Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Становлення та розвиток педагогіки

Виникнення педагогіки зумовлене потребою су­спільства в ефективній підготовці підростаючого покоління до життя. У своєму розвитку вона подолала такі стадії: народна педагогіка, духовна педагогіка, світська педагогіка.

Народна педагогіка.Термін «народна педагогіка» упер­ше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Народна педагогікагалузь педагогіки, що охоплює накопиче­ний віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Якщо народна педагогіка охоплює емпіричні педа­гогічні знання без вказівки на їх походження, то етнопедагогіка пов'язана з конкретною етнічною належні­стю педагогічних традицій. Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підроста­ючого покоління. Етнопедагогіка досліджує можливо­сті й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей певного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи поєднання народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою; аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визна­чає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка є складовою народознавства й водно­час — педагогіки народознавства.

Народознавство — у вузькому значенні (етнографія)с наукою про походження й розселення народу, його куль­туру, побут, традиції, звичаї, обряди; у широкому значен­ні — сукупністю сучасних наук про певний народ, його культуру, історію, духовність.

Педагогіка народознавстванапрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно історичних надбань минулих поколінь: традицій, звичаїв, обрядні свого народу.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є родинна педагогіка, педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Родинна педагогікаскладова народної педагогіки, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любо­ві до матері і батька, бабусі і дідуся, поваги до пам'яті померлих.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія (гр. йеопіоз належне, потрібне, необхідне) народні знання про виховні обов'язки батьків пе­ред дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихован­цями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці на­родного календаря, який попри певні універсальні особ­ливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря складова народної педаго­гіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучен­ня їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного вихо­вання, зокрема формування патріотичних рис, має педаго­гіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — за­хисника вітчизни. У контексті педагогіки українського роду нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогікапедагогіка українського народу, спрямо­вана на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яс­краво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогі­ки стався з набуттям Україною державної незалежності.

Духовна педагогіка. Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква мо­нополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до І піч) часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елементом теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початко­вих школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні й навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зро­били християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274).

Питанням релігійного виховання великого значення надавав чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592— 1670). Він писав, що людина в цьому світі має три за­вдання: бути розумною, володарювати над іншими ство­ріннями на землі, бути образом Божим. Відповідно інди­від повинен розвинути в собі три якості: освіченість, моральність, релігійність.

К. Ушинський також наголошував на зв'язку духов­ної і світської педагогіки, релігійного і світського вихо­вання. За його словами, є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи, — це ідеал, що подає християнство. Воно дає життя і вказує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для ви­ховання кожного християнського народу джерелом світ­ла й істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогнен­ний стовп у пустелі, попереду людини і народів, за ним повинен прямувати розвиток кожної народності і будь-яке істинне виховання, що йде разом з народністю.

Повернення до основ релігії є важливою гранню соці­ального життя в Україні на рубежі XX—XXI століть. Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну ду­мку виявляється в акценті на етичні орієнтації, що базу­ються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїстичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистості, вихованні моральних чеснот.

Світська педагогіка.Своїм корінням вона сягає педагогічних пошуків давнього світу. У Давніх Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркування щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від по­літичних завдань держави. Джерелом пізнання він визна­вав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з пе­дагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набу­ли значного поширення гуманістичні ідеї, їх пропагува­ли видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540) в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебіч­ного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок Я.-А. Коменського. У своїй головній книзі «Велика дида­ктика», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні кате­горії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як проце­си, що відбуваються відповідно до законів природи й належать від особливостей дитини. У численних його пра­цях окреслено всі найважливіші питання педагогічної на­уки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. запропоновані Я.-А. Коменським принципи, методи, фор­ми навчання стали підґрунтям багатьох педагогічних те­орій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Джон Локк у своїй праці «Думки про виховання» основну увагу приділяє проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєднуються високоосвіченість із діловими якостями, тве­рді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Французькі матеріалісти й просвітники XVIII ст. Дені ПІдро (1713—1784), Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771), І Поль-Анрі Гольбах (1723—1789), Жан-Жак Руссо (1712— І778) єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини вважали чуттєвий досвід, обстоювали ідею природовідповідності у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітників розви­нув видатний швейцарський педагог Йоган-Генріх Песта­лоцці (1746—1827). Головне завдання виховання він та­кож убачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи, теоретично обґрунтував доцільність по­єднання праці та навчання. Пропагуючи принципи наоч­ності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталоцці створив методику елементарного навчання.

Значний внесок у розвиток світської педагогіки зро­бив німецький педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776— 1841). Йому належать ідеї чотириступеневої структури уроку, поєднання навчання з вихованням. Для втілення у життя своїх ідей Гербарт створив систему вправ, спрямо­ваних на розвиток дитини.

Знаний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866) виступав проти авторитар­ного виховання, обстоював усебічний гармонійний розви­ток людини, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні її навчанні.

Світська педагогічна думка в Україні.Перші па­м'ятки української світської педагогічної літератури з'явилися в часи Київської Русі. Це «Палеї», «Златоусть», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін. «Ізбор­ник Святослава» (1076), наприклад, містить поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книзі, що означає кожне слово, перечи­тувати окремі її розділи і т. ін.

У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» (1096) відомий державний діяч висловлював переконаність у не­обхідності виховання у дітей любові до Батьківщини, праці, милосердного ставлення до дітей-сиріт і жінок-удів, розвитку поваги до навчання, прагнення до освіти.

Загалом, у Київській Русі педагогічна система пе­редбачала виховання любові до рідної землі, гуманності ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпи мості та релігійності.

Однією з найдавніших пам'яток педагогічної думки XV—XVII ст. є «Домострой». Ґрунтувався він на принципах народної педагогіки, у якій суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, вихованням почуття громадянського обов'язку. Поряд із настановами виховувати у дітей мужність, працьовитість, бережливість тощо у «Домострої» йшлося про доцільність фізичних покарань. Утім, попри численні згадки про такі методи в багатьох творах, фізичні покарання не мали великого поширення в українських школах, на від­міну від західноєвропейських.

У XVI—XVII ст. передові педагогічні думки втілю­ються у діяльності українських братств. Основою навча­льно-виховного процесу в них були православні цінності та патріотизм, що стало противагою тодішній освітній по­літиці польської шляхти та католицької церкви, яка спрямовувалася на національне і соціальне поневолення українського народу.

Великий вплив на розвиток національної світської педагогіки мали ідеї видатного українського філософа, письменника і педагога Григорія Сковороди (1722 — І 790). На його думку, світ і людина мають духовну ос­нову. Усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму. Тому освіта й виховання мають допомогти пізнати себе, бо тільки завдяки цьому можна стати щасливим, служити людям і Вітчизні. Філософ був переконаний, що у кожній людині може виявляти­ся як «добра», так і «зла» воля. У суспільстві ж головне — гармонія частин. Метою вихо­вання є такі риси, як природність, суверенність і внутрі­шня свобода людини. А найкраща форма виховання — особистий приклад.

Новими ідеями збагатили вітчизняну світську педагогіку видатні мислителі й письменники XIX ст. — Іван Котляревський (1769—1838), Тарас Шевченко (1814— І861) та ін. Гостро критикуючи просвітницьку політику у царської Росії, вони обстоювали ідеї виховання всебічно розвиненої людини (з багатогранними знаннями і високими моральними якостями), трудівника, патріота, борця за свободу народу. Т. Шевченко уклав підручник для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», який так і не було допущено в українські школи.

Особливе місце в розвитку педагогічної теорії належить видатному вітчизняному вченому Костянтину Ушинському. Його педагогічні погляди викладено в праці «Людина як предмет виховання» і втілено у підручниках «Рі­дне слово» і «Дитячий світ», за якими навчалося не одне покоління дітей.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і прак­тичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко (1888— 1939). Він розробив і реалізував на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівницт­ва ним, методику трудового виховання, виховання свідо­мої дисципліни. Педагогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності виховних установ, якими він керував, у його книгах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», бага­тьох наукових і публіцистичних працях.

Розвитку педагогічної науки сприяла діяльність відо­мого педагога Василя Сухомлинського (1918—1970), який протягом чверті століття керував школою в с. Павлиш на Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї та школи в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора.

В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він усебіч­но обґрунтував таку важливу мету тогочасної українсь­кої національної школи, як формування виховного ідеалу. Цінним є і його підручник для педагогів «Загальні методи навчання», в якому детально проаналізовано філо­софсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності дітей, принципи і методи навчання, шляхи активізації пізнавальних зусиль учнів у процесі використання різних методів навчання. «Головна заслуга цього педаго­га, — на думку Анатолія Погрібного, — полягає у ство­ренні національної педагогіки, яка відповідає ментальної ті, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

Звільнившись від партійної опіки, марксистсько-ленінської ідеології, утисків тоталітарного режиму, нині українська національна педагогіка відроджується ми принципах демократії та гуманізму. В ній окреслились нові напрями:

— педагогіка співробітництва — передбачає спільну діяльність учителя й учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання;

— особистісно орієнтована педагогіка — покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життє­вих цілей особистості школяра;

— педагогіка життєтворчості — проголошує необхід­ність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів;

— педагогіка толерантності — спирається на такий важливий у спілкуванні принцип, як терпимість до чу­жих думок і вірувань.

Бурхливий розвиток людської цивілізації супрово­джується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери. Це потребує поси­леної уваги вітчизняної педагогіки до зарубіжної педа­гогічної теорії і практики, використання їх у вирішенні подібних проблем в умовах нашого суспільства, опти­мального поєднання цього зарубіжного досвіду з на­ціональними педагогічними традиціями і новаторством.

Джерела педагогіки.

Основними джерелами, що зба­гачують педагогічну теорію і практику, є:

Народна педагогіка, що відображає народну мудрість і досвід виховання в усній народній творчості: прислів’ях, приказках, піснях, казках, обрядах, звичаях, іграх, за­гадках, міфах та ін. Вона містить повчання і судження з різних питань виховання і навчання, з налагодження добрих стосунків між людьми тощо.

Педагогічні ідеї і теорії прогресивних педагогів минулого.

Сучасні педагогічні дослідження, які збагачують пе­дагогічну думку новими ідеями.

Передовий педагогічний досвід, різнобічне вивчення та узагальнення якого дає змогу визначити певні наукові факти, закономірності, що живлять нові теорії, концепцій, прогнози. Здобуті в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стають джерелом розвитку педа­гогічних наук.

Будучи загальноцивілізаційним феноменом, педагогі­ка у своєму розвитку використовує надбання різних наук, передусім гуманітарних, її різноманітні системи інколи містять нетрадиційні знання.

Аспекти педагогіки. У процесі розвитку педагогіки структурно виокремилися три її аспекти. По-перше, вона є наукою, яка має свої об'єкт, предмет, принципи, закономір­ності. По-друге, це практика, яка допомагає вирішувати складні педагогічні проблеми, що виникають у навчально-виховному процесі. По-третє, педагогіка є мистецтвом, що вимагає творчого натхнення вчителя для досягнення май­стерності педагогічного впливу.

У живому педагогічному процесі ці аспекти педагогіки поєднуються. Розкриваючи об'єктивні закономірності ви­ховання і навчання, педагогіка показує шляхи практичного застосування теоретичних тверджень, виступаючи таким чином як прикладна наука. Справжня майстерність педа­гога, високе мистецтво завжди ґрунтуються на наукових знаннях. У свою чергу, узагальнення досвіду майстерності і мистецтва передових учителів дає змогу педагогічній нау­ці формулювати правила виховання і навчання.

Напрями сучасної зарубіжної педагогіки. Сучасна за­рубіжна педагогіка охоплює різноманітні течії, які уза­гальнено можна звести до філософського, психолого-педагогічного, соціального напрямів.

Філософський напрям. Утворюють його течії педаго­гіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзис­тенціалізму, неотомізму та ін.

Філософія неопозитивізму, яка претендує на роль загальнометодологічної основи сучасної науки, оснащує педагогічну теорію гносеологічними установками і мето­дологією наукового пізнання. У межах філософії неопо­зитивізму було уточнено й систематизовано логічні прин­ципи і методичні основи наукового дослідження, що дає змогу застосовувати математичні методи дослідження в педагогіці. Однак педагоги-неопозитивісти піддають сум­ніву наявність у процесах навчання і виховання об'єк­тивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних тео­ретичних проблем вважають «безплідними інтелектуаль­ними спекуляціями» кабінетних теоретиків. Важливим принципом неопозитивістської педагогіки є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами.

Учені-педагоги, які послуговуються методологією фі­лософи екзистенціалізму, виходять із того, що жодних загальнолюдських якостей, ніякої «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, її індивідуальному бутті й свідомості. На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини майже не доступна для педагогічних впливів. А тому ефективним у формуванні особистості є лише самовиховання. Вони вважають, що дитина має право на свобо­ду вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибраним. І найважливішим для людини є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла школа, а вміння «слухати внутрішні імпульси», «пізнавати саму себе».

Представники педагогіки неотомізму пропагують Ідею головної ролі церкви в організації шкільної справи. Так, французький філософ Жак Марітен (1882—1973) вважав, що формування в громадянина моральної свідо­мості неможливе без релігійного виховання, адже релігія є основою моралі.

Психолого-педагогічний напрям. Його репрезентує експериментальна педагогіка, її представники — ні­мецькі педагоги Вільгельм Лай (нар. 1926), Ернст Мейман (1862—1915) та ін. — запропонували спиратися переваж­но на експериментальні методи дослідження. Це дало змо­гу по-новому подивитися на проблему співвідношення педагогічної теорії та практики; розширити зв'язки педа­гогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціоло­гією; перенести акцент з особистісних на соціально-економічні чинники виховання і навчання дитини.

Соціальний напрям.До цього напряму належить пе­дагогіка ноосфери, або нового мислення (французькі філо­софи П'єр Тейяр де Шарден (1881—1955) та Андре Леруа-Гуран (нар. 1911), російський учений-енциклопедист Володимир Вернадський (1863—1945)). Головними завданнями педагогіки ноосфери є:

— гуманістичне виховання, що передбачає формуван­ня загальнолюдських цінностей на основі національних;

— екологічне та економічне виховання як підготовка до екологічного та економічного виживання;

— розвиток творчих здібностей кожної людини відповідно до її потенційних можливостей;

— виховання у процесі ознайомлення з шедеврами світової культури;

— інтенсивне вивчення іноземних мов з метою вільного спілкування у світовому масштабі;

— комп'ютеризація освіти.

Ознайомлення з теоретичними доробками зарубіжних педагогів і з практикою організації навчально-виховного процесу в інших країнах дає змогу виявити прогресивні здобутки в зарубіжному досвіді, творчо використовувати у навчально-виховній практиці національної школи.


Читайте також:

  1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  3. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  4. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  6. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
  7. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  8. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
  9. Бурхливий розвиток емпіричної соціології
  10. Вiковi особливостi волi. Розвиток i формування волi
  11. Вал має 5 опорних шийок, зовнішні діаметри яких послідовно збільшуються для полегшення встановлення вала в головку.
  12. Валютна система та її розвиток




Переглядів: 1038

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Завдання педагогіки. | Галузі педагогіки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.043 сек.