• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Помилка щодо предмета правочину

Найчастіше хибне сприйняття стосується предмета правочину. Помилка щодо предмета може мати кілька проявів:

1) помилка щодо тотожності предмета (продається лише кілька картин, а не вся колекція; продається будинок лише з частиною земельної ділянки, а не зі всією, як вважали покупці); 2) помилка щодо якості предмета.

Т. купила французького бульдога, але на другий день повернула його попередній власниці, оскільки через сильний храп перебування його в квартирі було неможливим. Про цю особливість собак такої породи Т. не знала.

В іншому випадку суд визнав недійсним договір обміну квар­тирами тому, що одна з них була розташована неподалік металур­гійного комбінату. Ще в іншому - тому, що квартира містилася в будинку, у якому була сильна вібрація у зв'язку з розміщенням у ньому телефонної станції.

Суд, проте, не визнав наявність помилки у предметі за таких обставин: переселившись у квартиру меншого розміру, особа не могла розмістити громіздкі меблі; коли особа переселилась з пер­шого поверху у квартиру на третьому поверсі, у неї виникла реаль­на загроза: можливого самогубства її психічно хворої дочки.

Якщо у першому випадку рішення суду видається безспірним, то щодо другого позиція суду не є незаперечною.

Якість предмета, щодо якої відбулася помилка, має існува­ти або, навпаки, має бути відсутньою на момент вчинення право­чину.

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання договору і не пов'язане з поведінкою контрагента.

Ф. та Я. уклали договір міни квартир. Відповідно до нього Ф. зайняла квартиру на 8 поверсі. Невдовзі після переїзду поча­лося періодичне відключення електроенергії, у зв'язку з чим не працював ліфт. До того ж, навіть тоді, коли електроенергія подавалася, ліфт нерідко виходив з ладу. Ці обставини спону­кали Ф. до оспорення правочину.

Д. купила цуценя елітної породи, маючи намір використовува­ти його згодом для розплоду. Після спливу двох років була встановлена його безплідність.

Вимога Д. про визнання дого­вору купівлі-продажу недійсним не могла бути задоволена, оскільки на момент його укладення собака була здоровою, без будь-яких відхилень у розвитку.

Д. могла б розраховувати на визнання договору недійсним ли­ше за умови, що в момент його укладення властивості тварини, бажані для неї, були спеціально нею застережені.

Як зазначав видатний французький цивіліст професор Євгеній Годеме, не має правового значення помилка в розрахунку одер­жання користі чи задоволення від вчиненого договору ( Евгений Годзмз Общая теория обязательств / Перевод И.Б. Новицкого.-М.,1948.-С.69).

Т., літнього віку жінка, не звернула увагу на те, що одна з кім­нат квартири не має власного опалення. За її позовом суд визнав договір обміну недійсним. Але, оскіль­ки недоліки предмета можна легко усунути, не було, на мій по­гляд, підстави для визнання договору недійсним через помилку в предметі. Способом захисту тут могло б послужити покладення на попереднього наймача квартири обов'язку провести таке опалення або стягнути з нього вартість цих робіт.

Отже, можна зробити висновок про те, що помилка в якості предмета може бути підставою для визнання правочину недійс­ним тоді, коли недоліки якості не можуть бути усунені.

Помилка може стосуватися ціни за договором купівлі-продажу чи розміру утри­мання за договором довічного утримання.

Можливою є помилка у волевиявленні, коли слова і (або) дії особи не відповідали її волі. У цій ситуації особа помилково сказа­ла те, чого вона насправді не бажала сказати, чи вчинила те, чого насправді не бажала робити. Або слова однієї сторони не були по­чуті другою стороною чи хибно витлумачені нею.

У судовій практиці виникло питання про можливість визнання істотною помилки у правах та обов'язках за договором.

Т., похилого віку, обміняла свою квартиру у будинку дер­жавного житлового фонду на квартиру у будинку житлово-будівельного кооперативу, не знаючи, що на неї покладаєть­ся обов'язок по внесенню паю та витрат на утримання бу­динку.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що Т., укладаючи такий договір, діяла під впливом помилки.

В іншому випадку, К., купивши будинок, не знав, що у ньому проживає наймач, а тому обов'язок попереднього власника (наймодавця) за договором найму перейшов до нього. Рішен­ням суду позов К. про визнання договору недійсним було за­доволено.

3. продав будинок, у якому до призову на строкову військову службу проживав його син Г. Після демобілізації Г. звернувся до М. з позовом про примусове вселення до будинку. У свою чергу, М. пред'явив позов до 3. про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Його не попередили, що Г. має право користування (сервітут) будинком як член сім'ї 3.

Така судова практика певною мірою відходить від загального правила про те, що закон, оприлюднений у встановленому поряд­ку, стає обов'язковим для виконання і застосування, незалежно від того, що та чи інша конкретна особа не знала про його існування. Це примушує сторону детально інформувати свого контрагента, особливо, якщо він є особою старшого віку або має певні фізичні вади, про усі правові наслідки правочину. Такий обов'язок покла­дається і на нотаріуса, який посвідчує правочин.

У відносинах між юридичними особами, як це було зазначено у Роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 12 бе­резня 1999 р., неправильне уявлення про норму закону не підпадає під ознаки статті 56 ЦК 1963 р.

Помилка у правах та обов'язках може мати й інший прояв: пра­ва чи обов'язки у договорі були обумовлені нечітко, що спричини­ло хибне сприйняття їх змісту. Так, одна сторона вважає, що ціна у договорі була визначена у гривнях, друга - навпаки, стверджує, що була переконана у тому, що її контрагент розуміє, що мова йде про доларовий еквівалент.

Помилковим може бути і сприйняття особою поведінки другої сторони, якщо вона єглухонімою або має дефекти мови. Усі види помилок в правочинах, залежно від джерела їх виникнення, в науковій літе­ратурі прийнято ділити на дві групи:

1) помилка-незнання;

2) помилка-неуважність.

«Незнання є розумовою невільністю» (Памфіл Юркевич. Цит. праця.- С. 404.)

Б. уклав з Центром соціальної реабілітації Спілки інвалідів Афганістану договір на встановлення протезу стегна за техно­логією та з матеріалів фірми «Отто Бак».У зазначений строк протез був виготовлений. Однак незабаром була виявлена неможливість його використання у зв'язку з сенсибілізацією до матеріалу, з якого виготовлено культеприймач. За висновком Інституту екогігієни та токсиколога, Б. має підвище­ну алергічну настроєність організму. Виробник відмовився від за­доволення претензії Б., оскільки протез якісний, функціональний, не потребує ремонту. Про те, що Б. може користуватися лише де­рев'яним культеприймачем, обклеєним шкірою, виробник не знав. Б подав позов про заміну протезу на інший, який йому підхо­дить за станом здоров'я, або відшкодування вартості протезу.

У цьому випадку маємо приклад помилки-незнання: Б. не знав, що легким, з синтетичних матеріалів протезом, який підходив ін­шим інвалідам, він не зможе користуватися.

Тому у разі відмови виробника від заміни протезу Б. матиме право вимагати визнання договору недійсним.

У разі, коли Б. не зможе користуватися і дерев'яним протезом через несприйняття і його, виробник буде змушений повернути вартість про­тезу, оскільки стан помилки щодо якості предмета договору триває.

Понесені виробником втрати на протезування - це приклад ри­зику підрядника як однієї із ознак договору підряду.

Помилка-неуважність може бути результа­том поспішності при визначенні, наприклад, якості предмета договору, надмірної довіри до слів контрагента тощо.

О. здійснила обмін квартирами, за яким вона мала переїхати до Києва. На обмін вона погодилася на підставі усних розповідей про квартиру, фотографій самої квартири та будинку. І лише при переїзді до Києва О. виявила помилку: будинок стояв на пагорбі, на який їй за станом здоров'я було важко виходити.

Позов про визнання договору обміну недійсним суд задовольнив. Цивілістична доктрина, зокрема радян­ського періоду, і судова практика не надавали істотного значення помилці у мотивах, хоча особливого застереження щодо правових наслідків помилки у мотивах у Цивіль­ному кодексі УРСР не було. До цього суддів спонукала позиція Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР та Президії Вищого арбітражного суду УРСР.

Вважалося, що неможливість визнання недійсним правочину че­рез помилку в мотивах є гарантією стійкості цивільного обороту. Такі аргументи на підтримку теорії заперечення правового значен­ня помилки у мотивах наводяться і сьогодні.

Під впливом такого традиційного погляду на цю проблему, у частину 1 статті 229 ЦК України була включена така норма: «по­милка щодо мотивів правового значення не має, крім випадків, встановлених у законі». Таким винятком на той час була норма ст. 20 Закону України від 22 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», за якою покупець мав право передумати і повернути покупку протягом 14-ти днів, обмінявши її на будь-який інший товар, або одержати назад сплачену грошову суму.

Однак таке перенесення до Цивільного кодексу позиції судової практики не дало бажаного результату, а навпаки, погіршило ситу­ацію. Доводиться жалкувати з приводу цього запису.

Зауважимо: потреба забезпечення стійкості обороту - це ще не доказ істинності теоретичної засади, яка породила тезу про не­можливість визнання угоди недійсною у зв'язку із помилкою в мотивах. Це - лише визначення функціонального призначення такої неможливості. Необхідністю забезпечення стійкості цивіль­ного обороту можна аргументувати і неможливість примусового розірвання договору. Але крім потреби забезпечення стійкості цивільного обороту існують інші, переважаючі цінності. Тому стійкість цивільного обороту фетишизувати не слід.

У судовій практиці справи, у яких фігурує помилка в мотивах, непоодинокі. Ось деякі з них.

За договором сімейного обміну П. переселився до дочки у двокімнатну квартиру, а її син - у його однокімнатну кварти­ру. Вчинивши такий правочин, П. сподівався на піклування з боку дочки, психологічний притулок. Однак їхні відносини склалися інакше. Дочка невдовзі різко змінила своє ставлен­ня до батька, не доглядала за ним і навіть не розмовляла з ним.

Позов П. про визнання договору обміну недійсним суд задо­вольнив. Правда, суд залишив осторонь теоретичне обґрунтування свого рішення, боячись, очевидно, засумніватися відкрито у тому, що вважалося аксіомним, хоча визнав помилку в мотивах фактич­но такою, що має істотне значення.

Л. та П. розірвали шлюб, але продовжували проживати у три­кімнатній квартирі. За домовленістю з Б., після довгих вагань вони обміняли квартиру на дві двокімнатні. Сторони одержа­ли обмінні ордери, а на другий же день П. та Д. подали до су­ду позов про визнання обміну недійсним, оскільки вони поми­рилися і бажають жити разом. Б. подав зустрічний позов про їх виселення з квартири.

Суд задовольнив позов Б., обґрунтувавши відмову у позові Л. та П. тим, що помилка у мотиві укладення договору не має істот­ного значення.

Справа Л. та П. була програна, можливо, через відсутність ад­воката. Адже можна було б заявити клопотання про призначення психологічної експертизи, яка б могла дати відповідь щодо душев­ного стану П., який переніс до укладення договору два інфаркти. Можна було б взяти до уваги і те, що Б. підганяла Л. та П. до при­йняття рішення, а також той негативний вплив, який може справи­ти переселення на здоров'я П., а також те, що Б. не зазнала майно­вих збитків, оскільки позов було подано до суду негайно.

Ця справа підтвердила потрібність адвоката в процесі. Як вва­жав А. Коні, навіть адвокатові, який сам є стороною в процесі, не завадить мати адвоката: «адвокат, який іде до суду без адвоката, - поганий адвокат».

Т. Р. зловживав алкоголем, не мав своєї сім'ї. Причиною цьо­го він вважав побутову невлаштованість. Між батьком Л. Р. і сином відбулася розмова: батько пообіцяв синові подарувати квартиру, як тільки він почне працювати і одружиться. Свою обіцянку Л. Р. виконав. Однак через короткий час Т.Р. знову почав зловживати алкоголем, дружина його залишила, шлюб було розірвано.

Батько дізнався, що син має намір продати квартиру, тому по­дав позов про визнання договору дарування недійсним.

Відповідач на численні виклики до суду не з'являвся. Позов бу­ло задоволено.

У рішенні суду було зазначено, що у зв'язку із зловживанням алкоголем є реальна загроза того, що Т. Р. розтратить одержані кошти і врешті опиниться на вулиці.

У рішенні суду не було й слова про «мотиви» договору, про помилку в мотивах. Воно і не дивно. Проте у справедливості цього рішення засумніватися важко.

Сила наведеної вище новели частини 1 статті 229 ЦК може бути згладжена застосуванням статті 8 Конституції України.

При вирішенні справ, пов'язаних з помилкою в мотивах, потрі­бен індивідуальний, а не шаблонний підхід, особливо тоді, коли є докази, які достовірно підтверджують, що особа, знаючи про всі обставини, можливі наслідки, фактичні наміри другої сторони, цього правочину не вчинила би.

Саме завдяки новому погляду на проблему можна буде сподіва­тися на успіх у справі про визнання недійсним договору дарування будинку на користь зятя, якщо відчужувач не знав про його намір розлучитися з його дочкою, як і у справі про визнання недійсним заповіту, коли обставини справи дають підставу для висновку, що, знаючи про таємні сторони життя спадкоємця, заповідач не зробив би такого вибору.

Як відзначав професор Є. В. Васьковський, оскільки вигода на­дається особі без будь-якої плати з її боку, то справедливо було б звертати увагу на мотиви, які спонукали другу сторону до укла­дення правочину ( Васьковский Е. В Учебник гражданського права.- Вьш. 1.- СПб., 1894.-С. 118.)

Уважний підхід до вирішення справ цієї категорії відповідає принципу справедливості та розумності, стимулює до утверджен­ня добросовісності у відносинах між людьми.

При вирішенні питання про визнання недійсним правочину че­рез помилку в мотивах мають бути зіставлені наслідки збереження договору для позивача з негативними наслідками анулювання до­говору для відповідача, можливість відшкодування відповідачеві заподіяних збитків та моральної шкоди, інші обставини, які в ком­плексі забезпечили би справедливість рішення суду.

Модель правочину, вчиненого під впли­вом помилки, така:

1) помилятися може один, кілька чи всі суб'єкти правочину;

2) помилка має стосуватися обставини, що має істотне значення;

3) помилка може бути зумовлена поведінкою самого потерпілого, другої сторони або іншої особи. Джерело помилки не впливає на вирішення питання про визнання правочину недійсним;

4) помилка мас існувати на момент вчинення правочину.

10. Вчинення правочину внаслідок обману

Обман можна розглядати як процес, спрямований на параліза­цію волі майбутнього контрагента, і як результат, що проявився у настанні таких правових наслідків, які за звичайних умов не могли би настати.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила би у правовідношення, невигідне для неї.

Наявність умислу має бути доведена тією особою, яка поклика­ється на нього, тобто позивачем. Звідси випливає, що той, хто зви­нувачується у навмисному введенні в оману (відповідач), не зо­бов'язаний доводити відсутності своєї вини.

Якщо умисел особи не доведено, вважається, що сталася по­милка.

Як зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», обманом є «введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, яка укладається». Таке розуміння обману було повторене в Роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 12 бе­резня 1999 року. Але воно охоплює лише окремі риси обману, тому є неповним.

Обман - це не лише «повідомлення» чи «замовчування».

Римські юристи вважали обманом будь-який нечесний прийом, призначений для обману іншого, щоб добитися від нього згоди (усяке лукавство, хитромудре мистецтво, затягування у сіль­це, підробка, хитрість, брехня, махінація), який застосовується для того, щоб обійти, обдурити іншого.

Обман, як і помилка, може стосуватися суб'єкта та інших фак­тичних обставин, що мають істотне значення.

Обман щодо суб'єкта став явищем непоодиноким: одержання вкладу в Ощадбанку іншою особою, яка скористалася документами вкладника; укладення договору неіснуючою юридичною особою тощо.

Найчастіше трапляється обман щодо предмета: замовчування закінчення строку придатності товару, виставленого для продажу, або якості сировини, з якої він виготовлений; продаж речі під чу­жим, часто іноземним, товарним знаком; маскування недоліків ре­чі; спів на концерті під фонограму тощо.

За Законом України від 23 грудня 1997 року «Про якість та без­пеку харчових продуктів і продовольчої сировини» способом об­ману є навмисне надання зовнішнього вигляду та (або) окремих властивостей певного харчового продукту, які не можуть бути іден­тифіковані як продукт, за який він видається. Тобто, мова йде про підробку виробу.

Обман може стосуватися і засобів платежу.

Як і помилка, обман може стосуватися мотиву вчинення правочину.

О. С. схилила свого колишнього чоловіка Р. С. подарувати її дочці однокімнатну квартиру «в обмін» на одержане від О. С. генеральне доручення на продаж автомобіля і гаража, що бу­ли їхньою спільною власністю. Р. С. вважав, що зможе прода­ти ці речі і придбати собі нове помешкання. На другий день після письмового оформлення і нотаріального посвідчення цих правочинів О. С. скасувала довіреність.

Обставини справи за­свідчили, що О. С. діяла з умислом: як тільки її дочка стала влас­ницею квартири (а це було метою її дій), вона зірвала домовленос­ті, сподіваючись, очевидно, на безкарність своїх дій. О. С. мала для цього підстави, адже звиклий, шаблонний підхід до вирішення подібних справ забезпечував їй виграш.

Але її сподівання виявилися марними: за рішенням суду договір дарування було визнано недійсним, хоча суд і не мотивував своє рішення фактом обману в мотивах.

Вчиняє обман здебільшого одна із сторін. Проте обман може вчинити особа, яка не бере участі в договорі, що укладається. У цій ситуації для визнання договору недійсним, як укладеного внаслідок обману, потрібно буде довести наявність домовленості між третьою особою та однією із сторін.

Обман може виходити і з дій іншої особи, яка не бере участі у договорі, тобто «підбрехача», який допомагає одній із сторін ввес­ти в оману другу сторону.

Таким співучасником обману може бути журналіст, який, зна­ючи, що артист співатиме під фонограму, всіляко пропагує його концерти. Ним може бути газета, яка публікує завідомо неправди­ву рекламу.

Якщо буде доведено факт зловмисної домовленості між однією із сторін та цією третьою стороною, вони обоє можуть стати солі­дарними відповідачами у справі про відшкодування шкоди, завда­ної у зв'язку з укладенням такого договору.

Останнім часом на вулицях міст почали з'являтися молоді осо­би, які намагаються продати перехожим товар фірми, яку вони представляють: «Сьогодні у фірми ювілей, 30 відсотків знижки, лише сьогодні, персонально для вас». Дехто вірить, купує річ, а завтра з'ясовує, що в магазині вона коштує дешевше.

У цій ситуації задіяно не лише обман, а й особливу форму пси­хологічного насильства, яка полягає в тому, щоб, заставши люди­ну зненацька, схилити її до договору.

Модель правочину, вчиненого внаслідок обману, така:

1) обман стосується обставин, що мають істотне значення;

2) потерпілий введений в оману умисною поведінкою іншої особи;

3) умисел спрямовується на вчинення іншою особою правочину, якого вона не вчинила б взагалі або не вчинила б на зазначених умовах;

4) умисел спрямовується на заволодіння за допомогою правочину майновим благом, якого особа за звичайних обставин не мог­ла б одержати;

5) та обставина, що потерпілий за умови уважності, прискіпли­вості, поміркованості міг би виявити обман, не має правового зна­чення;

6) способи обману можуть мати найрізноманітніший прояв.

11. Вчинення правочину під впливом насильства

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 квітня 1978 р. визначив насильство як фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди чи його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Таке трактування насильства було обгрунтованим, але воно не залишало місця в юридичній лексиці для погрози, фактично по­глинувши її.

Насильство дійсно є одночасно не лише фізичним, а й психічним тиском на особу. Погроза ж полягає у залякуванні, тобто у психіч­ному тиску, що є проявом насильства. З цих міркувань у статті 231 ЦК погроза як самостійна категорія не використовується.

Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. Страх, писав Памфіл Юркевич, діє на людину приголомшливим чином. ( Памфіл Юркевич. Цит. праця.- С. 146).

Професор Й. О. Покровський вважав, що іноді найдрібніша, з об'єктивної точки зору, погроза: перестати вітатися чи погроза співати під вікнами похоронні пісні - може бути достатньо силь­ною, щоби примусити людину вчинити певну дію. Якщо цієї по­грози налякалися люди хворі, то ця їхня слабкість не може бути визнана у культурному законодавстві достатньою соціальною підставою для збагачення інших. Інакше ми узаконимо експлуа­тацію цих нещасних людей з боку тих, хто знав про їхні слабкості і захотів зіграти на них. І в цьому не буде прояву «моралі рабів» (Ніцше). Право має сказати словами Євангелія: «Прийдіть до ме­не всі втомлені і обтяжені, і я заспокою вас» (Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права.- М., 1998.-С. 130.)

Насильницькі дії може вчиняти одна із сторін майбутнього до­говору або в її інтересах інша особа. Насильницькі дії в інтересах юридичної особи може вчиняти її представник або інша найнята спеціально для цього особа. Насильницькі дії можуть бути вчинені до сторони майбутнього договору, до члена її сім'ї, родича, іншої близької людини, до керівника юридичної особи, члена його сім'ї або родича.

Насильницькі дії можуть вчинятися безпосередньо перед вчиненням правочину і тривати до підписання відповідних документів.

Насильство може бути застосовано і за певний час до вчинення правочину.

До тих пір, поки діє страх, до тих пір триває і насильство, хоча би самі насильницькі дії були короткочасними.

Розглянемо кілька ситуацій.

Ситуація перша: К. заявив Ф., що, коли вона добровільно не поверне борг або не передасть замість нього цінні речі, він звернеться до суду.

Ситуація друга: Т. відмовилася від спадщини на користь сест­ри, яка погрожувала розголосити її сімейну таємницю.

Ситуація третя: В. погрожував дружині вбивством, якщо вона не подарує йому половину будинку.

Ситуація четверта: X. повідомив батьків вагітної Д., що одру­житься з Д. і визнає дитину своєю, якщо вони подарують йому будинок. Іншими словами, що не одружиться з Д., доки не стане власником будинку.

У всіх цих випадках були подані позови до суду про визнан­ня правочинів недійсними як таких, що були вчинені під при­мусом.

У першій ситуації психічний тиск на Ф. був, але його не можна назвати протиправним.

Страх, що виник у Ф., був наслідком її ж протиправної поведін­ки. Тому той законний тиск, якого зазнала Ф., не може бути під­ставою для визнання недійсним правочину щодо передачі коштов­ностей взамін несплаченого боргу.

У другій ситуації психічний тиск є протиправним, оскільки був спрямований проти конституційного права особи на недоторкан­ність особистого сімейного життя. Водночас цей тиск поєднувався із наміром збагачення за рахунок майнового права сестри. Тому факт насильства є очевидним.

Безспірною є і третя ситуація: засобом заволодіння чужим май­ном була погроза вбивством як діяння протиправне. В четвертому випадку було використано специфічну форму залякування. Адже X. розумів той психічний стан, в якому опиняться Д. та її батьки у разі народження позашлюбної дитини.

На підставі проведеного аналізу можна зробити такі загальні висновки.

Не є погрозою заява особи про майбутнє звернення до суду за одержанням того, що їй належить, оскільки право на звернення до суду за захистом свого порушеного права передбачене Конститу­цією України.

Якщо чоловік погрожує дружині поданням, наприклад, позову про розірвання шлюбу, коли вона не поверне йому його особисті речі, то такі його дії не є протиправними.

Протиправними слід вважати вимагання надання майнових благ за незвернення до суду. Тобто якщо, наприклад, чоловік за відмову від позову про розірвання шлюбу чи від позову про зміну місця проживання дитини вимагатиме, скажімо, дарування автомобіля або половини будинку, то маємо шантаж (від фр. заля­кування). У такому випадку його дії слід вважати протиправними як прояв насильства.

При вирішенні питання про можливість визнання правочину недійсним визначальним фактором слід брати до уваги не силу на­сильства, а силу страху.

Як правильно зазначав професор Любен Васильєв, питання про обгрунтованість страху має вирішуватися не з точки зору абстракт­ного критерію, не з точки зору сильної та ороброї людини, а з точ­ки зору особистих якостей конкретної людини, з врахуванням виду правочину (Любен Васильєв. Гражданское право Болгарской Республики.-М, 1953.- С. 564.)

Тому реальна можливість потерпілого дати відсіч і цим уникну­ти підписання договору, довіреності чи заповіту, не може мати правового значення.

Прикладом психічного насильства є випадки, коли одна особа настирливо і жалібно, часто до набридливості, просить другу осо­бу вчинити правочин, випрошує його, канючить.

Т. щоденно приходила в лікарню до важкохворої Г., випро­шуючи у неї складення заповіту. Врешті такий заповіт Г. скла­ла. Як потім з'ясувалося в суді з показів свідків, Г. боялася приходу М., бо після її відвідин стан здоров'я хворої погіршу­вався.

Насамперед, настирливе випрошування складення заповіту, зако­ном не заборонені. Але, якщо один використовує хворобливий стан другого і постійними нагадуваннями йому про близьку смерть схиляє його до такого правочину, і цей правочин останній вчиняє лише задля того, щоб звільнитися від цього психічного ти­ску, то така поведінка першого є неправозгідною, оскільки супере­чить принципу справедливості та сприяє недобросовісності у від­носинах між людьми.

Цікавим є зіставлення насильства та грабунку. І одне і друге є актами протиправними, і одне і друге можуть бути кримінально караними. Але якщо при грабунку злочинець відбирає річ від осо­би, то у разі насильства як засобу впливу на особу задля вчинення правочину, вона сама віддає річ.

Модель правочину, вчиненого під впливом насильства, така:

1) насильство як спосіб спонукання має відбутися до вчинення правочину або в момент його вчинення;

2) інтенсивність насильства не має вирішального значення. Таке значення має сила страху, породженого насильством;

3) психічне насильство має пов'язуватись із протиправною поведінкою;

4) акт насильства має бути спрямований на спонукання особи до вчинення правочину, якого вона за звичайних умов не вчини­ла б, чи до відмови від його вчинення;

5) насильство може застосовувати сторона, яка вчиняє правочин, або інша особа;

6) насильство може застосовуватися фізичною особою або від імені юридичної особи щодо фізичної особи чи щодо керівника або представника юридичної особи.

12. Правочин, вчинений внаслідок важкої обставини

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. у статті 33 передбачав визнан­ня недійсним правочину, невигідного для особи, який вона вчини­ла внаслідок крайньої нужденності. Крайня нужденність означала відсутність житла, продуктів харчування. Другою ознакою такого правочину вважалася його явна невигідність (Ф. Вольфсон. Учебник гражданского права.- М., 1930.- С. 104; Советское гражданское право/Отв. ред. В. А. Рясенцев-М., 1955.—Ч. 1.-С. 89.)

Такий правочин одержав назву «кабального». Мова йшла, голов­ним чином, про договір купівлі-продажу житлового будинку.

Практика застосування статті 33 ЦК виробила правила, які не втратили свого значення і сьогодні:

1) сама лише нужденність продавця, за відсутності крайньої не­вигідності правочину, виключає можливість визнання договору недійсним;

2) невідповідність ціни дійсній вартості майна, що було прода­не, ще не засвідчує явної нужденності продавця;

3) при вирішенні питання про кабальність договору щодо буди­нку слід вияснити, чи є договір купівлі-продажу крайньо невигід­ним, чи був він укладений під впливом крайньої нужденності і чи була ця крайня нужденність використана покупцем. ( Гражданский кодекс УССР. Практический комментарий. Состав. И. И. Курицкий и А. А. Гиммельфарб - X., 1928.- С. 34.)

Цивільний кодекс 1963 р. у статті 57 дещо згладив об'єктивну сторону моделі такого правочину, замінивши термін «крайня нуж­денність» на «збіг важких обставин», але не змінив фактично її змісту (Див.: Бюлетень законодавства та юридичної практики України.- Прак­тика судів України в цивільних справах, 1995.- № 2- С. 32).

Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» визначив збіг важких обставин як: «такий матеріальний стан або особистий стан громадянина чи його близьких, який примусив його укласти угоду на невигідних для нього умовах».

Законодавчий термін «збіг важких обставин» не трактувався буквально як одночасна наявність кількох важких обставин. До­статньо було й однієї.

«Важкі обставини» для громадянина пов'язувалися зі смертю члена сім'ї, важкою хворобою, відсутністю засобів для існування тощо. Але, як і раніше, Цивільний кодекс 1963 р. прив'язував збіг цих обставин лише до громадянина. Тому юридична особа не мала права оспорювати договір за цією підставою. Спрацювувала, пев­но, ідеологічна установка, адже за радянських часів навіть припус­тити не можна було, щоб юридична особа, яка трактувалася не інакше як «соціалістична організація», потрапила у зону «збігу важ­ких обставин».

Рівний правовий підхід до всіх суб'єктів цивільних правовідно­син обумовив зречення від такого привілеєвого становища фізич­ної особи, відповідно, право на оспорення правочину, за стат­тею 233 ЦК України, має кожний учасник цивільних відносин.

Для юридичної особи важкими обставинами можуть бути за­гроза банкрутства, загроза втрати майна тощо. (Є. Годеме наводить цікавий приклад: у зв'язку з тим, що корабель сів на мілину, а це загрожувало йому загибеллю, капітан, побачивши буксирне судно, звернувся до його капітана з проханням відбуксирувати судно в порт. Після довгих переговорів була визначена плата - 18 000 фран­ків. Згодом суд зменшив цю суму до 4000 франків, оскільки до укладен­ня договору з такою ціною спонукала капітана корабля важка обставина. Див.: Евгений Годэмэ. Цит. праця.- С. 77.)

У важкі обставини може потрапити і держава.

«Важка обставина» - оцінювана категорія і має визначатися судом з урахуванням усіх обставин справи. Дуже часто важкий майновий або особистий стан особи є результатом іншої важкої обставини. Тому вся ця сукупність причин і наслідків має бути у полі зору суду при розгляді справи про визнання правочину не­дійсним.

Важка обставина породжує мотив вчинення правочину, який може полягати у придбанні певного майна чи отриманні послуги за непомірну плату або, навпаки, у продажу майна за безцінь, у роздаруванні майна тощо.

Потерпілому, який оскаржує договір, належить довести, що, за відсутності важких обставин, він договору б не уклав взагалі або не уклав би його на зазначених умовах.

Визнання правочину недійсним не може пов'язуватися з тим, хто був ініціатором його укладення, як і з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

У сина С. було виявлено туберкульоз нирок. Для оплати операції за кордоном виникла потреба у великих коштах, яких у С. не було. Для порятунку дитини С. уклала з банком кредит­ний договір, з виплатою 35% річних за користування кошта­ми, із заставою двокімнатної квартири. Дуже дешево були продані нею картини, меблі, вироби із дорогоцінних металів.

Чи матиме згодом С. право оспорити дійсність цих договорів або лише умови про плату (ціну)?

35% річних - такою на час укладення договору була плата за користування кредитом для всіх позичальників. Договір банків­ського кредиту - публічний договір, а це значить, що всі клієнти повинні бути в рівних умовах.

Та поряд з цим слід взяти до уваги інші аргументи: в суспіль­стві мають існувати механізми підтримки, допомоги, захисту слабшої сторони. До створення державної системи такої допомо­ги повинні бути задіяні усі інші можливі механізми. Серед них - застосування статті 233 ЦК і щодо наведених вище ситуацій.

Модель правочину, вчиненого внаслідок важкої обставини, така:

1) наявність важкої обставини;

2) крайня невигідність умов договору;

3) наявність причинного зв'язку між важкою обставиною та змістом правочину;

4) одержання другою стороною непомірного зиску;

5) від кого виходила ініціатива укладення договору, не має пра­вового значення.

Економічна криза, у якій опинилася Україна, може призвести до різкого збільшення числа таких договорів, а згодом - до появи у судах спорів про визнання їх недійсними.

Визнання договору недійсним не може пов'язуватися з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

Можливість визнання недійсними усього договору або лише окремих його умов з названих вище підстав має використовува­тись судами дуже обережно, щоб не створити загрози стабільності цивільного обороту.

13. Фіктивний правочин

Стаття 58 ЦК 1963 р. передбачала недійсність «мнимої» угоди, тобто такої, що «укладена лише про людське око».

Слово «мнима» - калька з російської мови. В українській прав­ничій лексиці віддавна для аналогічних ситуацій використовуєть­ся термін «фіктивний» (Від лат. fiсtіо - вигадка, щось неіснуюче, те, що видається за дійсне з певною метою). Хоча і він має іншомовне походження, але уже вживається у законодавстві України («фіктивний шлюб», «фіктивне усиновлення», «фіктивна податкова накладна»), тому і стосовно правочинів має використовуватися цей уніфікований термін.

За статтею 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчине­но без наміру створення правових наслідків, що обумовлені цим правочином.

У фіктивному правочині сторони лише формально фіксують виникнення чи припинення певних прав і обов'язків. Насправді ж вони не бажають настання жодних правових наслідків. Тому від­повідні зміни в обсязі їх прав та обов'язків настають лише на папері.

Укладення фіктивного договору завжди відбувається з певною метою, умисно.

Частота вчинення фіктивних правочинів у недалекому минулому була значною і викликалася, зазвичай, відповідними за­конодавчими заборонами, які громадяни навчилися майстерно обходити.

Так, за статтею 101 ЦК 1963 р., громадянин міг бути власником лише одного жилого будинку. Той, у кого з'являвся другий буди­нок, мусив протягом року відчужити один з них під страхом при­мусового продажу. Якщо ж не було покупців, будинок безоплатно переходив у власність держави. Прагнення залишитися власником обох будинків задовольнялося за допомогою укладення фіктивно­го договору дарування чи купівлі-продажу.

В іншій ситуації, за допомогою фіктивного договору купівлі-продажу особі, яка передбачала можливість порушення проти неї кримінальної справи, вдавалося, у разі засудження, уникнути мож­ливої конфіскації майна як додаткового кримінального покарання за вчинення злочину.

С. С. та Л. С. одружилися у 1982 р. У 1989 р. вони купили квартиру, у якій до цього спільно проживали. У 2000 р. С. С. помер. У зв'язку з виникненням спору про поділ спадщини О. С. - дочка спадкодавця, пред'явила суду договір, за яким вона (за письмовою згодою свого чоловіка) подарувала бать­кові 10 тис. крб, саме на таку суму була оцінена квартира. Про цей договір Л. С. не знала. На момент нотаріального по­свідчення цього договору С. С. мав вклади на банківських ра­хунках у 300 тис. крб. У нотаріальній справі є заява О. С, у якій вона зазначає, що дарує батькові гроші для придбання квартири.

Суд, взявши до уваги цей договір, а також заяву О. С, не визнав квартиру спільною сумісною власністю, оскільки вона була купле­на, як зазначено у рішенні, за особисті кошти С. С, і поділив її між трьома спадкоємцями за законом.

Фіктивність цього договору очевидна. Маємо реально змову дочки та батька з метою обмеження у майбутньому майнових прав його другої дружини, хоча відносини між подружжям були ззовні нормальними. Про фіктивність цього договору свідчить і та обставина, що С. С. купив квартири (зі згоди Л. С.) не лише для своїх дітей, а й для внуків, отже, фінансової допомоги не по­требував.

Суд не спростував презумпції, закладеної у статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю, за якою майно, нажите у шлюбі, є спільною власністю подружжя. Суд не мав доказів того, що квартира куплена саме за подаровані гроші. Та, зрештою, і не міг їх мати, бо гроші як речі з родовими ознаками можна легко змішати з грішми ін­шого правового походження. Цей договір може бути прикладом не лише фіктивності, а й „шикани”, тобто договору на зло іншому.

Фіктивні договори за радянських часів укладалися між юриди­чними особами для приховання невиконання планових завдань.

У сучасний період механізм фіктивного договору використову­ється для створення фіктивних господарських товариств, для отримання з бюджету незаконних платежів (повернення ПДВ).

Тягар доказу фіктивності правочину лежить на позивачеві. Чи можна вважати договір фіктивним тому, що він був підпи­саний сторонами після його виконання?

На підставі листа металургійного комбінату акціонерне това­риство уклало договір з гірничо-збагачувальним комбінатом про поставку рудного концентрату цьому заводу, тобто, на користь третьої особи.

І лише згодом, коли цей концентрат було одержано комбіна­том, між ним і акціонерним товариством було оформлено до­говір поставки.

У зв'язку з виникненням спору щодо оплати за поставлену продукцію арбітражний суд визнав цей договір недійсним, зазна­чивши у рішенні, що сторони уклали договір після фактичної по­ставки, а тому не мали наміру його виконувати, і відмовив у по­зові. Таке обгрунтування є помилковим: у зв'язку з тим, що АТ прийняло замовлення до виконання, цього достатньо для виснов­ку про виникнення між комбінатом та АТ цивільних правовідно­син.

Звідси випливає висновок: якщо сторони уклали, наприклад, до­говір усно, виконали його, а потім забажали документально офор­мити свої договірні відносини, то слід говорити не про новий договір як юридичний факт, а лише про договір як паперовий до­кумент, який має забезпечити більшою доказовою силою той до­говір, що уже був укладений і виконаний.

Чи потрібен для кваліфікації договору фіктивним умисел обох сторін?

Фіктивний договір - особливий вид правопорушення, з прита­манними лише йому рисами. Якщо одна із сторін не мала права на укладення договору і приховала це від другої сторони, то маємо обман щодо суб'єкта. Такий висновок слід зробити і тоді, коли друга сторона (юридична особа) була створена з порушенням ви­мог закону.

Якщо особа не мала наміру виконати договір, про що друга сторона також не знала, то і у цій ситуації слід говорити про об­ман, а не про фіктивний договір.

Такий висновок безпосередньо випливає із образної харак­теристики фіктивного договору як укладеного про людське око, тобто з умислом обох сторін.

Модель фіктивного правочину така:

1) сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором;

2) поінформованість усіх сторін договору про фіктивність його змісту;

3) письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами;

4) мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Читайте також:

1. В якості критеріїв для оцінки або вимірювання предмета завдання з надання впевненості не можуть використовуватись очікування, судження або власний досвід аудитора.
2. Види аналізів, які використовуються для атрибуції предмета.
3. Визначення предмета діяльності по зв'язках з громадськістю
4. Визначення предмета та об’єкта дослідження
5. Відображення у навчальній програмі предмета «Я у світі» загальнокультурної компетентності
6. Відображення у навчальній програмі предмета «Я у світі» складових загальнокультурної компетентності
7. Впевненість — це ступінь довіри користувача до достовірності предмета перевірки аудитором.
8. Вчинення правочину через помилку
9. Дані, отримані в результаті визначення предмета, фіксуються в облікових документах і науково-довідковому апараті музейних фондів.
10. Державна реєстрація правочину
11. Еміль Дюркгейм(1858-1917 рр.) - видатний французький соціолог, фундатор соціології як науки, як професії і як предмета викладання
12. Етапи становлення предмета психології як науки

Переглядів: 1469