• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Правочин, вчинений з порушенням вимог закону про форму

У Цивільному Кодексі 1963 р. існувала колізія між статтями 45 та 153. Перша вважала угоду, вчинену з порушеннями вимог зако­ну щодо форми, недійсною. У другій - мова йшла про неукладення договору. Така колізія, на жаль, у Цивільному кодексі України не була усунена (див. статті 218 та 638).

Директор фірми М. усно домовився з Ф. про те, шо останній складе три позовні заяви і представлятиме фірму у суді, за що отримає 5% від суми задоволених позовів. Відповідно до до­сягнутої домовленості була видана на ім'я Ф. довіреність. Ф. умови договору виконав, однак М. відмовився від оплати його послуг. В суді М. заперечував проти позову Ф., вважаю­чи, що усна домовленість не створює для юридичної особи жодних правових наслідків.

Хоча договір було укладено усно, Ф. повністю виконав свої обов'язки, чого М. не заперечував. Факт виконання Ф. робіт по наданню правової допомоги було підтверджено відповідними письмовими доказами (копії позовних заяв, апеляційних скарг, звернень до органів прокуратури тощо).

Оскільки робота була виконана і прийнята фірмою, не можуть братися до уваги твердження М. про те, наче договір не може вва­жатися укладеним через відсутність домовленості щодо оплати, яка є його істотною умовою.

В такій ситуації суду належало би зажадати від будь-якої юридичної фірми інформацію про мінімальну вартість аналогіч­них послуг.

Задовольняючи позов, суд не звернув увагу на неналежного відповідача, ним мав бути не М., а фірма як юридична особа.

Якщо договір укладено усно, він (крім випадків, зазначених у законі) у разі відсутності спору є юридичним фактом, відповідно його наслідки мають правове значення.

Однак усні домовленості часто зривають. Поширеність лжесві­дчень, відсутність достовірного і законного способу виявлення то­го, правду чи неправду говорить свідок, зумовило встановлення у Цивільному кодексі 1963 р. механізму корекції поведінки сторін. Якщо договір, який відповідно до закону мав бути укладений письмово, все ж був укладений усно, і одна із сторін заперечувала сам факт укладення договору чи його зміст, показами свідків ці обставини підтверджуватися не могли.

Відповідно до статті 29 ЦПК 1963 р., обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказуван­ня, не могли підтверджуватися жодними іншими засобами доказу­вання. Звідси випливало, що покази свідків були недопустимими засобами доказування.

Тому, якщо, наприклад, 3. позичив Р. одну тис. гривень в при­сутності п'яти свідків, але договір позики не було укладено пись­мово, клопотання 3. про виклик в суд і допит цих очевидців як сві­дків суд відхиляв.

У статті 218 ЦК ця проблема вирішена інакше: рішення суду у такій справі не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Це озна­чає, що суд за клопотанням сторони повинен викликати свідків і допитати їх. Але їхні показання не можуть бути використані як основний чи єдиний доказ у справі.

Модель правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону щодо форми, така:

1) недотримання вимоги закону щодо письмової форми;

2) заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або його змісту.

3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону

Як уже зазначалося, в окремих випадках вчинення правочину, що суперечить за­гальним вимогам (стаття 203 ЦК), має наслідком його нікчемність.

Легалізація (санація, конвалідація) нікчемного правочину самими його учасниками,батьками, опікуном чи піклувальником у Кодексі 1963р. передбачена не була.

Цивільний кодекс України, враховуючи вимоги життя, вперше передбачає таку можливість, що є черговим доказом його демок­ратизму.

Як зазначено у статті 31 ЦК, малолітня дитина не може вчинити правочину, який виходить за межі дрібного побутового. Але, якщо це сталося, укладений такою дитиною договір не завжди супере­чив її інтересам, тому батькам, опікунові надано право визначити­ся щодо цього. Якщо протягом одного місяця ними не буде заяв­лено претензії до другої сторони, вважається, що договір, вчине­ний дитиною за межами її дієздатності, є дійсним. За відсутності такого схвалення - договір є нікчемним.

Санація правочину можлива і тоді, коли він був вчинений під­літком без згоди батьків або піклувальника, а також особою, діє­здатність якої обмежена, без згоди піклувальника.

Хоча, відповідно до частини 2 статті 41 ЦК, недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину, правило частини 1 статті 226 ЦК згладжує категоричність такої заборони: в період ремісії такі особи можуть розуміти значення своїх дій. А тому бу­ло б неправильно позбавляти їх абсолютної можливості вчинення дрібних побутових угод, наприклад, купівлі продуктів харчування чи предметів особистої гігієни.

Договір, зміст якого суперечить закону, може бути виправлений шляхом внесення до нього зміни або складення нового тексту до­говору (Див.: п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 бе­резня 1999 р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними»). Договір, укладений усно, може бути згодом оздоровлений його учасниками у разі письмового оформлення їхнього волевиявлення.

Способом санації можна вважати і неподання особою, права якої порушено, позову про визнання правочину недійсним про­тягом позовної давності.

Судова легалізація, тобто визнання недійсного правочину дійсним за рішенням суду, була передбачена Цивільним кодексом 1963 р. лише у статті 47: як­що одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а друга ухиляється від нотаріального «оформлення» угоди, суд має право за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Найперше, слід звернути увагу на те, що правило статті 47 ЦК поширювалося лише на двосторонні угоди (договори), оскільки у ній йшлося про дві сторони.

Після смерті К. спадкоємцем стала її сестра 3. До суду з позо­вом про визнання дійсним договору довічного утримання звернулася Л.. Позивачка стверджувала, що уклала з К. договір довічного утримання усно, протягом двох років виконувала свої обов'язки за цим договором. Суд в позові відмовив.

При розгляді справи перед судом виникло два питання, на які належало відповісти. Перше: чи може факт укладення договору, який мав бути посвідчений нотаріусом, підтверджуватися пока­зами свідків? Прямої відповіді на це запитання у кодексі не було. За статтею 44 ЦК 1963 р., якщо угода не була виконана в момент її укладення, покази свідків могли засвідчити факт її укладення лише за умови, що сума угоди не перевищувала 100 карбованців.

Договір довічного утримання не виконується в момент його укладення, а тому правило статті 47 ЦК 1963 р. могло бути реалі­зовано лише тоді, коли факт його укладення та зміст були підтвер­джені письмовими доказами.

По-друге, мало бути доведено, у тому числі і показами свідків, що, незважаючи на нагадування однієї сторони, друга зволікала з нотаріальним посвідченням.

Тому відмова в позові Л. була обґрунтованою.

В іншому випадку Т. звернувся до Р з проханням терміново позичити велику суму грошей під заставу автомобіля. Сторони уклали письмовий договір, але через пізній час він не був по­свідчений нотаріусом. Протягом місяця Т. відтягував нотаріа­льне посвідчення договору застави. Суд мав усі підстави для визнання цього договору дійсним, оскільки волевиявлення сторін не викликало сумніву.

Згідно зі статтею 220 ЦК, легалізація судом недійсного (через відсутність нотаріального посвід чення) договору мас пов'язуватися з наявністю письмового підтвердження факту його підтвердження.

Незважаючи на те, що за статтею 47 ЦК 1963 р. легалізації мо­гли піддаватися лише договори^ судовій практиці відомі випадки легалізації заповітів. Оскільки з -аповіти стосувалися майна, що не викликало зацікавленості з боку фінансових органів держави, суди іноді визнавали діПсними не липне заповіти, складені письмово, а й ті, що були оголоілтені при свідках усно. Рішення суду обґрунтову­валося виключи іст ю ситуації, щез полягала у відсутності службової особи, яка могла б» екстрено посвідчити заповіт.

Новелою Цивілгьного кодексу/ України є і можливість судової легалізації одностороннього пра вочину у разі недодержання вимо­ги закону про його- нотаріальне посвідчення.

Правило части пи 2 статті 219 ЦК стосується головним чи­ном заповітів. Тобто, заповнена прогалина у регулюванні поши­рених життєвих ситуацій, коли особа раптово потрапляє в полон неочікуваних обставин, з яких вона уже не може вийти живою (альпіністи, туристи, скотарі на високогірних пасовиськах тощо).

Суду надано право легалізує ати також правочини, які вчинені особами за межами їхньої дієздатності, за умови, що зміст цих правочинів не суперечить їхнім інтересам.

Правочин, який оголошений законом нікчемним, може бути оспо­рений учасником аЕ5о іншою заінтересованою особою шляхом подання до суду позову про визнання його дійсним (частина 3 статті 215 ЦК).

Відповідно до п 15 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р., якщо буде встановлено, що угода, яку сто­рони уклали, суперечить вимогатм закону, суд постановляє рішення про визнання цієї угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угод_и, яку вони мали на увазі (в ред. за станом на 25 грудня 1992 р.).

Однак така поз. иція не була безспірною. Якщо суд визнав не­дійсним той договір, який сторожіи виписали на папері, і не конста­тував дійсності т шого договору, відсутня причина для застосу­вання відповідних наслідків.

К. уклав з П. договір дарування половини будинку. Насправ­ді, як було встановлено згодом, між сторонами було укладено договір купівлі-продажу. Цей «договірний муляж» був зініційований К., яка не бажала, щоб її колишній чоловік одержав право першого покупця (стаття 362 ЦК).

У цій ситуації заінтересованій особі слід було пред'явити позов не про визнання договору між К. та П. недійсним, а про пере­ведення на неї прав та обов'язків покупця.

Отже, у разі доведення удаваності правочину, суд ніби знімає з реальних фактичних відносин сторін чужу правову оболонку і накриває їх тією правовою оболонкою, яка відповідає характеру того, що відбулося насправді.

Як уже зазначалося, кожен правочин, який не оголошений законом нікчемним, за позовом заінтересованої особи може бути визнаний недійсним судом у разі порушення його учасника­ми загальних вимог, сформульованих у статті 203 ЦК.

Визнається недійсним правочин чи договір? Над цим питанням розмірковував, певно, Господарський суд АРК, перш ніж записати у своєму вердикті: «чинне цивільне законодавство містить підста­ви для визнання недійсними правочинів (сделок), а не договорів» ( Юридическая практика, 2003, № 22.- С. 19-20).

Цей приголомшливий висновок не має під собою щонайменшої підстави, адже договір є одним із видів правочинів.

Відповідно до статті 56 ЦК 1963 р., угода, яка була укладена внаслідок помилки, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

За статтею 55 ЦК 1963 р., позов про визнання недійсною угоди, яка була укладена особою, котра не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, мав бути поданий цією особою.

Таке чітке законодавче визначення особи позивача було помил­ковим, воно суперечило стаггі 4 ЦПК 1963 р., за якою право на звернення до суду за захистом мала «усяка» заінтересована особа.

У Цивільному кодексі України немає особливих застережень щодо особи позивача у справах про визнання правочинів недійс­ними. Ним за статтею З ЦПК України, може бути «кожна» особа, якщо її права, свободи чи інтереси порушені цим правочином. Відповідно до цього, право на оспорення правочину має той, хто його вчинив, а також інша заінтересована особа.

Ф. подала до Т. позов про визнання заповіту недійсним. По­зивачка стверджувала, шо В. неодноразово обіцяла скласти заповіт на її користь. Після смерті В. виявилося, шо вона склала заповіт на користь Т.

Ф. не є спадкоємцем за законом, а отже, навіть у разі визнання заповіту недійсним, у неї не виникне право на спадкування. Обі­цянка скласти заповіт не має правового значення, тому Ф. не мож­на вважати заінтересованою особою. Вона, безперечно, є носієм інтересу, але такого, що не захищається судом.

При вирішенні справи за позовом Сумського м'ясокомбінату до І. Г. та Г. Г. про визнання недійсним договору дарування будинку Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі відзначила, що «м'ясокомбінат не є стороною дого­вору дарування; цей договір не створював для нього ніяких прав і не покладав на нього будь-яких обов'язків», а тому він не може вважатися заінтересованою особою.

Інформація про цю справу була опублікована під такою руб­рикою: «Суд прийняв і вирішив по суті позовну заяву про визнан­ня договору дарування недійсним від особи, яка не вправі пред'яв­ляти даний позов» (Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- № З, 1995 (Частина друга).- С. 210-211).

За захистом свого права або інтересу особа може звернутися особисто. Вимагати судового захисту можуть її представники.

Позов про визнання правочину недійсним після смерті сторони може вимагати її спадкоємець.

Випадки пред'явлення позовів про визнання договорів недійс­ними особами, які не мають на це права, непоодинокі. (Юридическая практика, 2005, № 17, 26 апреля.- С. 3).

Чи має право на оспорення договору, укладеного внаслідок обману чи насильства, сторона, яка вчинила ці протиправні дії? Можна вважати, - так, оскільки правопорушника, у якого прокину­лася совість, також можна назвати заінтересованою особою.

Щодо перспектив задоволення такого позову, то все залежатиме від позиції другої сторони, потерпілого.

На особі, яка оспорила правочин, лежить тягар доведення обставин, що спростовують презумпцію його правомірності. Якщо це їй вдасть­ся, суд постановить рішення про визнання правочину недійсним.

Визнання договору недійсним є наслідком недотримання сторонами вимог закону в момент його укладення. Проблема розірвання договору може ви­никнути лише щодо договору, укладеного відповідно до вимог закону. Підставою для розірвання договору є невиконання або неможливість виконання (здійснення) тих обов'язків і прав, які ви­никли у сторін, учасників цього договору.

Отже, визнання договору недійсним і розірвання договору -різні за змістом правові категорії.

Закон України «Про приватизацію державного майна» у стат­ті 27 відступає від цього теоретичного положення: «На вимогу од­нієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним у разі невиконання другою стороною зобов'я­зань, передбачених цим договором, у певні строки...».

Такий договір міг би бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде доведено, що покупець у момент його укладення не мав наміру виконувати його умови.

Донедавна ні у кого не виникало сумнівів у тому, що
однією із підстав виникнення зобов'язання є договір. А тому проблема недійсності стосувалася саме договору як юридичного факту, з якого виникли відповідні пра­вовідносини.

У Господарському кодексі України це усталене теоретичне пи­тання поставлено «з ніг на голову». Мова йде не лише про такі словесні комбінації, як «господарське зобов'язання..., вчинене з метою...»; «господарське зобов'язання... укладено»; «розірвання господарського зобов'язання», котрими слід нехтувати як теоре­тично помилковими.

На підставі статті 207 ГК «Недійсність господарського зобов'я­зання» почали поширюватися абсолютно безпідставні думки, наче недійсність господарського договору і недійсність господарського зобов'язання - це різні речі.

Зобов'язання є наслідком укладення договору. Зникає підстава (договір) - зникає і те, що з неї постало.

4. Правові наслідки недійсності правочину

З нічого - ніщо. Це означає, що порочна підстава не здатна забезпечити позитивного результату. Цю тезу відтворив у одній із своїх ухвал Вищий арбітражний суд України: «позовна вимога, заснована на недійсній угоді, є неправомірною» (Див.: Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. 1995, № 1.- С. 145).

Недійсний правочин,- записано у частині 1 статті 216 ЦК,— не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов язані з його не­дійсністю.

До наслідків нікчемності правочинів та наслідків визнання правочинів недійсними Цивільний кодекс України зачисляє реститу­цію, відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Загальним наслідком недійсності правочину є реституція. (Це латинське слово, означає відновлення, відшкодування, повернення чогось на попереднє місце).

Реституція традиційно вважається виключно цивілістичним по­няттям, хоча для такої узурпації немає достатньої підстави.

Цивілістична доктрина радянського періоду трактувала ресті, гуцію звужено, лише як повернення особою своєму контрагентові того, що вона одержала від нього за недійсним договором.

Повна реституція означає, що учасник недійсного договору повертає все те, що він одержав за договором, і йому повертається все те, що було ним передане другій стороні за цим договором.

Реституція може застосовуватися не лише до звичайних (двосто­ронніх) договорів, а й договорів багатосторонніх, тому термін «дво­стороння реституція», що поширений в літературі, є неточним.

Термін «повна реституція» охоплює усі можливі варіанти недійс­ності договорів, точніше, характеризує суть цієї правової категорії.

Реституція може бути і наслідком визнання недійсним заповіту після прийняття і розподілу спадщини.

Вимога повної реституції була закріплена у статті 48 ЦК 1963 р. як загальний наслідок недійсності угоди: «по недійсній угоді кож­на із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою».

У частині 1 статгі 216 ЦК України цей загальний наслідок сфор­мульовано ширше і точніше. Мова йде не лише про повернення майна в натурі. Якщо воно не збереглося або якщо те, що одержа­не за договором, полягало у виконаній роботі чи наданій послузі, то належить відшкодувати вартість цієї роботи чи послуги.

Повна реституція стосувалася правочинів, зміст яких суперечив вимогам закону, а також правочинів, вчинених неналежними суб'єктами або внаслідок помилки.

Відповідно до Кодексу 1963 р., в літературі почав вживатися термін «одностороння реституція» - коли поверталося те, що бу­ло передане за угодою лише однією стороною. А те, що було пере­дане другою, винною стороною, стягувалося в дохід держави.

Це стосувалося угод, які суперечили інтересам держави та су­спільства, а також угод, укладених у результаті обману, погрози, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості пред­ставника однієї сторони з другою стороною.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України, за напо­ляганням окремих членів Робочої групи, до всіх недійсних догово­рів передбачена виключно лише повна (двостороння) реституція.

Стосовно договорів, які порушили публічний порядок, цю по­блажку, як уже зазначалося, встановлено даремно. Адже, якщо за здійснення терористичного акту виплачено 10 тис. дол., що ці гроші за законом не можна стягнути в дохід держави.

Однак реституція не завжди с можливою. Йдеться про випадки, коли набувачем майна за договором є особа, від якої майно не мо­же бути витребуване, відповідно до статті 388 ЦК (Див.: Юридичний вісник України, 2005, № 20. 25-27 травня.-С. 24-25).

Відшкодування збитків вважалося загальним способом захисту, оскільки його можна було застосувати завжди, крім випадків, встановлених законом. Однак стосовно наслідків визнання угод недійсними діяло фактично інше положення.

Як було зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», при визнанні угоди недійсною суд постановляє рішення про відшкодування зазнаних стороною ви­трат, втрати або пошкодження майна у тих випадках, коли це пря­мо передбачено законом (статті 51-56 ЦК).

А у п. 18 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з численними змінами та доповненнями), містилося застереження про те, шо законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони або одна із них внаслідок самого факту недійсності угоди (Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду.- К., 2003.— С.151).

Така позиція була вельми спірною, а тепер її слід вважати та­кою, що однозначно суперечить загальному правилу, сформульо­ваному у частині 2 статті 216 ЦК, згідно з яким збитки, завдані у зв'язку з вчиненням недійсного правочину, підлягають відшкоду­ванню винною стороною. Мова йде про відшкодування збитків у повному обсязі.

Виняток з цього правила встановлений лише стосовно вчинення правочину під впливом обману або насильсіва: винна сторона зобов'язана відшкодувати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є загальним способом захисту, таке від­шкодування може бути наслідком кожного недійсного правочину, який було вчинено з вини однієї із сторін.

Чи можна назвати незаконний правочин деліктом?

Однозначної відповіді на це питання в правничій літературі радянського періоду не було.

Професор О. А. Красавчиков вважав, що делікт може мати міс­це і у формі правочину. Незаконність «домовленості» сторін пере­творює правочин у правопорушення, тобто позбавляє цю домов­леність її юридичної природи (Красавчиков О. А Юридические факты в советском гражданском праве.-М., 1958.-С. 121).

Як зазначали професор О. А. Пушкін га доцент В. М. Самойленко, одна і та ж дія може бути одночасно і кримінальним, і цивільним деліктом. ( Див.: Гражданское право Украини. Часть 1.-Х., 1969.- С. 223.)

З такими висловлюваннями слід погодитися. Тому кожну дію, заборонену законом або договором, ми можемо називати делік­том -договірним чи недоговірним.

Порушення вимог закону, моральних засад суспільства при вчиненні правочину викликає ланцюгову реакцію настання неба­жаних для одного з учасників, але бажаного для інших заінтересо­ваних осіб, правових наслідків.

Ці правові наслідки започатковуються оголошенням правочину нікчемним або анулюванням його (визнання недійсним) судом.

Читайте також:

1. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
2. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
3. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
4. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
5. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
6. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
7. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
8. IV. ВИМОГИ ПРОФЕСIЇ ДО IНДИВIДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГIЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ФАХIВЦЯ
9. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
10. ReM – модифікований критерій Рейнольда, який визначається за формулою
11. V. Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях
12. V. Вимоги безпеки в екстремальних ситуаціях

Переглядів: 1264