Правочин, вчинений з порушенням вимог закону про форму

У Цивільному Кодексі 1963 р. існувала колізія між статтями 45 та 153. Перша вважала угоду, вчинену з порушеннями вимог закону щодо форми, недійсною. У другій - мова йшла про неукладення договору. Така колізія, на жаль, у Цивільному кодексі України не була усунена (див. статті 218 та 638).

Директор фірми М. усно домовився з Ф. про те, шо останній складе три позовні заяви і представлятиме фірму у суді, за що отримає 5% від суми задоволених позовів. Відповідно до досягнутої домовленості була видана на ім'я Ф. довіреність. Ф. умови договору виконав, однак М. відмовився від оплати його послуг. В суді М. заперечував проти позову Ф., вважаючи, що усна домовленість не створює для юридичної особи жодних правових наслідків.

Хоча договір було укладено усно, Ф. повністю виконав свої обов'язки, чого М. не заперечував. Факт виконання Ф. робіт по наданню правової допомоги було підтверджено відповідними письмовими доказами (копії позовних заяв, апеляційних скарг, звернень до органів прокуратури тощо).

Оскільки робота була виконана і прийнята фірмою, не можуть братися до уваги твердження М. про те, наче договір не може вважатися укладеним через відсутність домовленості щодо оплати, яка є його істотною умовою.

В такій ситуації суду належало би зажадати від будь-якої юридичної фірми інформацію про мінімальну вартість аналогічних послуг.

Задовольняючи позов, суд не звернув увагу на неналежного відповідача, ним мав бути не М., а фірма як юридична особа.

Якщо договір укладено усно, він (крім випадків, зазначених у законі) у разі відсутності спору є юридичним фактом, відповідно його наслідки мають правове значення.

Однак усні домовленості часто зривають. Поширеність лжесвідчень, відсутність достовірного і законного способу виявлення того, правду чи неправду говорить свідок, зумовило встановлення у Цивільному кодексі 1963 р. механізму корекції поведінки сторін. Якщо договір, який відповідно до закону мав бути укладений письмово, все ж був укладений усно, і одна із сторін заперечувала сам факт укладення договору чи його зміст, показами свідків ці обставини підтверджуватися не могли.

Відповідно до статті 29 ЦПК 1963 р., обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не могли підтверджуватися жодними іншими засобами доказування. Звідси випливало, що покази свідків були недопустимими засобами доказування.

Тому, якщо, наприклад, 3. позичив Р. одну тис. гривень в присутності п'яти свідків, але договір позики не було укладено письмово, клопотання 3. про виклик в суд і допит цих очевидців як свідків суд відхиляв.

У статті 218 ЦК ця проблема вирішена інакше: рішення суду у такій справі не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Це означає, що суд за клопотанням сторони повинен викликати свідків і допитати їх. Але їхні показання не можуть бути використані як основний чи єдиний доказ у справі.

Модель правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону щодо форми, така:

1) недотримання вимоги закону щодо письмової форми;

2) заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або його змісту.

3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону

Як уже зазначалося, в окремих випадках вчинення правочину, що суперечить загальним вимогам (стаття 203 ЦК), має наслідком його нікчемність.

Легалізація (санація, конвалідація) нікчемного правочину самими його учасниками,батьками, опікуном чи піклувальником у Кодексі 1963р. передбачена не була.

Цивільний кодекс України, враховуючи вимоги життя, вперше передбачає таку можливість, що є черговим доказом його демократизму.

Як зазначено у статті 31 ЦК, малолітня дитина не може вчинити правочину, який виходить за межі дрібного побутового. Але, якщо це сталося, укладений такою дитиною договір не завжди суперечив її інтересам, тому батькам, опікунові надано право визначитися щодо цього. Якщо протягом одного місяця ними не буде заявлено претензії до другої сторони, вважається, що договір, вчинений дитиною за межами її дієздатності, є дійсним. За відсутності такого схвалення - договір є нікчемним.

Санація правочину можлива і тоді, коли він був вчинений підлітком без згоди батьків або піклувальника, а також особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника.

Хоча, відповідно до частини 2 статті 41 ЦК, недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину, правило частини 1 статті 226 ЦК згладжує категоричність такої заборони: в період ремісії такі особи можуть розуміти значення своїх дій. А тому було б неправильно позбавляти їх абсолютної можливості вчинення дрібних побутових угод, наприклад, купівлі продуктів харчування чи предметів особистої гігієни.

Договір, зміст якого суперечить закону, може бути виправлений шляхом внесення до нього зміни або складення нового тексту договору (Див.: п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»). Договір, укладений усно, може бути згодом оздоровлений його учасниками у разі письмового оформлення їхнього волевиявлення.

Способом санації можна вважати і неподання особою, права якої порушено, позову про визнання правочину недійсним протягом позовної давності.

Судова легалізація, тобто визнання недійсного правочину дійсним за рішенням суду, була передбачена Цивільним кодексом 1963 р. лише у статті 47: якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а друга ухиляється від нотаріального «оформлення» угоди, суд має право за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Найперше, слід звернути увагу на те, що правило статті 47 ЦК поширювалося лише на двосторонні угоди (договори), оскільки у ній йшлося про дві сторони.

Після смерті К. спадкоємцем стала її сестра 3. До суду з позовом про визнання дійсним договору довічного утримання звернулася Л.. Позивачка стверджувала, що уклала з К. договір довічного утримання усно, протягом двох років виконувала свої обов'язки за цим договором. Суд в позові відмовив.

При розгляді справи перед судом виникло два питання, на які належало відповісти. Перше: чи може факт укладення договору, який мав бути посвідчений нотаріусом, підтверджуватися показами свідків? Прямої відповіді на це запитання у кодексі не було. За статтею 44 ЦК 1963 р., якщо угода не була виконана в момент її укладення, покази свідків могли засвідчити факт її укладення лише за умови, що сума угоди не перевищувала 100 карбованців.

Договір довічного утримання не виконується в момент його укладення, а тому правило статті 47 ЦК 1963 р. могло бути реалізовано лише тоді, коли факт його укладення та зміст були підтверджені письмовими доказами.

По-друге, мало бути доведено, у тому числі і показами свідків, що, незважаючи на нагадування однієї сторони, друга зволікала з нотаріальним посвідченням.

Тому відмова в позові Л. була обґрунтованою.

В іншому випадку Т. звернувся до Р з проханням терміново позичити велику суму грошей під заставу автомобіля. Сторони уклали письмовий договір, але через пізній час він не був посвідчений нотаріусом. Протягом місяця Т. відтягував нотаріальне посвідчення договору застави. Суд мав усі підстави для визнання цього договору дійсним, оскільки волевиявлення сторін не викликало сумніву.

Згідно зі статтею 220 ЦК, легалізація судом недійсного (через відсутність нотаріального посвід чення) договору мас пов'язуватися з наявністю письмового підтвердження факту його підтвердження.

Незважаючи на те, що за статтею 47 ЦК 1963 р. легалізації могли піддаватися лише договори^ судовій практиці відомі випадки легалізації заповітів. Оскільки з -аповіти стосувалися майна, що не викликало зацікавленості з боку фінансових органів держави, суди іноді визнавали діПсними не липне заповіти, складені письмово, а й ті, що були оголоілтені при свідках усно. Рішення суду обґрунтовувалося виключи іст ю ситуації, щез полягала у відсутності службової особи, яка могла б» екстрено посвідчити заповіт.

Новелою Цивілгьного кодексу/ України є і можливість судової легалізації одностороннього пра вочину у разі недодержання вимоги закону про його- нотаріальне посвідчення.

Правило части пи 2 статті 219 ЦК стосується головним чином заповітів. Тобто, заповнена прогалина у регулюванні поширених життєвих ситуацій, коли особа раптово потрапляє в полон неочікуваних обставин, з яких вона уже не може вийти живою (альпіністи, туристи, скотарі на високогірних пасовиськах тощо).

Суду надано право легалізує ати також правочини, які вчинені особами за межами їхньої дієздатності, за умови, що зміст цих правочинів не суперечить їхнім інтересам.

Правочин, який оголошений законом нікчемним, може бути оспорений учасником аЕ5о іншою заінтересованою особою шляхом подання до суду позову про визнання його дійсним (частина 3 статті 215 ЦК).

Відповідно до п 15 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р., якщо буде встановлено, що угода, яку сторони уклали, суперечить вимогатм закону, суд постановляє рішення про визнання цієї угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угод_и, яку вони мали на увазі (в ред. за станом на 25 грудня 1992 р.).

Однак така поз. иція не була безспірною. Якщо суд визнав недійсним той договір, який сторожіи виписали на папері, і не констатував дійсності т шого договору, відсутня причина для застосування відповідних наслідків.

К. уклав з П. договір дарування половини будинку. Насправді, як було встановлено згодом, між сторонами було укладено договір купівлі-продажу. Цей «договірний муляж» був зініційований К., яка не бажала, щоб її колишній чоловік одержав право першого покупця (стаття 362 ЦК).

У цій ситуації заінтересованій особі слід було пред'явити позов не про визнання договору між К. та П. недійсним, а про переведення на неї прав та обов'язків покупця.

Отже, у разі доведення удаваності правочину, суд ніби знімає з реальних фактичних відносин сторін чужу правову оболонку і накриває їх тією правовою оболонкою, яка відповідає характеру того, що відбулося насправді.

Як уже зазначалося, кожен правочин, який не оголошений законом нікчемним, за позовом заінтересованої особи може бути визнаний недійсним судом у разі порушення його учасниками загальних вимог, сформульованих у статті 203 ЦК.

Визнається недійсним правочин чи договір? Над цим питанням розмірковував, певно, Господарський суд АРК, перш ніж записати у своєму вердикті: «чинне цивільне законодавство містить підстави для визнання недійсними правочинів (сделок), а не договорів» ( Юридическая практика, 2003, № 22.- С. 19-20).

Цей приголомшливий висновок не має під собою щонайменшої підстави, адже договір є одним із видів правочинів.

Відповідно до статті 56 ЦК 1963 р., угода, яка була укладена внаслідок помилки, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

За статтею 55 ЦК 1963 р., позов про визнання недійсною угоди, яка була укладена особою, котра не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, мав бути поданий цією особою.

Таке чітке законодавче визначення особи позивача було помилковим, воно суперечило стаггі 4 ЦПК 1963 р., за якою право на звернення до суду за захистом мала «усяка» заінтересована особа.

У Цивільному кодексі України немає особливих застережень щодо особи позивача у справах про визнання правочинів недійсними. Ним за статтею З ЦПК України, може бути «кожна» особа, якщо її права, свободи чи інтереси порушені цим правочином. Відповідно до цього, право на оспорення правочину має той, хто його вчинив, а також інша заінтересована особа.

Ф. подала до Т. позов про визнання заповіту недійсним. Позивачка стверджувала, шо В. неодноразово обіцяла скласти заповіт на її користь. Після смерті В. виявилося, шо вона склала заповіт на користь Т.

Ф. не є спадкоємцем за законом, а отже, навіть у разі визнання заповіту недійсним, у неї не виникне право на спадкування. Обіцянка скласти заповіт не має правового значення, тому Ф. не можна вважати заінтересованою особою. Вона, безперечно, є носієм інтересу, але такого, що не захищається судом.

При вирішенні справи за позовом Сумського м'ясокомбінату до І. Г. та Г. Г. про визнання недійсним договору дарування будинку Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі відзначила, що «м'ясокомбінат не є стороною договору дарування; цей договір не створював для нього ніяких прав і не покладав на нього будь-яких обов'язків», а тому він не може вважатися заінтересованою особою.

Інформація про цю справу була опублікована під такою рубрикою: «Суд прийняв і вирішив по суті позовну заяву про визнання договору дарування недійсним від особи, яка не вправі пред'являти даний позов» (Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- № З, 1995 (Частина друга).- С. 210-211).

За захистом свого права або інтересу особа може звернутися особисто. Вимагати судового захисту можуть її представники.

Позов про визнання правочину недійсним після смерті сторони може вимагати її спадкоємець.

Випадки пред'явлення позовів про визнання договорів недійсними особами, які не мають на це права, непоодинокі. (Юридическая практика, 2005, № 17, 26 апреля.- С. 3).

Чи має право на оспорення договору, укладеного внаслідок обману чи насильства, сторона, яка вчинила ці протиправні дії? Можна вважати, - так, оскільки правопорушника, у якого прокинулася совість, також можна назвати заінтересованою особою.

Щодо перспектив задоволення такого позову, то все залежатиме від позиції другої сторони, потерпілого.

На особі, яка оспорила правочин, лежить тягар доведення обставин, що спростовують презумпцію його правомірності. Якщо це їй вдасться, суд постановить рішення про визнання правочину недійсним.

Визнання договору недійсним є наслідком недотримання сторонами вимог закону в момент його укладення. Проблема розірвання договору може виникнути лише щодо договору, укладеного відповідно до вимог закону. Підставою для розірвання договору є невиконання або неможливість виконання (здійснення) тих обов'язків і прав, які виникли у сторін, учасників цього договору.

Отже, визнання договору недійсним і розірвання договору -різні за змістом правові категорії.

Закон України «Про приватизацію державного майна» у статті 27 відступає від цього теоретичного положення: «На вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним у разі невиконання другою стороною зобов'язань, передбачених цим договором, у певні строки...».

Такий договір міг би бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде доведено, що покупець у момент його укладення не мав наміру виконувати його умови.

Донедавна ні у кого не виникало сумнівів у тому, що
однією із підстав виникнення зобов'язання є договір. А тому проблема недійсності стосувалася саме договору як юридичного факту, з якого виникли відповідні правовідносини.

У Господарському кодексі України це усталене теоретичне питання поставлено «з ніг на голову». Мова йде не лише про такі словесні комбінації, як «господарське зобов'язання..., вчинене з метою...»; «господарське зобов'язання... укладено»; «розірвання господарського зобов'язання», котрими слід нехтувати як теоретично помилковими.

На підставі статті 207 ГК «Недійсність господарського зобов'язання» почали поширюватися абсолютно безпідставні думки, наче недійсність господарського договору і недійсність господарського зобов'язання - це різні речі.

Зобов'язання є наслідком укладення договору. Зникає підстава (договір) - зникає і те, що з неї постало.

4. Правові наслідки недійсності правочину

З нічого - ніщо. Це означає, що порочна підстава не здатна забезпечити позитивного результату. Цю тезу відтворив у одній із своїх ухвал Вищий арбітражний суд України: «позовна вимога, заснована на недійсній угоді, є неправомірною» (Див.: Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. 1995, № 1.- С. 145).

Недійсний правочин,- записано у частині 1 статті 216 ЦК,— не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов язані з його недійсністю.

До наслідків нікчемності правочинів та наслідків визнання правочинів недійсними Цивільний кодекс України зачисляє реституцію, відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Загальним наслідком недійсності правочину є реституція. (Це латинське слово, означає відновлення, відшкодування, повернення чогось на попереднє місце).

Реституція традиційно вважається виключно цивілістичним поняттям, хоча для такої узурпації немає достатньої підстави.

Цивілістична доктрина радянського періоду трактувала ресті, гуцію звужено, лише як повернення особою своєму контрагентові того, що вона одержала від нього за недійсним договором.

Повна реституція означає, що учасник недійсного договору повертає все те, що він одержав за договором, і йому повертається все те, що було ним передане другій стороні за цим договором.

Реституція може застосовуватися не лише до звичайних (двосторонніх) договорів, а й договорів багатосторонніх, тому термін «двостороння реституція», що поширений в літературі, є неточним.

Термін «повна реституція» охоплює усі можливі варіанти недійсності договорів, точніше, характеризує суть цієї правової категорії.

Реституція може бути і наслідком визнання недійсним заповіту після прийняття і розподілу спадщини.

Вимога повної реституції була закріплена у статті 48 ЦК 1963 р. як загальний наслідок недійсності угоди: «по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою».

У частині 1 статгі 216 ЦК України цей загальний наслідок сформульовано ширше і точніше. Мова йде не лише про повернення майна в натурі. Якщо воно не збереглося або якщо те, що одержане за договором, полягало у виконаній роботі чи наданій послузі, то належить відшкодувати вартість цієї роботи чи послуги.

Повна реституція стосувалася правочинів, зміст яких суперечив вимогам закону, а також правочинів, вчинених неналежними суб'єктами або внаслідок помилки.

Відповідно до Кодексу 1963 р., в літературі почав вживатися термін «одностороння реституція» - коли поверталося те, що було передане за угодою лише однією стороною. А те, що було передане другою, винною стороною, стягувалося в дохід держави.

Це стосувалося угод, які суперечили інтересам держави та суспільства, а також угод, укладених у результаті обману, погрози, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України, за наполяганням окремих членів Робочої групи, до всіх недійсних договорів передбачена виключно лише повна (двостороння) реституція.

Стосовно договорів, які порушили публічний порядок, цю поблажку, як уже зазначалося, встановлено даремно. Адже, якщо за здійснення терористичного акту виплачено 10 тис. дол., що ці гроші за законом не можна стягнути в дохід держави.

Однак реституція не завжди с можливою. Йдеться про випадки, коли набувачем майна за договором є особа, від якої майно не може бути витребуване, відповідно до статті 388 ЦК (Див.: Юридичний вісник України, 2005, № 20. 25-27 травня.-С. 24-25).

Відшкодування збитків вважалося загальним способом захисту, оскільки його можна було застосувати завжди, крім випадків, встановлених законом. Однак стосовно наслідків визнання угод недійсними діяло фактично інше положення.

Як було зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», при визнанні угоди недійсною суд постановляє рішення про відшкодування зазнаних стороною витрат, втрати або пошкодження майна у тих випадках, коли це прямо передбачено законом (статті 51-56 ЦК).

А у п. 18 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з численними змінами та доповненнями), містилося застереження про те, шо законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони або одна із них внаслідок самого факту недійсності угоди (Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду.- К., 2003.— С.151).

Така позиція була вельми спірною, а тепер її слід вважати такою, що однозначно суперечить загальному правилу, сформульованому у частині 2 статті 216 ЦК, згідно з яким збитки, завдані у зв'язку з вчиненням недійсного правочину, підлягають відшкодуванню винною стороною. Мова йде про відшкодування збитків у повному обсязі.

Виняток з цього правила встановлений лише стосовно вчинення правочину під впливом обману або насильсіва: винна сторона зобов'язана відшкодувати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є загальним способом захисту, таке відшкодування може бути наслідком кожного недійсного правочину, який було вчинено з вини однієї із сторін.

Чи можна назвати незаконний правочин деліктом?

Однозначної відповіді на це питання в правничій літературі радянського періоду не було.

Професор О. А. Красавчиков вважав, що делікт може мати місце і у формі правочину. Незаконність «домовленості» сторін перетворює правочин у правопорушення, тобто позбавляє цю домовленість її юридичної природи (Красавчиков О. А Юридические факты в советском гражданском праве.-М., 1958.-С. 121).

Як зазначали професор О. А. Пушкін га доцент В. М. Самойленко, одна і та ж дія може бути одночасно і кримінальним, і цивільним деліктом. ( Див.: Гражданское право Украини. Часть 1.-Х., 1969.- С. 223.)

З такими висловлюваннями слід погодитися. Тому кожну дію, заборонену законом або договором, ми можемо називати деліктом -договірним чи недоговірним.

Порушення вимог закону, моральних засад суспільства при вчиненні правочину викликає ланцюгову реакцію настання небажаних для одного з учасників, але бажаного для інших заінтересованих осіб, правових наслідків.

Ці правові наслідки започатковуються оголошенням правочину нікчемним або анулюванням його (визнання недійсним) судом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Помилка щодо предмета правочину	\|	Проблема «доказів буття Бога».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.