• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ ТЕХНІЧНИХ НАУК

1. Наука, техніка, виробництво. Техніка і технологія у структурі матеріального виробництва.

2. Історичний шлях технічної науки. Особливість її розвитку в сучасних умовах.

3. Зміни змісту праці, місця і ропі людини в сучасному матеріальному" виробництві.

Перше питання може здатись більш широким, ніж тема, що вивчається в цілому з її великими і складними розділами. Однак не можна зрозуміти філософський сенс техніки поза її зв’язками з виробництвом матеріальних благ і роллю науки в даному процесі. Через це вивчення існуючої системи оволодіння природою, яка містить у собі три важливих ланки (науку, техніку, виробництво), краще розпочати з розкриття матеріального виробництва. При цьому слід пам’ятати, що філософія розглядає його не так, як політекономія, для якої воно є об’єктом і метою пізнання, а у плані системотворчого елемента суспільної структури.

Наукове розуміння продуктивних сил полягає перш за все в тому, що виражаючи зв’язок суспільства з природою, вони виступають в єдності з виробничими відносинами, утворюючи спосіб виробництва матеріальних благ. При цьому існує поняття "суспільне виробництво", яке включає в себе матеріальне виробництво (виробництво речей) і духовне виробництво (виробництво ідей). Техніка має місце, можна сказати, у всіх сферах суспільного виробництва. Вірніше, технізація охоплює її найважливіші ланки. І цей процес все більше поглиблюється.

У зв’язку з розвитком засобів праці особливо велика увага приділяється проблемам змісту і застосування техніки, про яку поки що не склалось єдиного філософського поняття. Деякі вчені навіть говорять, що дати визначення такому складному явищу взагалі неможливо. Наприклад, відомий вчений з Німеччини Генріх Рот досить відверто писав, що ми не знаємо по суті нічого про техніку, не можемо знати, і куди вона нас веде.

Зрозуміло, дати будь-якому утворенню дефініцію - справа не з легких. І все ж про техніку склалось цілком визначене уявлення. Вона, перш за все, є сукупністю найрізноманітнішого обладнання і прийомів, які використовуються людиною у продуктивній і непродуктивній діяльності з метою полегшення і прискорення трудових процесів, її складають машини, верстати, прилади, інструменти і інші пристосування; вона включає будинки і споруди, дороги і канали, засоби громадського транспорту, невиробниче обладнання і інструменти: комунальні засоби, холодильники, кухонні і пральні машини: засоби транспорту і зв’язку та ін.

До поняття "техніка" інколи прираховують і технологію як сукупність найбільш ефективних прийомів, методів, способів використання обладнання та інших технічних засобів для обробки сировини, матеріалів і виробів з метою отримання напівфабрикатів і готової продукції.

Правда, існує і інший підхід до визначення поняття "технологія", при якому її сприймають як самостійне утворення матеріального виробництва. В даному випадку вона являє собою, по-перше, сукупність методів обробки, виготовлення, зміну стану, властивостей, форми сировини, матеріалу чи напівфабрикату. Наприклад, технологія матеріалів, хімічна технологія, технологія будівельних робіт. По-друге, її розуміють як науку про способи дії на сировину, матеріали чи напівфабрикати відповідним знаряддями виробництва. По-третє, вона виражає характер структурних утворень матеріального виробництва, систему їх взаємозв’язку.

Ясно одне, що техніка і технологія органічно взаємозв’язані між собою, їх самостійність чисто умовна. Більше того, не можна в повному розумінні виділити із матеріального і духовного виробництва техніку, бо його процес значною мірою є технічною дією на предмет праці.

Для виробництва матеріальних благ люди за допомогою знарядь праці перетворюють предмети праці. Все це разом узяте складає продуктивні сили, які є першою стороною способу виробництва. В його структурі мають місце також виробничі відносини, характер яких визначається об’єктивними умовами. В їх числі головну роль відіграють продуктивні сили.

У той же час виробничі відносини можна уявити як якусь соціальну оболонка в рамках якої розвиваються продуктивні сили. Внутрішній зв’язок у цьому найважливішому утворенні часто тлумачиться, і не без підстав, як взаємодія змісту і форми. Причому роль першого елемента виконують продуктивні сили. У сфері способу виробництва вони мають певну автономність.

Їх відносна самостійність полягає у внутрішній логіці джерела розвитку виробництва, яка детермінує структурний взаємозв’язок його найважливіших елементів. Продуктивні сили являють собою органічну єдність нагромадженої і живої праці, або, інакше кажучи, вони виражають сукупність речових і людських елементів виробництва, які використовуються у перетворенні природи, у виготовленні речей, які задовольняють потреби людини.

Техніка виявляє себе як у речових, так і особистісних елементах виробництва До першої групи елементів слід прирахувати знаряддя праці, виробничі будівлі, залізниці, канапи, шосе, трубопроводи, засоби зв’язку і все інше, що забезпечує обробку предметів праці. Особистісний елемент - це люди, людина - головна продуктивна сила. Всі засоби праці - справа її рук. Удосконалюючи техніку, розвиваючи продуктивні сили, людина розвиває і саму себе.

У групі речових елементів головна роль належить знаряддям праці. В історії людства вони являють собою різноманітну техніку. У сучасному виробництві використовуються такі види техніки: механічні засоби обробки матеріалів; електротехніка; радіотехніка і радіолокація; система управління машинами і виробництвом (її базою є електронна техніка); хімічні засоби обробки матеріалів та ін.

У суспільстві використовуються й інші види техніки, такі як техніка навчання, техніка наукових досліджень, медична техніка, техніка мистецтва, транспортна техніка, техніка зв’язку, військова техніка та ін. Вони мають певну самостійність і не завжди прямо зв’язані з технікою матеріального виробництва. У той же час усі види техніки, можна сказати, невіддільні одна від одної. Наприклад, електронна техніка все ширше впроваджується в медичну техніку, а остання через людину має прямий вихід на виробництво матеріальних предметів, їх взаємозв’язок. Не випадково, відтепер у Національному технічному університеті України "Київський політехнічний Інститут" проводиться підготовка студентів за новою спеціальністю "Фізична і біомедична електроніка", де поряд з технічними дисциплінами вивчаються біохімія і методи діагностики.

Техніка не лише є скріплюючою ланкою всіх структурних елементів виробництва, вона фіксує їх зростання, встановлює якісні і кількісні зміни у предметній формі. Особливо це стосується виробничої техніки, технічних засобів праці. Таким чином, рівень розвитку техніки багато в чому визначає і відповідний рівень розвитку.

Сутність продуктивних сил виражає сили людей і сили природи, матеріальні і духовні сили суспільства, за допомогою яких воно діє на оточуюче середовище, змінюючи і перетворюючи його відповідно до своїх зростаючих потреб. Разом з тим їх сутність виражає природну і суспільну єдність, ставлення людини до природи, ступінь практичного оволодіння суспільством силами природи в конкретно-історичних умовах.

Зростаючу роль в продуктивних силах відіграє наука, загальною передумовою виникнення і розвитку якої є виробництво. Через це вона розвивається як потенціальна продуктивна сила. Наука має не тільки гносеологічну, але й соціальну спрямованість. Природознавство за допомогою промисловості вирішує по суті питання про відношення людини до природи. Потребами виробництва обумовлена здатність науки теоретично випереджати існуючий технічний базис, прокладаючи шлях подальшому його прогресу.

З розвитком науки в ній формуються дві взаємозв’язані тенденції. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. У той же час наука із потенційної продуктивної сили стає у виробництві ефективним засобом його розвитку. На цей час у розвинутих країнах вона стала продуктивною силою.

Відома випереджаюча роль науки в розвитку техніки і удосконаленні виробництва, проте це явище не можна абсолютизувати. Сам розвиток науки, застосованої у виробництві, у свою чергу перебуває у відповідності до розвитку продуктивних сил. У більшості випадків наука відображає потреби практики, але наука може як випереджати, так і відставати від потреб життя, від вимог розвитку техніки. Важливо, наскільки-саме матеріальне виробництво рівнем свого розвитку підготовлене застосувати досягнення науки, реалізувати її успіхи на практиці.

Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики повсякчасно ставлять перед наукою все нові і нові завдання, які вимагають свого вирішення, визначаючи її тематику, вказують напрямок розвитку, створюють базу для її технічного озброєння. У свою чергу наука прогнозує розвиток виробництва, визначає найбільш ефективні шляхи його розвитку. Технічна потреба, яка виникає у суспільства, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, які не підкріплені практикою. Але до цього положення слід підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок у наступній ланці може стати причиною: науковий прогрес - могутнім фактором технічного прогресу.

Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу пояснюється її поступальним розвитком, особливо незмірно великими досягненнями природознавства, проникненням наукових знань у структурні елементи матеріально-технічної сфери, зміною функціональної орієнтації найважливіших наукових галузей.

Зв’язуючою ланкою науки і виробництва є техніка, яку умовно можна поділити на пасивну і активну. Пасивна техніка включає: зв’язуючу систему виробництва. виробничі приміщення, технічні споруди. Активна техніка складається із знарядь (інструментів), які являють собою такі види, як знаряддя ручної праці, знаряддя розумової праці і знаряддя життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати), машини (виробничі, транспортні, військові), апаратура управління машинами, технологічне виробництво і соціально-економічні процеси.

Вихідним пунктом у науковому розумінні розвитку техніки згідно з її існуючими видами виступає аналіз взаємовідношення її з людиною у процесі її трудової діяльності. Важливо мати ясне уявлення про місце техніки в цьому процесі. Вона в ньому займає проміжне положення між людиною і предметом праці.

У своєму розвитку техніка пройшла декілька історичних етапів. Критерієм їх встановлення заведено вважати перехід виробничо-технологічних функцій від людини до техніки. Згідно з даним критерієм у розвитку техніки можна виділити три основні етапи: 1) знаряддя ручної праці (інструменти); 2) машини (на рівні механізації); 3) автомати (машини на рівні автоматизації).

Характерною особливістю першого етапу є те, що людина є матеріальною основою технологічного процесу, а знаряддя праці лише подовшують і посилюють його органи, які зайняті в матеріальному виробництві. Праця при цьому має яскраво виражений ручний характер.

Другий етап відрізняється від першого тим, що основою технологічного процесу стає машина. Фізичну працю виконують технічні засоби. Підсилюється інтелектуальна роль людини. Праця стає механізованою.

Все більшу роль у сучасному виробництві починає відігравати третій етап, який характеризується вільним типом зв’язку людини і техніки. На даному етапі людина перестає бути безпосередньою ланкою технологічного ланцюга. Вона використовує свої здібності головним чином у творчому управлінні виробництвом, яке починає все більше визначатися зростаючим рівнем автоматизації.

Розвиток сучасної техніки більше, ніж будь-коли, обумовлений розвитком науки, яка відіграє провідну роль по відношенню до технічних засобів. Справа в тому, що технічні нововведення здійснюються шляхом впровадження науково-технічних знань. У свою чергу потреби розвитку техніки стимулюють і спрямовують наукові дослідження (особливо прикладного характеру). Лабораторна техніка і техніка наукових експериментів створюють нові можливості для оволодіння законами природи.

Технічні науки являють собою особливим чином організовані системи знань. Логічна структура технічних наук має три рівні взаємозв’язаних знань:

1) технічні науки реально невіддільні від природничих знань; 2) власне технічні, в тому числі технологічні; 3) соціально-технічні.

На всіх трьох рівнях технічної науки існують відносно самостійні емпіричні компоненти знань. Разом з тим в їх структурі може функціонувати і розвиватись також теоретичне знання, якщо та чи інша технічна наука досягла відповідної стадії розвитку.

Технічні науки відрізняються і за рівнем загальності. Відповідно і технічні теорії, які знаходяться в їх складі, також характеризуються різним рівнем загальності. Особливість першого рівня полягає в тому, що теоретичні знання можуть виявитись загальними відносно до цілої групи технічних наук. Наприклад, класична механіка входить у структуру технічних основ більшості технічних наук. На відміну від цього теорії, які узагальнюють власне технічні знання, мають звичайно специфічний, локальний характер.

Слід відмітити підсилюючу роль по відношенню до технічних наук інтегративної функції теоретичної механіки, яка є однією з наукових основ загальнотехнічних і спеціально-технічних дисциплін. Зростання методологічного значення механіки для технічних наук пояснюється перш за все розширенням кола проблем, які розглядаються механікою. Зокрема, все більший сенс В механіці набувають задачі, які включають розгляд величин, значення яких заздалегідь не відоме. Інформація, що поступає, як правило, має лише імовірний характер. В той же час імовірний стиль мислення, імовірний підхід як складова частина загальнонаукового рівня методології відіграє в технічних науках все більш помітну роль.

Поряд з механікою до теоретичних основ ряду технічних наук належать термодинаміка, електродинаміка та інші розділи фізики. Так, електродинаміка є теоретичною основою електротехніки та інших електротехнічних дисциплін.

На рівні соціально-технічного знання, як і на природничо-науковому, переважають теорії, загальні для багатьох і навіть усіх технічних наук.

У зв’язку з тим, що загальних технічних теорій, які обслуговують різні технічні науки, відносно небагато, то як компенсацію доцільно посилити свідоме використання принципів і категорій філософського і загальнонаукового рівня методології. Фактично вже тепер загальнонаукові підходи відіграють фундаментальну роль у методологічних основах технічних наук. Наприклад, при вирішенні принципових питань розробки нової техніки і технології все ширше використовуються такі поняття, як "система", "структура", "інформація", "упорядкованість", "алгоритм", "інваріантність" та ін.

Не можна забувати, що в теоретичні науки входять спеціальні завдання, зв’язані безпосередньо з суспільними потребами, з соціальним замовленням. У даному випадку соціальне завдання формується в досить конкретній формі. Воно звичайно більш строго визначене, ніж у природничих науках. Виділимо декілька соціальних завдань, які вирішуються головним чином технічною наукою:

1) механізація і автоматизація сучасного виробництва; 2) здійснення конверсії на промислових підприємствах; 3) забезпечення безпеки роботи атомних електростанцій.

Ці чи інші соціальні завдання можуть бути різного рівня загальності. Якщо узагальнити ці завдання, сформулювати загальну мету технічних наук, то, очевидно, такою виступає інтенсифікація виробництва, підвищення його ефективності, технізація різноманітних сфер суспільного життя.

У той же час соціальні завдання технічних наук формуються менш строго, не завжди однозначно, як у природознавстві. Зрозуміло, мова йде про повсякденні завдання, які постають перед дослідником, а не про великі наукові проблеми.

Прикладні науки зв’язані з дослідженням конкретних явищ і процесів, їх результати можуть бути застосовані безпосередньо на практиці. Якщо говорити про природознавство, яке безпосередньо зв’язане з прикладними науками, то останні відвертають увагу від мікроструктури речовини і мають справу в першу чергу з законами, які встановлюють зв’язок з макроскопічними величинами, тобто феноменологічними законами.

Закони прикладних наук розкривають сутність реальних видів техніки і, як правило, базуються на виробничо-практичних даних. Природничі науки тісніше зв’язані з технікою експерименту, з приладами, з науковим обладнанням, знаходять безпосереднє застосування в науковій лабораторії. Технічні науки найчастіше мають вихід на матеріальне виробництво або різні форми суспільного життя.

Практичне значення фундаментальних наук визначаються тим, що вони в остаточному підсумку є першоджерелом нових, оригінальних технічних рішень, розробки принципово нової технології. В цілому відносно до технічних наук головний зміст фундаментального напрямку складає дослідження фізичних, хімічних, біологічних основ у створенні нової техніки і технології.

Технічні науки, як уже зазначалось, обслуговують ту чи іншу галузь виробництва, бік суспільною життя. Разом з тим практика показує, що на рівні окремої галузі без взаємодії з іншими сферами неможливо вирішити завдання якісного удосконалення обладнання і технології. Це пояснюється тим, що технічний прогрес не визначається лише внутрішньою логікою його розвитку. У конкретній промисловій галузі він забезпечується використанням досягнень суміжних підприємств. Через це важко створити тісний взаємозв’язок усіх економічних об’єктів, прикладних і фундаментальних наук.

Особливої важливості набуває концепція інформаційних мереж зв’язку, якщо об’єктом управління виступає комплексна науково-технічна програма. Цей вид управління отримав назву програмно-цільового управління.

Характерні особливості даного виду управління полягають у такому. 1. Воно спрямоване на досягнення єдності цілей; 2. Охоплює широкий комплекс досліджень, розробок, які потрібні для досягнення сформульованої ієрархії цілей; 3. Піддається вивченню вся система зв’язків, які включені в цільову програму; 4. Приймаються рішення, які відповідають методологічним вимогам єдності цілей, шляхів їх досягнення.

Програмно-цільове управління є необхідною умовою прискорення науково-технічного прогресу, оскільки воно дозволяє концентрувати зусилля різних наукових організацій і виробничих підприємств на вирішенні комплексних проблем.

З поглибленням розподілу праці в науці і виробництві завдання управління комплексними програмами стає складнішим, таким, що вимагає узгодженості на всіх етапах циклу "дослідження - виробництво".

Важливе і відповідальне завдання в сучасних умовах стоїть перед технічною наукою в поглибленні технологічної революції, важливою рисою якої є стрибкоподібне підвищення ефективності розумової праці. Цивілізації за всю свою історію ще не доводилось вирішувати таких проблем за значущістю і характером.

Віками розвиток продуктивності праці здійснювався завдяки зростанню продуктивності фізичних можливостей. Особливе місце в історичному процесі розвитку продуктивних сил посідає перша промислова революція,’ яка спричинила виникнення сучасної індустрії. В історії людства траплялось немало винаходів, змінювались умови і можливості роботи з інформацією, яка дуже вплинула на всі сторони життя суспільства. Якісний стрибок в поглибленій обробці і перетворенні інформації став можливим лише з появою ЕОМ.

Сучасну інформаційну технологію і її основний елемент - комп’ютеризацію - правомірно вважати ядром технологічної революції, яка розгорнулась в сучасних умовах.

Комп’ютеризація суспільства, яка зв’язана з масовим застосуванням різних типів ЕОМ, - від суперкомп’ютерів до персональних ЕОМ, мікропроцесорного обладнання - досягла сьогодні рівня, який характеризується багатьма дослідниками як найбільше досягнення людства. Така характеристика обумовлена справді безпрецедентними типами розвитку комп’ютерної техніки, її зростаючим впливом на суспільне життя.

Історія не знала схожої високої оцінки інформації, яка перетворилася в одну із ключових економічних категорій. Раніше термін "економіка" асоціювався з переробкою великих обсягів речовини і використанням зростаючої кількості енергії, а інформаційний компонент економіки розглядався тільки як другорядний, допоміжний. Тепер економіка все більше характеризуються як інформаційна, тому що різноманітні види інформації включені в безпосередній процес виробництва.

Швидка комп’ютеризація економіки в розвинутих країнах Заходу, впровадження роботизації і автоматизації, широке застосування складних автоматизованих систем управління значною мірою змінює життєдіяльність людини, передбачає неймовірний розвиток її творчих здібностей. Вона висуває на перший план принципову зміну ролі людини у виробництві, розширюючи і поглиблюючи її здібності, йдучи по шляху неймовірного підвищення рівня інтелектуальної праці.

Здійснюється процес інтелектуалізації суспільства в цілому. Зміни, що відбуваються, породжують, як видно, порівняння інформаційної промисловості з нервовою системою сучасного соціального організму. Академік А.П.Єршов з цього приводу писав, що суміжні інформаційні галузі: зв’язок, теле- і радіомовлення, журнально-газетна і книговидавнича справа, фото-, відео- і аудіоіндустрія все більшою мірою змикаються з усіма галузями електронно-обчислювально-програмової промисловості. Не менш тісні зв’язки проростають з боку таких промислових гігантів, як машино- і приладобудування, перш за все завдяки сучасним комп’ютерам, інтелектуальним роботам, цифровим приладам і керуючому обладнанню.[5]

Комп’ютерна культура характеризуються перш за все прагненням і вмінням застосувати інформаційну техніку у будь-якій сфері діяльності. На багатьох сучасних приладах і пристроях, які використовуються в побуті і на виробництві, організації-виробники ставлять спеціальний знак - "керується мікропроцесором", цим самим дають зрозуміти споживачу, що дане устаткування докорінно відрізняється від попередніх, які не мають такого знака. Навіть для людей, які далекі від техніки, термін "мікропроцесорна техніка" стає синонімом понять надійна техніка; техніка, яка забезпечує максимальні зручності експлуатації; техніка, яка найкраще виконує покладені на неї функції.

Поняття "мікропроцесорна техніка" входить у більш загальне поняття "обчислювальна техніка", а процес широкого впровадження обчислювальної техніки у всі сфери людської діяльності отримав назву комп’ютеризації. Причому, під цим важливим поняттям розуміється не стільки зростання числа використовуваних суспільством обчислювальних машин (ЕОМ), скільки перебудова професійного і певною мірою соціального мислення сучасної людини, яка зобов’язана по-новому підходити до розуміння вирішуваних сьогодні завдань, методів і засобів досягнення поставленої мети.

Обчислювальна техніка є визначальним компонентом таких складових науково-технічного прогресу, як робототехніка і гнучкі виробничі системи, автоматизовані системи проектування і управління. З широким впровадженням обчислювальної техніки в народне господарство зв’язується можливість переводу його на шлях інтенсивного розвитку.

Мініатюрна обчислювальна машина (мікропроцесор) стає складовою частиною будь-якого приладу, пристрою, агрегату. Нема жодної галузі промисловості, де б застосування обчислювальної техніки не обіцяло істотного виграшу в ефективності виробництва, удосконалення якості продукції, що випускається. Видатний вчений В.М.Глушков писав: "Розвиток мереж ЕОМ і систем термінального доступу до них приводить до того, що все більша частина інформації, перш за все науково-технічної, економічної і соціально-політичної, вміщується в пам’ять ЕОМ. До початку наступного століття в технічно розвинутих країнах основна маса інформації буде зберігатись у безпаперовому вигляді - пам’яті ЕОМ. Тим самим людина, яка на початку XXI ст. не буде вміти користуватися цією інформацією, уподібниться людині початку XX ст., яка не вміла ні читати, ні писати".[6]

Між обчислювальною технікою і інформацією є глибокий взаємозв’язок. В "Енциклопедії кібернетики" вказується, що обчислювальна машина - це фізична система (устрій чи комплекс устроїв), яка має призначення механізації і автоматизації процесу алгоритмічної обробки інформації і обчислень. Таким чином, в цьому довіднику обгрунтовано підтверджується, що поняття "обчислювальна машина" тісно зв’язане з поняттям "інформація".

Інформація визначає багато процесів, які відбуваються в обчислювальній машині. У загальній формі процес розв’язання задачі на обчислювальній машині проходить такі етапи: 1) введення інформації або установка вихідних даних; 2) переробка чи перетворення введеної інформації; 3) визначення результатів і виведення переробленої інформації.

Таким чином, обчислювальна машина одержує інформацію, запам’ятовує її, обробляє за заданими алгоритмами і направляє споживачу (користувачу) або передає в інші системи обробки.

Термін "інформація" має багато визначень, і ми вже про це говорили, коли йшла мова про філософські проблеми кібернетики. Тут тільки зазначимо, що в широкому розумінні інформація - це відображення реального світу; у вузькому розумінні інформація це будь-які відомості, які є об’єктом збереження, передачі і перетворення. І те і інше визначення важливі для розуміння процесів функціонування обчислювальної машини.

При самому загальному підході до розгляду інформації можна сказати, що вона подається у вигляді повідомлення. Але при цьому слід пам’ятати, що інформаційне повідомлення зв’язане з джерелом інформації, приймачем інформації і каналом передавання. Приймачі інформації в техніці сприймають повідомлення за допомогою різної вимірювальної та регіструючої апаратури.

Все це вимагає високої кваліфікації від спеціалістів, які працюють в цій галузі. Більше того, тепер важко назвати виробництво, яке не було б зв’язане з обчислювальною технікою та інформацією. З урахуванням змін, що відбуваються, суттєво змінюються вимоги до знань і практичних навичок спеціалістів самих різних професій. Головним для них стає чи вже стало не вміння виконувати якусь конкретну роботу - виточити деталь на токарному верстаті, розкроїти тканину, розрахувати заробітну плату, виконати розрахунок міцності конструкції та ін., а вміння доручити виконання цієї роботи ЕОМ або автомату, який керується електронно-обчислювальною машиною.

Проте при цьому слід завжди пам’ятати, що особистісний елемент системи продуктивних сил має перевагу не тільки перед речовим елементом, а й перед наукою. Як і техніка, наука є одним із могутніх засобів посилення виробничих можливостей людини. Перетворення науки в безпосередньо продуктивну силу можливе лише на шляху пізнання людиною законів природи, застосування наукових знань до конкретних галузей суспільного і в першу чергу матеріального виробництва.

Зміна змісту праці, визначення місця і ролі людини в системі виробництва матеріальних благ - це ще далеко не вивчені питання, що являють собою глибоку філософську проблему. У вирішенні даної проблеми особливе місце займає розкриття процесу створення знарядь праці. Безперечним є те, що цей процес являє собою ту сферу, в якій спостерігається безперервне нагромадження і безпосереднє застосування знань, умінь і навичок людиною. Знаряддя праці, можна сказати, є самим очевидним фактором виробництва, вперше виготовленим і застосованим людиною. І не випадково американський просвітитель Б.Франклін людину визначав як тварину, яка створює знаряддя праці.

Розкриваючи роль знарядь праці, не можна забувати, що сучасне виробництво опредмечує великий обсяг знань, умінь, навичок, зусиль людей по кооперуванню різних видів їх діяльності. І якщо порівняти сучасні знаряддя праці зі стародавніми, то останні настільки елементарні, що дозволяють припустити можливість їх створення ще "пралюдьми", які ще не мали ні понятійного мислення, ні навіть артикульованої, членороздільної мови.

Є підстави гадати, що виробництво найпростіших знарядь почалось на 1-1,5 млн. років раніше, ніж з’явилась мова і мислення. Не виключено, що даний процес виробництва розвивався досить тривалий час у "тваринній формі", тобто в стадії гуманоїдів, яке ще було далеким від людською суспільства.

Оскільки виникли суперечки про роль знарядь праці як джерела зародження роду людського, то з’явились і інші взаємозв’язані питання. Зокрема. залишається спірним твердження про те, що матеріальне виробництво на початковому етапі його розвитку виконувало соціально-творчу функцію. Швидше воно робило лише запит на соціум, але певний час він залишався не задоволеним із-за відсутності мови, категоріального мислення і найпростіших культурно-етичних норм.

Продовжуючи логіку, яка породжена дискусією, заслуговує на увагу і інша догадка про те, що виробництво знарядь праці, яке здійснювалось ще досвідомо, у "тваринній формі", мало своїм наслідком послаблення і руйнування інтенсивної основи поведінки предків людини.

Користуючись даним положенням, відомий філософ Ф.Ніцше робив припущення, що людина походить від "хворої тварини", деградованого гуманоїда.

Звичайно, до даної теми людство буде постійно звертатись. Але цілком ясно, що інтенсивне виготовлення знарядь ставало все більш несумісним з "тваринною формою", всередині якої воно повільно, але розвивалось. Через це даний процес диктував необхідність нового, надбіологічного об’єднання, яке б відповідало потребам виробничо-господарської концепції індивідів. І вирішити це завдання можна було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації.

При первіснообщинному ладі розвиток продуктивних сил був такий низький, що вся праця у процесі виробництва ледве забезпечувала існування членів общини. Інтереси людини в розвитку знарядь праці, як і в цілому у виробництві матеріальних благ, були вкрай обмеженими.

З проникненням людей у світ речей, із зростанням практичного використання досягнень зростаючих знань про природу, досвіду інших людей створюються можливості удосконалення виробництва. Інтереси і потреби людей все більше проростають на соціальних основах. Ця залежність має глибокий історичний характер.

За рабовласницького ладу шляхом позаекономічного примусу до праці рабовласник привласнював весь додатковий і частину необхідного продукту,

створеного рабом. В умовах феодалізму головною формою примусу до праці залишалась позаекономічна. Селянина примушували працювати на феодала. Але у своєму господарстві кріпосний селянин мав змогу проявляти особисту зацікавленість у результатах своєї праці. Змінюється стан справ у капіталістичному суспільстві, яке за своєю суттю далеко не однорідне.

В умовах товарного виробництва праця має подвійний характер. З одного боку, вона є працею конкретною (наприклад, праця слюсаря, кравця тощо) і створює споживчу вартість товару. Разом з тим у кожному товарі втілена людська праця взагалі незалежно від якісних відмінностей різноманітних ви дів праці - абстрактна праця. Як абстрактна праця утворюється вартість товару. Подвійний характер праці відображає об’єктивно існуюче протиріччя між товаром приватним і суспільним. У розвинутих країнах Заходу це протиріччя значно знизилось, що значною мірою зв’язане з утворенням асоційованих підприємств, що мають суспільний характер.

Для того щоб створити і застосувати засоби виробництва працівник має знати їх призначення, мету використання у виробничому процесі, мати певні знання. Слід визнати, що людина у своєму розвитку випереджує досягнутий рівень стану решти елементів системи продуктивних сил, що пояснюються її трудовою і соціальною активністю.

Проте було б спрощенням бачити в речових продуктивних силах лише пасивну роль по відношенню до людини. Недооцінка зворотного впливу засобів праці на людину містить у собі немало небезпек.

Не можна не враховувати хоча б те, що люди не вільні у виборі об’єктивно існуючих продуктивних сил та й виробничих відносин, які успадковуються від попередніх поколінь. Тут і виявляється активний вплив речового елемента на особистісну сторону продуктивних сил. Сприйнята нею техніка і технологія не є наслідком предметно-практичної діяльності нового покоління. В даному випадку як те, так і інше складають причину становлення і удосконалення живої сили.

Слід зазначити, що по відношенню до кожного наступного покоління успадковані ним засоби виробництва спершу відіграють визначальну роль чи у всякому випадку є вихідним пунктом його діяльності.

Але активну роль речових елементів у сфері матеріального виробництва не може принизити провідне значення людей праці. Важливо, щоб між ними була б органічна єдність. Без поєднання робочої сили зі створеними людьми засобами виробництва громадське життя не може функціонувати і тим більше прогресувати. Протиставлення людини техниці можна розглядати тільки відносно, тому що зв’язок особистісних і речових продуктивних сил непорушний. У виробництві відбувається намов би об’єктивізація особи. В той же час в особі суб’єктивізується річ.

Завдяки суспільному виробництву здійснюється обмін речовин між людьми і природою. Збагачені практикою взаємодії із засобами виробництва, люди нагромаджували знання, навички, досвід. Речові продуктивні сили, особливо засоби праці, визначаються мірилом розвитку робочої сили, показником тих суспільних відносин, при яких здійснюється праця. Спосіб виробництва обумовлює зміст і характер праці, виробничо-кваліфікаційний рівень працівника, професійно-технічну підготовку робочої сили.

При цьому слід завжди пам’ятати, що матеріально-речові продуктивні сили існують не самі по собі, а породжуються людьми, розвиваються завдяки їх професійній підготовці та соціальній активності.

У демократичній правовій державі спосіб виробництва не лише обумовлює виникнення нових економічних законів, але й визначає характер, природу і організацію праці. До його основних особливостей належать такі: перетворення праці із підневільного тягаря у вільну від експлуатації; гармонійне поєднання праці на себе і праці на колектив, суспільство; досягнення нового, творчого ставлення до праці; забезпечення кооперації праці та ін.

Даючи найбільш загальну характеристику змінам, що відбуваються, слід відмітити, що змінюються місце людини в матеріальному виробництві. Праця все більше механізується і автоматизується; поглиблюється процес стирання відмінностей між фізичною і розумовою працею. Важливо відмітити і те, що зростає забезпечення потреб людей.

Не можна забувати, що в суспільному виробництві постійно зростає роль наукових знань, розширюється сфера наукової діяльності, невід’ємним фактором праці стає творчість людини.

Творчість є процесом людської діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей. Саме це все більше визначає найбільш характерні риси сучасної праці. Творчість являє собою у праці здатність людини із матеріалу, який нам надає дійсність, створювати згідно з пізнаними закономірностями об’єктивного світу нову реальність, яка задовольняє різноманітні суспільні потреби.

Творчість має цілком певні види, які виражають характер творчої діяльності. У цьому зв’язку може бути творчість винахідника, організатора виробництва, наукова, художня та ін.

У процесі творчості беруть участь усі духовні сили людини, зрозуміло, в першу чергу свідомість, уява, не виключається, а підчас і набуває пріоритету несвідоме, інтуїтивне і навіть впливають інстинкти.

Характер творчої діяльності зумовлюється суспільними відносинами. Подолання відчуження праці і, навпаки, розвиток людських здібностей є необхідною умовою підвищення активності людей, прояву ними творчої діяльності.

Як уже зазначалось, без творчості немислима наукова діяльність, роль якої постійно зростає в сучасному виробництві. Як людська праця, наукова праця також передбачає виділення, існування, обробку і зміну об’єктів, "предметів" цієї праці, специфіка яких полягає в тому, що при обов’язковій матеріалізації (використання приладів, схем, формул та ін.) вони за своєю суттю є ідеальними об’єктами, результатами попередньої ідеалізуючої діяльності людини і людства.

Наукова праця "загальна" тому, що передбачає об’єднання зусиль індивідів, діючих протягом усієї історії науки. А історія науки виступає в цьому розумінні як історія виникнення, збереження, продовження зусиль багатьох і багатьох індивідів, історія їх трудової кооперації. На відміну від загальної праці спільна праця передбачає безпосередню кооперацію індивідів. В той час як загальна праця обумовлюється не лише кооперацією сучасників, а й використанням праці попередників.

Розкриття даного поняття має безпосередній стосунок до питання про взаємозв’язок знань, отриманих практичним шляхом і на основі наукового пошуку. Є істина практики і істина науки. Використання істини першого роду у процесі матеріального виробництва, підкоряючись законам поділу праці, тривалий час безпосередньо вимагало від індивіда, зайнятого на підприємстві, головним чином оволодіння навичками, певними функціями. Знання, які застосовуються у процесі виробничої діяльності, часто мали, та й тепер нерідко мають характер рецептів, рекомендацій, які необхідно засвоювати і виконувати.

Сучасне виробництво почало ламати практику, що складалася віками, "рецептурного" використання знання, ізольованого від здійснення трудових функцій. Ця ломка тільки починається. Вона значною мірою обумовлена вторгненням у виробництво науки і перш за все як принципу загальної праці. Визначення якогось наукового знання як наукової істини якраз і означає позитивне "привласнення" знання багатьма вченими і його перетворення у "своє". При цьому .необхідно, щоб перетворення знання в "моє", його індивідуалізація, проходило за правилами загальності.

Як загальна, наукова праця, зрозуміло, не заперечує унікальності, індивідуальності здобутих результатів. Разом з тим саме загальність праці обумовлює те, що в науці не просто можливий, але до певної межі функціональний "відрив" від індивідуального сприймання в освоєнні шляху, який веде до загального продукту, який породжений необхідністю.

До речі, в цьому полягає докорінна відмінність науки від такої сфери, як мистецтво, де практично неможливо "відриватись" від індивідуальності.

Проблема співвідношення загальності і індивідуальності вкрай специфічно вирішується у сфері творчості, яка невіддільна від наукової діяльності і все глибше охоплює виробничу працю людей.

В чому виражається особлива роль індивідуальності в науковій творчості? В тому, що при існуванні будь-яких колективних форм і об’єктивних соціальних передумов творчий процес реально "локалізований" саме у свідомості, діях окремого індивіда, конкретної людської особистості.

У пізнавальному процесі колективної дії вчених відбувається не лише "обмін ідеями", але й народження нових наукових думок. І таке можливе не інакше, як на основі індивідуального процесу творчості. Вченому, який мислить творчо, нерідко доводиться залишатися "один на один" із своєю проблемою, яка вимагає вирішення. І він мусить мислити так, як би крім нього ніхто не зміг би вирішити дану наукову проблему.

Творчість не просто індивідуальна. У даному випадку індивідуальність постає як унікальна неповторна особистість. Англійський фізик Дж.Томсон дотепно помітив, що спроба "відмислити" вченого, індивіда із науки було б рівносильно зіграти "Гамлета" без принца датського.

Проте саме тут виявляється парадокс, який полягає в тому, що особистість створює в науці те, що в житті є за своїм змістом і значенням загальним. Причому таке загальне у подальшому своєму русі постійно "очищається" від індивідуальності.

Взаємодія індивідуального і загального, колективного і особистісного у творчості і науці в цілому являє собою реальне протиріччя, без якого немислиме формування істини, вирішення наукових проблем.

Істина науки не виражає за своїм змістом не лише індивідуальності її автора, а і расово-національних, державних передумов. Наукові положення, якщо вони дійсно відображають об’єктивний світ, рішуче переступають границі історичного часу, для них не можуть бути перепоною національні і державні рамки. І тут також виявляє себе взаємозв’язок принципів загальності і індивідуальності творчості і науки в цілому.

Проте вирішення протиріччя між загальним та індивідуальним в науковій творчості не можна розуміти спрощено, як, наприклад, вчений в ім’я загального "зрікається" від особистісно-індивідуального. Адже "відокремитись" людині від самої себе у процесі діяльності навряд чи можливо. І справа не лише в моралі, а в тому, що загальне в науці створюється перш за все завдяки певним об’єктивним потребам суспільства, досягнутому науковому рівню в тому чи іншому напрямку.

Але це не означає, що індивідуально-особистісні начала мало значимі. Ні, звичайно. Вони впливають на процес пошуку істини, його наслідки, формування концепції, ідеї, гіпотези, використання наукових методів, на хід і постановку експерименту та інші сторони.

Вирішенням складних наукових проблем займаються тепер не одинаки, а великі колективи - лабораторії, науково-дослідні інститути, кафедри вузів, а інколи і їх об’єднання. Це, звичайно, не означає, що творчість окремих вчених знецінилась або зовсім зійшла на ніщо. Просто різко змінились умови і сфери застосування науки.

Сьогодні суспільний прогрес значною мірою визначається випереджаючим розвитком науки, темпами впровадження наукових результатів у виробництво, економіку, систему управління та інші сфери суспільного життя.

Виконання багатьох дослідницьких програм пов’язано з експериментами, які дорого коштують, унікальними технічними установками, рідкісною сировиною, з витратами величезних фінансових, людських та енергетичних ресурсів.

У сучасних умовах багато в чому успіх вирішуваних завдань визначається удосконаленням підготовки наукових кадрів. Процес навчання майбутніх інженерів, вчених до останнього часу був значною мірою відірваним не тільки від історії наукової думки, але і від реальності процесу наукової праці, яка змінилась, від колективності дослідницькою пошуку, від потреб сучасного виробництва.

Здобуваючи освіту, інженерно-наукові кадри далеко не завжди одержували систематичні знання відносно закономірностей функціонування тієї форми соціальної організації, поділу та інтеграції суспільної праці, в яку їм належало включитися.

Колективна творчість, як ніколи раніше, потрібна не лише в галузі пізнання закономірностей природи і суспільства, а і у сфері організації інженерної, науково дослідницької праці.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Илизаров С. С. Материалы к историографии истории науки и техники. - М., 1989.

Карпунин В А., Суханов Б М, Широградский В.И. Методологические основы естественных и технических наук. - Л., 1979.

Кириллин В А, Страницы истории науки и техники. - М., 1989.

Мелещенко Ю.С. Техника и закономерности ее развития. - Л., 1970.

Методология и социология техники. - Новосибирск, 1990.

Товмаян С. С. Философские проблемы труда и техники - М., 1972.

Философия техники в ФРГ. - М., 1969.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
7. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
8. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
9. Аналіз службового призначення деталей та конструктивних елементів обладнання харчових виробництві, визначення технічних вимог і норм точності при їх виготовленні
10. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
11. Бесіда за запитаннями.
12. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.

Переглядів: 691