Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






А. КАТЕГОРІЯ СУБСТАНЦІЇ.

ФОРМИ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

 

 

 

 

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні: 1.— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

2.— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.

У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.

 

3. Проблема буття і основні шляхи вирішення її.

Для того щоб глибше переосмислити проблему буття, спро­буємо сформулювати її саме як проблему. З логічного боку, проблема — це найбільш глибоке питання, на яке немає гото­вих обгрунтованих відповідей і навіть відсутня згода стосовно того, як можна отримати їх. Проблемна ситуація пов'язана із не­визначеністю і розмаїттям думок. Що ж це за питання, на яке тисячі років кращі мислителі людства не змогли віднайти за­гальноприйнятої відповіді?

«Що є буття, як воно є і чому?» Ось запитання, у відповідь на яке здоровий глузд часом межує з фантазіями.

Напевно, проблему буття можна сформулювати й інакше, але в будь-якому випадку це питання залишиться глобальним, граничним у своєму загальному вигляді та невичерпним у дета­лях. Проблему буття слід вважати вічним питанням. Вирішення її — неоднозначні, але у їхній багатющій палітрі все ж є певні закономірності.- За найрізноманітніших підходів і гіпотез чис­ленні спроби обговорення проблеми окреслили русла деяких на­скрізних в історії і культурі тем.

Перша з них — це тема життя і смерті людини. Навіть ети­мологічно * «бути» витікає з «жити» (готська) або «я був» (ла­тинська). «Жили-були» — так розпочинається багато казок, і таким чином через рефлексію з факту власного життя перелом­лює в свідомості категорію буття будь-яка людина. Твердження «бути — це жити», природно, пов'язане з питанням «а що ж буде зі мною після смерті?» Пошуки відповіді на нього виявля­ються спробою знищення «не-буття» і задають варіанти есхато­логії та етичних систем. Мирське або загробне життя вважаєть­ся реальним чи ілюзорним, життя у цьому світі так само вва­жається за дар, щасливу долю або ж оману, гріх.

Друга з тем обговорення проблеми буття пов'язана з осмис­ленням мінливості, скороминучості буття та з його стабільністю, збереженням.; Все, що живе, як ми бачимо, скороминуче, окреме життя обмежене народженням і зникненням. Але ж буття шир­ше за ці межі. Чи несе воно в собі неминучість мінливості, або, навпаки, поверхові зміни лише маскують справжню сталість?

Справжнє буття, за філософською традицією, започаткова­ною Парменідом, є незмінним і сталим, а зміни, що спостеріга­ються у ньому,— лише удаваність і небуття. Стабільного буття зовсім немає, відповідають ті, хто поділяє традиції Геракліта і Гегеля: сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. «Вогонь» Геракліта як основа світу в поетичній наоч­но-образній формі виражає таке буття у становленні.

Рефлексія над мінливістю, природно, приводить до появи по­няття часу. Воно покликане відобразити рух, становлення буття і його перетворення на побутування. Чи вічний світ, чи є в ньому початок і кінець у часі, створений він чи природний, чи може він «піти» у небуття (в тому числі зусиллями самої людини), чи правомірно з'ясувати, що було до початку буття? — подібні питання зародилися ще сивої давнини, однак вони актуальні і в наш час.

Тема мінливості і сталості буття обговорюється вже тисячо­літтями, як і питання, чи спроможна людина взагалі в будь-який спосіб відобразити буття, чи може бути виражена словами сутність світу. Існує лише те, що може бути назване, гадають одні. Справжнє буття принципово невиразне, вважають інші. На думку перших, небуття невиразне і тому неможливе, і мудрець той, хто спроможний зіставити вірні судження про буття; навпа­ки, інші вбачають ідеал мудреця в мовчанні та медитаціях. У наступних темах курсу філософії ми ще повернемось до цієї суперечності, а поки ж поміркуємо, чи так вже несумісні ці дві позиції, чи не доповнюють один одного обидва мудреця, коли кожен з них наполягає на власній думці?

І третя з основних тем осмислення буття — питання щодо його структури. Під час пошуку відповіді на нього формувалися такі поняття, як світ, природне і штучне середовище, людина, мислення, простір, ціле й частка, матеріальне та ідеальне і ба­гато інших. Великим досягненням сьогодення є ідея щодо ціліс­ності буття, яка протягом тисячоліть далеко не завжди була по­пулярною. Явища і процеси, що здавалися розрізненими і неза­лежними

ване до психіки ідеаль­ним ,то як відрізнити їодин від одного, як з'ясувалося, мають глибокі зв'яз­ки, хоча часто неявні та далекі від спекулятивних припущень.

Слід розрізняти поняття «світ» і «буття». Світ часто ототож­нюють з об'єктивною реальністю, тобто з матерією, і тоді з'ясо­вується, що буття винятково матеріальне. Проте поза об'єктив­ним духом існує також світлюдського духу,тому «буття» — це не лише світ, що включає людину, а й світ самої людини. А як­що враховувати, що світ людського духу, її мислення є ідеаль­ними, то до складу буття слід віднести й ідеальне. Матеріалісти настільки наблизили поняття світу, буття і матерії, що виник навіть «вульгарний матеріалізм», де дух, мислення людини вва­жаються чимось матеріальним. Навпаки, за традиціями ідеаліз­му, «буття» виявляється абсолютно ізольованим від матерії, на­віть світ без людини набуває статусу ідеального. Отже, важливо дійти згоди щодо побудови, структури буття, відокремити в ньо­му матеріальне від ідеального. Ще один важливий наслідок обговорення теми влаштування буття - це розгорнуте розуміння просторуне лише як фізично­го, а й як психологічного та соціально-історичногофеномена.

Якщо проблема існує настільки довго, що виявляються все нові її аспекти і недоліки тисяч запропонованих рішень, при­родно було б поставити питання: «А якими є самі критерії, за яких щось слід прийняти, а щось інше — відкинути?»

До середини минулого століття багато хто вбачав ці крите­рії в потребах логіки. Але панлогізм, який досяг зеніту у філо­софії Гегеля, зазнав критики. «Бентежною і безпорадною», вва­жав С. М. Булгаков, зупиняється логіка перед проблемою буття '. Для осягнення загадки буття — духовної природи люди­ни — цей визначний філософ спирався зовсім не на дані психо­логії або інших наук, а на віру і виводив побудову людського духу з триєдності образу Божого.

Отже, вирішити ділему матеріалізму та ідеалізму лише ло­гічними засобами неможливо. Що є більш правомірним: знання чи віра? — це застаріле питання зараз втратило свою гостроту: знання — це сфера науки і раціонального мислення, у царстві ж емоційного переживання панує віра. Проте яку саме картину буття вимальовують досягнення науки?

Найбільш загальний ескіз, який пронизує всі курси філософ­ських дисциплін, розпочнемо із складнішого. Як саме людина взагалі спроможна щось знати про буття, до того ж й про влас­не? Адже ідеальні образи, моделі дійсності у психіці людини збігаються із самою дійсністю. Наприклад, дивлячись на дере­во, ми не скажемо: «Ось є дерево, а ось, у моїй голові — образ цього дерева». Ні, образ «накладений» на предмет, «обгортає» його, і дерево ми бачимо не у власній голові, а там, де воно й має бути. Звісна річ, ми порівняно легко з'ясовуємо ідеальність своїх фантазій, не спостерігаючи, припустимо, кентаврів, але якщо матеріальне неминуче репрезентох?

Щоб відповісти на це запитання, розглянемо, що становить буття людини.

4. Буття людини.

Серед форм буття людини визначимо передусім її предмет­но-практичну діяльність. На думку матеріалістів минулого, лю­дина як фізичне тіло діє на інші фізичні тіла з метою задово­лення власних потреб; тут вона — лише мисляча річ серед усіх інших речей, на чому особливо наполягали матеріалісти мину­лого. Недостатність і навіть антигуманізм тлумачення людини як речі є цілком зрозумілими, але звернімо увагу на необхід­ність такого «речового» тлумачення: адже якщо немає тіла — немає і людини (хоча ми й їмо, щоб жити, а не живемо, аби їсти) і якщо не забезпечені елементарні матеріальні потреби, то вона не зростатиме духовно.

Інша форма буття людини — практика соціальних перетво­рень. Людина є суспільною істотою, вона не може стати люди­ною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань, знарядь праці. Тому лю­ди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

І третя форма буття людини — це її «самотворення», само­діяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше пошу­ками ідеалів, що приваблюють її, констатуючи і переживаючи певну ієрархію моральних цінностей та етичних переваг, тоб­то аксіологічно. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до такого його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її. Буття психіки людини є, таким чином, функціо­нальним, воно формується аксіологічними, когнітивними, кон­структивно-проектуючими чинниками.

Зрозуміло, що аналітичне розмежування форм буття людини не означає реальної ізоляції їх. Навпаки, вони спроможні існу­вати лише сумісно. Буття людини приречене «виродитися» у не­буття з усуненням хоча б однієї з тих форм. У житті кожної людини неодмінно присутні всі форми, хоча, звичайно, ступінь розвитку тієї чи іншої форми в різних людей істотно відрізняє­ться.

Однак повернімося до буття психіки, де перебувають ті іде­альні світи, в яких закарбовані і світ дійсний, і світ бажаний, світ бажаного майбутнього. Перерахувавши складові самотво­рення, ми навели його функціональну характеристику. Що ж таке психіка з точки зору її структури?

До найвідоміших досягнень XX ст. належить відкриття (3. Фрейд та ін.) найглибшого нашарування психіки, що не є під контролем свідомості. Термін «позасвідомість» формулюєть­ся лише наукою Нового часу (середина XVIII ст.) і на перших порах має негативний характер, позначаючи щось незначуще і другорядне порівняно із всеохоплюючим, що пройняте сяйвом рефлексії розумом Ното заріепз. Насправді ж ми не такі вже й розумні: адже свідомість контролює дуже малу і аж ніяк не найважливішу ділянку психіки. Значно складніша система фізіо-логічного життєзабезпечення організму задовольняється несвідо­мо. Рівні свідомого і позасвідомого опосередковані підсвідо­мим — тобто тим, що має шанс стати чинником свідомості. На рівні підсвідомості формуються творчі відкриття, властиві нам потаємні пристрасті, саме тут виникають і до певного часу не проявляються комплекси та неврози.

Враховуючи вже зазначене, повернемось до питання, що його було поставлено раніше—про різницю між матеріальним та ідеальним, відповідь на яке є необхідною передумовою адек­ватного тлумачення проблеми буття.

Насамперед, ідеальне не існує поза його матеріальними но­сіями: будь-які психічні акти неминуче пов'язані з фізіологічною діяльністю мозку, фізико-хімічними процесами, що відбуваються в ньому. Ідеальне формується, виражається і передається лише матеріальними засобами — цей «вирок», що його проголосив розвиток науки, обгрунтовано заперечити неможливо, його мож­на лише ігнорувати. Проте картина, намальована митцем,— це набагато більше, ніж полотно і фарби, а статуя — це не тільки шмат мармуру. Ідеальне неминуче виражається матеріальними засобами, але не зводиться до них.

У чому ж полягає ця невловима для нас специфіка «ідеаль­ного»? Логіки, класифікуючи різні поняття, запримітили, що будь-яке з них виражає або річ, або властивості, або ж відно­сини. Так, «собака» чи «авто» визначають речі, «червоний» чи «квадратний» — властивості, «кохання» чи «справедливість» — відносини. Звичайно, є ідеальні речі (мавка, матеріальна точка та ін.), існує поняття ідеальних якостей (бути абсолютно твер­дим тілом, мати абсолютну спроможність до пророкування то­що) та ідеальних відносин (дружба, солідарність), але до якого з цих трьох класів належать не окремі компоненти ідеального, а «ідеальне» взагалі.

Ідеальні моделі дійсності людина створює для того, щоб опа­нувати (пізнати, почути, використати, перетворити) світ, в якому вона живе. Вони не можуть бути достовірними, точними копіями реальності, яку відображають,— ми моделюємо завжди лише де­які, певні аспекти реальності відповідно до- власних інтересів і потреб. Якщо науковець прагне до максимально об'єктивного, неупередженого опису світу, модель, яку він творить, все ж де­формована реальними умовами пізнання, власними уподобан­нями, існуючими засобами спостереження та опису.

Зазначимо також, що буття матеріального означає неухиль­ну «самореалізацію» деяких законів збереження (маси, енергії, заряду тощо). У царстві ж ідеального все інакше. Під час сну або в уяві образи виникають немовби із нічого; якщо індивіди обмінюються ідеями, а не речами, багатшим стає кожен з них.

Отже, ідеальне: а) є нічим іншим, як буттям, опанованим психікою людини; б) висловлює ставлення людини до навко­лишнього світу; в) не є підлеглим диктату принципів збережен­ня; г) має матеріального носія.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існу­вання світу поза і незалежно від існування людини, яка, проте, є частиною цього світу. Тут буття виразно розшаровується: є буття і є людина, яка живе в ньому. Через предметно-практич­ну діяльність людина істотно змінює дійсність, що оточує її, творить «штучну природу», яка сприяє задоволенню потреб її життя Отже, ми майже завжди живемо у «штучних печерах», вдягнені у «штучні оболонки». Згадайте Робінзона, який, щоб вижити у природному середовищі, оточив себе захисною штуч­ною оболонкою.

У часи сивої давнини, коли людей було мало (10 тис. років тому їх було близько 5 млн.), а знаряддя праці були малопро­дуктивними,— цих змін не помічали у планетарному масштабі. Однак з переходом до землеробства і у зв'язку з бурхливим розвитком техніки штучно побудована навколо людини оболон­ка стала такою, що можна порівняти її за дією з силами та закономірностями природного світу. Виявився глибокий розлад між штучним середовищем та природним світом, у якому зазна­ють страждань обидві сторони: антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена., гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами, землетрусами. Світ, який оточує людину сьогодні, не гарантує їй безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної не­безпеки. Яка доля роду людського? Чи знищить він сам себе та все, що його оточує, власними руками, чи зможе відтворити втрачену гармонію буття?

На це запитання, окрім песимістичної, є три основні кон­структивні відповіді.

Перша з них — це заклик «назад до печер, до природного життя». Друга виходить з незворотності антропогенних катаклізмів і полягає в ідеї генетичної зміни самої людини для того, щоб несприятливі чинники обернулися на сприятливі: вихлопні гази? нема чим дихати? — Не біда! За допомогою генної інжене­рії змінимо себе так, щоб на автомагістралі нам дихалося лег­ше, ніж на гірському курорті! І третя, єдина допустима відпо­відь, на нашу думку, полягає у створенні нових, обережних, без­відходних технологій, у значних витратах на відтворення еколо­гічної гармонії. Людина не відмовиться від переваг цивілізації, так само як і від своєї біологічної сутності, що дарована їй при­родою, але людині доведеться, оберігаючи себе як вид, борони­ти й всю гармонію буття. Екологічні ідеї, їхні естетичні та мо-ральні складові перетворяться на норму буденної свідомості лю­дини, яка піклується про себе.

Матеріалістичне розшарування буття на людину і об'єктив­ний світ, що оточує її, ставить також питання щодо природного походження людини, виникнення та еволюції її. Дослідження і відтворення послідовності процесів антропогенезу нагадують надскладний детектив, у якому за допомогою нечисленних і до­сить побічних доказів треба відтворити найбагатшу, давню і за­плутану картину подій.

Окрім проблеми взаємовідносин штучного та природного сві­тів і проблеми антропогенезу, буття світу, існує проблема цін­нісної експансії людини, яка всі речі світу прагне обклеїти ети­кетками, що визначатимуть їхню значущість для людини. Так, комахи, птахи, тварини поділяються на корисних та шкідливих, дні — на сприятливі та несприятливі і т. ін.

Філософський аспект проблеми полягає в осмисленні меж правомочності ціннісної експансії. Матеріалісти відкидають ідею першопочаткового призначення світу для людського буття, існування людського виміру речей до появи людини. Разом з тим, наші ціннісні характеристики ідеально відображають об'єк­тивні відносини людей і речей. Цінність чи краса дерева об'єк­тивні.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існу­вання світу, не лише незалежного від людини, а й такого, що існував до появи людини. На тлі цього світу повільно з'являє­ться людина зі своїм внутрішнім духовним життям і штучною оболонкою, яка оточує її. Схематичне зображення галузей, або рівнів буття, наочно окреслює край ціннісної експансії і пробле­му можливості «виходу» у зовнішнє, периферійне для буття лю­дини коло речей, що існують «самі по собі». Яким чином упе-

Буття світу
  Буття світу, що містить людину  
    .Буття Люди ни    
         
     

 

реджена, обмежена конкретними підсвідомими умовами та не-усвідомленими догмами людина спроможна скласти деантропо-морфну картину буття, яка не містить людину? З'ясування цього питання — ключова філософська проблема.

В історії культури Нового часу панують саме антропоморф­ні моделі, хоча прихильники будь-якої знову створеної картини світу гостро критикували антропоморфізм своїх попередників.

Сьогодні ми відмовляємося від багатьох уявлень, що пану­вали досі. Сучасна постановка проблеми антропних констант у космології пов'язана із виразно зрозумілою максимою деантро-поморфізму: картина буття світу, що ми її створюємо, є доско­налішою настільки, наскільки вона об'єктивна, тобто чим менше вона залежить від людини.

Інший комплекс питань щодо буття світу поза людиною по­в'язаний із поясненням космогенезу і розвитку буття. В сучас­ній астрофізиці генезис Всесвіту прослідкований, починаючи від найдрібніших часток секунди аж до її сьогоднішнього стану. Теорія великого вибуху без звернення до надприродного дає змогу зрозуміти, чому засвічуються або згасають зірки, як утво­рюються та еволюціонують планетні системи^ Принцип приро­дознавства, коли світ пояснюється з самогосебе,— це і прин­цип матеріалістичної філософії, що виражає поняття буття і розвиток його через категорію матерії, за принципами і закона­ми діалектики. Ще з часів сивої давнини людина, спостерігаючи різноманіт­ність буття, намагалася з'ясувати, що закладає підвалини ба­гатющої різноманітності речей та подій. І це зрозуміло: ми мис­лимо, володіємо мовою, будь-яке з понять якої дає можливість узагальнювати та упорядковувати явища, які ми вивчаємо.

У джерел європейської культури греки визначали словом «стойхейон» все те, з чого складаються речі; називали «архе» те, з чого вони виникли, та сперечалися з приводу того, що саме становить «стойхейон» і «архе» всього сутнього: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт)? Стихії, ану (насіння), алейрон? Геометричні (Платон) чи фізичні (Демокріт) атоми? При всій різноманітності їхніх припущень всіх їх поєднувало розуміння «першооснови» як висхідного матеріалу, субстрата, з якого сформовані речі. Хто цей всемогутній гончар?—таким запитанням задався Арістотель і надав формі роль гончара, а матеріальному субстрату — функцію пасивного начала, можли­вості буття, що становиться реальним лише тоді, коли його за­пліднює форма.

Тлумачення форми як першопричини, що породжує означе­ність будь-якої речі, стала джерелом розрізнення духовної та тілесної субстанції, дискусії щодо субстанціональної форми, дискусії, яка не припинялася сотні років. Попередній субстратний підхід до пошуку матеріалу відтепер недостатній: разом із пи­танням про єдність буття важливо з'ясувати причини явищ та змін, що відбуваються, а також нашої здатності сприймати їх. Єдність буття, причинність змін його та граничних підвалин його різноманітності були умовою виникнення поняття субстанції.

Якщо філософське вчення відстоює існування єдиної субстан­ції, воно є моністичним (топо — один), двох — дуалізмом, ба­гатьох — плюралізмом. Ідеалістичний монізм вважає субстан­цію за ідеальну, духовну (Платон, Берклі та ін.), матеріалістич­ний— навпаки, матеріальну (Демокріт, Ф. Бекон тощо). У дуа­лізмі визнається рівноправне співіснування субстанцій обох типів: декартовій матеріальній субстанції притаманна протяж­ність, а духовній — спроможність мислити. Припущення Анак-сагора щодо багатьох різнорідних найдрібніших насінин будь-яких речовин плюралістичне лише за формою, адже його вчення про «гомеомерії» — спирається на активну упоряджену спро­можність «нусу» — розуму, що передає насінню як млявому та інертному субстратові можливість буття та мінливості. Інша річ — плюралізм Лейбніца, «монади» якого є безліччю простих та різноманітних субстанцій, таких, що однаково володіють са­мостійністю, активністю та мінливістю.

Негативне ставлення до поняття субстанції, притаманне де­яким сучасним філософським напрямам (лінгвістичній філосо­фії, позитивізму та ін.), походить із скептичної аргументації Д. Юма, який тлумачив субстанцію лише як гіпотетичну ідею, яка координує в певну цілісність розмаїття почуттєвих сприй­мань і є характеристикою буденного, а не наукового пізнання. Тут розуміння буття обмежене колом людських сприймань. З Нового часу у філософських системах Локка, Юма, Канта по­ставлена глибока філософська проблема щодо умов синтезу сприймань, без висвітлення якої поняття субстанції, що вира­жає єдність буття, зокрема людського, сьогодні, звичайно, буде неповним.

Тривалі дискусії про субстанцію покликали до життя ще од­не її тлумачення — пантеїстичне*. Протягом століть його бага-точисельні прихильники (Аверроес, Д. Скотт, Б. Спіноза, Д. Бруно та ін.) пом'якшили і частково ,зняли вихідне проти­річчя дуалізму. Активне повеління Бога не протистає матеріаль­ному, а є іманентним йому — без цієї ідеї, яка є архаїчною щодо сучасного матеріалізму, не склалися б умови, що народи­ли науку, бо релігійна людина потребувала санкції на дослі­дження природи. «Пізнаючи природу, ти осягаєш Бога» — без (з грецьк.: пан—все, теос—бог) цього пантеїстичного постулату студії природознавців залиша­лися б безглуздими та непрестижними.

Логіка дискусії щодо субстанції складалася, таким чином, з: а) першопочаткового тлумачення її; б) відмови від предмет­ного, субстратного тлумачення та з розщеплюванням буття на пасивну матерію і активний рух; в) спроби пантеїстичного син­тезу субстанцій буття. Ця провідна лінія, звісна річ, не збігає­ться із заплутаним і багатющим малюнком історичних колізій сперечання, але визначає провідну в європейській культурі тен­денцію розвитку його.

Що було далі, і чому пантеїзм поступово втрачав популяр­ність? Декарт та Ньютон визначають матеріальну субстанцію через її механічні властивості («протяжність» або наявність «ма­си»), а, отже, будь-який стан буття та причини змін його вважають за такі, що означені механічними закономірнос­тями. Тож іманентний дух залишається «поза справою»: здійс­нивши колись першопоштовх, він виявляється зайвим у всьому бутті, яке закономірно змінюється далі. Тому Лаплас «не по­требує гіпотези» Бога. Механічний закон невблаганно виштовхує творчий дух, і пантеїзм повільно перетворюється на моральну, а не наукову доктрину.

Наступні кроки в розвитку поняття субстанції складалися спочатку з припущень (Д. Дідро, Л. Фейєрбах), а згодом із природно-наукового доказу того, що властивості субстанції не зводяться до механічних. Різке збагачення субстанційних влас­тивостей мало два важливих світоглядних наслідки.

По-перше, склалася традиція пояснення світу з нього самого, без залучення надсвітового духу, що він, мовляв, колись здійс­нив першопоштовх. Саиза зиі (природа є причиною самої се­бе) — так сформулював це найважливіше зрушення у форму­ванні філософських засад науки Б. Спіноза. Знов відкриті на­укові закономірності послідовно, охоплюючи собою найновіші ділянки дійсності, демонстрували матеріальну єдність світу. Всі вагомі наукові досягнення — теорія Дарвіна, генетика, відкрит­тя соціально-історичних закономірностей тощо — сприяли ста­новленню та утвердженню принципу матеріальної єдності світу. Інший важливий наслідок —усвідомлення відносності люд­ського знання, становлення поняття матерії як абстрактної ка­тегорії, формування наукової картини світу.

Наукова картина світу на відміну від світоглядної є індика­тивною: вона описує, пояснює, попереджає, але не оцінює. У своєму прагненні до об'єктивності норми наукової діяльності в будь-який спосіб усувають суб'єктивність самих суб'єктів, у науковій картині світу людина абстрагована, її мета — створити уявлення про світ, що знаходиться поза людиною іне зале­жить від неї.

Світоглядна картина світу надає зовсім іншу його проек­цію — духовно-практичну, де ідеали та цінності є першорядни­ми, де світ, в якому мешкає людина (світ сущого), постійно оці­нюється і переживається з позиції світу, в якому людині хоті­лося б жити, тобто з позицій світу бажаного майбутнього, світу втілених намірів. Фрагменти наукової картини світу, доступні окремій людині, наприклад уявлення щодо форми землі або анатомії людини, істотно впливають на картину світу сущого та здатність перетворення його, але пафос, спрямованість змін ви­значаються ідеалами та цінностями, які не входять у наукову картину світу.

Змішування світоглядної та наукової картин світу призво­дить до карикатурних наслідків. Відмова від індикативної функ­ції неминуче переводить концепцію із сфери наукової до інших царин — міфу, ідеології, мистецтва, де претензії з науковості єнедоречними, більше того — жалюгідними. Так само є деструк­тивними і спроби ідеологічної оцінки наукових доктрин — реля­тивістської фізики, кібернетики,генетики.

Революційні відкриття у фізиці на межі XIX—XX ст.5 при­вели до встановлення таких фактів: а) атом може бути поділе­ний; б) атоми можуть змішуватись і навіть інколи перетворю­ватись на інші хімічні елементи; в) існує форма матерії, що євідмінною від речовини; г) взаємодії не можна вважати лише за континуальні; д) не існує привілейованих систем відрахунку, абсолютного простору та часу.

З чим же вступили у протиріччя нові наукові досягнення на­прикінці XIX ст.? Вони аніскільки не протистоять теорії, оскіль­ки застосування її в галузях, де теоретичні ідеалізації доречні, не можуть заборонити жодні новітні відкриття. Проте вони опи­нилися у волаючій розбіжності щодо постулатів старої механіч­ної' картини світу. Революційні відкриття не «скасовують» тео­рію класичної механіки, але обмежують прагнення лише на основі її розробити картину світу.

На грунті однієї картини світу можуть існувати різні теорії. Картина світу як форма знання належить, до більш глибокого його шару — методологічного.Окрім картини світу він містить у собі норми побудови знання, канон наукового пояснення.

Як правило, природознавець працює з «верхньою» сферою знань — з конкретнонауковимі у своїй буденній праці йому його периментальний вимір; серед. 90гХ років — відкриття рентгенівських променів, адіоактивнос­ті; 1900 р.— відкриття Н. Планком кванту дії; 1905 р.— виникнення спе­ціальної теорії відносності.

Нема потреби звертатися до -аналізу більш глибоких шарів знан­ня. Однак коли він отримує істотно нові результати, які пору­шують фундаментальні підвалини науки, праця у галузі мето­дології стає конче необхідною. Навіть за назвами, наприклад, творів М. Бора або А. Ейнштейна можна побачити, яке визначне місце в їхній творчості посідала робота не в галузі власне фі­зики, а в галузі методології її. Не всім бути геніями, але марно сподіватися стати досвідченим фахівцем, не знаючи історії на­уки, не пізнавши спокуси рефлексії глибинних, історично мін­ливих сфер знання.

Презумпції старого, метафізичного матеріалізму, поширеного на початку XX ст., прийшли у протиріччя з наукою, яка активно розвивалася. Недостатнє поширення нових ідей стало причиною виникнення кризи, подолання якої вимагало перебудови філо­софських засад науки на грунті ідей сучасного матеріалізму.

5. Матерія.

Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом,з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей".


Читайте також:

  1. А категорія
  2. Безпека життєдіяльності як категорія
  3. Бюджет як економічна і правова категорія
  4. Бюджет як економічна категорія
  5. Бюджет як економічна категорія
  6. Бюджет як економічна категорія та його складові
  7. Бюджет як економічна категорія.
  8. ВВП за категоріями використання
  9. Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними категоріями розподільчого характеру
  10. Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними категоріями розподільчого характеру.
  11. Взаємозв’язок фінансів з іншими категоріями




Переглядів: 1961

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Світ як єдність об’єктивної дійсності і людських сутнісних сил. | Матерія» — це філософська категорія, яка позначає об'єк­тивну реальність, що її відображує людина в своїх відчуттях, але від них не залежну.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.