Право на житло

Право на житло гарантує кожному ст. 47 Конституції України. Але це право не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:

1) буде створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду;

2) разом з органами місцевого самоврядування надаватиме житло громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону;

3) вживатиме всіляких заходів до того, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання.

Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах Європи у 2,5 – 3 раза). При цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення), проживають у незадовільних умовах – гуртожитках, комунальних квартирах, старих будинках, в орендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім'ї, що мають право на позачергове чи першочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються. Такі дані наведені в Основних напрямах соціальної політики на 1997 – 2000 роки, схвалених указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166/97.

Відповідно до Концепції державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте, на наш погляд, поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних майнового стану і умов проживання, а не відповідно до заслуг людини перед державою, відношення її до військової служби тощо. Наприклад, навряд чи слід відносити до категорії соціальне незахищених вищий офіцерський склад (генералітет) Збройних Сил України та інших військових формувань або інвалідів чи ветеранів війни, які водночас є мільйонерами. З іншого боку, до цієї категорії слід віднести осіб, які звільнені з місць позбавлення волі і місць обмеження волі і не мають житла.

Основним актом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще 30 червня 1983 р. і, звичайно, за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а чинний ЖК України їх не містить.

Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слід зазначити таке.

ЖК України передбачає майже тридцять різних підстав для примусового виселення громадян і членів їх сімей із житлових приміщень, і половина з них – виселення без надання іншого житлового приміщення. При цьому значна кількість норм ЖК України суперечить нормі, встановленій у ст. 30 Конституції України, якою кожному гарантується недоторканність житла.

У цьому зв'язку треба зазначити, що відповідно до статей 825, 826 ЦК України, виселення наймачів з житла за рішенням суду без надання іншого житла передбачене лише як наслідок розірвання договору найму житла з таких підстав:

1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі – понад два рази;

2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає;

3) необхідність використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї (щодо найму частини будинку, квартири, кімнати, частини кімнати);

4) повторне, після відповідного попередження з боку наймодавця, використання наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає, житла не за призначенням або систематичне порушення ними прав та інтересів сусідів.

Право на житло, відповідно до ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, як зазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків примусового позбавлення житла.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Права громадян як споживачів	\|	Т.4. Сучасні теорії особистості у психології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.