великими масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля Запорізької Січі з Кримом. Обопільна митна політика стимулювала активність торгових людей до збільшення обсягів товарів. Головною транспортною артерією був Муравський шлях, подекуди використовувалися і Дніпровські води. На південь прямували переважно продукти рослинництва і тваринництва, а в транзитній торгівлі – вироби ремесла, зброя. Найголовнішою статтею ввозу з Криму була сіль. Широким попитом у запорожців користувалися кримський сап’ян і сап’янове взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, вина та багато інших товарів.

Аналогічним чином складалися і торговельні відносини з Польщею. Незважаючи на періодичні політичні тертя, обидві сторони дуже високо цінували взаємні господарські контакти і усіляко сприяли їх всебічному розвиткові. Широкою популярністю серед торгового люду користувалися польські ярмарки. Для польських купців створювався режим найбільшого сприяння, забезпечувалися умови для надійної охорони їхніх товарів, багато чого робилось для організації ефективної торгівлі.

У своїх торговельних зносинах з іншими державами запорожці використовували дві головні форми: прямий товарообмін і купівля продаж товарів за допомогою грошей. Торгово-економічні зносини Запоріжжя ґрунтувалися на багатовалютній системі. Переважали російські червінці: в них запорожці отримували платню і вели розрахунки на внутрішньому і зовнішньому ринках. Крім цього в обігу перебували і інші гроші. На основі широкого товарно-грошового обміну визначалась і купівельна спроможність валют, відповідний валютний курс.

Майже кожний козак брав участь у тій чи іншій формі торгівлі. Спеціально і постійно нею займалися торгові люди, купці, промисловики, шинкарі тощо. Особливо на цьому тлі виділявся чумацький осередок. У зовнішньоторговельних зносинах чумакам відводилася головна роль. Вони об’єднували свої зусилля, створювали артілі, асоціації, товариства.

Найбільші купці, що торгували великими партіями товарів, мали свої представництва (факторії) у зарубіжних землях. Для спілкування з іноземними громадянами для підготовки різноманітних письмових документів використовувалися послуги перекладачів (товмачів). Згідно з угодою 1649 р. турецька сторона не заперечувала проти постійного перебування у Стамбулі торгового представництва Війська Запорізького. Крім того, купцям із Запорізької Січі було надано право побудови в різних портах і містах Туреччини власних складських приміщень для зберігання і упакування товарів. В свою чергу, для захисту інтересів турецьких негоціантів в одному з портів Запоріжжя постійно перебував турецький намісник. Свої факторії та постійних представників мали в Запорізькій Січі й деякі зарубіжні купці.

Досить розвинутою була на Запоріжжі митна справа. Митна система мала дві головні цілі: поповнення доходів скарбниці і регулювання цін та інших умов торгівлі на численних ринках і в окремих торговців. Митні тарифи поширювалися на усі види торгівлі на увесь обсяг товарів, які підлягали продажу. Спеціально призначені люди обкладали митом усіх, хто пропонував свої товари на запорізьких ринках. Відчутний дохід у військову скарбницю давали шинки, яких на Запоріжжі було досить багато. Кожний козак при нагоді міг продавати спиртні напої, якщо він варив мед, виготовляв пиво чи брагу. До того ж митні тарифи на вино-горілчані вироби були, як правило, вищі, ніж на інші товари. Крім того, вино й горілка, що вивозилися ззовні, обкладалися подвійним митом: за церкву і старшину. Взагалі митна система на Запоріжжі була досить складна і заплутана. Окрім того, з усіх приїжджих купців стягувалось “мостове” за переїзд через мости, гаті, переправи, а також за перевіз через мости вантажів військовими човнами. Для охорони зарубіжних купців обов’язково приставлявся конвой, плата за який в багато разів перевищувала митний збір. Загалом же митна стаття доходів дуже подобалася запорожцям. Вони домовлялися з російським царем і кримським ханом та забезпечували переправи і перевезення за межами Січі, на території Росії і Криму.

Короткий аналіз зовнішньоторговельних зв’язків Запорізької Січі дає змогу дійти до таких висновків. На Запоріжжі, незважаючи на особливий характер і спосіб життя козацтва, був досягнутий досить високий рівень розвитку продуктивних сил. Було створене розгалужене господарство, що складалося із рільництва, насамперед хліборобства й овочівництва, тваринництва, передусім скотарства, конярства і вівчарства, а також мисливства та бджільництва. Значного розвитку досягло рибальство та рибальські промисли, які за своєю організацією наближалися до мануфактурного виробництва. Власною працею запорожці не тільки забезпечували свої внутрішні потреби, а й створювали надлишок продуктів для зовнішньої торгівлі.

Отже, зросла роль України в системі міжнародних відносин ХУІ – першої половини ХУІІ ст. Українське козацтво активно включалося в тогочасну європейську міжнародну політику, що робило його рівноправним і впливовим об’єктом міжнародного життя. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки ХУІІ ст. вперше підняло свій голос на захист інтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту, розбудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави.

Читайте також:

1. III. Українські ліберальні партії.
2. Антоніми в українській мові
3. Асиміляції приголосних в українській мові
4. Багатозначність слів у сучасній українській мові
5. Біосфера Землі, її характерні властивості
6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.
7. Будова Землі
8. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.
9. Вивчення фірм іноземних партнерів
10. Види документарних акредитивів в міжнародній практиці
11. Види прийомів, які існують в міжнародній практиці
12. Визнання та виконання вироків іноземних судів та передання засуджених осіб

Переглядів: 910