Меркантилізм

Вивчення питання доцільно розпочати зі з'ясування історичних передумов виникнення меркантилізму, які значною мірою пояснюватимуть його суть, основні відмітні риси й цілі, а також те, чому він знаменував собою перехідний період до зародження економічної науки як самостійної галузі людських знань і став першим виявом економічних ідей буржуазного суспільства.

У Західній Європі меркантилізм зародився вже в XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою ге-нези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. К. Маркс, характеризуючи той період, назвав його «початковим нагромадженням капіталу», пов'язаним з найбру-тальнішими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею.

Як відомо, велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважною формою капіталу. Формування світового ринку, що розпочалося з великих географічних відкриттів XV—XVI ст., і небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі призвело до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував собі дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Особливості епохи, коли домінував торговий капітал, обумовили й методологічні принципи меркантилістської системи, що панували протягом XVI — XVIII ст. Тому, знаючи історичні умови тієї епохи, можна переходити до вивчення суті та головних принципів меркантилізму.

Предметом дослідження меркантилістів була майже виключно сфера обігу. Латинські («mercari» — торгувати), англо-французь-кі («mercantile» — торговий) та італійські («mercante» — торговець, купець) корені в терміні «меркантилізм» наочно свідчать про суть економічних поглядів його представників. Ідеологи меркантилізму були впевнені, що тільки гроші (золоті і срібні) та скарби становлять багатство нації, окремої держави. Джерелом багатства вважався нееквівалентний обмін у результаті торгових взаємовідносин з іншими державами. Примноження багатства, на думку меркантилістів, є невід'ємним від протекціоністських заходів регулювання зовнішньої торгівлі (заохочення експорту, стримування імпорту) і широкої підтримки національної промисловості.

Варто, проте, зазначити, що економічні погляди меркантилістів не склалися в певну цілісну наукову теорію. Це була, по суті справи, сукупність поглядів і думок багатьох людей, до того ж не науковців, а практиків — купців, промисловців, фінансистів, службовців торговельних компаній. Вони не теоретизували, а розв'язували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо в заголовки своїх друкованих творів, котрі тоді називали «памфлетами». Меркантилізм можна визначати і як сукупність практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, інших країнах Західної Європи та в Росії намагався зміцнити торгівлю і промисловість за допомогою цих заходів. Засадничими вимогами меркантилістів незмінно залишались такі: перевищення експорту над імпортом, стимулювання вивезення з країни товару і ввезення в неї золота, захист національної економіки від закордонних інвестицій.

Необхідно звернути увагу на те, що хоча меркантилісти не узгоджували між собою ні цих принципів, ні загального аналітичного інструментарію, проте можна виявити певну спільність їхніх теоретичних поглядів:

по-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується в грошах, тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей;

по-друге, виробництво створює потрібні передумови для нагромадження багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку;

по-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші;

по-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за вищу ціну, ніж ціна купівлі (Г — F, тобто гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів);

по-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства, бо обіг товарів усередині країни хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства, а отже, джерелом багатства є лише зовнішня торгівля;

по-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, отож, треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння суті поняття активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).

З'ясувавши основні риси, притаманні меркантилізму в цілому, варто розглянути і його еволюцію. У розвитку меркантилізму виділяють два етапи — ранній і пізній. Ранній меркантилізм К. Маркс назвав монетарною системою, а пізній — власне меркантилізмом, або мануфактурною системою. Основним критерієм такого поділу є обґрунтування способів досягнення активного торговельного балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі.

Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії «грошового балансу», яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Для розв'язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Тому необхідно ознайомитись з основними висновками (пропозиціями) і конкретною політикою раннього меркантилізму.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що мала на меті утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини XVI ст. по другу половину XVIII ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. Головними представниками його були Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартість товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Далі слід приділити увагу тим заходам, які пропонувались ними (як і ранніми меркантилістами) для досягнення активного торгового балансу і котрі знайшли відповідне втілення в економічній політиці.

Знання суті та основних характеристик раннього і пізнього меркантилізму уможливить порівняльний аналіз їх, тобто виявлення як спільних рис, так і відмінностей. При цьому важливо зрозуміти, що в центрі уваги всіх меркантилістів завжди була проблема збагачення країни. Варто підкреслити, що в головному і ранні, і пізні меркантилісти були згодні: на їхню думку, єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступали за максимальне нагромадження грошей. Основна відмінність полягала в різних поглядах на суть активного балансу.

Пізній меркантилізм зумовив перехід від металістичної до кількісної теорії грошей і системи монетаризму. Ранні меркантилісти дивились на гроші очима скнари, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує.

Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші породжують гроші, але для цього вони мають бути в постійному русі. Це означає, що ранні меркантилісти визначальною функцією грошей вважали функцію нагромадження, пізні — функцію засобу обігу.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади на господарське життя і навіть її опікування цим життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних засобів такого втручання, зокрема визначення його найдоцільніших форм. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала певні особливості. Тому для більш повного і системного розуміння суті теорії і практики меркантилізму доцільно дослідити особливості їх реалізації в окремих країнах. Найрозвинутішим і найтиповішим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов'язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI— XVII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя меркантилізм був офіційною політикою держави.

Із представників раннього меркантилізму в Англії слід назвати В. Стаффорда (1554—1612), який 1518 р. надрукував під ініціалами «W. S. » твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». В. Стаффорд правильно розумів зв'язок між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме в появі неповноцінної монети, у свідомому псуванні її королями він убачає причину подорожчання товарів. Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Він наполягає на необхідності державної підтримки вітчизняної торгівлі через заборону ввезення предметів розкошів, регламентацію торгівлі, обмеження вивезення монети, розширення виробництва сукна тощо.

Проте найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Т. Мен (1571—1641), який у памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу.

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші стають багатством, тільки перебуваючи в обороті. Отже, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні, на думку Мена, є сприятливий торговий баланс. Мен заперечує будь-які заходи, що гальмують експортну торгівлю, є прихильником низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Важливим є те, що Мен уже чітко розрізняє поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим з цього погляду є мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.

Меркантилістські погляди розвивав і С. Фортрей (1622 — 1681) — автор праці «Вигода та добробут Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства». Для стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва. Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист виступив видатний економіст Д. Стюарт (1712-—1781), який спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у XVIII ст.

У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль в економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький абсолютизм став суто дворянською диктатурою. Найактивнішим провідником політики протекціонізму у Франції в XVII ст. вважають суперінтенданта (міністра) фінансів Ж.-Б. Кольбера (1619—1683). Він уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, які є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. Завдяки політиці Кольбера у Франції створювалась могутня мережа мануфактур у промисловості, але одночасно стримувалось становлення фермерства, що згодом призвело до звуження внутрішнього ринку Франції. Вплив Кольбера на економічне життя був настільки значним, що французький меркантилізм навіть стали називати коль-бертизмом.

Найвідомішим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції був А. Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621). 1615 р. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме в цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки. Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни з альбігойцями спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю економічну систему. На той час Англія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку. Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких дало б змогу «оживити» народне господарство Франції. На підставі англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.

Обстоюючи інтереси Франції, Монкретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного завжди є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду «насосом» і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її багатою. Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів і тим, що розуміє потреби бідних верств населення, особливо селянства, до якого він ставиться з великим співчуттям, і вважає, що держава має турбуватися про нього.

Для практичного запровадження політики меркантилізму в Італії не було належних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Натомість нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме ці обставини визначили інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Серед представників італійського меркантилізму слід назвати Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даванцаті (1529—1606), А. Сер-ра (XVI—XVII ст.), А. Дженовезі (1712—1769). Так, професійний банкір Скаруффі запропонував фантастичний, як на ті часи, проект скликання загальноєвропейської конференції для налагодження грошового обігу в міжнародному масштабі. Цей проект підтримав і розробив далі флорентійський банкір-економіст Да-ванцаті. Він був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутись до вільного карбування монети та обігу золотих і срібних зливків. З теоретиків більш зрілого меркантилізму варто назвати А. Серра, який заперечував концепцію монетаризму і дотримувався теорії «торгового балансу». Він засуджував заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя.

Ідеї меркантилізму у тій чи іншій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн Західної та Східної Європи.

Окрему увагу слід звернути на розвиток ідей меркантилізму в Росії та в Україні. Зокрема, в Росії вони поширюються значно пізніше, ніж у країнах Західної Європи, що було зумовлено специфікою історичного та економічного розвитку російської держави. На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й не мала великого значення для розвитку економіки. До того ж Росія не мала власного торговельного флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.

Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не було чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на Заході, меркантилізм у Росії відображував переважно інтереси купецтва, а з другого — російський меркантилізм був принципово відмінним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.

Російські вчені, у працях яких були помітні певні ідеї меркантилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної промисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благородними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток вітчизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.

За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від західноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання.

Проблеми колоніалізму в ньому не посіли того місця, яке їм належало в західноєвропейському меркантилізмі. Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трактували значно ширше, хоч водночас у Росії досить сильно виявлялася дворянська обмеженість практичного меркантилізму.

З-поміж ідеологів меркантилізму в Росії можна назвати А. Ор-дін-Нащокіна (1605—1680), І. Посошкова (1652—1726), а практичним відображенням цих ідей були економічні реформи Петра І.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціаль-но-економічній думці кінця XVII — початку XVIII ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на засаді активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження ввезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг для місцевих підприємців і купців. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об''єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найпослідовніших прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Ф. Прокопович (1681—1736) — історик, філософ, письменник, політичний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор. Економічна думка України (як і Росії) тієї доби відрізнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв'язання багатьох питань, зокрема, суті багатства та його джерел, ролі промисловості в економіці країни тощо.

Дослідивши економічну основу меркантилізму та механізм реалізації його ідей у політиці окремих країн, можна висновувати, що в цілому меркантилізм мав історично прогресивний характер. Практична спрямованість меркантилістської системи у сфері торгових чи позичкових операцій і грошового обігу та її вплив на наступні етапи еволюції економічної науки очевидні. Теорія «торгового балансу» пропонувала достатньо ефективне розв'язання економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не пов'язаним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. У найрозвинутіших країнах тієї доби, передовсім в Англії і Франції, особливості реалізації ідей меркантилізму протягом XVI—XVIII ст. визначили, по суті, головні причини своєрідності їхнього економічного розвитку аж до XX ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна думка середньовіччя	\|	Виникнення класичної політичної економії в Англії. В Петті.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.208 сек.