• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Державна реєстрація правочину

ВСТУП

Тема лекції має назву правочини і слід зупинитися на актуальності цієї теми: найбільш універсальною та найдоцільнішою формою здійснення товарно-грошових та інших майнових відносин в умовах ринкової економіки виступає правочин, що є цивільно-правовою категорією, яка відображає різні сторони соціального буття – економічний, юридичний, соціальний, політичний та психологічний.

Метоюлекції сьогодні є з’ясування теоретичного змісту правочинів, вивчення їх класифікації, умов дійсності та особливостей визнання їх недійсними.

1. Юридичні факти –це життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Юридичний склад – система юридичних фактів, пов’язаних між собою так, що правові наслідки наступають лише при наявності всіх елементів цього складу.

Юридичні факти класифікуються за різними критеріями:

· В залежності від характеру наслідків юридичні факти класифікуються на правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі.

· В залежності від наявності та характеру вольового елементу юридичні факти класифікуються на дії та події. Дії – правомірні та правопорушення. Правомірні дії поділяються на: юридичні акти – характеризуються здійсненням дій, спеціально спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. В залежності від характеру суб’єктів поділяються на правочини і адміністративні акти. Юридичні вчинки– дії, спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але такі, що породжують їх в силу закону. Юридичні стани – це складні юридичні факти, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю періоду існування, протягом якого вони можуть неодноразово спричинити настання юридичних наслідків (наприклад, шлюб, опіка тощо).

Правочин- дія суб'єктів цивільного права, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ч.1 ст. 202 Цивільного кодексу України – далі ЦК). Всі правочини є юридичними фактами, але при цьому вони мають багато ознак, що відрізняють їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочинами є тільки такі дії, що не суперечать чинному законодавству, тобто тільки правомірні дії. Це відрізняє їх від неправомірних дій.

По-друге, правочини завжди здійснюються суб'єктами цивільного права, тобто особами, що володіють дієздатністю в повному обсязі. Причому сторони в правочині завжди є рівноправними суб'єктами цивільного права. Це відрізняє правочини від таких юридичних фактів, як адміністративні акти, для учасників яких характерні відношення влади і підпорядкованості.

По-третє, правочини є вольовими актами поведінки людей і тим самим відрізняються від таких юридичних фактів, як події. При цьому, вольовий характер правочинів виражається в тому, що сторони, укладаючи правочин, хочуть досягти визначеного правового результату. Внутрішнє бажання особи укласти той або іншій правочин і тим самим досягти потрібного результату іменується волею. Проте наявності внутрішньої волі особи недостатньо для укладення правочину. Необхідно, щоб вона будь яким способом була виражена зовні. Таке зовнішнє вираження внутрішнього бажання особи на вчинення правочину іменується волевиявленням. Для правочинів характерно збіг волі і волевиявлення. Даною ознакою правочини відрізняються від таких юридичних фактів, як юридичні вчинки.

Юридичні вчинкипороджують, змінюють і припиняють визначені правові наслідки не в силу того, що на це спрямовано волю особи, яка здійснила вчинок, а в силу прямої вказівки на це у законі. Наприклад, коли художник пише картину, його дії спрямовані, насамперед, на реалізацію його творчих здібностей, а от право на продаж цієї картини і одержання авторської винагороди виникає в нього в силу того, що це прямо закріплено в законі, але не в силу того, що на це були спрямовані дії художника.

Правочини поряд з іншими юридичними фактами можуть бути елементами юридичного складу.

Класифікація правочинів може проводитися за різними підставами на певні види.

Так, у залежності від числа сторін, що беруть участь в правочині, їх можна поділити на односторонні, двосторонні і багатосторонні.

Одностороннім є правочин для вчинення якого достатньо волі і дії однієї сторони (наприклад, видача доручення, укладення заповіту, оголошення конкурсу тощо). При цьому, з боку однієї з сторін можуть виступати одночасно декілька суб'єктів цивільного права (наприклад, оголошення одного конкурсу декількома юридичними особами). Двосторонні правочини - це дії двох сторін, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Іншими словами, двосторонні правочини - це всі договори, для яких характерно волевиявлення двох сторін на вчинення правочину, причому волевиявлення сторін повинно бути взаємно узгоджено. Зокрема, при купівлі - продажу дії сторін втілюються в передачі продавцем речі покупцю і отриманні переданих за це покупцем грошей. І хоча при цьому дії сторін носять зустрічний характер, тобто ці дії відбуваються для досягнення протилежних цілей, факт взаємної узгодженості цих дій дає підстави вважати зазначені дії правочином. До договорів відносяться і багатосторонні правочини, тобто такі, у яких беруть участь три і більше сторони. При цьому, права і обов'язки за правочином виникають у всіх його учасників одночасно. Прикладом такого правочину може бути договір про сумісну діяльність.

Наступна класифікація правочинівподіляє їх на платні і безоплатні в залежності від обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування.

До безоплатних правочинів відносяться такі, в яких обов'язок вчинити дію майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі потребувати зустрічного майнового надання. Прикладом таких правочинівможуть бути договори дарування, позики тощо.

Платні правочини породжують правовідносини, в яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони визначеного майнового надання. Наприклад, договори купівлі-продажу, довічного утримання, постачання і тощо.

За загальним правилом, платний або безоплатний характер правочинувизначається законодавством. Але при цьому є правочини, для яких законодавець встановив можливість їх укладення, як на платних, так і на безоплатних засадах (наприклад, договір доручення).

В залежності від моменту, з якого правочин вважається укладеним, всі правочини поділяються на реальні і консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, що вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами цього правочину і у його сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, досягнення сторонами за договором купівлі-продажу згоди про предмет і ціну породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупцю і зустрічний обов'язок покупця - сплатити за цю річ визначену грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї згоди сторін недостатньо. Поряд із цим необхідна також передача речі, без якої такий правочин не може вважатися укладеним. Іншими словами, для реальних правочинів вирішальне значення має не момент досягнення згоди, а момент передачі речі. Прикладом реального правочинує договір зберігання, тому що права і обов'язки зберігача виникають тільки з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.

За значенням підстави правочину для його дійсності, всі правочини поділяються на абстрактні і каузальні. Під підставою правочину розуміють юридичну ціль, досягненню якої підпорядковано правочин.

Правочини, в яких визначені підстави їх вчинення, називаютьсякаузальними. До них відноситься велика частина цивільно-правових правочинів (міна, збереження, комісія тощо)

Абстрактними є правочини, за змістом яких не визначені підстави їх вчинення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя, в якому закріплений обов'язок особи виплатити визначену грошову суму іншій особі у визначений час і в конкретному місці, але немає ніяких вказівок на підстави видачі даного векселя.

Правочини бувають терміновими і безстроковими. У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх в дію, ні момент їх припинення. Такий правочин, як правило, негайно набирає сили і припиняється за вимогою однієї зі сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений час).

Терміновими є правочини, в яких визначений або момент виникнення у сторін прав і обов'язків, або момент їх припинення. Термін, що сторони визначили як момент виникнення прав і обов'язків у сторін, іменується відкладальним (наприклад, сторони укладають договір постачання в серпні з тим, що він почне діяти з першого вересня). Термін, із настанням якого сторони пов'язують закінчення дії правочину, є скасувальним. Наприклад, сторони домовилися, що зберігач до 7 квітня зберігає передане за договором зберігання майно.

Від термінових необхідно відрізняти умовні правочини, за якими настання, зміна або припинення прав і обов'язків у осіб, які вчиняють правочин, обумовлено обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Умовні правочини можна поділити на два види: із скасувальною обставиною і з відкладальною обставиною, зміст яких аналогічний скасувальним і відкладеним термінам (ст. 212 ЦК).

Умовні правочини відрізняються від термінових тим, що термін настає завжди, а щодо умови невідомо, настане вона чи ні. В літературі виділяють також фідуціарні правочини, тобто такі, що носять довірчий характер і засновані на довірі однієї сторони іншій стороні (наприклад, доручення, комісія тощо). Особливість фідуціарних правочинів полягає в тому, що зміна характеру взаємовідносин сторін, втрата їхнього довірчого характеру можуть призвести до припинення відносин в односторонньому порядку.

2. Сутність правочину складають:

1) воля;

2) волевиявлення сторін.

1). Воля являє собою бажання, намір особи укласти правочин, тобто її психічний стан. Зміст волі формується під впливом економічних і інших потреб. Потреби втілюються в меті правочину, тобто в правовому результаті, на який спрямована воля його учасників. Ціль правочину необхідно відрізняти від мотиву, за яким він відбувається. Мотив спонукає сторони до здійснення правочину і не є його правовим компонентом. Тому помилковий мотив не може вплинути на дійсність правочину. Поки воля особою не висловлена, залишається невідомим його намір вчинити правочин.

2). Висловлена (виражена) воля називається волевиявленням. Виявляючи волю, її носій доводить до відома особи, з якою він хоче укласти правочин, свій намір. Оскільки воля втілюється між ними не має бути розбіжностей. Існує так звана презумпція (припущення) відповідності волі і волевиявлення у правочині. Невідповідність між ними може виникнути в результаті помилки, омани. У випадках розбіжності волі і волевиявлення виникає необхідність визнання правочину недійсним.

Види волевиявлення (ст. 205 ЦК):

· словесне– коли сторона словами виражає свою волю;

· письмове– коли воля виражається у документі;

· за допомогою реальних дій (конклюдентних). Конклюдентнимидіями називається звичайна за даних обставин поведінка особи, із якої ясно випливає її намір (бажання) вчинити правочин на заздалегідь відомих умовах. Наприклад, оплата проїзду в метро, розміщення товару на прилавку означають намір особи укласти правочин. Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть укладатися лише у тих випадках, коли законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно даного виду правочинів;

· виявлення волі може відбуватися і за допомогою мовчання, але тільки у випадках, передбачених законом або угодою сторін. Так, згідно зі ст. 764 ЦК договір майнового найму вважається продовженим на той самий строк на тих самих умовах, якщо жодна із сторін протягом одного місяця після закінчення строку дії договору не заявила про його припинення.

Форма правочину - це засіб вираження волі сторін, що беруть участь у правочині.

Відповідно до ст. 205 ЦК правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі (простій або нотаріальній). Форма правочину обирається на розсуд осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон зобов’язує укласти правочин у певній формі.

· Усним є правочин, у якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами (переговори сторін при їх особистій зустрічі, переговори по телефону, що не супроводжуються укладанням якогось письмового документа). Усний правочин може бути укладений в випадках, передбачених ст. 206 ЦК:

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (довіреність, договір застави, договір страхування).

Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

2. Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням договору або закону (наприклад, укладення комісіонером на виконання договору комісії договорів з третіми особами в усній формі).

3. У випадках, передбачених законом: У зв’язку з короткочасністю договору зберігання речей у гардеробах, цей договір укладається усно незалежно від вартості речі (ст. 937 ЦК). Згідно зі ст. 33 Закону України “Про авторське право та суміжні права” в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо). Згідно зі ст. 828 ЦК договір позички речі побутового призначення може укладатися усно. Згідно зі ст. 719 ЦК договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно.

· Стаття 208 ЦК передбачає правочини, які належить вчиняти у письмовій формі:

а) правочини між юридичними особами, а також між юридичними і фізичними особами, за винятком правочинів, що укладаються в усній формі;

б) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які укладаються усно;

в) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма (наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань – ст. 547 ЦК, договір позички за участю юридичних осіб, а також позичка нерухомості незалежно від суб’єктного складу – ст. 828 ЦК, договір найму будівлі – ст. 793 ЦК, договір найму житла – ст. 811 ЦК, договір найму транспортного засобу – ст. 799 ЦК, договір дарування нерухомої речі, майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, а також дарування особливо цінних рухомих речей – ст. 719 ЦК, договір перевезення вантажу – ст. 909 ЦК, договір транспортного експедирування – ст. 930 ЦК).

Письмова форма виражається або в укладенні одного документа, підписаного сторонами, або в обміні листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, в тому числі за допомогою електронного та іншого технічного засобу зв'язку. Письмові правочини повинні бути підписані особами, що їх укладають або їх представниками. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою.

У сучасних правових системах затвердилося поняття "Електронний обмін даними" (ЕОД), тобто передача уніфікованих за встановленою схемою даних між різними інформаційними системами за допомогою електронного зв'язку. В українській практиці електронного документообігу розповсюдженим засобом захисту інформації є електронний цифровий підпис (ЕЦП). Останній одночасно служить підтвердженням вірогідності переданої за допомогою ЕОД документації, а також свідченням того, що вона складена і підписана належним чином уповноваженою особою. Технологія цифрового підпису дозволяє захистити інформацію від несанкціонованого прочитання, зміни і підробки поза залежністю від ступеня захисту каналу зв'язку. Згідно зі ст. 18 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, встановлюється правовий статус електронного документа та електронного цифрового підпису на рівні з паперовим документом. Ст. 207 ЦК передбачає, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, передбачених законом, іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє (ч. 4 ст. 207 ЦК).

Суб'єкти за згодою можуть укласти у письмовій формі будь-який правочин, хоча за законом така форма і не є обов'язковою для нього (ст. 639 ЦК). Не є письмовими правочини, які супроводжуються видачею документів, що підтверджують їх виконання (наприклад, копії чеків), а також правочини, укладення яких підтверджується видачею номерків, жетонів.

· Різновидом письмової форми є нотаріальна форма правочину - засіб державного узаконення волі осіб, що укладають правочин (ст. 209 ЦК). Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється відповідно до Закону України “Про нотаріат ”. Оформлюючи правочин, нотаріус засвідчує законність його умов, цілі, встановлює дійсну волю суб'єктів. Нотаріальна форма правочину повинна бути додержана як у випадках, передбачених у законі, так і при наявності угоди сторін про нотаріальне оформлення правочину.

Перелік правочинів, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню:

- договори про відчуження (купівля-продаж (ст. 657 ЦК), дарування (ст. 719 ЦК), довічне утримання (ст. 745 ЦК);

- згода на здійснення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна (ст. 32 ЦК), згода на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу неповнолітнім (ст. 92 СК);

- договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (стаття 13 Закону України "Про заставу", ст. 577 ЦК);

- договір найму будівлі, споруди (ст. 793 ЦК), найму транспортного засобу за участю фізичної особи (ст. 799 ЦК) або його позички (ч.4 ст. 828 ЦК);

- договір ренти (ст. 732 ЦК), договір управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- правочини, що випливають із спадкових відносин: заповіти (ч.3 ст. 1247 ЦК), спадковий договір (ст. 1304 ЦК), зміна розміру частки у спадщині (ст. 1267 ЦК), зміна черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК);

- довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), довіреності для подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника (ст. 28 СК);

- правочини, що укладаються при здійсненні права спільної власності (ст. 364, 367, 369,372 ЦК);

- договір про створення АТ, якщо засновниками є фізичні особи (ст. 153 ЦК);

- копія акту передачі та розподільчий баланс при реорганізації юридичної особи (ст. 107 ЦК);

- шлюбний договір (ст. 94 СК).

У випадках, встановлених законом, до нотаріального оформлення правочину дорівнюється посвідчення його певною посадовою особою органу місцевого самоврядування (ст. 37 Закону України ”Про нотаріат”), консульських установ України (ст. 38 Закону України ”Про нотаріат”), посвідчення заповітів і довіреностей згідно зі ст. 40 Закону України ”Про нотаріат” командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна і т.д.).

Поняття державної реєстрації правочину. Згідно із законом деякі правочини є вчиненими лише у момент їх державної реєстрації (ст. 210 ЦК). Тобто до здійснення державної реєстрації укладений стороною (сторонами) правочин не є вчиненим та ніяких цивільних наслідків не породжує.

Правочини підлягають державній реєстрації лише у випадках, передбачених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК), договорів управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК), договорів довічного утримання (догляду), за яким передається у власність нерухоме майно (ст. 745 ЦК), договорів оренди земельної ділянки (ст. 125 ЗК) та ін. Перелік органів, що здійснюють реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами України, у тому числі Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У деяких випадках учасники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію самого правочину, а й державну реєстрацію переходу права, що випливає з цього правочину, наприклад, права на нерухомість (ст. 182 ЦК).

Зазначену державну реєстрацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, що здійснюється у деяких випадках на вимогу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній біржі, є вчиненими з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»)

3. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не може мати правових наслідків, настання яких бажають сторони, однак може мати наслідки, настання яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК.

Вищезгадана стаття ЦК визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку, якщо права та обов'язки за таким правочином передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК), оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо). Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

Так, якщо визнана недійсною частина правочину належить до додаткових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин. Однак, якщо ця частина містить істотну умову, без якої правочин не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний недійсним. У такому випадку, як зазначав у своєму роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 року Вищий господарський суд України, у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути в установленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема завдяки укладенню нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині.

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності – у фізичних та правоздатності – у юридичних осіб);

2) дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);

3) дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);

4) дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася неправильно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та оспорювані.

Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219-220 ЦК), правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або опікуна (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК).

У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом, наприклад, договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК), кредитний договір (ст. 1055 ЦК), правочини щодо забезпечення зобов'язань (ст. 547 ЦК). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається (ст. 215 ЦК).

Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості домовилися за всіма істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою зацікавленою в цьому особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи має право застосувати суд. Слід зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть бути змінені за домовленістю сторін.

Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є оспорюваний правочин, тобто правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати його у судовому порядку.

Прикладами оспорюваного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК), правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та ін. Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон дає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього (ст. 214 ЦК). Тобто особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд. Однак, якщо такою відмовою порушено права іншої особи, ці права підлягають судовому захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Так, відмова від правочину, вчиненого у простій письмовій формі, має бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, має бути вчинена у письмовій нотаріальній формі. У разі відмови від правочину її правові наслідки встановлюються законом чи домовленістю сторін.

Читайте також:

1. II Державна дума
2. Активна і пасивна державна політика.
3. Антиінфляційна державна політика
4. Вимоги до ЕККА та реєстрація в ДПА
5. Вчинення правочину через помилку
6. Державна антициклічна політика
7. Державна виконавча служба
8. Державна виконавча служба (Ст. 12 КВК)
9. Державна влада й місцеве самоврядування
10. Державна влада як складова державно-владного механізму
11. Державна влада як складова державно-владного механізму.
12. Державна влада.

Переглядів: 2565