Міжнародні відносини України 2 страница

Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції (П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”, яку привезли із собою посли.

Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присяги вписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явно не до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягу частина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив’янському і Полтавському полках козаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.

Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союз невдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він став обґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже, заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін “возз’єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправності партнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цих відносин.

Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях” 1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність станового поділу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини.

За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України, цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначались тільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм і Галич” – з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.

З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецького уряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дуже сприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початок війни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складність обстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Україні завершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, було убезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалося уникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дій проти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків з Трансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції проти Польщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілював курс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводив активну зовнішньополітичну діяльність.

Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стає розходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вже весною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із Річчю Посполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальний гетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв свою підступність – він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і не довіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.

Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції у поведінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він добивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер у Чигирині.

Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман не поспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх, прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.

Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії та Трансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильними залишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахія перебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький в оцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвело до укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однак гетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часом відбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому з Трансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).

Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахування інтересів України, був підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії і порушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того – для об’єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України – короля шведського Карла-Густава.

Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнання своїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні.

Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією. Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодо України. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзу й залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії (негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічних завдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чи весною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні були без відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомога Швеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир’я з ворогами Карла. Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов’язання не допомагати ворогам України, а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішав визнавати незалежність України, обминав питання про входження західноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільше клопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманський уряд.

Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразу поставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, але цілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з - іншого.

Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн – учасниць блоку.

Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, із підписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новою проблемою – можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царською політикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.

Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдяки козацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов’язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти.. Також кожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.

Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.

Ланкою, що мла об’єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзивіллю Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата Богуслава Радзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви.

Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.

Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородський Юрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожак Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.

Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7 вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов’язувалися боронити один від одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.

У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити окупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України. Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.

Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на проти турецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, що б мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.

Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіозним задумам.

Виникнення козацької держави на Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило в Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, - вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусив королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українських вольностей”.

2. Міжнародні зв’язки України після смерті Б.Хмельницького

Смерть Б.Хмельницького дуже сильно вплинула на державне становище України. Реакція Війська Запорізького на Віденський договір між Росією та Польщею, який обмежував права і вольності українського народу, змусив царський уряд серйозно проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні та довкола неї, змінити свою стратегію і тактику. Було взято курс на пошуки опори козацької старшини з метою змінити з її допомогою внутрішню ситуацію.

Активізація цього курсу почалася після смерті великого гетьмана. У цей час цар і бояри визнали слушним для зміцнення своїх позицій в Україні, розгортання наступу на суверенітет козацької держави. В Україну було відправлено два корпуси російського війська – князя Романдовського з Бєлгорода та Шереметьєва з Борисова. На Запоріжжя відправився з конкретними інструкціями князь Трубецькой.

Генеральна рада козацької старшини, висловлюючи волю Війська Запорізького, вручила булаву Івану Виговському без дозволу царя Олександра Михайловича. Такий виявив незалежності Війська Запорізького змусив царський уряд нав’язати Україні нові статті договору. У них, зокрема, йшлося про обмеження війська до 40 тисяч, про вислання царських воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук. Крім того ставилося питання про передачу царській владі Старого Бихова, який “піддався” Хмельницькому.

Коли цей крок став відомий в Україні, то піднялася широка хвиля протестів і обурення в середовищі козацтва, що вбачала в цьому кроці Олександра Михайловича серйозний замах на основу тієї Української держави, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.

Коли на ново скликаній Раді в жовтні 1657 р. Виговський, розтлумачивши її учасникам суть пропозицій Москви і заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву, йому повернули гетьманські реалії, обіцяючи одностайну підтримку свого війська в боротьбі за давні права та вольності України. У 1657 р. І.Виговський оформляє договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішньополітичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалось все більш зростаюча політична незалежність України.

Ці події зміцнили царя в думці про те, що підкорити козацтво можна, тільки розколовши його лави. Не визнаючи з початку Виговського гетьманом, Олексій Михайлович через свого воєводу Романдовського вів таємні зносини із Запорізькою Січчю, обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана і гетьманською булавою; агенти царя сіяли недовіру і ворожнечу між реєстровиками і запоріжцями. Московські воєводи почали усувати неугодну їм козацьку старшину, розсилаючи по Україні підбурювальні листи.

Трагедія братовбивчої війни, боротьба з повстанським полковником Пушкарем і кошовим Барабашем.

Незабаром відносини з Москвою І.Скоропадський розірвав і сповісти про це Європейські країни, як уже говорилось він відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв’язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. У Гадячі 16 вересня 1658 р. він підписав договір з представниками польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їм автономії ( за зразком Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого Князівства Руського. Українці помагалися, щоб до його складу входили також західні українські землі – воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, Пінський і Мстиславським повіти, а також хотіли зберегти чисельність князівського війська у кількості 60 тисяч (окрім найманого). Польська сторона усі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.

Гадяцький трактат 1658 р. був розроблений у гетьманській канцелярії І.Виговського при вирішальній участі воєводи, дипломата, високоосвіченої людини свого часу Юрія Немировича. Згідно з цим документом, Україна розривала союз із Росією і на федеративних засадах, у вигляді Великого Князівства Руського, входила до складу Речі Посполитої, яка мала складатись з трьох вільних республік (власне Польської, Литовської та Руської). Спільний для всіх король мав обиратися трьома народами, а гетьман ставав безпосереднім військовим і цивільним правителем України. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, і якого затверджує король. Податки і прибутки мали залишатися у князівстві, де передбачалося існування власної скарбниці, монетного двору, війська, утворення генерального трибуналу. Землеволодіння, становий поділ перебували у руках гетьмана. Гарантувалося збереження традицій прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалася до шляхетного стану. Без дозволу українського уряду коронне військо не мало права входити на територію князівства. Православне духовенство отримало політичні права на рівні з римо-католицьким, а також право безперешкодно будувати церкви, монастирі, відкривати нижчі школи, шпиталі, повертати маєтки, а унія значно обмежувалася територією, де вона вже існувала.

Передбачалося відкриття двох академій (Київська повинна була мати ті самі права, що і Краківська), де б навчалися і викладали люди грецької віри; заснування колегіумів – “скільки буде потрібно”; відкриття друкарень тощо.

Ще до свого підписання в 1659 р. Гадяцького договору Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в Порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Після Гадяцької ради Виговський не хотів більше коритися Москві покликав собі на допомогу хана Махмет-Гірея. Почувши про Гадяцькі пакти зложені на раді, московський уряд наказав князю Трубецькому зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромадовського і рушив на Конотоп де 27 червня 1659 р. зазнав нищівної поразки від козацького війська на чолі з Виговським.

Тим часом в травні 1659 р. у Варшаві зібрався сейм на який приїхали і козацькі посли Великого князівства Руського – усього 200 осіб, на чолі якого стояли: Юрій Немирич і Прокіп Верещак. Врешті Гадяцькі пакти були затверджені і 22 травня 1659 р. на урочистих зборах Сенату присягнули на них польський король, арцибискуп Гнізненський, біскуп Віленський, гетьман коронний, литовський гетьман, канцлери, маршалки, київський митрополит і всі посли Великого Князівства Руського.

Гадяцький договір викликав надзвичайне обурення серед широких народних мас України, і тому не набув реальної сили. Один із авторів договору гетьман І.Виговський змушений був у жовтні 1659 р. скликав в Германівні Генеральну Раду і зрікається гетьманської влади. Сам подається до Польщі, де дістає посаду барського старости, потім Київського воєводи, а ще пізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664 р. неподалік Манявського скиту на Галичині. Внутрішнім заворушення в Україні скористалась Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну.

Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького (1659-1653), чого висунула старшина анти польського напряму, яка схилялася до союзу з Москвою. Насамперед Юрій Хмельницький (1659-1663) та старшина хотіла налагодити стосунки з Москвою та добитися прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусії, свободи дипломатичних стосунків, заборону воєводам втручатися у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так званих Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знов обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 р. Юрій приймає замість Жердицьких статей – нібито статті Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 р. Справжні статті в Москві були кардинально перероблені та доповненні, в них було проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського – Московському патріархату (про це в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Згідно з Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися в усіх найбільших містах. Козакам заборонялося вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу Московського царя (стаття 14-а. Послів і гінців з інших держав гетьманові не приймати, а відсилати до царя.). Не дозволялося без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. До статті 6-ї цар зробив істотний допис: після обрання нового гетьмана їздити йому до царя на поклон і вручення булави, хоругви і жалуваної грамоти на гетьманство. Козацькі залоги мали вийти з Білої Русі. Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.

До запропонованих Ю.Хмельницьким статей про політичне і правове становище України цар додав ще 19 своїх: про готовність козацького війська виступити на війну за вказівкою царя; гетьманові бути навіки відданим і вірним його величності; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані бути московським воєводам із ратними людьми для оборони від ворога. Стаття 10 встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на розрив союзу України з Росією. Проте і цей договір не був запроваджений в життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

У 1660 р. між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновим, що на Волині вони потрапляють в польське оточення. Після розгрому Ю.Хмельницький згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званий Слободищенський (інша назва Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору, але без “Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславської угоди 1654 р. та розривом союзу з Москвою – фактично Україна дістала автономію. Але на той час влада гетьман поширювалася лише на Правобережжя.

За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави, що привело до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської та московської орієнтації. Після зречення 1663 р. Ю.Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала собі гетьмана окремо від Правобережної.

Гетьман Правобережжя П.Тетеря (1663-1665) проводи пропольську політику. Наступник Тетері П.Дорошенко (1665-1676) дотримувався інших поглядів – основою його політики було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу. Межами української території він відзначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході Севськ і Путивль. Лівобережний гетьман І.Брюховецький проводив зовсім іншу політику. У вересні 1665 р. Брюховецький поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімум автономію України; усі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україні поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо. Воєводи із залогами розміщалися в усіх більших містах Лівобережжя. Гетьман не мав права вести які не будь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався Московським патріархатом. В обмін на ці поступки, викладені у форми грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і... “московську дівку” в дружини. Народ гнівно зреагував на дії московської адміністрації. Духовенство заявило що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову і старшинська опозиція.

Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччино йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени кримський хан надав значну допомогу, прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. На нього напав Дорошенко з татарами й ущент розбив карателів під Брацлавом.

Для виснаженої Польщі це було страшним ударом. Вона змушена була укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Згідно з угодою Польща віддає Москві Смоленськ та Сіверську землю і визнає право Москви на Лівобережжя. Київ з Околицями до 1669 р. мав перейти до Російської імперії Польщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. Землі війська Запорізького проголошувалися під спільним управлінням та слугували буферною зоною проти нападу татар. Усе це викликало страшне обурення в Україні, почалося повстання.

Восени 1667 р. українське військо кількістю 24 тисячі чоловік та з кількома десятками тисяч татар під проводом Дорошенка оточує польську армію біля Підгайців на Галичині. Та в той час запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на Перекоп і Дорошенкові союзники укладають з поляками сепаратний мир. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко з військом переходить на Лівобережжя. Перед тим в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання. Брюховецький також звернувся до Порти і Криму, за допомогою яких очистив все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжені і Чернігові. Однак з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Гетьман заарештував посланців, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького вбили власні козаки. Сам Дорошенко проголошує себе гетьманом усієї України. Того ж таки 1668 р. він скликає Раду, де складає умови турецького протекторату: звільнення України від Вісли до Путивля.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік ХІУ намагався через свого варшавського посла встановити контакт з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем. Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна – з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували дотримуватися умов Андрусівської угоди – залишитися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українські землі у міжнародній політиці іноземних	\|	Міжнародні відносини України 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.