Тема 3. Основні тенденції розвитку політики

Головне призначення ідеології постає в вираженні і захисті інтересів окремих соціальних груп і класів. Але в сучасному суспільстві існують різні соціальні групи, інтереси яких не тільки часто не співпадають, але можуть бути й протилежними. Тому ідеологічний плюралізм, ідеологічне противоборство властиве будь-якому суспільству.

Події ХХ ст., небезпідставно названого «століттям ідеологій» і позначеного небаченим раніше за масштабами поширенням універсалістських ідеологічних систем (марксизм-ленінізм, маоїзм, нацизм, фашизм, ліберально-демократична система) виникненням потужних та агресивних ідеократичних режимів, тоталітаризму як суспільно-політичного феномену, а також двома безпрецедентно кровопролитними (і обґрунтованими ідеологічно) світовими війнами та багатьма іншими катаклізмами, спричинили появу цілої серії «анти ідеологічних» рефлексій та рецептів ─ від пошуку шляхів подолання «ідеологічного способу свідомості» до утопічних закликів «де ідеологізувати соціальну практику».

У питання щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світські, політичні). Історія сучасного світу свідчить, що піднесення нерелігійних мало місце у ХІХ ст., яке іноді називають «століттям ідеології». Саме в цей період на Заході, насамперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм. Однак ще більшу роль ідеології стали відігравати в ХХ ст., коли світ зазнав істотних змін під впливом наукових і технологічних революцій, широкої участі мас у політичному житті. Слід зазначити, що на Сході до початку ХХ ст. домінували ідеології релігійні. Вони зберігають свою перевагу і пізніше, однак і туди приходять ідеологічні віяння із Заходу.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відбиває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія – це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. Політична ідеологія виступає не тільки системою поглядів стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієнтацій. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

2. Політичні ідеології сучасного світу

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Лібералізм(від лат. Liberalis – вільний) – кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки «жоден уряд не допускає абсолютну свободу» (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі. Вперше термін «ліберал» з`явився у Великій Британії на початку ХІХ ст. Ліберальний світогляд завдячує ідеям Відродження, Реформації, науковій революції Нового часу. Від початку в його формуванні взяли участь представники європейського й американського Просвітництва, представники німецької класичної філософії, англійської політекономії. Серед них можна назвати таких діячів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск`є, А. Сміт, Т. Джеферсон, Дж. Медісон, І. Кант і ін. Протягом усього ХІХ ст. ідеї лібералізму привертали все більшу увагу, що знайшло відображення в працях І. Бентама, Дж.С. Мілля, Т.Х. Гріна та ін..

Учасники Англійської буржуазної революції середини ХУІІ ст., Війни за незалежність США 1775-1783 рр. керувалися багатьма з таких ідеалів, які пізніше стали невід`ємною частиною ліберальної ідеології. Першим документом, у якому вони одержали формально висловлення були прийняті до виконання на офіційному державному рівні, стала «Декларація незалежності США» 1776 р. Велике значення мав також головний документ Великої французької революції «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р. Пізніше ліберали досягли відчутних успіхів у Франції, Швейцарії, Голландії, Скандинавських країнах.

Головною ідеєю лібералізму є визнання свободи людини як вершини системи цінностей. Дж. С. Мілль проголосив: « Людина сама краще за будь-який уряд знає, що їй потрібно». Цей ідеал сприяв реалізації індивідуалізму в таких буржуазних цінностях і орієнтаціях, як успіх у конкурентній боротьбі за краще місце під сонцем, заповзятливість, працьовитість, новаторство, що великою мірою визначило динамізм усієї капіталістичної системи. Воля розумілася лібералами як свобода від політичного, церковного і соціального контролю насамперед феодальної держави, тому відкидалися усі форми спадкоємної влади і станових привілеїв. Як гарант і міра свободи, за їхнім переконанням, виступала приватна власність. При цьому передбачалося, що плоди діяльності не можуть бути відчужені від самого суб`єкта діяльності. З ідеї економічної свободи виводилися свободи політична і громадянська. Індивідуалізм і приватна власність були основою пріоритетності вільного ринку і вільної конкуренції у сферах економіки. Їх реалізація стимулювала небачені доти в історії темпи зростання продуктивних сил, а також формування і розвитку політичної демократії.

Із затвердженням ідеї індивідуальної свободи усе чіткіше виділялася проблема відносин окремої людини і держави. Лібералізм традиційно вважав, що первинна функція держави – захист прав громадян. Ліберальні програми прагнули накласти обмеження на державну владу, що в політичній сфері знайшло відображення в ідеях «держави – нічного сторожа» і правової держави, демократії і парламентаризму. Ідея «держави – нічного сторожа» розумілася як необхідність мінімального комплексу найбільш необхідних функцій держави, насамперед охорони порядку і захисту країни від зовнішньої небезпеки. Іноді як засіб досягнення необхідного співвідношення між правами громадянина і роллю держави виступала сама структура управління через парламентську систему, або поділ повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. (класичним прикладом є державний устрій США). Однак права і воля індивіда, які захищали ліберали, не розглядалися як безмежна вольниця, а передбачали його відповідальність за свої дії перед суспільством. А. Сміт стверджував, що права потрібно використовувати таким чином,аби не порушити прав інших членів суспільства. А І. Кант висловив цю думку так: « Моя воля закінчується там, де починається воля іншої людини».

Отже, завдяки лібералізму в палітру політичних ідей увійшли ідея самоцінності індивіда і його відповідальності за свої дії; ідея приватної власності, як необхідної умови індивідуальної свободи; принципи вільного ринку, вільної конкуренції і вільного підприємництва; рівності можливостей; система поділу влади, стримувань і противаг; ідея правової держави з принципами рівності всіх громадян перед законом, терпимості і захисту прав меншин; гарантія основних прав і свобод людини (совісті, слова, зборів, створення союзів і партій), загального виборчого права.

Під впливом марксизму і соціал-демократії з`являється «неолібералізм», або «соціальний лібералізм» (на межі ХІХ – ХХ ст..) В основі соціальна справедливість, соціальна рівність, взаємодопомога і державна підтримка незаможних прошарків суспільства. Величезний вплив на утвердження нових підходів мала світова економічна криза 1929-1933 рр. У період Великої депресії американський президент Ф. Д. Рузвельт втілив ідеї «соціального лібералізму» у своїй широкомасштабній програмі, відомій під назвою «Новий курс». ЇЇ проведення в життя відіграло вирішальну роль у тому, що найбільш потерпілі від кризи США раніше інших країн вийшли з неї.

Існує течія «класичного лібералізму» яка протистоїть неолібералізму. Ідеї цього крила були сприйняті консервативними партіями розвинутих західних країн у 70-80-х рр. минулого століття. У цей же час проявився спад популярності лібералізму на політичній арені: провідні позиції займали інші політичні сили. Ідеї лібералізму вичерпалися ще наприкінці ХІХ- поч.. ХХ ст., з іншого богу активно діяли сцілл-демократичні партії і консерватори. І ті, й інші партії перетягували на свою сторону значну частину електорату, що раніше був на стороні лібералів. Прагнучи змінити свої позиції після Другої світової війни ліберальні партії почали докладати зусилля до об`єднання і консолідації своїх дій на міжнародному рівні. У квітні 1947 р. на установчому з`їзді в Оксфорді був створений Ліберальний інтернаціонал, куди нині входять 52 політичні партії країн Європи, Америки, Азії й Африки. Однак в цілому позиції цих партій, за винятком демократичної партії США, у післявоєнний період виявили тенденцію до ослаблення. Про подальшу долю лібералізму нема єдиної думки. Одні вважають, що сьогодні лібералізм узяв гору над своїм головними суперниками соціалізмом і консерватизмом. Інші – що лібералізм в ролі політичної теорії зазнав фіаско, так як сполучає теоретично несумісні погляди.

Консерватизм – (від лат.conservare – охороняти, зберігати) – кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієнтуватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і досвідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Слід розрізняти консерватизм як спосіб оцінки і поведінки і консерватизм як самостійну, подібно лібералізму і соціалізму, ідеологію. Є консерватизм повсякденний, заснований на природному прагненні більшості людей до стабільних умов існування, до збереження звичного середовища, правил, норм, інститутів. Це феномен, що належить до сфери соціальної психології, масової свідомості. Його можна розглядати як визначний спосіб мислення, умонастрою, стиль поведінки. Але частіше під консерватизмом розуміють ідеологію і тип політики, орієнтовані на захист традиційних підвалин суспільного життя. Сам термін «консерватизм» вперше був вжитий французьким письменником Р. Шатобріаном у 1818 році. Він видавав журнал «консерватор». Виникнення консерватизму пов`язують з новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією ХУІІ ст., які кинули виклик «старому порядку». Тоді ж почалося формування самого поняття «консерватизм». Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походили від революції. Наприкінці ХУІІ ст.. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Батьком-засновником сучасного консерватизму (хоч він ніколи не вживав цей термін) вважається англійський парламентарій, філософ і публіцист Е. Берк, його робота «Міркування про революцію у Франції» (1790р.). Він різко критикував французьких революційних діячів, яких називав теоретиками, метафізиками за їхню захопленість теорією й ідеями. Ця схильність привела їх до недооцінки складності державної влади. Права людини, на його думку, щонайкраще гарантуються добробутом держави, а добробут держави залежить від мудрості його правителів.

У зазначеній праці можна виділити основні для консерватизму цінності й анти цінності. Цінності: релігійні і духовні цілі політичної діяльності; культ моральності; авторитет школи, родини і церкви; культ традицій, національної культури, патріотизму; пріоритет інтересів держави перед інтересами індивіда; сильна ієрархічна держава; приватна власність; поступовість і обережність змін. Серед анти цінностей: атеїзм, матеріалістична орієнтація політики; культ розуму, космополітизм; пріоритет інтересів індивіда над інтересами держави, індивідуалізм, рівність; культ особистих прав і свобод; прихильність теоретичним моделям; культ змін, революція.

Консерватори прагнуть проводити межу між теорією і практикою, оскільки зобов`язальна теоретична ідея може бути неефективною і навіть небезпечною на практиці. Тому правитель, на їхню думку, повинен побоюватися надмірної штучності і філософствування в практичних справах держави і керуватися прецедентом та напрацюваннями минулого. Консерватори звичайно уникають петицій, прокламацій і декларацій прав, до яких схильні ліберали. Превагу вони віддають реформам, які мали запобігти революції.

Виникнувши у ХУІІІ ст., консерватизм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Перший –з кінця ХУІІІ ст. до середини ХІХ ст. – був етапом оформлення його як ідеології феодально-аристократичної реакції на Французьку революцію й ідеї Просвітництва. Головною рисою його тоді була апологія феодальних підвалин і дворянських привілеїв. Найбільш відомі ідеологи – Е. Берк, Ж де Местр, Ф. Генц, С. Колридж та ін. Другий– з сер. ХІХ ст. до початку ХХ ст. – консерватизм наповнюється буржуазним змістом. Це був синтез феодально-аристократичних і буржуазних елементів. Свій вплив мали революційні події 1848-1849 рр. Ідеолог – Х. Доносо- Кортес. На початку ХХ ст. консерватизм став однією з головних загально буржуазних ідеологій. У той час істотними факторами громадського життя були зростаючий організований робітничий рух, утвердження буржуазного реформізму, посилення правого радикалізму. Під їх впливом відбувалася внутрішня диференціація консерватизму, яка привела до виникнення декількох його типів.

Є декілька варіантів типології консерватизму. Серед сучасних дослідників поширеним є поділ на традиціоналізм, реформістський консерватизм, лібералізм, і неоконсерватизм. Загальним для всіх версій консерватизму є твердження про необхідність чіткого соціального порядку. (політика В. Британії).

При тому, що консерватизм вважається ідеологією Заходу, варто звернути увагу і на його прояви на Сході. Так, провідна політична партія Японії – Ліберально-демократична – є саме консервативною. Або інший приклад – Китайська Народна Республіка. Здійснювана комуністичною партією протягом останніх двох десятиліть модернізація країни відбувається на основі конфуціанських традицій, Саме конфуціанство є суто консервативним вченням, Воно розглядає збереження існуючого як самоціль, головну цінність, закликає до зміцнення порядку і підкреслює роль держави в цій справі. Не тільки КНР, але і ряд інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, таких як Японія, Південна Корея й інші, також досягли небаченого підйому, здійснюючи модель «конфуціанського капіталізму». Очевидно, розмови про те, що «консерватизм вмер» є передчасними.

Соціалізм – (від лат. Socialis «суспільний») – це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під «соціальним контролем»., і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізованими, у той час як в інших тільки найбільш або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких на практиці набув соціалізм, разюче відрізняються.

Слово «соціалізм» у сучасному, анти буржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття «соціалізм» з`явилося в 1832 р. в журналі «Глоб», щоб охарактеризувати вчення А. де Сен-Сімона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш раннього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цінності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в ХУІ і ХУІІ ст. Т.Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та ін.

До 1840-х років соціалізм діяв майже тільки як французький і британський рух. Незабаром він переміщується до Німеччини – країни політично розділеної і відсталої. Німецький соціалізм почався з радикальних послідовників Г. Гегеля, таких як Л. Фейєрбах, Б. Бауер, М. Гесс і К. Грюн. 1848 р. був роком найвищого піднесення соціалістичних масових рухів і позначив початок нового типу соціалістичної теорії і практики. На початку цього року К.Маркс і Ф. Енгельс написали Комуністичний маніфест. У цілому марксизм був радикальною реакцією на бурхливий розвиток капіталізму, а також запеклим критиком лібералізму. Ліберали робили акцент на позитивній стороні капіталізму, а марксисти наголошували, що в капіталізмі закладені антагоністичні, непримиренні суперечності, які мають неминуче підірвати, зруйнувати капіталістичну систему. Якщо ліберали вважали, що існуючий стан можна покращити шляхом реформ, то марксисти – тільки шляхом революції. І цю «всесвітньо-історичну місію» має виконати пролетаріат на чолі із власною політичною партією, яка спирається на марксистську ідеологію.

Форми соціалізму: поміркований соціалізм, ортодоксальний соціалізм, християнський соціалізм, цеховий соціалізм.

Соціалістичні практики ХХ ст. були настільки ж різноманітними: від декларативно комуністичних держав із суворо централізованим соціалізмом Радянського Союзу до більш децентралізованої югославської моделі, де фабричні робітники брали участь не тільки в керуванні підприємством, але й у розподілі прибутку. Некомуністичний соціалізм знайшов втілення у політиці «держави загального добробуту», яскравим прикладом якої є Швеція, Данія й інші країни, де соціалістичні партії прийшли до влади через парламент і створили систему соціальних послуг, заснованих на оподаткуванні, призначену для гарантування визначеного мінімального рівня життя для всіх.

Цей напрямок соціалізму можна охарактеризувати як демократичний і реформаторський. Інший могутній його напрямок можна назвати авторитарним і революційним. Для його позначення часто використовують термін комунізм. Головна мета комуністів – створення суспільного ладу, заснованого на загальній власності і рівному розподілі коштів. Джерела цього вчення мають дуже давнє походження. Ідея безкласового суспільства, у якому всі засоби виробництва і розподілу належать громаді в якій зникли всі сліди держави, давно заворожувала людей. Багато утопій, описаних в літературі, зокрема «Утопія» Т. Мора, певною мірою припускали спільне володіння власністю. У ХІХ ст. деякий час існували комуни, що засновувалися на подібних принципах. Комунізм набув нового значення в 1848 р. з публікацією «Маніфесту Комуністичної партії» який закликав пролетаріат до світової революції.

Заснована К. Марксом партія одержала назву комуністичної. Це слово стали вживати до назви конкретної партії, а не мети. Великий внесок у розвиток такої партії зробив В.І. Ленін. Він розумів, що робітничий клас був нездатний здійснити революцію сам по собі. На думку Леніна, було потрібне керівництво з боку партії професійних революціонерів. Ленін гостро критикував соціал-демократичні партії, які, на його думку, відкинули радикальні цілі заради спокійного очікування еволюційних досягнень. У багатьох країнах Заходу були створені партії радикального марксизму.

В 40-х роках ХХ ст. від ідей соціалізму, які пропаганду вав Радянський Союз, відійшла соціалістична Югославія, яка заявила (Й.Б. Тіто), що до соціалізму ведуть різні дороги, тому коли країна намічає комуністичну стратегію, необхідно брати до уваги місцеві умови.

У 1960-х роках відбувся розрив між СРСР і Китаєм. СРСР продовжував ставитися до комуністичних партій в інших країнах як до своїх придатків, придушуючи спроби опору, як це було в Угорщині в 1956 р. або у Чехословаччині в 1968 р.

Однак наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років світова система соціалізму, керована комуністичними партіями, зазнала краху. Програми побудови комунізму не втілилися в життя, проте ідеологія соціалізму зберігає свою привабливість для значного числа людей. Для них вона є втіленням уявлень про справжню справедливість.

Фашизм –політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922-1943 рр., у Німеччині в 1933-1945 рр., в Іспанії в 1939-1975 рр. і деяких інших країнах у різний час. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismо, що , у свою чергу, є похідним від латинського fasces – фасції (пучок різок із сокирою всередині, що були регаліями влади в Давньому Римі). Б. Муссоліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху. Італійський фашизм виріс із проблем неефективності дій уряду і економічних, які склалися в Італії після Першої світової війни. Такі умови створили політичну атмосферу сприяння авторитарних і особливо військових цінностей. Муссоліні у 1919 р. в Мілані заснував фашистський рух, першу фашистську організацію в історії « Союз боротьби». У 1922р. Муссоліні захопив владу, сформував свій уряд, заборонив усі політичні партії крім фашистських і почав керувати Італією як тоталітарною державою.

У Німеччині рух націонал-соціалістів (наці) Адольфа Гітлера виріс теж із наслідків Першої світової війни і сильнішими настроями анти ліберального націоналізму. Гітлерівська програма відрізнялася від програми Муссоліні у багатьох аспектах, зокрема набагато детальнішою програмою досягнення національної і расової могутності і безпеки. У 1933 р. фашизм прийшов до влади і почав підготовку нової великої війни.

В Іспанії «Фаланга Еспаньола» прийшла до влади після громадянської війни проти радикального республіканського режиму (липень 1936 – березень 1939) р.). Було встановлено фашистську диктатуру генерала Ф. Франко- Баамонде. Іспанські фашисти утрималися при владі головним чином завдяки нейтралітету в Другій світовій війні і запобіганню в такий спосіб поразці, що скинула фашизм у Німеччині і Італії. Франко очолював іспанську державу до 1975 р.

В усіх своїх формах фашизм характеризувався визначними ключовими рисами, Насамперед фашистська ідеологія була найбільш радикальним варіантом всебічної ревізії основних цінностей, пов`язаних з гуманістичною, раціоналістичною й оптимістичною спадщиною Просвітництва, що виникла на багато раніше фашизму й набула досить значного поширення. Ідеологи фашизму І. Тен, Е. Ренан, А. Шопенгауер, К.-Г. Юнг і інші.

Головним в ідеології фашизму є абсолютне верховенство держави, з якого випливають: підкорення індивідуальної волі уніфікованій волі народу, що виражається державою, і повна покора лідеру, звичайно харизматичному, який репрезентує собою силу держави (принцип фюрерства). Додатково шануються військові цінності, боротьба і завоювання, у той час як ліберальна демократія, раціоналізм і буржуазні цінності відкидаються. Фашизму притаманні расизм і шовінізм, переконаність у найвищий цінності нації. У зовнішній політиці це було підставою ведення активної експансії, націленої на загарбання чужих територій, поневолення інших народів, встановлення світового панування. У внутрішній політиці подібні переконання знаходили вираження у всілякому піднесенні «величі нації», у знищенні представників «нижчих народів» (євреїв, циган, слов`ян). У цілому, ідеї лібералізму були відкинуті, буржуазно-демократичні інститути знищені. Відбулася надценралізація влади в руках державного апарату, було скасовано демократичні права і свободи, заборона діяльності інших нефашистських політичних партій, встановлено жорстокий контроль над засобами масової інформації. Встановилося всевладдя державної машини, що було втіленням у життя теорії «тотальної держави».

Фашизм у Німеччині прийшов до влади під чужим прапором, маскуючи свою справжню сутність, спекулюючи на популярності ідей соціалізму в масах – партію називали «націонал-соціалістичною». Широко використовуючи масовий терор і поліцейський репресивний контроль, наці спиралися на соціальну демагогію, поширюючи її через засоби масової інформації і пропаганди. Серед інших ідей проводилася ідея класової гармонії – теорія «народного співробітництва», і теорія «корпоративності.

Нерідко говорять про подібність комунізму і фашизму. Дійсно, у них були схожі риси: спільний ворог в особі демократії, до влади вони прийшли за подібних історичних умов, спиралися на волюнтаризм (воля, як найвищий принцип буття), і віра в мобілізуючу силу міфів. Однак комуністична революція була економічною і соціальною, вона зламувала основи попереднього суспільства. Фашизм зробив зміни, зіставні з революцією, хоч ця революція була політичною, культурною, моральною, однак вона не торкалася основ економічного капіталістичного ладу.

На Нюрнберзькому процесі (20 листопада 1945 р. – 1 жовтня 1946 р.) Міжнародний військовий трибунал визнав злочинними за сутністю , функціями і цілями націонал-соціалістичні ідеологію й організації, створені гітлерівським режимом для забезпечення своєї діяльності (НСДАП, СС, СД, гестапо та ін.). Однак у Європі донині виникають і діють чисельні неонацистські і расистські угрупування, рухи і партії. Неонацисти активно беруть участь у місцевих, регіональних і загальнодержавних виборах, користуючись значною підтримкою. Це свідчить про те, що на межі ХХ-ХХІ ст.. спостерігається зростання популярності право радикальних настроїв у Старому Світі, особливо в таких країнах як Німеччина, Франція, Австрія, Данія, Норвегія, Голландія та інших. На президентських виборах у 2002 р. у Франції в другий тур вийшов лідер партії «Об`єднання на підтримку республіки» Ж. Шерак і лідер Національного Фронту Франції Ж.-М. Ле Пен, якого відкрито називають французьким фашистом. У Німеччині на виборах у 2004 р. неонацисти з Націонал-демократичної партії і Національної народної партії Німеччини домоглися значних результатів відразу в декількох землях.

Неонацисти нині відрізняються від фашистів часів Гітлера і Муссоліні. Вони у своїй більшості відмовилися від прийняття націонал-соціалістичної ідеології в її первозданному вигляді, нацистська символіка і атрибутика не використовуються.

3. Ідеологічні течії постіндустріального суспільства

Історичні події 1960-1970-х рр.. призвели до феномену, що одержав назву «кінець ідеологій», виразно виявилась глибока ідейна криза. Коло її причинобіймає величезну кількість різнопланових явищ і змін. На той час у політиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість.. Ознаки кризи були у комуністичному русі. Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній екології. Зростали націоналістичні рухи.. Жодна ідеологічна система не могла адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього. В той час важливого значення набуває активність молоді, особливо студентської. «Червона весна» 1968 р., коли в багатьох європейських державах відбулися масові студентські зворушення і бої з поліцією під революційними гаслами.

Наприкінці ХХ ст. більшість із тих ідеологій, які раніше претендували на універсальне пояснення соціально-політичних реалій світу, на прогнози найбільш важливих цілей розвитку світового співтовариства і шляхів їх досягнення, були або спростовані, або забуті через невідповідність сучасній дійсності. Адже відбулися докорінний злам соціально-класових структур більшості країн, розмивання не тільки чітких параметрів груп, прошарків класів – носіїв нещодавніх ідей та ідеологій, але й меж між ними. Аморфність і невизначеність соціальної бази зумовили занепад, перетворення на неадекватні ідейних конструкцій й ідеологічних догматів, які раніше були чітко визначені і претендували на абсолютну істину. Закінчення «холодної війни» привели і до закінчення надзвичайно конфліктного протистояння найбільших світових держав і систем з їхніми ідейними та ідеологічними орієнтирами і настановами, спрямованими на досягнення світового лідерства. Відбулася зміна біполярного світо устрою на багатополюсну систему міжнародних відносин, що додало невизначеності й ускладнень. Разом із тим зростає необхідність у визначені основ світової стабільності. Універсальний характер демократичних, за західними моделями, перетворень у країнах колишньої соціалістичної співдружності дав змогу їх більшості порівняно швидко увійти до систем зв`язків і структур Заходу. Певний вплив здійснюють соціал-демократичні, як за формою так і за суттю, перетворення у цілій низці держав Заходу. – від Швеції до США, які знижують рівень соціальної напруги, а також міру групової і класової конфліктності в них. Світом поширюється культурний і значною мірою ідейний неокосмополітизм (Космополітизм – громадянин світу, ідеологія так званого світового громадянства, яка може виявлятися у різних ідейних і політичних орієнтаціях – від взаємодії і зближення народів і держав до нігілістичного ставлення до національних культур і традицій), який оцінюється як свідчення незаперечних переваг різноманітності культур і ідеологій.(звідси «нео»). Єдність і суперництво можливостей інтеграційної подібності і етнокультурного розмаїття також ускладнюють питання ідеологічної сфери. Глобалізаційні та інформаційні процеси якісно змінюють характер національно-культурної конфліктності між державами. Неабияке значення має релігійний ренесанс, адже релігія це теж ідеологія.

Можна сказати, що першопричини виникнення ідеологій принципово змінилися. Проте сама конфліктність як найважливіша передумова зародження нових політичних ідей і формування ідеологій не зникла, а стала іншою. Говорячи про нові явища ідейного й ідеологічного плану, які характеризують настання постіндустріального суспільства, серед величезної кількості його ідей та ідеологічних конструкцій варто виокремити деякі найбільш масштабні новації останніх десятиліть. На першому місті серед факторів, які мають особливе значення нині, стоїть фактор ідентичності і концепт ідентифікації. Вони стали основою методології нових підходів до аналізу дійсності. Сьогодні часто вони перетворюються на мірило пояснень ледь не всіх суспільно-політичних процесів. Зрозуміло, що значною мірою таке становище зумовлено розвитком глобалізації. Одним з її аспектів є посилення ідеології глобалізму (інтеграціонізму). З одного боку, зазначена ідеологія віддзеркалює чимало сучасних трансформацій. З іншого, натрапляє на сильний опір від антиглобалізму, а також тих сил, які стурбовані своєю національно-культурної і релігійної ідентичності. Серед останніх найбільшу активність виявляють прибічники ідеології pax-ісламізму, тобто світу, керованого ісламом. Деякі з них вважають доречним у досягненні мети будь-які засоби, зокрема терористичні. Політологи вказують на значний вплив явищ, які випливають з постіндустріалізму, зокрема, послаблення інтересу до політики й ідеологій. На суспільну свідомість постіндустріальних країн також впливають певні ідейні та ідеологічні концепти. Відродження релігій, як традиційних, так і не традиційних, знаходить чимало послідовників. Криза довкілля зумовлює збільшення кількості послідовників екологізму та ідеології «зелених». На зміну ідеології класового протистояння приходить неокорпоративізм і т.н. Слід підкреслити, що жоден із згаданих напрямків не прив`язаний до того чи іншого державного або соціально-класового утворення, як це було раніше. Ідеології постіндустріальної доби є надкласовими і наднаціональними. Вони не створені на вимогу певного соціального замовника, а покликані до життя тенденціями сучасного світу, його прагненням до самоусвідомлення.