• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Фінансові форми макроекономічного регулювання

Фінанси — це грошові фонди, які відображають функціонування підприємств і здійснення державою своїх функцій.

Держава через фінансову систему і економічну фіскальну {лат. fiscus — державна скарбниця) політику впливає на співвідношення попиту і пропозиції, обсяг національного продукту, рівень зайнятості, матеріальний добробут населення, рівень ефективності і стабільності економіки.

Потрібно зазначити, що мобілізацію фінансових ресурсів державою і їх розподіл одні автори називають фіскальною економічною політикою, а інші — фінансовою.

У фінансовому (фіскальному) економічному регулюванні виділяють дві сторони:

— податкову і бюджетну політику. Податки і бюджет (державні фінанси) — інструменти державного регулювання, яке називають фінансово-бюджетним регулюванням.

Фінанси — це система економічних відносин з формування і використання фондів грошових засобів на основі перерозподілу національного продукту і національного доходу.

Функції фінансів більш повно виявляється у виконуваних ними функціях: розподільчій, регулюючій і контролюючій.

Розподільча функція полягає в активній ролі фінансів у розподілі і перерозподілі ВВП і національного доходу, через фінанси держава контролює виробництво, розподіл і обіг національного продукту.

Взаємозв'язок сфер і ланок фінансових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються фонди фінансових ресурсів, складає фінансову систему країни.

Фінансова система— це сукупність форм і методів утворення, розподілу і використання фондів грошових ресурсів держави і суб'єктів господарювання: фірм і домашніх господарств.

Фінансова система включає такі елементи:

— фінанси фірм і організацій;

— державні фінанси;

— фінанси страхування (соціальне, індивідуальне і майнове);

— фінанси системи кредитування (грошові ресурси кредитних установ);

— фінанси домашніх господарств.

Фінанси домашніх господарств — це грошові фонди, що формуються з доходів домашніх господарств. За допомогою фінансів підприємств (фірм) створюється національний продукт, який є джерелом фінансових ресурсів населения і держави. Проте основна роль в регулюванні економіки належить фінансам держави — сукупності грошових засобів, зосереджених у руках держави і приз-начених для забезпечення властивих їм функцій.

Державні фінанси зосереджуються у бюджеті держави і бюджетах місцевих органів впади.

Державний бюджет— це фінансовий план доходів і витрат держави на рік, який складається міністерством фінансів. Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди має дві частини: доходна частина — показує джерела і величину доходів держави; витратна частина — бюджетні видатки та їх обсяги.

Вплив на фінанси здійснюється через фінансову політику.

Фінансова політика — це сукупність державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою її функцій.

Фінансове регулювання полягає у використанні доходів і витрат бюджету як важелів впливу на економіку.

Серед доходів бюджетунайважливішу роль відіграють податки з фірм і домашніх господарств (податки становлять більше як 90 % надходжень державного бюджету і 70 % місцевих бюджетів), а також митні збори, державна казна, проценті платежі державі. У фінансовому регулюванні особливу роль відіграють прямі податки (прямі відрахування від доходу).

Податки — обов'язкові платежі, які примусово вилучаються державою у підприємств, установ і населения. Оподаткування і збір податків — форма економічного забезпечення функціонування держави, її органів, виконання нею визначених функцій.

Сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів у бюджети різних рівнів і внесків у державні цільові фонди, які стягуються у встановленому порядку, становлять податкову систему.Головне призначення податкової системи— забезпечення надходжень коштів у бюджети відповідних рівнів і державні цільові фонди.

Податки характеризуются такими основними ознаками: обов'язковістю, відсутністю соціальної компенсації (вони збираються безоплатно), збором на основі податкового законодавства, всезагальністю (податки сплачують усі без винятку, починаючи із визначеної суми доходу).

Окрім цього формування податкової системи у цілому повинно визначатися також принципами економічної доцільності, соціальної справедливости поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян.

Податки поділяються на два види:

— прямі (прямі вилучення з доходів — прибутковий і подоход-ний податки, а також майновий податок, відрахування у соціальні фонди — пенсійний, допомоги по безробіттю, митні збори);

— непрямі (державні надбавки до ціни — акцизи, податок на додаткову вартість).

Податки виконують дві основних функції:

— фіскальна — головна, вона полягає у поповненні державного бюджету за рахунок податків;

— розподільча функція тісно пов'язана з фіскальною і полягає у тому, що через збір податків держава перерозподіляє доходи в економіці.

Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, одержує змогу стимулювати або обмежувати розвиток тих чи інших галузей, підприємств чи фірм.

Регулюючий вплив на економіку здійснюється передусім через податкові ставки. При обґрунтуванні податкової політики необхідно чітко визначити межі оподаткування. Основним принципом при визначенні цих меж є спроможність підприємств, організацій і населения здійснювати податкові платежі і зберігати можливості для поліпшення свого становища.

Здійснюючи податкову (фіскальну) політику, держава впливає на збільшення чи зменшення обсягу національного продукту шляхом маніпулювання податковими ставками і здійснення державних витрат. Теоретичним обґрунтуванням фіскальної політики стали розрахунки американського економіста А. Лаффера, який довів, що результатом зниження податків стає наступне економічне зростання і збільшення державних фінансових доходів ( «Крива Лаффера»).

Ставка прямого оподаткування є основним регулятором економіки. Доведено, що найвищими темпами розвивається економіка при мінімальному оподаткуванні прибутку. Водночас варто враховувати, що низька податкова ставка (менше 10-12 %) веде до утворення грошових заощаджень, що уникають інвестицій. Тому при встановленні податкових ставок потрібно враховувати такі обставини:

— надмірний податковий тиск (максимальна ставка прибутко-вого податку понад 45 %) на підприємства спотворює структуру цін і веде до згортання виробництва;

— помірні податкові ставки сприяють посиленню ділової активності, економічному зростанню, що обертається зростанням дохо-дів домашніх господарств, фірм, держави і нації в цілому.

Одна з найголовніших вимог до податків — їх стабільність протягом тривалого періоду (не менше п'яти років). Тільки за таких умов підприємства мають змогу прогнозувати доходи і витрати на перспективу, а стабільність податкової системи дозволяє також правильно прогнозувати і планувати доходи і видатки державного бюджету.

Таким чином, важливою передумовою сталого економічного зростання є правильна фіскальна політика і фінансове регулювання. Перешкодою для економічного розвитку України стала недосконала податкова система.

Становления податкової системи в Україні розпочалося в 1991—1992 роках. У цей період були прийняті основні закони, що регулюють процеси оподаткування: Закон України «Про систему оподаткування» (05.07.1991); Закон України «Про прибутковий по-даток з громадян України та осіб без громадянства» (05.07.1991); Закон України «Про державне мито» (18.12.1991); Закон України «Про податок на додану вартість (20.12.1991); «Митний кодекс України» (12.12.1991); Декрет Кабінету Міністрів України «Про податок на додану вартість» (26.12.1992); Закон України «Про ак-цизний збір» (18.12.1991); Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» (28.12.1994) тощо.

У 1997 році Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесения змін до Закону України «Про систему оподаткування». У ньому було визначено 19 видів загальнодержавних податків і зборів, 2 місцеві податки і 14 місцевих зборів.

Основними видами прямого оподаткування юридичних осіб в Україні є податок з прибутку підприємств, а також внески до Пенсійного фонду та до Фонду соціального страхування. Для фізичних осіб серед прямих податків найважливішим є прибутковий податок з громадян. Непрямі податки у нашій країні представлені акцизними та митними тарифами.

Існування впродовж тривалого часу недосконалої податкової системи в Україні породило ряд негативних наслідків і проблем, серед них найбільш суттєвою стала проблема податкових неплате-жів, з якою зіштовхнувся уряд України. Неплатежі до бюджету на-були масового характеру. Це призвело до недостатнього фінансування суспільного сектора господарства, порушення конкуренції, відпливу капіталів за кордон та інших негативних наслідків. Тому удосконалення податкової системи України повинно іти у напрям-ку зниження податкового тягаря. Певні кроки у цьому плані вже зроблені. Так, з 1 січня 2004 року ставки оподаткування прибутку підприємств які оподатковуються на загальних підставах, знижені з 30 до 25 % (до 1997 року цей показник складав 75 %) можна розцінювати як позитивний фактор. Поряд з цим потрібно ретельно налаштовувати податкове законодавство на потреби забезпечення його транспарентності {англ. transparent — прозорий, зрозумілий, очевидный) і відвернення податкової дискримінації, підвищувати ймовірність виявлення фактів ухилення від сплати податків, вдосконалювати демократичні інститути, активізувати боротьбу з корупцією, усунути ганебні явища, коли політики та чиновники вкупі з олігархами, зловживаючи владою в особистих корисливих інтересах, прикривають існування різноманітних посередницьких структур, порушують правила чесної ринкової конкуренції, домагаю-чись податкових пільг і різного роду преферещій «своїм» підприємствам, територіям, галузям.

Витрати бюджету(державні видатки на соціальні программ, оборону, утримання апарату державного управління, державні інвестиції тощо) також використовуються для економічного регулювання. Державні витрати можуть значно переважати над доходами, що створює бюджетний дефіцит і веде до зростання внутрішнього державного боргу.

Державный борг— це сума державної позики, нагромадженої за увесь час існування країни. Державний борг може бути внутрішнім (заборгованість комерційним банкам і населению своєї країни) чи зовнішнім (заборгованість міжнародним банкам). Тому виникає необхідність управління державним боргом, що є одним з напрямів фінансово-бюджетного регулювання.

Управління державним боргом — це комплекс заходів уряду з погашения і регулювання суми державної позики, а також із залучення позики нових кредиторів.

Погашения державного боргу відбувається або з бюджету, або шляхом рефінансування — емісії нових цінних паперів, щоб розрахуватися із власниками старих. Інший шлях покриття бюджетного дефіциту — емісія незабезпечених кредитних грошей, що веде до стрімкого росту інфляції.

Дефіцит державного бюджету виникає за рахунок надмірних витрат на військові цілі, роздутий апарат чиновників, державних закупівель (насамперед військової техніки і озброєння) за завищеними цінами тощо. Хронічний дефіцит бюджету веде до зростання державного боргу, інфляції. Це свідчить про те, що можливості держави перерозподілити національний дохід через свій бюджет має межі. Сьогодні економічна політика провідних ринкових країн спрямована на досягнення бездефіцитного бюджету і зменшення державного внутрішнього боргу.

В Україні у 1991 році дефіцит бюджету становив 12 % ВВП, у 1996 — до 6 % ВВП, а з урахуванням невиплаченої заробітної плати та інших статей — майже 20 % ВВП. У наступні роки він був знижений, у 2000 році становив 0,7 %, проте існував прихований дефіцит у формі заборгованості із зарплати.

Дефіцити бюджету покриваються за рахунок державних позик і грошової емісії. Так, в Україні бюджетний дефіцит у 1991—1994 роках покривався за рахунок емісії грошей, що призвело до гіперінфляції. У наступні роки таке покриття здійснювалося із зовнішніх джерел та за рахунок випуску цінних паперів. За рахунок зовнішнього фінансування в Україні у 1998 році покривалося понад 26 % бюджетного дефіциту, за рахунок державних облігацій — майже 74 %, за участю НБУ — менше 1 %. В 1995 році дані відповідно становили 20, 7 і 73 % .

Залежно від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною і недискреційною (автоматичною).

Дискреційна фіскальна політика — це маневрування податками і державними витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва, контроль за рівнем зайнятості і темпів інфля-ції. Вона вимагає постійного суб’єктивного впливу держави.

Недискреційна {автоматична) фіскальна політика пов'язана з автоматичною дією економічних регуляторів, які «вмонтовуються» в економічну систему і не вимагають додаткових політичних заходів. Таким економічним стабілізатором є податкова ставка, яка автоматично змінюється пропорційно обсягу національного доходу. Автоматичні стабілізатори — це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВНП на зміну сукупного попиту. Вони включаються автоматично і не потребують суб'єктивних дій.

Державний борг і бюджетний дефіцит впливають на економіку неоднаково в різних періодах економічного розвитку.

У короткостроковому періоді (до трьох років) урядові видатки можуть витіснити приватні інвестиції і стимулювати ділову актив-теть. Так, урядові витрати на реалізацію великих проектів (будів-ництво доріг, ліній електропередач, газопроводів тощо) збільшують ВНП, призводять до інфляції, зростання процентних ставок, а зме-ншення кредиту сприяє витісненню інвестицій. 3 іншого боку, зростання ВНП сприяє збільшенню приватних інвестицій, адже фірми потребують більше машин і обладнання, повніше використовують стан устаткування.

У довгостроковому періоді (понад три роки) державний борг уповільнює зростання потенційного обсягу виробництва у зв'язку із необхідністю додаткового оподаткування для обслуговування державного боргу.

Держава може виконувати свої функції впливу на економіку:

— прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення)

— непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики).

Якщо раніше (ще в середині XX ст.) державне регулювання економіки знаходилося у тіні фінансового регулювання, то в сучасний період воно стало однією з провідних форм державного впливу на ринкову економіку. Основна його мета — допомогти економіці у досягненні повної зайнятості і подолання інфляції. На відміну від фінансового, цей вид регулювання є антиінфляційним.

Грошово-кредитне регулювання пов'язане з монетарною політикою держави.

Монетарна політика — система заходів держави з використанням грошових і кредитних важелів з метою економічного регулювання. Монетарна політика полягає у зміні пропозиції грошей в економіці, тобто впливі на грошову масу.

Грошові і кредитні методи регулювання діють у комплексі, тому що, з одного боку, — сучасна грошова система є системою кредитних грошей, а з іншого — пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Усі способи грошово-кредитного регулювання мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

Ця рівновага фіксується рівнянням обміну, відомим ще як рівняння Фішера:

MV = PQ,

де М — пропозиція грошей; V — швидкість їх обігу; Р — загальний рівень цін; Q — пропозиція товарів.

Регулювання грошової маси здійснюється центральним емісійним банком країни такими методами:

— операції на відкритому ринку;

— встановлення облікової процентної ставки;

— зміна обов'язкових резервних вимог.

Важливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що доповнює операції на відкритому ринку. Облікова процентна ставка центрального банку пов'язана із обліком веселів при кредитуванні комерційних банків. 3 моменту появи центральних банків з'являється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Центральний банк стає кредитором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція центрального банку отримала назву обліку (дисконту) векселів. Кредит при цьому надається за встановленою обліковою процентном) ставкою.

За умов підвищення облікової ставки проценту обсяги кредиту-вання комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними банками) стає дорожчим. При зниженні облікової процентної ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. Таким чином, ко-ристуючись важелем процентної ставки обліку векселів, держава може активно впливати на загальну інвестиційну ситуацію в країні.

Особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов 'язкового резервного покриття. Для сучасної кредитної системи розвинутих країн звичайною практикою стало утримання центральним банком частини резервів усіх інших кредитних установ. Це означає, що комерційному банку законодавчо заборонено використовувати усі 100 % депозитованих клієнтами грошових коштів. Якщо, наприклад, ставка обов'язкових резервів дорівнює 12 %, то 88 грошових одиниць на кожну сотню депозиту банк мае право використати для позики своїм клієнтам, а 12 грошових одиниць — зобов'язаний утримувати на безпроцентній основі у центральному банку. Практика резервування є необхідною формою підтримання ліквідності та страхування усієї кредитної системи від банкрутства. Якби на початку 30-х років XX ст. індустріальні держави мали відлагоджену систему банківського резервування, щоб послабити обвальний циклічний спад виробництва у роки «Великої депресії», то уся історія людства отримала б шанс розвиватися далі у іншому руслі.

Для комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є очевидною втратою, адже це зменшує частку тих коштів, які банк міг би використати з прибутком. Але, з іншого боку, утримання низької резервно!' ставки посилює ризик банкрутства. Міра ризику залежить як від форми депозиту, так і від маси депозитив-ного капіталу. Так, центральний банк ФРН на початку 90-х років утримував найвищі ставки обов'язкових резервів щодо іноземних безстрокових депозитів. Вони коливалися від 11,0 до 14,5 %. На безстрокові депозити національних кредитних установ, залежно від розміру вкладу, ставки обов'язкових резервів коливалися від 6,6 до 12,0 %, на строкові вклади — від 4,5 до 7,15 % та на ощадні вклади — від 4,2 до 4,5 %.

Завдяки політиці контролю грошової маси, держава мае змогу впливати на динаміку національного виробництва. Якщо виникає необхідність стримування сукупного попиту та інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов'язкових резервів. Кредитні можливості комерційних банків звужуються, обсяги інвестицій стають меншими. Якщо ж потрібно подолати економічний спад і розшири-ти інвестиції, держава через зменшення норми обов'язкового резервування розширює кредитні можливості комерційних банків.

Інвестування може здійснюватися готівкою і безготівковими грошовими засобами. Готівка знаходиться у розпорядженні центрального банку (нею він кредитує комерційні банки). Безготівкові чекові гроші в обіг випускають комерційні банки (так звана кредитна емісія). Основою їх забезпечення є поточні (позастрокові) банківські рахунки. Кредитувати усі їх засоби небезпечно, це може закінчитися банкрутством банку, якщо клієнти захочуть забрати гроші з поточних рахунків, а їх нема в наявності — вони кредитовані. Саме це змусило утворити часткові банківські резерви. Готівка і обов'язкові резерви складають активи центрального банку.

Політика контролю грошової масиспрямовується на регулювання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гарантування стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є монетарного передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.

Гроші, перебуваючи у формі поточних (позастрокових) депозитів, спричиняють ланцюгову реакцію самозростання через кредитну емісію. Міра цього самозростання або мультиплікації залежить від трьох змінних:

— норми обов'язкових резервів;

— частки готівки у загальній грошовій масі;

— обсягу активів центрального банку.

Їх певне співвідношення визначає обсяг грошової маси в обігу:

М₁ = А

де М₁ — грошовий агрегат, що включає готівку і безготівкові чекові гроші; С — готівка; r — норма обов'язкових резервів; А — активи центрального банку.

Вираз представляє коефіцієнт грошової мультиплікації або грошовий мультиплікатор (К). Тоді М₁ = К х А.

Отже, кредита емісія (випуск безготівкових грошей комерційними банками) визначається величиною мультиплікатора, а останній — нормою обов'язкових резервів.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну економічну політику, напрями якої залежать від вибору конкретних методів грошового і кредитного регулювання, виходячи із поставлених цілей. Виділяють два основних варіанти монетарної (грошово-кредитної) політики: політика «дешевих грошей» і політика «дорогих грошей».

Політика «дешевих грошей» має на меті зробити кредит «дешевим» і легкодоступним. Політика «дорогих грошей» полягає в обмеженні пропозиції грошей, «подорожчанні» кредиту.

Коли центральний банк проводить політику «дешевих грошей», він намагається збільшити їх пропозицію такими діями:

— купівля державних облігацій в комерційних банків і населення;

— зниження резервної норми або зниження облікової ставки проценту. Але це не означає, що усі ці дії відбуваються одночасно. Як результат — зростання інвестицій, чистого експорту, національного доходу і зайнятості. Політика «дешевих грошей», як правило, проводиться для подолання економічного спаду за умов стагнації економіки.

Політика «дорогих грошей», тобто зменшення грошової пропозиції, досягається такими діями: — продаж державних облігацій;

— зростання резервної норми або підвищення облікової процентної ставки.

Наслідком цього буде скорочення грошової пропозиції, інвестицій, сукупного попиту і зайнятості. Цей напрям грошово-кредитної політики застосовується для подолання інфляції попиту в період економічного зростання.

Грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для заміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що банківська система відреагує на них адекватно, тобто змінами у кредитуванні, особливо в період економічного спаду.

Читайте також:

1. А. Фінансові коефіцієнти
2. А. Фінансові коефіцієнти
3. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
4. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
5. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
6. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
8. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
9. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
10. Автоматизовані форми та системи обліку.
11. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
12. Автоматичне регулювання.

Переглядів: 670