• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Український мовленнєвий етикет у професійній сфері

Кінцівка – це повідомлення про закінчення виступу. Вона має „заокруглити” його, тобто зв’язати з початком. Кажуть, що закінчення хорошого оратора „сховане” вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Карнегі, закінчувати виступ словами: „Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу”. Закінчуючи, ніколи не кажіть, що ви закінчуєте!

Оберіть інший тип закінчення виступу залежно від теми та аудиторії, наприклад:

· резюме головних питань;

· заклик до дії;

· поетичне закінчення;

· цитування тощо.

Про наближення закінчення виступу слухачів можна попередити – це дещо загострить їхню увагу. Після цього справді треба закінчити протягом 2–3 хвилин.

Оскільки закінчення, як і початок, мають дуже важливе значення, то прикінцеві речення варто підготувати заздалегідь. Зробити це безпосередньо в аудиторії набагато важче або й взагалі неможливо.

Після виступу доповідач може відповісти на запитання (глибокі відповіді посилюють враження від виступу), дати додаткові пояснення, звичайно, подякувати за увагу.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися протягом усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становлять зміст поняття „етикет”.

Етикет(франц. étiquette, від флам. steeken – встромляти) – вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють різні види етикету:

1. Повсякденний.

2. Оказіональний.

3. Святковий.

Етикет має багаторівневу будову:

- вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

- паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

- кінетичний рівень (жести, міміка, пози);

- проксемічний рівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систему спеціальних висловів ввічливості – мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет – це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і виразів, що рекомендуються під час привітання, знайомства, звертання, висловлення використання в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема подяки, прощання тощо.

Засвоєння правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній влив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності[23]. Знання національного мовленнєвого етикету, вміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовного етикету відповідно до ситуації є конче необхідно.

Мовний етикет українців постає із живої мовної практики українського народу. Він вироблявся впродовж тисячоліть і відбиває культурні традиції українського народу, відповідає його духовним засадам. Без сумніву, в основі національних традицій спілкування лежать загальнолюдські морально-етичні цінності – доброзичливість, повага, привітність, ґречність. Це засвідчує Я. Головацький у статті „Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів”: „Його [народу] вітання, прощання, просьби, перепроси, понука, благословення дихають одним духом доброти, сердечні, ніжні, богобійні, а заодно чесні та гідні чоловіка”.

Відбором етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету створюється та чи інша тональність спілкування, тобто соціальна якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм у процесі комунікації. В європейському культурному ареалі виділяють п’ять видів тональностей спілкування:

1. Висока.

2. Нейтральна.

3. Звичайна.

4. Дружня.

5. Вульгарна.

Висока тональністю спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні – сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифінги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); дружня – в сім’ї, дружньому товаристві; вульгарна – в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови.

Професійне спілкування пов’язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування – високої та нейтральної.

Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словесної формули в конкретній ситуації спілкування:

· адресат (вік, стать, соціальний статус);

· особисті якості співрозмовників;

· комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування);

· характер взаємин між співрозмовниками та ін.

В офіційному спілкування особливе значення мають ті види мовленнєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

Звертання– найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією.

Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо; громадянине (громадянко, громадяни), товаришу, які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний; дорогий, напр.: високоповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, дорогі друзі; високоповажна святочна громадо; шановні колеги.

Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням пане (пані, панове). В офіційному, здебільшого усному, спілкуванні послуговуються цим звертанням у поєднанні з прізвищем або назвою особи за фахом чи родом діяльності, напр.: пане Ткачук, пане професоре, пане ректоре.

Це шанобливо-ввічливе звертання поширилось в українській мові під впливом польської, в якій воно має нейтральне значення. Як офіційне звертання до високопоставлених привілейованих верств суспільства „Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст.” фіксує з ХІV ст. Пізніше воно узвичаїлося як ввічлива форма звертання до людей незалежно від їх соціального становища в інтелігентному, а потім селянському середовищі. Вживалося самостійно або в поєднанні з іменем, напр.: Пані! Пані Інно!. До речі, в Галичині було поширене звертання пане-добродію, пане-товаришу. У свідомості попередніх поколінь слова пан мало негативну конотацію, пов’язувалось з „гнобителями народних мас”. Насправді слово Пан у грецькій міфології означає „покровитель усієї природи; господар”. Тому вживання в народних українських піснях, колядках звертання пане-господарю є для багатьох природним і глибоко поважним. Прикро, якщо хтось зауважує на таке звертання: „У нас панів нема!”. Так це ж погано, що таки вдалося за сотні років неволі вичавити з нас ГОСПОДАРЯ, ПАНА свого життя, свого слова і діла! Варто реанімувати і повернути в український мовленнєвий етикет цю формулу звертання до високоповажних осіб під час зустрічей на найвищому рівні.

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважають давньою почесною назвою осіб, що роблять добро. Як етикетне звертання фіксує „Історичний словник української мови” Є. Тимченка з ХVІІ ст. Поширене було здебільшого на сході України. Вживалось у сполученні з етикетними означеннями вельмишановний, вельмиповажний та з прізвищем, ім’ям, іменем по батькові, наприклад: вельмишановний добродію Олексію Петровичу. У традиційному значенні варто вживати це звертання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема діловій.

Звертання товаришу з’явилося в українській мові наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі в значеннях „1. Людина, зв’язана з ким-небудь дружбою. 2. Людина, ідейно зв’язана з іншими людьми”. У радянський час це слово витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання людини-товариша по партії. Дискусія про те, щоб замінити звертання товаришу (лейтенанте, полковнику) на традиційне для українського війська звертання пане ще тільки починається. Більш поширеним є звертання Товариство!

Звертання громадянине (громадянко, громадяни) обмежується правовою, юридичною сферою і підкреслює рівність усіх членів суспільства перед законом як осіб, що користуються громадянськими правами і мають певні обов’язки.

У розмові з колегами, звертаючись до керівників установи, організації узвичаєною є форма звертання на ім’я та по батькові, напр.: Вікторе Михайловичу, Іване Степановичу, Ольго Іванівно. В Київській Русі ім’я по батькові виконувало функцію прізвища, наприклад, Анна Ярославна. І тільки тоді, коли узвичаїлося прізвисько, будова найменувань стала двокомпонентною, наприклад, Ярослав (Володимирович) Мудрий. Отже, легко відмовлятися від власне українських звертань на ім’я та по батькові, очевидно, не варто. Варто, однак, наголосити на тому, що не по-українськи звучить звертання Олександрівно! Миколайовичу! Така традиція звертання здавна відома російській мові й не варто без потреби її переймати!

Існує усталена система звертань до осіб духовного сану. Згідно з церковною традицією існує три ступені священства. Вони співвіднесені з певними засобами титулування священиків, дотримання яких обов’язкове у звертанні та рекомендуванні духовної особи.

У християнстві найвищий чин у церкві – єпископ, або архієрей (у католиків кардинал). Це спільна назва для єпископа, архієпископа, митрополита. Єпископів прадавніх столиць (Єрусалим, Константинополь, Рим, Київ) називали патріархами.

До патріархів і Папи:Ваша святосте!

До архієпископа:Ваша превелебносте!

До кардинала (найвищий духовний сан у католиків після Папи):

Ваша превелебносте!Ваша ясновельможносте!

До єпископа (у Західній Україні):Владико!

Нижчі чини духовного сану – священик, пресвітер (те саме, що священик у православних і католиків):

До священиків:Панотче! Отче!

Найнижчий священицький чин – архідиякон (старший диякон при єпископові), диякон (помічник священика чи архієрея при Службі Божій).

У звертанні до осіб духовного сану:Всечесні отці! Всечесне духовенство!

Заслуговує на увагу і вибір звертання до великої кількості слухачів на різноманітних зібраннях: зборах, нарадах, засіданнях, конференціях, симпозіумах тощо. Форму звертання звичайно визначає вид зібрання. Кожне звертання враховує своєрідність аудиторії, прагнення і можливість доповідача наблизитись до слухачів, напр.: Вельмишановний пане ректоре! Вельмишановний пане голово! Шановні колеги! Дорогі друзі! Найуживанішою на офіційних зібраннях є форма звертання Вельмишановні пані та панове!

Вітаннявиконує важливу функцію в комунікативному акті – з нього починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикетним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів.

Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро і привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляється загальна і мовна культура людини. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи співрозмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається тощо[24].

Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний і поліфункціональний, напр.: Доброго ранку! Добрий день! Добрий вечір! Здрастуйте! Привіт! Дай, Боже! Існує цілий ряд сакральних вітань, напр.: Христос воскрес! Христос рождається!

Формул вітання в українській діловій мові порівняно небагато, але завжди можна знайти потрібний вислів, виходячи з конкретної ситуації, щоб висловити пошану до особи, напр.:

Добрий день! –найпоширеніше вітання, яке фіксують пам’ятки з ХVІ ст. Прикметник добрий вживається як синонім до слів приємний, сприятливий, а значення цілого виразу „побажання хорошого дня, удачі протягом дня”. Використовується у високій та нейтральній тональностях. Вітання Доброго дня! (Добридень!) обмежується фамільярною тональністю. Залежно від часу дня для привітання з колегами по роботі використовують також вітання Доброго ранку! Добрий вечір!

Прощання– це слова і вирази, які говорять, коли розлучаються. Ритуал прощання може супроводжуватися певними рухами – уклін голови, рукостискання, помах рукою, обійми. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров!, або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо!

Вибір етикетних виразів прощання залежить від часу, на який розлучаються особи, тональності спілкування.

Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які лімітовані високою нейтральністю і є закритими для варіантності, наприклад:

До побачення! – вираз стилістично нейтральний, найбільш вживаний у високій тональності. За походженням його вважають калькою з російської До свидания!. Разом із виразами На все добре! До нових зустрічей! обслуговує ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності.

Прощайте! – це прощальний вислів, пов’язаний з ритуалом просити пробачення перед розлукою за можливі провини.

Подякаозначає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У висловах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх використання належить до обов’язкових етикетних настанов. Не раз вислови подякивживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію.

Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дякують. Наприклад, за їстівне кажуть На здоров’я!; за річ, одяг – Носи на здоров’я! і т. ін. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подяку це Прошу! Будь ласка!

Вибираючи формули подяки, треба враховувати значущість послуги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Вважають, що слово Дякую! запозичене в українську мову з німецької через посередництво польської, а вислів Спасибі! вважають східнослов’янським явищем, яке виникло після прийняття християнства. Первинно це двослівна мовна формула вдячності *Съпаси богъ з вихідним значенням побажання спасіння богом того, кому дякували. Цікаво, що в західнослов’янському аналогічному побажанні закладена ідея „Хай Бог заплатить тому, кому дякували” (порівняймо в польській мові Bóg zapłać)[25]. Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми, напр.: Дуже вдячний за Вашу турботу! Щиро Вам дякую!

В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами дозвольте, прийміть, складаю (складаємо), напр.: Дозвольте висловити вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку!

Етикетні вирази подяки обмежено вживають у науковому мовленні в ситуаціях усного спілкування – після закінчення наукової доповіді чи лекції, практичного чи семінарського заняття, при захисті курсових, магістерських робіт чи дисертацій. Висловлюють вдячність за активну співпрацю, допомогу, корисні поради, напр.: Дякую за увагу! Дякую за запитання! Дякую рецензентові за слушні зауваження! Дякую керівникові за допомогу та цінні поради !

Рідко вирази подяки вживають у наукових статтях, монографіях, напр.: Автор складає щиру подяку професорові С.І. Дорошенку за цінні зауваження й поради, висловлені під час обговорення матеріалів цієї статті.

Вибаченняозначає усвідомлення своєї провину і намагання її спокутувати за допомогою спеціальних висловів. Воно завжди супроводжується проханням вибачити, тобто виявити поблажливість, простити провину.

У ситуації невеликої провини використовують у високій тональності конструкцію Прошу вибачення, пробачення (вибачити, пробачити) за... . Підкреслено ввічливим висловом є Вибачте ласкаво за... .

У нейтральній тональності вживають вислови:

Вибачте! – нейтральний вислів, який, вважають дослідники, запозичений з польської мови, де він означав „роздивлятися, побачити, розпізнати”. Вислів Вибачаюсь! за формою не відповідає змістові вибачення – дія скерована на самого мовця. Дієслово вибачатися позначає дію, яка не може бути спрямована на предмет, є неперехідним і функціонує в українській мові в значенні „просити вибачення, усвідомлюючи свою провину” безвідносно до об’єкта дії, відповідно може вживатися в контексті „Не живу, а вибачаюся”.

Пробачте! – поширилось під впливом слова польської мови przebaczyc „недобачити, пропустити”, однак розвинуло нове лексичне значення, вживають в українській мові як вибачення, вияв перепрошення з ХVІІ ст.

Прохання– спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з метою чогось домогтися від адресата. Мовні засоби прохання можуть використовувати як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласкаві! Будь ласка! Ласкаво прошу!; формулами позитивних реплік-відповідей на прохання, напр.: Прошу! Будь ласка!

Стрижневим є слово ласка, вживаючи його, ми виявляємо привітність, доброзичливість.

Серед форм висловлення прохання в ситуаціях ділового спілкування використовують формули:

Будь ласка! – функціонує в українській мові з ХVІ ст. для вираження прохання, запрошення, вибачення. В ситуації чемного звертання до незнайомих старших за віком осіб вживають вислови Будьте (такі) ласкаві! Якщо Ваша ласка! З Вашої ласки! в межах високої, нейтральної та фамільярної тональностей.

Прошу! – форма, яка, вживаючись з різною інтонацією, може обслуговувати кілька етикетних ситуацій: 1) Прошу! – прохання; 2) Прошу! – дозвіл; 3) Прошу? – спонукання до повторення сказаного при недочуванні. На думку Ю. Шевельова, другий і третій варіанти ілюструють галицький внесок у збагачення лексики української мови та етикетних мовних засобів.

Поширеними у діловій сфері є ситуації, які передбачають оцінку діяльності людини, висловлених думок тощо. Їх мовне забезпечення пов’язане з умінням вибрати та застосувати узвичаєні стандартні формули для вираження компліменту чи згоди.

Комплімент(франц. compliment – вітання) – слова, які містять невелике перебільшення позитивних якостей людини (розумово-вольових, морально-етичних), а також стосуються зовнішнього вигляду тощо.

Особливість компліменту як елемента мовленнєвого етикету – викликати симпатію співрозмовника, піднести йому настрій, зробити приємність. Він допомагає людям спілкуватися, жити разом, працювати. „Коли людину підтримати, похвалити, підкреслити щось хороше в ній, – зазначає дослідниця А. Коваль, – вона почуває себе впевненіше, намагається дорівнювати уявленню, яке про неї склалося. Особливо це потрібно молодій людині, яка не завжди буває впевненою в собі, потребує підтвердження своїх позитивних рис і починань”[26].

Вибір компліменту залежить від статі (здебільшого компліменти говорять жінкам), соціального становища адресата, характеру взаємин чи ступеня близькості (неввічливо, наприклад, казати компліменти малознайомим чи незнайомим людям), від ситуації спілкування і попереднього змісту розмови.

Словесна люб’язність є одним із психологічних прийомів досягнення прихильності підлеглих, з одного боку, та керівника, з іншого. Наприклад, керівник може адресувати комплімент співробітникові під час роботи, напр.: Мені приємно разом з вами працювати! Ви чудовий фахівець! Ви прекрасний майстер! Вдалий комплімент завжди спонукає до зворотної люб’язності, напр.: Я щасливий працювати під Вашим керівництвом!

Відповідями на комплімент можуть бути вирази:

Дякую!Дякую, але Ви перебільшуєте!Я радий (рада) це чути. Мені приємно це чути.

Своєрідним виявом наукового компліменту є стереотипні конструкції, які використовують у текстах рецензій для підкреслення актуальності конкретної праці, напр.: ... є першою спробою ґрунтовного дослідження; нова довгоочікувана оригінальна праця.

Комплімент повинен констатувати, стверджувати наявність характеристики, а не містити рекомендації щодо її покращення. Краще сказати людині добрі слова з авансом, ніж моралізувати. Вміння радіти чужим успіхам – це мірило шляхетності, доброго тону.

Згода– це позитивна відповідь на прохання, наказ, погодження з думкою, твердженням співрозмовника.

Виражають переважно фразами Так!; Звичайно; Безперечно! Добре! Будь ласка! Погоджуюсь!

Репліка адресата на прохання щось зробити, яка має відтінок небажання, відмови чи сумніву, містить слова доведеться (погодитись); очевидно (це саме так); правдоподібно (що так воно і є); не можна заперечувати, але... та ін.

У системі наукового етикету єдність поглядів, наприклад, рецензента (опонента) й автора, виявляється через оцінку конкретних положень рецензованої праці, напр.: Ми цілком погоджуємося з думкою автора; Як справедливо зазначає автор тощо.

У разі незгоди етикет наукового спілкування передбачає виклад інформації у пом’якшеній формі. Доречно використовувати форми умовного способу дієслів, напр.: доцільно було б; хотілося б; або вставні слова типу мабуть, напевне, можливо, очевидно, на мою думку. Такі конструкції, звичайно, не використовують, якщо йдеться про принципові розбіжності з положеннями, які висуває автор. Однак і в цьому випадку науковий такт вимагає висловлювати незгоду без зайвої категоричності. Хоча треба дбати, щоб надмірна „дозованість” наукової критики не перетворювала її на „стильову барву”, що підмінює виважене, об’єктивне й вичерпне осмислення наукового доробку[27].

Досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві та на етапах досягнення професійної кар’єри, тоді як неправильність його є причиною багатьох конфліктів між людьми. Подолати перепони на шляху до взаєморозуміння та визнання допомагає ретельне дотримання правил лінгвоетикету.

[1] Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. – С. 174.

[2] Див.: Українська мова: Енциклопедія. – С. 140.

[3] Томан І. Мистецтво говорити. – С.166–169.

[4] Ботвина Н. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування / Н. Ботвина. – К. : АртЕк, 2000. – С. 56.

[5] Корніяка О. Мистецтво ґречності : Чи вміємо ми себе поводити? / Ольга Корніяка. – К. : Либідь, 1995. – С. 45.

[6] Швальбе Б., Швальбе Х. Личность, карьера, успех / Б. Швальбе, Х. Швальбе / пер. с нем. – М. : Прогресс, 1993. – С. 186.

[7] Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – С. 34–35.

[8] Там само. – С. 35.

[9] Риторика. – С. 57.

[10] Гашека Т. В. Психологія спілкування : навч.-метод. комплекс / Т. В. Вашека, І. С. Гічан. – К. : Книжк. вид-во нац. авіац. ін-ту, 2006. – С. 44.

[11] Там само. – С. 46–47.

[12] Українська мова: Енциклопедія. – С. 691.

[13] Чехов А. П. Хорошая новость / А. П. Чехов // Соч. – Т. VIII. – М., 1893. – С. 501.

[14] Мацько Л. І. Риторика : навч. посіб. / Л. І. Мацько, О. М. Мацько. – К. : Вища школа, 2003. – С. 4.

[15] Чибісова Н. Г. Риторика : навч. посіб. / Н. Г. Чибісова, О. І. Тарасова. – К. : Центр навч. літ., 2003. – С. 25.

[16] Мацько Л. І. Риторика. – С. 180.

[17] Див.: Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве / под ред. М. Л. Гаспарова. – М. : Наука, 1972.

[18] Мацько Л. І. Риторика. – С. 91.

[19] Див.: Культура ділового мовлення : практикум / за ред. Н. Д. Бабич. – Чернівці : Рута, 1997. – С. 35.

[20] Скаб М. В. Етикет ділового (усного й писемного) мовлення // Культура фахового мовлення : навч. посіб. / за ред. Н. Д. Бабич. – Чернівці : Книги – XXI, 2006. – С. 105.

[21] Цит. за: Риторика : навч. посіб. / Г. І. Гамова, Л. С. Загребельна, Т. В. Ковальова та ін. ; за заг. ред. П.О. Редіна. – Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ „Магістр”,, 2002. – С. 50.

[22] Томан І. Мистецтво говорити. – С. 243–251.

[23] Білоус М. П. Мовленнєвий етикет українського народу / М. П. Білоус // Мова і духовність нації : тези доп. регіон. наук. конф. – Львів, 1989. – С. 99.

[24] Коваль А. П. Слово про слово / А. П. Коваль. – К. : Рад. школа, 1986. – С. 47–48.

[25] Коломиец В. Т. Историческая типология славянских языков. Фонетика, словообразование, лексика и фразеология / В. Т. Коломиец, Т. Г. Линник, Т. Б. Лукинова и др. ; под ред. А. С. Мельничука. – Киев : Наук. думка, 1986. – С. 256–257.

[26] Коваль А. П. Ділове спілкування : навч. посіб. / А. П. Коваль. – К. : Либідь, 1992. – С. 86.

[27] Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність / С. К. Богдан. – К. : Рідна мова, 1998. – С. 436.

Читайте також:

1. Аналіз, звітність і аудит у сфері праці
2. Аудит у сфері праці
3. Аутсорсинг у сфері інформаційних технологій
4. Б. Англо-український глосарій типових конструкцій з військового перекладу 1 страница
5. Б. Англо-український глосарій типових конструкцій з військового перекладу 2 страница
6. Б. Англо-український глосарій типових конструкцій з військового перекладу 3 страница
7. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг
8. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг.
9. Більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої молоді, жінок, а також виховання лідерів у сфері освіти.
10. Біологічний та геологічний кругообіг речовин у біосфері
11. Брендинг у сфері туризму
12. Види етикету

Переглядів: 4921