Особливості становлення української нації. Феномен націоналізму.

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виникненню українською етнічної нації.Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття від Р. X. Його державотворчі змагання та здобутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної української нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення власної високої культури, в першу чергу – унормованої мови, зазвичай пов'язують із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизначення українського народу. М. Костомаров у творі «Закон Божий (Книга буття українського народу)» так висловив принципову тезу членів цього братства щодо подальшого розвитку українців: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Першою на шлях створення федерації мала стати Україна, а столицею федерацій мав бути Київ. Отже, було чітко поставлене завдання розвитку українців не тільки в культурному, а й у політичному просторі, набуття ними власної державності.

Віддаючи належне культурному й ідеологічному доробкові кирило-мефодіївців, слід ясно розуміти, що вони створили лише формальну можливість перетворення культурної української нації в націю повномасштабну. Такою ця можливість, попри окремі зусилля національної еліти, залишалася ще більше як півстоліття – аж до революційних подій 1917р. Ці події, а потім кількарічна боротьба за самовизначення увінчались створенням Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою – їх злукою 22 січня 1919р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні передумови існування української повномасштабної нації.Проте військово-політичний тиск, з одного боку – поляків, а з іншого – російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, Українська Радянська Соціалістична Республіка у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національною, а партійною – переважно російською владою, не у Харкові або Києві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення. Це, по-перше, та повномасштабна українська нація, яка остаточно конституювалася 1991 р. через набуття українським етносом власної незалежної та суверенної держави. По-друге, це українська політична нація, яка виникла тоді ж на підставі волевиявлення усього населення УРСР щодо створення нової держави – України.

В сучасному світі правилом є багатоетнічні та багатонаціональні держави, на теренах яких можуть співіснувати кілька етнічних груп та націй. Зокрема, на території колишнього СРСР хіба що Вірменію можна було вважати моноетнічною державою, тоді як усі інші «республіки-сестри» являли собою той чи інший різновид багатоманітності. Зокрема, за переписом 1989 р. на території України мешкало 72,7% українців, 21,9% росіян, близько 1 % євреїв і т. д. За роки незалежності зазначені пропорції якісно не змінились за одним суттєвим винятком: до Криму повернулася значна частина кримськотатарського народу, силоміць депортованого за наказом Сталіна. Україну можна вважати різновидом багатонаціональної держави. В Україні більшість становлять етнічні українці, завдяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціонувати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами України, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фундаментальному документі стверджується, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Багатонаціональними також є, наприклад, Росія або Швейцарія. На території останньої за умов спочатку конфедеративного державного устрою, який з часом трансформувався у федеративний, зберігаючи свою етнічну визначеність, але без потягу до відокремлення, вже багато століть живуть і співпрацюють нащадки німців, французів, італійців.

Колишній СРСР, складений з 15 республік, був типовим прикладом багатонаціонального державного утворення. Але доля цього союзу виявилась не такою щасливою, як у Швейцарії: він розпався, не в останню чергу через потяг своїх складових до повноцінного державного самовизначення. Суттєвим чинником, який «загрожує» багатонаціональній державі розпадом, є право народів на самовизначення. «Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток», – проголошує стаття 1 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права». Отже, стабільність багатонаціональної держави не є природною, а умови стабільності вимагають серйозного теоретичного дослідження та постійного практичного піклування.

З цього та інших, визнаних у світі документів випливає право кожного народу на створення власної держави або ж на певне виокремлення у межах складного державного утворення. Процеси реалізації цього права зазвичай досить суперечливі та повільні, а інколи зазначена норма взагалі не актуалізується. Адже право на самовизначення зачіпає інтереси великої кількості окремих осіб і різноманітних колективних суб'єктів національного буття, його реалізація вимагає наявності низки внутрішньо-національних і зовнішніх умов. Звернемося до розгляду однієї з внутрішніх умов, яку можна б назвати готовністю народу до самовизначення. З наведених раніше міркувань фахівців зрозуміло: необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розвиток національної самосвідомості.

Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під державною владою могутніших сусідів, ґенеза національної свідомості, а також пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді описується схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідовні фази: фаза А – період «наукового зацікавлення». В цей час «національна інтелігенція» формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, визначають основні ознаки «своєї» національної ідентичності; фаза В – період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим їхня національна свідомість формується або ж «пробуджується»; фаза С – період «масового національного руху», який виникає на підґрунті попередніх фаз, особливо «патріотичної агітації». Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної свідомості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інакше кажучи, «патріотична агітація» не завжди переходить у фазу С, яка, в свою чергу, не завжди приводить до успішного державотворення. Інколи еволюція у напрямку А В С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію українства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення ґенези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби українства здійснити право на самовизначення.

З кінця XVIII ст. до кінця 20-х років XX ст.Цей цикл привів до створення УНР і ЗУНР, а потім – УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершився у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий прошарок національної наукової, культурної та політичної еліти. Жодну з перелічених спроб облаштувати власну державу з тих чи інших причин не можна вважати успішним підсумком боротьби за самовизначення.

Кінець 1950-х – 1960-ті роки.В офіційному політичному просторі цей період характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латентному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

Друга половина 80-х– дотепер.Цикл знов-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних програм і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення національної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принаймні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жертви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються зюридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-національні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політичними перетвореннями. Це переконливо підтверджує найновіший досвід України, інших нових незалежних держав. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцненням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.

Дотепер ми розглядали національну самосвідомість як щось однорідне і несуперечливе. Проте це не завжди так. У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість – як на особистому, так і на колективному рівні – має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей. Зокрема, представник турецького етносу в сучасній Німеччині, котрий виріс і виховувався у звичайних для цієї країни умовах, може відчувати лояльність як до турецької, так і до німецької нації. За радянських часів багато хто вважав себе громадянином УРСР і СРСР одночасно. Довгий час це не створювало проблеми. Але за умов посилення потягу до національного самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або зберігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв'язання. У першому випадку окрема особа (або певна спільнота) так чи інакше позбавляється однієї з суперечливих лояльностей, у другому – вона взагалі може втратити свою національну ідентичність, що позбавляє її культурно-історичного ґрунту і доводить у деяких випадках до аномії.

Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: культурну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншому примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти – носія змін.

Національна самосвідомість споріднена з націоналізмом і почасти знаходить у ньому своє втілення. Щонайменше можна стверджувати: розвиток національної свідомості недосяжний без певних форм націоналізму, які виступають необхідною умовою державотворчих змагань етнічної нації, перетворення її у націю повномасштабну і, врешті-решт, успішного довершення процесу її самовизначення. Визнаючи суттєву і конструктивну роль націоналізму, слід одразу ж зауважити: цей феномен є вкрай багатоманітним і «розмитим».

З наукової точки зору націоналізм полягає у почутті та (інколи) у розумінні особистістю або спільнотою належності до нації та в наявності менш-більш свідомого й інтенсивного прагнення піднести культуру, добробут, державність своєї нації. Тому, по-перше, націоналізм – це феномен ідеальної природи, глибоко вкорінений у нормальній людській психіці. За формою існування націоналізм виявляється: а) як повсякденний, позбавлений теоретичного обґрунтування, а інколи і неусвідомлюваний елемент соціальної психології; б) як теоретично опрацьована й аргументована ідеологія.

По-друге, націоналізм може виступати й як практична політична активність, що має в основі ту чи іншу націоналістичну ідеологію.

Залежно від статусу і мети тієї нації, якій він відповідає, націоналізм може бути спрямований на виконання наступних завдань:

- мобілізація ресурсів для того, щоб вибороти певну автономію у межах вже існуючої багатонаціональної держави (наприклад, через федеральний статус);

- мобілізація ресурсів для створення політичної нації або повномасштабної нації через державне самовизначення;

- захист політичних та/або культурних інтересів уже існуючої нації.

Конкретизуючи сказане, український націоналізм можна визначити як психічно-практичну активність, ядром якої є усвідомлення прав, ідеологічна й політична боротьба за вільний розвиток української нації поряд з іншими націями. Проте одразу ж варто зауважити, що ця робоча дефініція суттєво залежатиме від того, як ми будемо розуміти націю – як повномасштабну, чи як політичну. У першому випадку ми отримаємо визначення українського етнічного націоналізму,пов'язаного з інтересами власне українського народу. В іншому – українського громадянського націоналізму,спрямованого на висловлення та захист прав і інтересів усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження.

Український етнічний націоналізм виник і утвердився, як вважають фахівці, приблизно у другій половині XIX – на початку XX ст. в загальному контексті націогенези. Його представниками були Шевченко, Костомаров та інші кирило-мефодіївці. Витоки громадянського націоналізму доречно пов'язати зі створенням ЗУНР, УНР та їх злукою на початку 1919 р.

Завдання етнічного та громадянського націоналізмів не збігаються повністю ані теоретично, ані в реальній історії країни. Оптимізація їх позитивних виявів і блокування негативних – одна з важливих задач національної політики українського держави та суспільства сьогодні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нація і народ. Різновиди та основні функції націй.	\|	Проблема сумісності націоналізму і демократії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.