Тема 4. Війни: історичні ретроспекції і перспективи

План

1. Джерела політичних відносин сучасного світу.

2. Демократія: витоки, передумови становлення, роль у сучасному світі.

3. Політичні партії: однопартійність та багатопартійність, історія та сучасність.

1. Джерела політичних відносин сучасного світу

Політика є сферою відносин суспільних об`єднань (верств, класів, націй, держав), яка визначається їх інтересами і цілями, спрямованими на виборювання влади та її використання. Саме слово «політика» перекладається з грецької мови як « мистецтво керування полісом». А «поліс» - це назва особливого типу соціально-економічного і політичного ладу, що склався в Давній Греції у вигляді міста-держави. Суть політики можна звести до питань: « Хто керує?» і «Як керує?», «З ким будує відносини?» і «Як будує відносини?». Відповідь окреслюється авторитаризмом і демократизмом. Авторитаризм – це форма правління, що характеризується концентрацією влади однієї людини або в одному владному органі, зниженням ролі представницьких інститутів, зведенням до мінімуму опозиції, диктаторськими методами правління. Традиційна авторитарна форма правління – сакральний монархізм. На стадії до індустріального суспільства політика, як внутрішня, так і зовнішня, були привілеєм і основним заняттям монарха і його наближених осіб – міністрів, великих феодалів. Невдоволення селян, ремісників, городян виявлялося у повстаннях – найгострішій формі політичної боротьби. Однак мова йшла лише про зміну форм управління, скасування податків, які перейшли розумну межу, але не більше того.

Джерела політичних відносин сучасного світу походять з того періоду світової історії, коли підприємництво і підприємці стали визначальним фактором суспільного розвитку,тобто стали визначати зміст змін суспільних відносин. З одного боку, зміст змін суспільних відносин був пов`язаний із суспільною емансипацією, активізацією соціальної діяльності особистості. Так у середині ХІІІ ст.. почалося звільнення селян від покріпачення в Європі. Це було пов`язано із розвитком підприємництва. Заради нього молода буржуазія спочатку підтримувала абсолютизм. Абсолютизм був особливою соціально-політичною системою, що склалася в період переходу від традиційного суспільства до індустріального, у випадку із Західною Європою, від феодального – до капіталістичного. Цьому перешкоджали феодальні порядки.

Першою в історії успішною буржуазною революцією була Нідерландська (1566-1609 рр.). Вона завдала удару по іспанському абсолютизму і відкрила епоху буржуазних революцій у Європі. З нею пов`язане створення буржуазної Республіки сполучених провінцій. Революція в Англії (1640-1660 рр.), війна за незалежність у США (1775-1783 рр.), потім війни між Північчю і Півднем (1861-1865 рр.), Велика французька революція 1789 р.. Ці революції відкрили дорогу до політичних гарантій нових суспільних відносин у країнах Європи.

3. Демократія: витоки, передумови становлення, роль у

сучасному світі

Із середини ХУІІ ст.. розпочинається процес утвердження буржуазного політичного лідерства і демократичного устрою. «Демократія»з грецького «влада народу» влада в ім`я народу. Історично під демократією можна розуміти будь-які політичні режими, що виникли після зламу традиційного (монархічного) авторитаризму. Відповідно всі інші режими виступають як різні варіації влади другого можливого суверена – народу. Однак суверенітет народу може розумітися по різному. Демократія – це суспільство, яке володіє інститутами, що дають змогу тією чи іншою мірою впливати на владу і політику, що надає людям, з одного боку, певну міру свободи самовизначення особистості – вибору форми діяльності, місця життя і роботи, переконань, джерел інформації, а з іншого боку, захист від авторитарної сваволі можновладців, гарантуючи життя в рамках і під захистом закону. Основними принципами демократії виступають виборність лідерів; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади; політична культуру поваги до інтересів і поглядів меншості; наявність політичної опозиції і плюралізму думок. Існує також ряд кардинальних рис, що визначають, чи дійсно те чи інше суспільство є демократичним. Серед них – участь народу у створенні органів влади й у контролі за ними; певна міра залученості громадян до прийняття політичних рішень; конституціоналізм; особиста свобода, приватність і невтручання в особисте життя; компетентність і відповідальність; вільні засоби масової інформації та ін.

Демократія виникає в результаті складання певних передумов, об`єктивних і суб`єктивних, внутрішніх і зовнішніх. Об`єктивні внутрішні передумови:по-перше, це те, що пов`язано з економічним аспектом життя суспільства, а саме приватна власність і ринкові відносини, економічний поступ і досить високий рівень добробуту в країні. По-друге, це соціальні аспекти, серед яких один із найважливіших – наявність чисельного середнього класу, частка якого переважає у суспільстві.(у стабільному благополучному суспільстві по 10% населення мають становити найбагатші й найбідніші, а 80% - середній клас). Проте, як показує досвід, значна частка середнього класу в соціальній структурі і досить міцні позиції малого і середнього бізнесу на ринку товарів і послуг, а найманих його представників – на ринку праці, є необхідною умовою стабільного демократичного режиму. Третя група передумов – це культурно-психологічні передумови, що припускають певний рівень масової освіченості, досить високий рівень моралі, політико-правової культури тощо.

На сьогодні практично всі країни з високим чи середньо високим рівнем прибутку, за винятком Сінгапуру, є демократіями. Так само всі західні держави, або ті, що відчули на собі сильний вплив Заходу, крім Куби і деяких інші, мають демократичний устрій.(яскравим прикладом може бути розвиток демократизації Японії під впливом американців після Другої світової війни). Ці обставини можна віднести до групи об`єктивних зовнішніх передумов. До них можна також додати вплив геополітичного положення і міжнародних відносин на вибір державою напрямку свого розвитку. Як показав історичний досвід, існують універсальні умови, що забезпечують успішність переходу до демократії. Серед них можна назвати такі: утвердження або розширення сфери приватної власності і формування ринкових відносин; створення сильних позицій середнього класу; динамічний розвиток науки і освіти; формування громадянського суспільства, у якому гарантовані і захищені права і свободи людини; поділ і чітке розмежування повноважень усіх гілок політичної влади; політичний плюралізм і розвинута система вільної політичної комунікації, включаючи засоби масової інформації.

Для багатьох найважливішим завоюванням демократії є визнання як вищої цінності прав людини і громадянина, визнання того, що всі люди, незалежно від раси, національності, мови, віросповідання, статі, ідейно-політичних переконань, рівні перед законом і мають однакові права, які можуть бути обмежені тільки за рішенням суду. Серед цих прав найважливішими вважаються право на життя, на особисту безпеку, недоторканість житла і майна, на волю. Разом з тим демократія не вирішує всіх існуючих проблем і суперечностей: нерівності, корупції, неефективності, несправедливості і некомпетентного прийняття рішень. Головне питання – про співвідношення свободи і рівності – не вирішене цілком і остаточно. Однак воно забезпечує умови, що дають змогу гарантувати і захистити права людини. Воно виступає засобом проти тиранії і створює можливості шукати шляхи розв`язання інших соціальних проблем.

У загальному процесі демократизації сучасного світу дослідники, зокрема С. Хантінгтон, виявляють деяку циклічність або « хвилеподібність». Він виділяє три «хвилі демократизації». Перша – 1820 – 1922 рр. Вона зародилася в США і виявила себе в поширенні парламентаризму, багатопартійної системи і загального виборчого права в країнах Західної Європи і Північної Америки. У світі утворилося 32 демократичні держави. Спад «хвилі» відбувся з появою тоталітарної держави Муссоліні в 1922р. На 1942 р. у світі залишилося лише 12 демократичних держав. Друга – період після Другої світової війни і до 1960 –х рр.. ЇЇ характеризували перемога над фашизмом, розвал колоніальної системи, модернізація країн, що звільнилися, і демократизація деяких із них. Було 36 демократичних держав. Третя – з середини 1970-х років і ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції (1974 р.); Португалії (1975 р.); Іспанії (1977 р.). Зрештою відбулася катастрофа комуністичних режимів спочатку в країнах Центрально-Східної і Південної Європи, а потім і в СРСР. Кількість демократичних держав склала 40.

Динамічність поширення демократії в сучасному світі привела до того, що з`явився ряд держав, які можуть бути означені як «молоді демократії», тобто не за всіма параметрами вони відповідають прийнятим нормам ліберально-демократичного устрою. Тому сучасні демократичні суспільства іноді поділяють на «вільні країни», тобто такі, які втілили принципи ліберальної демократії (ліберальна модель демократії спирається на визнання главенства принципу свободи, поваги до прав людини пріоритету реальних інтересів кожного), мають стабільні і розвинені демократичні інститути, і країни з так званою «електоральною демократією», тобто такі де головним показником демократії є участь громадян у виборах.

4. Політичні партії: однопартійність та багатопартійність, історія та сучасність

У до індустріальний період партії як особливі суспільні інститути не існували. Першими політичними партіями стали у Великій Британії торі і віги. Торі виникли наприкінці 70-х – на поч.. 80-х рр. ХУІІ ст. і від початку виражали інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви. В середині ХІХ ст. на їх основі склалася консервативна партія. Партія вігів виникла на початку 80-х рр. того ж століття як угрупування дворянської аристократії, яка вже обуржуазилася, а також великої торгової і фінансової буржуазії. В середні ХІХ ст. на її основі склалася ліберальна партія. Проте час політичних партій настав лише зі зміцненням індустріального суспільства. У ХІХ ст. у Європі і Північній Америці по суті кожний клас мав свою політичну партію. В основному це були парламентські партії, які орієнтувалися на діяльність у законодавчих органах влади. Проте починаючи з середини ХІХ ст. виникають партії «нового типу», як їх називав В. Ленін. Репрезентуючи інтереси пригнічених верств населення, зокрема пролетаріату, ті партії робили ставку на скинення існуючого ладу, створення нового суспільства. Наприкінці століття в багатьох країнах виникли соціал-демократичні партії. Така партія виникла і в Росії у 1903 р. вона розділилася на два крила – радикальних більшовиків і поміркованих меншовиків. Разом із багатьма іншими партіями вони виявили себе в політичному житті тогочасної Росії, зокрема у трьох російських революціях. Після Жовтневої 1917 р. гору взяла більшовицька партія, яка поступово знищила решту партій, захопила всі важелі влади, повністю підкорила собі державний апарат, ради, профспілки, молодіжний рух. Аналогічна картина склалася в іншій тоталітарній державі – Німеччині. Така крайня монополізація політичного життя, притаманна занепаду індустріального суспільства, не могла не закінчитися крахом, відтворенням багатопартійної системи. Разом із тим виявилися ознаки втрати довіри виборців до масових політичних партій, їх час відходить у минуле.

Якщо в до індустріальному суспільстві боротьба за політичне панування знаходила виявлення в монополії на владу певного класу, касти або домінуючої релігії, то в індустріальному суспільстві з`явилася можливість формування правлячої еліти в результаті перемоги на виборах тієї чи іншої політичної партії. Те що відбувається зараз на виборах в Україні. Приходячи до влади,партії одержували ключові посади у державному апараті. У тоталітарних державах відбулося повне зрощування партійної й державної верхівки. Наприкінці ХХ ст. це призвело до краху однопартійної системи, хоча в деяких країнах вона зберігається (наприклад у Китаї).

Рубіж ХХ-ХХІ ст. показав, що партії, які розвивалися як функціональні політичні організації, не змогли зберегти за собою весь набір своїх багатоманітних функцій. Ними втрачено функцію політичної соціалізації, яка тепер розподілилася між сім`єю, школою і телебаченням. ЗМІ і незалежні виборчі комітети потіснили партії у царині масової політичної мобілізації. Функцію виразника групових інтересів взяли на себе численні громадські організації. Разом із тим, відносне зменшення ролі партій навряд чи може бути достатньою підставою для висновку про їх занепад як політичного інституту в наші дні. Партії – це найбільш універсальна з політичних форм громадської організації, спеціально пристосована для діяльності в умовах представницької демократії. І поки така демократія існує, без партій вона не можлива. Саме партії мають розставляти на політичному полі ті віхи, які допомагають орієнтуватися виборцям. Вони регулюють і структурують електоральний процес і діяльність представницьких органів. Важливою функцією партій є рекрутування політичної еліти і формування політичного лідерства. Уряди, як і раніше, формуються на партійній основі. Будь-який політичний режим, що претендує на легітимність, не може обійтися без партій.

Проте роль партії як ефективного каналу зворотного зв`язку між суспільством і державними інститутами послаблюється. Має місце зменшення соціальної і політичної визначеності партій. Їх прагнення охопити якомога більше виборців та як найширше задовольнити запити електорату і різних груп інтересів, що часто суперечать один одному, призводять до еклектичності і швидкоплинності політичних платформ. Разом із тим відбувається надмірна професіоналізація партійної верхівки, збільшення дистанції між нею і пересічними членами організації, прогресуюча формалізація внутрішньопартійних правил гри. Тобто верхівка партії перетворюється на своєрідну корпорацію, для якої, не дивлячись на внутрішнє суперництво, загальні інтереси і зв`язок з сильними групами тиску значать більше, ніж представництво своєї партії. Звичайно, це підриває престиж партій в очах населення.

З іншого боку у наш час у процесі «індивідуалізації суспільства» на зміну класам і соціальним верствам приходять «групи населення», які не пов`язані класовими інтересами і спільною ідеологією. Суспільство споживання не потребує класових ідеологій. Тому відбувається «віртуалізація партій», які набирають форми «проектів», орієнтованих на експлуатацію масових настроїв «тут і тепер». З цього випливають неідеологічність, безпрограмність і популізм «віртуальних партій». Такі «проектні партії» не висловлюють соціальні інтереси, а здійснюють «символічний захват», паразитуючи на актуальному порядку денному. Все це робиться заради здобуття влади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Основні тенденції розвитку політики	\|	Тема 5. Тероризм: історія та сучасність

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.