ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ БАРОКО В УКРАЇНІ.

В час поширення стилю бароко українське козацтво виборює фактичну незалежність України, вдруге після княжої доби. Створюється гетьманська держава, центр розвитку культури переноситься знову до Наддніпрянської України, де розгортається будівництво архітектурних об‘єктів громадського та релігійного призначення. Фундаторами виступають гетьмани, полковники, церковні достойники. Серед них – гетьмани Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Апостол, Розумовський, полковники Герцик, Миклашевський, Мокієвський, Дунін-Борковський, Боронович, Мирович, митрополит Петро Могила. Особливо багато об‘єктів було споруджено при сприянні гетьмана Івана Мазепи (протягом 1690-1706рр. було побудовано близько 20 споруд, серед них побудовано 4 великі нові церкви, реконструйовано 5 церков Старокняжої доби, закінчено 3 церкви, розпочаті його попередниками). Тому стиль бароко в архітектурі України часом називають „мазепинським бароко”.

Отже, на відміну від попередніх архітектурних стилів, готики та ренесансу, бароко в Україні розвивалося в умовах державної незалежності, i, відповідно, мало більше як матеріальних, так i політичних можливостей виявити свою індивідуальність.

Архітектура бароко на території сучасної України розвивалася в трьох напрямах.

По-перше, це інтерпретація італійського типу барокової архітектури, з різьбленим з каменю ордером як основним декоративним елементом фасаду, з увігнуто-опуклими формами стін, з великим виносом карнизів, з динамічними кам‘яними скульптурами на фасадах. Найбільше споруд такого типу є в Західній Україні, зокрема, у Львові. Це, перш за все, церква св. Юра у Львові, а також костел Єзуїтів (1613-1670), збудований за взірцем храму Іль Джезу в Римі, костели Бернардинів (1600), Кармелітів (1634), св. Лазаря, св. Марії-Магдалини та багато інших.

По-друге, це специфічний тип європейського бароко, який розвинувся в Росії i мав ряд особливостей, зокрема, активне використання кольорових контрастів при декорації фасадів, в церковних спорудах – продовження візантійської традиції розміщення куполів по діагоналях квадрату плану i декораторський підхід до вирішення самих куполів. Добрим зразком такого типу барокової архітектури є Андріївська церква в Києві, побудована за проектом Растреллі.

По-третє, це власне оригінальний український тип барокової архітектури, який ще називають „українське бароко”, „козацьке бароко” або „мазепинське бароко”. Він розвинувся на території Української гетьманської держави як результат поєднання економічного піднесення, політичної незалежності i українських архітектурно-мистецьких традицій. Архітектура українського бароко цього типу має ряд характерних рис. Розглянемо їх докладніше.

Традиційно найповніше особливості архітектурного стилю проявляються в спорудах релігійного призначення, і українське бароко не було винятком. Найпоширенішими в той час були церкви двох типів:

1) великі собори, що відроджували архітектурні традиції Княжої доби;

2) храми, що розвивали в своєму архітектурному образі форми, традиційні для українських дерев’яних церков.

Церкви першого типу не мають аналогів в народному дерев’яному будівництві. Подібно до давньоруських, вони переважно тринавні, триабсидні, шестистопні, з двоярусними західними притворами, фланкованими двома вежами, могли мати 3, 5, або 7 бань. Такі собори – цілком раціональні споруди, що мають чітко виражений головний і тиловий фасади, в інтер’єрі виділено парадні, (головні) і другорядні нави, внутрішній простір має початок і кінець. В планувальному вирішенні цих соборів помітне свідоме звернення до традицій Київської Русі – як ствердження, що Українська гетьманська держава є її правонаступницею. Дослідник українського мистецтва Анатолій Макаров досить влучно охарактеризував художній образ такої споруди, називаючи її „гетьманським собором – храмом української державності”, що справляє на відвідувачів монументальне враження, „дихає силою і величчю і водночас пригнічує живу душу циклопічними масштабами... храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, ... з гетьманським храмом людина спілкується лише на рівні усвідомлення себе часткою держави”. До церков такого типу відносяться, зокрема, Миколаївський київський військовий собор, Братський київський Богоявленський собор, собор Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві. В декорі цих соборів використовувався класичний ордер, який підкреслював європейський характер споруди.

Церкви, що відносяться до другого типу і розвивають в своїй архітектурі народні традиції церковного будівництва, в свою чергу, можна поділити на дві групи – тридільні з куполами на одній осі (одно- і триверхі), - і центричні хрещаті, переважно п’ятидільні (одно- і п’ятиверхі, рідше – триверхі), а часом і дев’ятидільні, з різною непарною кількістю верхів, аж до дев’яти. До першої групи відносяться, наприклад, трикупольна церква Різдва Богородиці на Дальних печерах в Києві, Покровський собор в Харкові. Друга група більш чисельна, особливо популярними були хрещаті п’ятиверхі церкви. За 60 років було побудовано біля 20 таких церков. П’тидільні п’ятиверхі центричні церкви стали своєрідним символом української сакральної барокової архітектури і отримали неофіційну, але влучну назву „козацький собор”. Згаданий вже дослідник А.Макаров з приводу художнього образу козацького собору пише, що він не має чітко вираженого головного фасаду, є демократичним, поверненим одночасно до всіх присутніх на площі. Будучи виразником барокового світовідчуття, храм ніби прагне розчинитися в просторі, а простір намагається проникнути в нього, злитися з ним. І всередині будова не відгороджує людину від простору, а навіює відчуття розчинення в ньому. П’ятиверхий собор – втілення народної мрії про небо на землі.

Муровані дзвіниці українського бароко будувалися за зразком дерев’них, і (за кількома винятками) традиційно стояли окремо від церкви. За планом дзвіниці будували чотирикутні, восьмикутні, а також з поєднанням чотирикутного першого поверху з восьмикутним другим. Дзвіниці були високими. Особливо виділяється велика барокова дзвіниця Києво-Печерської лаври, збудована у 1731-1744 рр. архітектором Шеделем – чотириярусна, восьмигранна, прикрашена ордером.

На відміну від західноєвропейського і південноєвропейського бароко, яке використовувало для будівництва і для декору будинків природний камінь, споруди українського бароко будували з цегли, штукатурили і білили. Декоративні елементи фасаду також виконували з фігурної цегли і спеціально відформованих керамічних блоків, а рельєфний декор на стінах ліпили з вапняно-піщаного розчину по дротяному каркасу, прикріпленому до стіни кованими цвяхами. На відміну від тогочасної Росії, в Україні не було строгих стандартів на форму і розміри цегли, але переважно її робили 32-16-8см, а керамічні блоки – 34-34-8см, або 47-47-11см. Виготовляли також жолобкову і фігурну цеглу, відповідно до потреб конкретної споруди. Наприклад, при реставрації Покровського собору в Харкові було виявлено вісімнадцять типів лекальної цегли. Такий спосіб будівництва вимагав дещо інакшого підходу до формування архітектурного образу барокової споруди. Як відомо, західноєвропейське бароко застосовує експресію різко виступаючих з площини стіни карнизів, розкрепованих пілястрів, кам’яних скульптур, які в умовах південного сонця відкидають густу тінь і підкреслюють пластику фасадів. А декоративні деталі з кераміки не могли надто далеко виступати за межі площини стін, для досягнення подібного ефекту треба було застосовувати складні конструктивні засоби. Наприклад, для того, щоб впровадити ордер на фасад дзвіниці Печерської Лаври, виготовляли спеціальні керамічні блоки розміром 80-80-10см з вмонтованим металевим кріпленням. Тому українські архітектори винайшли свій оригінальний спосіб інтерпретації класичного ордеру, підходячи до нього не „канонічно”, а декоративно-символічно. Вони значно розвинули по висоті антаблемент, збільшили кількість горизонтальних ліній, одночасно зменшивши відстань між ними. Для декорації фасадів використовували переважно пілястри, підкреслені багатократною розкреповкою. Розмір цегли ставав своєрідним модулем, з допомогою якого формувалася українська інтерпретація класичного ордера. Його елементи, підкреслені вузькими полосками падаючих тіней, поступово, уступами виростали з білої площини стін. В ордерному декорі практично відсутні кронштейни, модульйони, сухарики, в капітелях та базах пілястрів важко знайти астрагал, вал, четвертний вал та інші складні деталі. Пілястри підкреслювали конструкцію споруди, їх розміщували по кутах будинку, а також там, де в інтер’єрі внутрішні поперечні стіни примикали до зовнішньої стіни. Це нагадувало структуру дерев’яного будинку „в зруб”.

Крім ордеру, для декору стін застосовували ліпний орнамент. Найчастіше використовували два варіанти розміщення декору, які умовно назвали „рушниковий стиль” і „килимовий стиль”. У „рушниковому” варіанті прикраси збираються у щільні вертикальні смуги, створюючи враження, що на стінах висять рельєфні рушники. Прикладом застосування такого варіанту декору є Преображенська церква у Великих Сорочинцях. У „килимовому” варіанті стіни суцільно покриті рельєфними орнаментами і символічними зображеннями. Такий варіант бачимо в декорі стін дзвіниці Софійського собору в Києві.

Мотиви декору в спорудах українського бароко також мали свої оригінальні особливості. Традиційні для бароко вінки і гірлянди в українській інтерпретації були сплетені не з „класичних” середземноморських, а з місцевих квітів і плодів, нерідко використовували також орнаментальні мотиви народних розписів і вишивок. З’являлися на стінах соборів та дзвіниць також зображення загальнодержавних, гетьманських і полковницьких гербів, символи влади, окрилені головки „Слав небесних”, урочисті балдахіни і святкові гірлянди – всі ці мотиви навіювали думки про героїчне минуле і про нову українську державність, завойовану в боях. В цьому відношенні архітектурну пластику деяких українських барокових споруд, за влучним спостереженням Анатолія Макарова, можна порівняти не так із „застиглою музикою”, як з „громадянсько-політичними або медитативними поезіями, вкарбованими в стіни”.

Своєрідність споруд українського бароко проявилася ще й в тому, шо, при загальній строгій симетрії основного масиву будівлі, окремі деталі декору часто були асиметричними. Незначна асиметрія допускалася в розміщенні вікон та дверей на фасадах (наприклад, на фасаді Митрополичого будинку в Києво-Печерській лаврі вхідний портал зміщено відносно центральної осі, хоча три фронтони поставлені симетрично). Не повністю ідентичними, хоча й однаковими за композицією, були і ліпні орнаменти на стінах церков, що пояснювалось просто – загальний рисунок композиції викладався з дротяного каркасу на кожній стіні за однаковою схемою, але потім вже різні майстри на різних ділянках будови виліплювали рельєфний декор з піщано-вапняного розчину, моделюючи орнаментальні мотиви відповідно до своїх можливостей і свого художнього смаку. Але, незалежно від того, чи ці незначні неточності були запланованими, чи вимушеними і випадковими, - в результаті споруди українського бароко отримали в своєму образі якусь природність і теплоту, адже в створених природою об’єктах рідко можна знайти щось дуже строго симетричне – у кожному живому організмі є маленькі „неправильності”, які створюють його неповторний образ.

Характерними для українського бароко були вікна трьох типів – півциркульні, трицентрові (завершені тричастинною аркою) і прямокутні вікна з так званими „вухастими” наличниками. Віконні отвори завжди мали більш чи менш багате обрамлення, часто з використанням ліпних орнаментів.

Порівняно (в масштабах світової історії) короткий період української державності XVII ст. відзначився великим розмахом будівництва освітніх закладів – шкіл, колегій, університетів. Європейські дослідники, що подорожували в той час Україною, з подивом відзначали, що в кожному українському селі функціонувала школа, а всі українські селяни, в тому числі і жінки, вміли читати і писати.

Цивільні будинки українського бароко – адміністративні, навчальні, житлові – були різної поверховості, залежно від функціональних потреб. Вони мали товсті цегляні стіни, склепінчасті перекриття, фасади, прикрашені пілястрами і іншими елементами ордеру. Поширеними були відкриті аркади, як, наприклад, в будівлях Київського магістрату, Духовної академії та інших. Навчальні заклади були мурованими, одно- і двоповерховими, з ганками, галереями. Житлові приміщення монастирів були галерейного типу, з секційно-анфіладним розплануванням. Секція складалася з двох келій, які мали спільні сіни, що виходили на галерею. Приміщення, залежно від потреби, мали різну ширину. Наприклад, прогони трапезних в монастирях мали до 15 метрів. Для зміцнення конструкції склепінь часом використовували металеві затяжки.

Муровані житлові будинки того часу за плануванням наближалися до традиційної народної „хати на дві половини”, з центральним входом до сіней, з яких можна було потрапити в кімнати. Житлові будинки мали високі вальмові (чотирисхилі) дахи з мансардами, ганки і галерейки, і були поштукатурені та побілені. Наприклад, відомий будинок Лизогубів в Седневі становив собою одноповерховий будинок, в плані – витягнений прямокутник, з високим цоколем, вікна якого освітлювали підвал. Вхід у просторі сіни був через центральний ганок, а з них – наліво та направо вели двері в кімнати, анфіладно розміщені по три з кожного боку. Приміщення були перекриті циліндричними склепіннями, що спираються на товсті стіни.

Навіть такі допоміжні споруди, як в’їздні ворота, завдяки фантастичному декору бароко, стали справжніми мистецькими перлинами, наприклад, славна Брама Заборовського, що веде з Георгіївського провулку до подвір’я Митрополичого будинку Києво-Печерської Лаври.

В часи, коли будувалися споруди в стилі українського бароко, поняття „архітектура” для людей означало перш за все засіб прикрасити своє довкілля. В хроніках того часу часто можна побачити вислови: „будівля, прикрашена архітектурою”, або „міста, прикрашені будівлями”. З другої половини XVII ст. до наших днів збереглися імена деяких архітекторів українського бароко. Серед них – Іван Григорович-Барський, що отримав освіту в Київській академії. Його першою роботою було будівництво міського водопроводу на Подолі. Він також збудував церкву в Козельці на Чернігівщині. Пам’ять про іншого легендарного будівничого українського бароко закарбувалася в назві однієї з найкращих споруд Києво-Печерської Лаври – Ковнірівськім корпусі, який, хоч будувався і перебудовувався протягом десятиріч і має різні за композицією фронтони, становить цільний ансамбль, об’єднаний єдиним стилем. Степан Ковнір (1695 – 1786 рр.) народився в с.Гвоздів під Києвом. У 25-річному віці, після тривалої мандрівки містами України, він зупинився у Києво-Печерській Лаврі і, маючи вроджений талант архітектора, протягом 60-ти років будував там будівлі (Ковнірівський корпус (1731-1773), дзвіниці на Дальних і Ближніх печерах, палітурна, церква і дзвіниця у Василькові). Степан Ковнір співпрацював з Григоровичем-Барським, виховав багато кваліфікованих майстрів-каменярів, серед них – П.Шаровар, І.Горох, Ф.Седенко, М.Самодай.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ XIV – XVI СТ.	\|	Перелік питань, що виносяться на лекційне заняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.166 сек.