Нація і народ. Різновиди та основні функції націй.

Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський – тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетичних смаках і уявленнях про сенс життя. Усі ці виміри багатоманітності, поєднуючись в конкретних індивідах у досить довільних комбінаціях, створюють враження повного хаосу, який перешкоджає людині раціонально скеровувати своє суспільне буття. Це враження підсилюється постійними, часто жорстокими суперечностями і конфліктами, що виникають між окремими особами і різними спільнотами. Певна хаотичність і конфліктогенність земного буття уже з давніх часів породила надію на винайдення силою розуму такого соціального устрою, який би трансформував багатоманітність у єдність і впорядкованість, замість змагань і конфліктів встановив би непорушну злагоду. Конфуцій і Платон, Т. Мор і Ф. Бекон, Л.-С. Мерсьє і К. Маркс – впродовж майже трьох тисячоліть прагнули знайти універсальну формулу, яка допомогла б облаштувати ідеально гармонізоване суспільство і забезпечити усім людям добробут. На тлі цих благородних умоглядних шукань несподіваним контрапунктом або навіть низьким виявом зневіри у всесилля розуму видається висновок про принципову неможливість повністю осягнути та усунути багатоманітність, хаотичність і конфліктність соціального буття.Тим більше, що усвідомлення таких тверджень і здійснення відповідної суспільної практики найширше пов'язуються з демократією – тією формою державного устрою, яка нині забезпечує найбільший добробут окремим громадянам, найвищий статус країнам, які її втілюють. В Україні під час проголошення в новій Конституції демократичного вибору було визнано: суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності.

Багатоманітність та суперечливість – не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. «Демократія, за своєю природою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії», – зауважує відомий американський політолог Л. Даймонд Щоправда, кількома рядками нижче він додає: «Демократія вимагає конфліктів, але не надто багато; змагання має бути, але тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах. Суперечності мають бути пом'якшені консенсусом».

Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має співіснувати з потягом до єдності, так само як консенсус щодо фундаментальних цінностей і принципів не повинен придушувати інтереси автономних особистостей, чи то колективних прав людських спільнот – як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб і внесків, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої системи – одного для усіх соціуму. Оптимізація досягається не тільки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо – через традиції життєдіяльності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.

На сьогодні загальна проблема демократичного устрою полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а почасти – через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.

В аналізі виміру національних процесів вихідним є поняття нації. Що ж таке нація? Пошук відповіді на це зовні просте запитання наштовхується на величезну кількість різноманітних дефініцій нації, а з часом веде до усвідомлення, наскільки важко давати визначення понять в галузі суспільних і гуманітарних наук. Річ у тім, що внутрішня складність і розмаїття феномену нації, так само, як і будь-якої іншої реалії соціального світу, унеможливлює побудову універсального й «прозорого» поняття про неї. Тому не дивує зауваження сучасного канадського фахівця Л. Діона, що зазвичай нації приписують сукупність ознак, жодна з яких не є ані достатньою, ані необхідною: спільне походження, територія, культура, інститути, мова, одна для усіх членів певної спільноти, котрі відчувають приналежність і єдину долю на противагу іншим подібним спільнотам.

У найчастіше згадуваному переліку ознак націй слід виділяти ознаки об'єктивніта суб'єктивні.До перших належать: спільне етнічне походження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак – усвідомлення окремими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до його підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» – все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.

Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає основні різновиди націй. Інколи нація виникає на ґрунті одного або кількох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етнічною нацією.

Проте інколи – як, наприклад, у випадку з американською нацією, нація формується головним чином власною політичною волею – волею спільноти, яка в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані багатовікової історії. В останньому випадку нація називається політичною,а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Приклади, що підпадають під визначення політичної нації, крім американців, являють також людності Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спільнот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідомо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Всі громадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культури, інших об'єктивних ознак. Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну націю:вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.

Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути статусу повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслідок тимчасового поділу їх держави у 1795 р.

Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштабної) нації є її державне оформлення. Держава – основний інструмент виконання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без власної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Народ – вихідна матерія будь-якої нації. Він не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федеральний статус чи автономію в межах певної держави.

Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом.Тоді стає зрозумілим, чому модерна французька нація виникла не за часів «короля-сонця» Людовика XIV, коли французький народ складався з його підданих, а внаслідок Великої Французької революції, коли піддані короля перетворилися у спільноту повноправних громадян, суверенний народ Франції. Французька держава існувала як абсолютна монархія й до 1789 p., проте державою французької нації вона стала лише з цього часу. Так само й в Америці: колишні піддані короля Великої Британії Георга III власною волею і діями утворили нову демократичну державу – США, набувши статусу її громадян.

Слід додати, що будь-якій нації крім політичної функції притаманна ще й функція культурна. Нація, що турбується про укріплення своїх підмурків, не може ухилитися від виконання різноаспектної культурної функції, адже «люди хочуть бути політичне об'єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру».

Наведені твердження, беручи до уваги суттєвість культури та власної мови у множині об'єктивних ознак нації, мають цілком зрозумілу підставу. Важливим їх розвитком є віднесення до ознак модерної нації не культури взагалі, а «високої культури» на відміну від «низької», повсякденної народної культури. Сучасний британський дослідник Е. Ґелнер унаочнив це метафорою: садова і дика культури. Висока культура знаходить поширення, зокрема, через усталення «способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрократичного та технологічного спілкування». Завдяки унормуванню мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави.Викладені вище відомості щодо різновидів та функцій націй далі доречно використати у розгляді особливостей ґенези й сучасного стану народу нашої країни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Моделі соціальної політики в країнах Заходу.	\|	Особливості становлення української нації. Феномен націоналізму.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.