• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Неправильно Правильно

необхідно мати необхідно

ми повідомляємо повідомляємо

абсолютно новий новий

співпрацювати разом співпрацювати

Пунктуаційні нормирегулюють правильне вживання розділових знаків, які не тільки полегшують сприймання тексту й виклад думок на папері, але й визначають зміст.

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на граматичному (синтаксичному), смисловому (логічному) та інтонаційному принципах.

Розділові знаки, уживані за граматичним (синтаксичним)принципом, є обов’язковими, бо зумовлені граматичною структурою речення. Їх ставлять укінці речення, між частинами складного речення, при звертаннях, вигуках, відокремлених членах речення тощо.

За смисловим (логічним) принципом розділові знаки ставлять із урахуванням семантики речення та його структури: лапками виділяють слова, ужиті з іронічним забарвленням, і цитати; дужки використовують, щоб відокремити вставні та вставлені компоненти; абзаци слугують для поділу тексту на логічно завершені частини тощо.

На основі інтонаціїставлять крапку, знак питання, знак оклику, крапки, тире. Цей принцип є допоміжним до граматичного й смислового.

Принципи вживання розділових знаків не існують окремо один від одного, вони часто перехрещуються, і ті самі розділові знаки можуть виступати в різних функціях.

Отже, мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, вони історично й соціально зумовлені, проте із часом можуть змінюватися. Відтак у межах мовної норми співіснують мовні варіанти, тобто видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові. Мовні норми повно й системно зафіксовано в «Українському правописі», словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що мова – найважливіший засіб спілкування людей. Вона безпосередньо пов’язана з мисленням. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на основі мовного матеріалу: слів і речень. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а стає фундаментом для подальшого розвитку людства.

Мова нації – універсальна система, яка є національною душею кожного народу, його світом, духовністю. Актуальним сьогодні є розширення сфер функціонування української літературної мови, адже це засіб не лише спілкування. Мова активно використовується в освітній, науковій, виробничих сферах, регулює соціальні взаємовідносини мовців. Мова є засобом реалізації професійної діяльності людини. Основними критеріями професіональності є знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, зокрема комп’ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

Знати мову своєї професії означає вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови – один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Завдання вищої школи – готувати фахівців нової ґенерації: кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою в повсякденно-професійній, офіційно-документальній сферах, зокрема набули навичок комунікативно виправданого використання засобів мови, оволоділи мовою конкретної спеціальності, фаху. Акцент переноситься із традиційної настанови – засвоєння відомостей про літературні норми всіх рівнів мовної ієрархії – на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення й поведінки особистості.

Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування й самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компетенція. У загальному розумінні компетентністю визначається особливий тип організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефективні рішення у відповідній галузі діяльності. Результатом сформованої компетентності можна вважати компетенцію(мовну, мовленнєву, комунікативну, риторичну), складовими якої є інформаційний та оперативно-діяльнісний компоненти. Інформаційний компонент передбачає сформованість знань про мовну систему та її структуру, правила, за яким породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація (мовна компетенція); функціонування мовних форм у мовленнєвій діяльності (мовленнєва компетенція); сукупність знань і умінь учасників спілкування у різноманітних умовах з різними комунікантами, набір комунікативних стратегій, правил, конвенцій спілкування (комунікативна компетенція); сукупність знань про ефективні переконуючі стратегії спілкування (риторична компетенція). Складовими оперативно-діяльнісного компоненту є вміння й навички оперувати набутими знаннями у вище зазначених аспектах – мовному, мовленнєвому, комунікативному, риторичному тощо. Між названими компонентами мовної компетенції діалектичний зв’язок, як між загальним та окремим, теорією і практикою.

Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти мовну, мовленнєву й комунікативну компетенції поєднують у єдину комунікативну мовленнєву компетенцію (КМК). Поряд із нею вони визначають ще й прагматичну компетенцію, пов’язану з функціональним уживанням лінгвістичних засобів: продукуванням мовних функцій, актів мовлення як програм інтерактивних обмінів інформацією тощо. Прагматична компетенція також стосується умінь будувати зв’язне висловлювання, ідентифікувати типи й форми текстів. Для формування прагматичної компетенції значення інтеракцій та культурного бачення є важливішим за значення лінгвістичного компонента. Професійна ж мовнокомунікативна компетенція передбачає наявність таких умінь у спеціаліста, які пов’язані з вирішенням проблем організації спілкування: навчитися організовувати процес таким чином, щоб мовці постійно знаходилися в контакті, осмислювали комунікацію.

Зосередимо нашу увагу на складових професійної мовнокомунікативної компетенції, решту розглянемо пізніше.

Спілкування в сучасному мовному просторі виступає не тільки як форма людської взаємодії, але й як функціональна категорія, пов’язана з конкретною сферою діяльності людини, зокрема й професійної.

Саме з практичною метою, а не для самоцілі вивчається мова у вищій школі. Кожен акт комунікації (передачі інформації) визначається сферою, темою, ситуаціями й учасниками спілкування (адресат – адресант) та спектром комунікативних завдань і залежить ще від багатьох чинників, таких, як соціальний статус, вікові характеристики (орієнтовні показники розвитку особистості на кожному віковому етапі), життєвий і попередній комунікативний досвід, ступінь креативності особистості тощо. Отже, комунікативна компетенція – сукупність знань і вмінь, що забезпечують здатність спланувати й реалізувати комунікативний намір (мету спілкування) через застосування ефективних комунікативних стратегій у різноманітних умовах (ситуаціях) спілкування в ролі адресанта і адресата. По-іншому – це комплексне застосування мовних і немовних засобів для комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування. Комунікативна компетенція передбачає оволодіння сукупністю комунікативних стратегій (обраних мовцем цілеспрямованих та керованих ліній поведінки, тобто послідовності комунікативних дій, яких він дотримується для досягнення мети спілкування), комунікативних правил (вимог до учасників спілкування), конвенцій (звичаїв або домовленостей щодо процесу спілкування) тощо. Сукупність уявлень про ефективні (а також невдалі) комунікативні тактики (прийоми й методи реалізації комунікативної стратегії, лінії мовленнєвої поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії), які забезпечують (або не забезпечують) досягнення комунікативної мети, складає комунікативний досвідмовця. Співвідношення мови, мовлення та комунікації є предметом дослідження теорії мовленнєвої діяльності, яка є методологічною основою комунікативної лінгвістики і психолінгвістики.

Провідним засобом у процесі комунікативної діяльності є мовлення адресанта/адресата (вербальне/невербальне). У мовленні постає результат інформаційної передачі повідомлення, через мовлення адресата адресант може з’ясовувати ступінь навченості, характер засвоєння та рівень нормативності відображення мовних кодів.

Основне завдання під час комунікативної взаємодії адресанта/адресата – навчити розв’язувати комунікативні завдання (комунікативне завдання виникає у випадках, коли мовець активно орієнтує власне висловлювання на конкретного слухача та ставить перед собою певну комунікативну мету: проінформувати, пояснити, переконати, заспокоїти, з’ясувати та ін.).

Таким чином, оптимізація взаємодії опозицій адресант/адресат забезпечує реалізацію контактовстановлювальної функції спілкування як супроводу професійної діяльності майбутнього фахівця. При цьому ефективність комунікації залежить від високого ступеня гармонізації рольових настанов учасників спілкування.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. VII. Професійна кооперація
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
5. Алгоритмічна конструкція повторення та її різновиди: безумовні цикли, цикли з після умовою та з передумовою.
6. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
7. Анімізм – уявлення про існування духовних істот та віра в можливість спілкування з ними.
8. Аудіювання на уроках української мови
9. Бар’єри, які заважають ефективності педагогічного спілкування.
10. Безпосереднє спілкування з журналістами
11. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
12. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.

Переглядів: 1926