Тема 8 Політика та етнонаціональні відносини

Гуманітарна сфера та гуманітарна політика

- Гуманітарна політика з розвитку освіти, основною метою якої є забезпечення доступності освіти; створення засобами державної політики умов для всебічного розвитку усіх галузей освіти як основи соціально-економічного, духовного, культурного й інтелектуального розвитку суспільства; збереження найбільш прогресивного в українському освітньому потенціалі; впровадження зарубіжного досвіду розвитку освіти; збагачення єдиного просвітнього поля, освітнього простору України;

- Гуманітарна політика з розвитку науки, пріоритетами якої є визначення потреб держави у сфері науки та формування інтелектуального потенціалу суспільства з метою забезпечення її пріоритетного розвитку, формування нової системи національної та науково-технологічної політики й органічне входження її у світовий науковий простір, підвищення стану науки в суспільстві, посилення взаємної затребуваності науки й економіки.

- Гуманітарна політика з розвитку культури, яка має бути спрямована на створення умов для всебічного розвитку духовного потенціалу особистості та суспільства, соціодинаміки духовного життя, плюралістичного вибору людиною способів і форм державної самореалізації; вироблення та закріплення в суспільстві нової системи духовних, ідейно-світоглядних орієнтацій; забезпечення доступності користування послугами закладів та установ культури; гарантії свободи творчості.

- Здійснення державної політики у сфері релігійного життя, основними завданнями якої є забезпечення в країні прав, свободи совісті та віросповідання громадян, гармонізація міжконфесійних стосунків, розвиток релігійної самобутності всіх народів України, поглиблення взаєморозуміння та консолідації між віруючими та атеїстами, їх спільної праці у розбудові суверенної демократичної правової держави.

- Реалізація державної політики у сфері фізичної культури та спорту, відпочинку та туризму, основними пріоритетами якої є створення умов для задоволення потреб громадян у зміцненні здоров’я, фізичному та духовному розвитку, розвиток фізкультури та спорту; державне стимулювання внутрішнього й іноземного туризму; формування конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристичного продуку.

План:

1. Поняття етносу, теорії етносу

2. Розвиток етнічних процесів

3. Поняття - "етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.

4. Національна ідея та національна свідомість

5. Стадії формування нації

6. Етапи політичної активності населення

7. Політична суверенізація

8. Завдання та ефективність етнополітики.

Ключові слова і терміни: нація, етнонаціональні спільноти, суверенітет, політичне самовизначення, національна ідея, патріотизм.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічно означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" - "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені - як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність - ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди - пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази - піднесення, певної інерційності й занепаду. Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності заради ідеалу, суспільно значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос - сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми - не ми", "свої - чужі", "ми такі, а решта - інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії.

Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна належність - продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічно стоїть нижче виду як populatio, а сам етнічний поділ людства - як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки - здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі - обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Щодо формування соціальної безпеки людини та суспільства	\|	Тема 9 Особистість і політика. Політичне лідерство

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.