• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристика основних типологічних моделей культури.

Регіональна типологія світової культури

· Європейсько-північно-американський культурний регіон

· Далекосхідний культурний регіон

· Індійський культурний регіон

· Тропічно-африканський культурний регіон

· Латиноамериканський культурний регіон

· Арабо-мусульманський культурний регіон

Наводимо приклад досить поширеної типології культури, яка ґрунтується на основі цивілізаційно- релігійних ознак.

Типологія на основі цивілізаційно-конфесіонального принципу:

· Конфуціансько-даоський тип культури

· Індо-буддійський тип культури

· Ісламський тип культури

· Християнський тип культури

Прикладом історично-хронологічної класифікації (культура розглядається в історичному зв’язку і послідовності епох) є типологія європейської культури, котра уможливлює виявити відмінності між античною та середньовічною культурами, культурою доби Відродження, Нового часу та Сучасності.

На початку третього тисячоліття, не зважаючи на безперечні надбання у сфері типологізації культур, ще не викристалізувалася якась довершена типологія (це і неможливо в принципі - із постмодерністського погляду плюралістичної парадигми ), а ця тема ще й досі залишається однією з основних - найскладніших проблем сучасних культурологічних досліджень. Проте, в цьому питанні варто зважати на те, що динамічні процеси усередині окремих цивілізацій (макромоделей) таких як європейська, Стародавнього Сходу та ін., раціонально розглядати під кутом зору безперервності часу, зокрема, як послідовність історико-культурних епох (мікро-моделей). Аналіз загальної світової культури як сукупності цивілізацій (макромоделей) у площині зв’язку координат часу і простору – основоположним покладає дискретність часу.

Система типології культури, яка була випрацювана в ХIХ – ХХ ст. - дуже різноманітна, уможливлює сучасним дослідникам використовувати виокремлену методологічну основу, принципи класифікації, порівняльного аналізу культур як необхідний культурологічний інструментарій сучасних досліджень.

Розглянемо особливості деяких моделей історичної типології культури, випрацюваних на основі цивілізаційного підходу.

· Модель О. Шпенглера (1880 — 1936)

Розвиває ідеї дискретного розвитку, коловороту локальних культур – живих організмів, які народжуються та завершують свій життєвий цикл непроминальною смертю. Культура розглядається як зовнішнє виявлення душі народу, прагнення колективної душі народу до самовиявлення.

Кожній культурі притаманне первинне світовідчуття, свій „першосимвол”, „прафеномен” – таямне ядро, із якого проростає все багатство форм. Зокрема, першосимволом „фаустівської” душі європейської культури - є лише їй притаманний, особливий спосіб переживання простору і часу – „устремління в нескінченність” ( безкінечність в математиці, підзорна труба, перспектива в образотворчому мистецтві – усе це прояви „першосимволу”).

О.Шпенглер виокремлює 8 культурно-історичних типів, описує образи культур, позначених власним стилем: єгипетської, вавілонської, індійської, китайської, греко-римської, візантійсько-арабської, західноєвропейської і культури майя. Народжується дев’ята культура, російсько-сибірська. Західноєвропейська культура вступила у фазу завершення й занепаду, заходу, перетворення у цивілізацію, а цивілізація – смерть культури, існування „мертвих форм” відокремлених від духовних смислів.

· Модель М. Данилевського (1822—1885)

Відомий російський публіцист, соціолог, суспільний діяч М.Я. Данилевський в праці „Росія і Європа” (1869) вибудував теорію структури й динаміки локальних „культурно-історичних типів” або цивілізацій, які проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду, загибелі, виконуючи у розвитку людства позитивні історичні ролі. Всі народи розподіляються на три основні класи: позитивні творці історії, творці великих цивілізацій або культурно-історичні типи; негативні творці історії, котрі як гунни, монголи і турки самі не створювали великих цивілізацій, але як „божий батіг” сприяли загибелі старезних умираючих цивілізацій; народи, що в силу різних причин зупинилися на ранній сходинці розвитку, не відбулося пробудження творчого духу. Данилевський підкреслював, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші.

Він виокремлює 12 культурно-історичних типів (у хронологічному порядку), які повністю або частково вичерпали можливості свого розвитку: єгипетська культура; китайська культура; асірійсько-вавілоно-фінікійська, халдейська, або давньо-семітська культура; індійська культура; іранська культура; єврейська культура; грецька культура; римська культура; аравійська культура; германо-романська, або європейська культура; мексиканська; перуанська. Кожна культура розвивається від етнографічного стану до державного та цивілізації. В основі типології покладаються напрямки культурної діяльності людини, окремі її різновиди, що уможливило увиразнити:

первинні культури: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, іранська - релігійна діяльність тут підготувала грунт для наступного розвитку;

культури одноосновні: єврейська - створила першу монотеїстичну релігію як основу християнства; грецька - втілилася у власне культурній діяльності, зокрема, класичне мистецтво, філософія; римська - реалізувалася в політико-правовій діяльності, зокрема, класичній системі права, державній системі);

культура двохосновна: германо-романська або європейська отримала назву політико-культурного типу завдяки основоположним напрямкам творчої діяльності (утворення парламентської й колоніальної систем, розвиток науки, техніки, мистецтва);

культура чотирьохосновна: гіпотетичний культурний тип, який з’явиться мірою реалізації найважливіших цінностей: істинної віри; політичної справедливості і свободи; власне культури (науки, мистецтва); гармонійного суспільно-економічного устрою ( не створеного попередніми культурами).Така роль відведена слов’янському культурно-історичному типу за умови автентичної самореалізації. Росія і Європа належать до різних культурно-історичних типів, саме в цьому вбачаються глибинні основи ворожості між ними.

· Модель А.Дж.Тойнбі (1889-1975)

Типологічний підхід А.Тойнбі ґрунтується на порівняльному аналізі. Для моделі, запропонованої А. Тойнбі, характерно дослідження „видів суспільств”, котрі отримали назву цивілізацій. Історичне існування людства розпадається на самозамкнені дискретні одиниці - „цивілізації”, що розвиваються шляхом розширення горизонтів існування суспільства.

Найбільш цікавими аспектами концепції розвитку цивілізацій А.Дж.Тойнбі є поняття „виклик-і-відповідь” як основна рушійна сила цього розвитку, а також те, як він порівнює зовсім, здавалося б, різні цивілізації, зокрема, Спарту і турків-мамлюків. Адекватна на виклик „ситуації” відповідь зумовлює підйом та розвиток, але коли такої відповіді не знайдено або вона не відповідає викликові, тоді має місце надлам, накопичення аномалій і врешті-решт загибель під тиском менш розвинених у культурному відношенні народів, але які ще не втратили життєвої сили. Так відбулося в долі Спарти, що, відповіла на військовий виклик усієї Греції і Персії, та виявилася неспроможною перед викликом мирного життя і була асимільована землеробською і торговою культурою Афін.

У стадії занепаду виокремлює три ланки: 1) надлом цивілізації; 2) руйнація; 3)зникнення. Межа між надломом і зникненням може тривати століттями, навіть тисячоліттями. Зокрема, надлом єгипетської цивілізації відбувся в XVI ст. до н.е., а зникла вона - в V ст.н.е. Деякі суспільства і після надлому продовжують своє монотонне існування у вигляді „закам’янілої” цивілізації. Не існує прямої залежності між технічним прогресом і розвитком цивілізації.

Концепція Тойнбі – намагання створити багатовимірну типологію на основі використання наступних чинників: часу, території поширення, релігійної належності, але така змішана типологія виявляється адекватною лише для деяких видів цивілізацій - суспільств. А.Тойнбі розглядає всесвітню історію у формі “культурно-історичної монадології”, розвиває концепцію самозамкнених одиниць – цивілізацій, на які розпадається історія існування людства, наголошує на консолідуючій ролі світових релігій (буддизму, християнства, ісламу) у циклічних моделях історичного процесу, а доля цивілізації (виникнення, зростання, “надлом”, занепад і розкладання) обумовлена, за Тойнбі, законом виклику та відповіді.

У порівнянні з фатальним песимізмом О.Шпенглера концепція А.Дж.Тойнбі є більш обнадійливою, бо розуміння історії як ланцюга викликів і відповідей, можливо, виявиться для людства надзвичайно цінним, зокрема, у контексті глобальних ризиків та змін сучасного глобалізованого світу.

· Модель П.Сорокіна (1889 —1968)

Якісно інший підхід щодо класифікації культур або цивілізацій запропонував один з фундаторів американської соціології П.Сорокін, запропонувавши інтегральну концепцію у своїй праці “Соціальна і культурна динаміка”. В основу концептуальної типологізації покладає характер світосприймання і методи пізнання, виокремлює „суперсистеми” або „великі форми” як лоно народження культури.

В основі кожної культури, культурної епохи є світогляд. У відповідності до різновидів світогляду виокремлює три типи соціокультурних суперсистем: чуттєва – світоглядні установки укорінені в чуттєвому осягненні світу; умоглядна (ідеаційна) - ґрунтується на інтуїції;ідеалістична – поєднує почуття й інтуїцію.

В ідеаційній культурі світовідчуття спрямоване на надчуттєве й над-розумне осягнення Абсолюту. Подібні ціннісні орієнтації ми спостерігаємо в культурі брахманської Індії, даосистській і буддійській культурах, грецькій культурі VIII — VI ст. до н. е., європейській середньовічній культурі.

Для чуттєвого типу культури характерна сенсорність: увага зосереджується на чуттєве бачення предметів, емпіричний досвід, світськість і відповідність земному світу.

Для ідеалістичного типу культури характерне те, що значення ідей і чуттєвих предметів є рівноправними, а два типи світогляду неначе гармонійно зливаються в цілісність (у європейській культурі це була доба античності й Відродження).

Еклектичний тип культури передбачає протистояння чуттєвих і ідеаційних елементів світовідчування.

Суперсистеми виростають у перехідний період між ідеаційною і чуттєвою формами культури. Форма ідеального синтезу відбувається на переході від ідеаційної до чуттєвої, а еклектична також на межі переходу від чуттєвої до ідеаційної.

Ідеаційна суперсистема з’являється на початку зростання культур, чуттєва - характерна для періоду зрілості і занепаду, ідеального синтезу – моменту кульмінації розвитку (особливо в мистецтві й філософії), еклектична або змішана – періоду занепаду.

На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

Пропонуємо для огляду ще й інші варіанти можливих типологізацій культур.

· Модель господарчо-побутової типології культури –це типологізація за матеріальними критеріями, зокрема, принципами господарювання.

В основу виокремлення господарчо-культурних типів культури беруть господарчий устрій, зокрема, способи здобування засобів існування.

Господарчо-культурний тип культури - історично-утворений комплекс особливостей господарювання і культури, характерний для народів, які проживають в певних природно-географічних умовах та знаходяться на відповідному рівні соціально-економічного розвитку.

Найбільш стародавнім типом господарської культури вважають мисливство й збиральництво, потім з’являється городництво (перехід до систематичного вирощування окультурених рослин), скотарство (приручення диких тварин).

З розвитком землеробства пов’язують зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. І все це стало можливим завдяки переходу від кочівництва до осілого способу життя.

Типологія за принципом господарювання:

· Культура мисливців та збиральництва

· Культура городництва й фермерів

· Культура скотарів

· Культура землеробів

· Промислова (індустріальна) культура З розвитком засобів виробництва змінюються і господарчо-культурні типи, а це означає, що і відповідна класифікація не є остаточно усталеною.

Варто згадати ще декілька відомих типологій, які нині вже фактично є призабутими, але можуть викликати інтерес з огляду господарчо-побутових характеристик культури. Кожен тип суспільного відтворення (простий, інтенсивний, деструктивний) поєднаний з певним типом культури.

В залежності від типів суспільства виокремлюють наступні культури:

· Культура архаїчного суспільства - відправний пункт “неолітична революція”;

· Культура традиційного суспільства - формування світових релігій як основна ознака традиційного суспільства;

· Культура секуляризованого суспільства - секуляризація як розв’язання конфліктів між теократією та бюрократією, продукт внутрішніх тенденцій культуротворення (антипод релігійному “фанатизму”). Виникнення автономної світської культури – основне надбання.

На рубежі двох століть особливу значущість отримує питання про взаємозв’язок культури та історії у світлі християнської доктрини. Концепція всесвітньої історії осмислюється в перспективі досягнення свободи в рамках тих чи інших національних культур.

· Типологічна модель культури К.Ясперса (1883 — 1969)

В рамках екзистенціалізму німецький філософ К. Ясперс розвиває концепцію генези великих древніх культур, осьового часу. Визнається єдине походження людства, єдина історія культури, бо історія – це „процес між витоками й метою”. Філософ змальовує схеми світової історії, виокремлює чотири гетерогенних періоди:„прометеївська” епоха, епоха „великих стародавніх культур”, епоха „духовної основи людського буття” („осьовий час”), епоха „розвитку техніки”.

Осьовий час - одне з ключових понять у культурологічному світогляді К. Ясперса; своєрідна гуманістична революція, зокрема, період з 800 до 200 р. до н. е., коли визначились ціннісні орієнтири, масштаби та проблеми всього майбутнього розвитку світової цивілізації. Осьовий час - період покладання духовних основ сучасного людства, започаткування спільної, всесвітньої історії. В цей період у трьох осередках світової культури майже синхронно, автономно виникають релігійно-етичні вчення, які висвітлюють принципово нові, універсальні за своїм характером, цінності. У східносередземноморському регіоні – це вчення палестинських пророків, іранця Заратустри і грецьких поетів, філософів та істориків; в індійському регіоні – проповідь Будди; в Китаї – даосизм і конфуціанство.

Якщо А. Вебер через греко-іудейську основу західної культури, протиставляв її, іншим древньосхідним культурам, то К. Ясперс відстоював єдність значення „осьового часу” для всіх трьох осередків цивілізації давнього світу.

Осьовий час – час рефлексії. Людина починає усвідомлювати саму себе, об’єктом мислення стає мислення. Причина самопізнання полягала в тому, що попередні культурні можливості виявились вичерпаними й давня людина архаїчних культур, як і сучасне людство, опинилося в ситуації антропологічної кризи. Намагаючись вирішити проблеми, що постали перед нею (усвідомлення буття в цілому, визначення, що є зло, що таке смерть), людина поставила перед собою вищу мету, прагнула “пізнати абсолютність у виразності трансцендентного світу”.

У розвитку світової культури Ясперс виокремлює “два подихи”: перший торує шлях від “прометеївської епохи” (часу використання вогню, виникнення мови та знарядь праці) крізь “великі культури” давнини до осьового часу, другий – від нової “прометеївської епохи” (епохи науки і техніки, яка триває до сих пір) крізь майбутні “великі культури” до далекого другого осьового часу, із яким пов’язане “істинне становлення людини”.

На думку К. Ясперса, універсальні культурні цінності, що виникли у осьовий час були засвоєні народами “великих культур” давнини, але з плином часу - вони втратили свою культурну специфіку, бо культурна “винятковість”, індивідуальне “я” були багато в чому поглинені універсальними (трансцендентними) культурними цінностями. Це відзначило вектор розвитку найбільш значних світових культур у напрямку до єдиної загальнолюдської культури. Осьовий час визначив проблему вибору, що постає перед усіма культурами планети: чи то асиміляція в новій світовій культурі, чи вимирання.

До найбільш значних культур, на думку Ясперса, сьогодні відносяться культури Західної Європи і Південної Америки, Росії, світу ісламу, Індії, Китаю. Найбільш динамічною з них він вважає культуру Заходу. Під впливом її цивілізації за останні п’ять століть опинився весь світ. Європейці стали першими, хто забезпечив зручність та надійність комунікацій. Це означає, що “у процесі єднання планети створюється єдність у свідомості, а згодом і діяльності людей”. Таким чином, сучасні культури розвиваються в напрямку другого осьового часу, часу істинної “космічно-релігійної” культурної єдності. Однак жодний прогноз, як вважає Ясперс, не може бути безумовним. Йдеться про “відкриту можливість”, яку можна реалізувати в результаті вільного вибору.

На зламі тисячоліть у ситуації антропологічної кризи з’являються різні версії духовного оновлення світу, а питання філософсько-культурної рефлексії та типології культури набувають особливого значення. Тут перетинаються прогресистські та есхатологічні переживання; ідеї раціоналізації і потяг до містичного осягнення смислу життя; уявлення про трагічний конфлікт цивілізацій та їх суттєву подібність; тяжіння до політичного радикалізму і духовного квієтизму; думка про кризу особистості ( європейського людства) та пошуки шляхів повної самореалізації людини.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
5. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
6. Автокореляційна характеристика системи
7. Амортизація основних засобів
8. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
9. Амортизація основних засобів.
10. Амортизація основних фондів
11. Амортизація основних фондів
12. Амортизація основних фондів підприємства. Методи нарахування амортизації

Переглядів: 2632