Міжнародно-правові питання громадянства

Джерела з питань громадянства :

- Гаазька конвенцію про деякі питання, що стосуються колізії законів про громадянство, 1930 р.

- Загальна декларація прав людини 1948 р.

- Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957р.

- Європейська конвенція про громадянство (відкрита для підписання 14 травня 1997 р.

Інститут громадянства в міжнародному праві (відповідний інститут існує і в конституційному (державному) праві) в процесі своєї еволюції зазнав суттєвих змін.

В українській науці міжнародного права під громадянством тривалий час розуміли правову належність до держави. При цьому часто наголошувалося на елементі покровительства, заступництва держави в питаннях громадянства. Пояснюється це популярністю німецької доктрини міжнародного права (І. Мозера, І. Клюбера, Г.Ф. Мартенса, Г. Гегеля та ін.) в українських вищих навчальних закладах. Справило вплив і буквальне розуміння «statesman gathering keit» (громадянства) як державної належності. Після Другої світової війни в українській науці міжнародного права громадянство тлумачилося лише як правовий зв'язок між державою і особою, який виявляється в сукупності прав і обов'язків індивіда та держави.

Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. містить такі визначення громадянства «громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, який знаходить свій вираз в їх взаємних правах і обов'язках».

Як на наш погляд, подібне визначення є доволі спрощеним і можна погодитися з думкою Баймуратова М.О. що громадянство - це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права та обов'язки».

Тривалий час у науці міжнародного права паралельно з терміном «громадянство» вживався термін «підданство». Вважалося, що термін «підданий» можна вживати лише для позначення належності до монархії. Проте на сьогодні, принаймні в європейських монархічних державах, цей термін, як правило, не застосовується. Як виняток його вживають у деяких країнах для встановлення різниці у статусі осіб, що народилися на території метрополії, і вихідців із колишніх колоній (останніх називають «підданими Британської корони», «голландськими підданими» і т. п.).

Окрім термінів «громадянин» (citizen), «підданий» (subject), у сучасній практиці трапляється також термін «national», тобто «особа, яка має певну національну належність». У зв'язку з тенденцією в сучасному міжнародному праві наблизити правовий статус громадян до статусу іноземців, апатридів та біпатридів цей термін вживається дедалі частіше. ¹¹²

Попри нові тенденції в міжнародному праві в питаннях громадянства, основні його питання залишаються у сфері компетенції держави.

В Україні питання громадянства регулюються Конституцією України, Законом «Про громадянство України», низкою інших правових актів (законів, указів Президента України, правових актів уряду України, міністерств та комітетів). На сьогодні Україна уклала численні міжнародні угоди з питань громадянства, бо саме міжнародно-правовими засобами виробляються основні стандарти у сфері громадянства.

До найважливіших міжнародно-правових актів із питань громадянства слід віднести: Гаазьку конвенцію про деякі питання, що стосуються колізії законів про громадянство 1930 р. (встановила стандарт визнання лише тих законів держави, які відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям і загальновизнаним принципам права стосовно громадянства), Загальну декларацію прав людини 1948 р. (закріпила право кожної людини на громадянство і заборону довільно позбавляти громадянства чи примушувати змінювати громадянство - ст.15), повоєнні мирні договори 1947 р. (врегулювали порядок зміни громадянства у зв'язку з передачею деяких ділянок території країн гітлерівської коаліції), Європейську конвенцію про громадянство (відкрита для підписання 14 травня 1997 p.), Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (п. З ст. 24, зокрема, закріплює право дітей на громадянство), Конвенцію про права дитини (п. 1 ст. 7 закріплює аналогічне право) Американську конвенцію з прав людини (ст. 20 закріплює право на громадянство, принцип набуття громадянства і заборону позбавляти громадянства), Африканську хартію прав людини і народів (ст. 12), Конвенцію про скорочення випадків без громадянства 1961 p., Конвенцію про статус апатридів 1954 p., Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 p., Факультативний протокол про набуття громадянства Конференції ООН з питань дипломатичних зносин та імунітетів 1961 р. та ін.

У комплексі міжнародних правових документів сьогодні чітко сформульовано обов'язок держави захищати своїх громадян. У разі, коли вони перебувають в іншій державі і їхні права порушуються, державі громадянства надається право на дипломатичний захист своїх громадян. Захист прав і свобод громадян України за кордоном гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. З проголошує: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави»; ст. 12 - «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави», ст. 25 - «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами».

Дипломатичний захист своїх громадян на території іншої держави має відповідати міжнародним стандартам. Зокрема, він може застосовуватися за дотримання таких умов: 1) порушення прав громадян допущене державними органами й установами на території, на якій громадяни перебували під час порушення. Воно повинно мати наслідки (збитки, шкоду) матеріального чи морального характеру; 2) порушення допущене щодо таких громадян фізичними і юридичними особами іноземної держави, яка не вжила заходів щодо відновлення порушених прав; 3) дії держави-порушниці мають суперечити нормам міжнародного права, а не внутрішньодержавному праву країни громадянства. На випадок порушення норм внутрішньодержавного права країни перебування мова може йти про адекватні контрзаходи; 4) до дипломатичного захисту слід удаватися, коли вичерпані національно-правові засоби захисту в країні перебування таких громадян.

Сучасне міжнародне право не забороняє дипломатичний захист державою прав і свобод негромадян, що постійно проживали в цій державі до тимчасового виїзду в іншу країну, де сталося порушення.

Набуття і втрата громадянства.Законодавство держав і міжнародне право визнають два основні способи набуття громадянства: 1) за народженням (інколи ще називають: за походженням, філіацією, первісним способом, основним способом і т. п.); 2) за натуралізацією (ще називають: укоріненням, прийняттям у громадянство, похідним способом і т. п.). Набуття громадянства за народженням і за натуралізацією іменують способами набуття громадянства в загальному порядку, бо вони характерні майже для всіх законодавчих систем держав світу, є звичними, загальновідомими і стабільними. Крім них, законодавство деяких країн проголошує такі способи набуття громадянства, які не суперечать нормам міжнародного права, отже не є неправомірними, дискримінаційними чи незаконними, але є винятковими. Сюди можна віднести такі способи: 1) оптація, або вибір громадянства; 2) реінтеграція, або відновлення в громадянстві; 3) зміна громадянства; 4) набуття громадянства через усиновлення; 5) колективна натуралізація, або групове надання громадянства, чи трансфер; 6) ушанування громадянством тощо.

У законодавчому закріпленні набуття громадянства за народженням можна виділити два основні принципи: дотримання права крові (jus sanguinis) і застосування права ґрунту (jus soli).

Дотримання права крові передбачає, що громадянство дитини визначається громадянством її батьків (чи, принаймні, одного з них) незалежно від місця її народження.

Держави, які дотримуються подібної практики надання громадянства, можна поділити на дві групи: а) ті, що сповідують цей принцип у «чистому» вигляді, тобто не допускають його поєднання з іншими способами набуття громадянства (окремі арабські держави, Афганістан); б) держави, законодавство яких закріплює право крові але в окремих випадках допускає можливість застосування права ґрунту (наприклад, коли дитина народилася на території держави від невідомих батьків, коли батьки - апатриди, коли є письмове прохання на те батьків і т.п.).

Набуття громадянства в такий спосіб передбачене законодавством України, Росії, багатьох інших країн Європи, а також ряду азійських держав. Окремі держави (Велика Британія, Франція, США, Індія та ін.) у своєму законодавстві закріплюють правомірність застосування обох принципів, і жодний з них не є винятковим для національної практики.

Доктрина міжнародного права включає в поняття «натуралізація» як натуралізацію в загальному порядку, так і виняткові способи набуття громадянства. Повноваження надавати громадянство шляхом натуралізації в різних державах належать різним органам: в Україні це право Президента України (п. 26 ст. 106 Конституції України), аналогічне право належить Президентові Росії; у Великій Британії рішення ухвалює міністерство закордонних справ; у США - Верховний суд, у деяких країнах це повноваження міністерства юстиції чи міністерства внутрішніх справ і т. п. У дуже рідких випадках натуралізацію здійснюють місцеві органи влади чи судові органи.

Порядок набуття громадянства визначається національним законодавством. Для цього потрібна не лише заява особи, а й наявність передбачених національним законодавством умов. Держави вправі вільно визначати критерії набуття свого громадянства. Міжнародне право при цьому забороняє лише дискримінаційні критерії: за ознаками раси, статі, мови, релігії чи окремі світоглядні (філософські, політичні) критерії. В цілому серед численних національних критеріїв можна виділити такі головні: термін проживання в країні (різні країни встановлюють різний ценз осілості: Росія, Франція, США - 5 років, Велика Британія, Норвегія - 7 років, багато держав - 10 і більше років (для окремих категорій населення: біженців, переселенців та ін. цей термін часто скорочується); знання мови, досягнення певного віку (як правило, умови не виходять за межі досягнення повноліття - 18-21 рік). Повага конституційного ладу і державного устрою є умовою набуття громадянства в більшості держав світу.

Згідно із законодавством України критеріями набуття громадянства є: визнання і дотримання Конституції і законів України, відсутність іншого громадянства, проживання в Україні протягом 5 років (безперервне, а не в сукупності), знання української мови, достатнє для спілкування, наявність законних джерел існування.

Держави також законодавчо визначають підстави відмови в наданні громадянства. Україна слідом за загальноприйнятою практикою відмовляє в громадянстві України: особам, які вчинили злочин проти людства, людяності й миру, здійснювали геноцид чи вчинили тяжкий злочин проти держави і особи; засудженим до позбавлення волі до зняття судимості; тим, хто перебуває під слідством, уникає покарання за злочин, у тому числі вчинений на території іншої держави; особам, які перебувають на службі в органах іноземної держави: військових, правоохоронних, юстиції чи інших органах державної влади.

Особливий порядок натуралізації передбачено для випадків шлюбу з іноземцем чи іноземкою. До прийняття Конвенції про громадянство заміжньої жінки 1957 р. в практиці багатьох держав діяло неписане правило: «дружина набуває громадянства чоловіка». А в СРСР це правило було доповнене нелюдським наслідком: громадянка СРСР, яка брала шлюб з іноземцем і виїжджала з ним за кордон, втрачала радянське громадянство. Після прийняття вказаної Конвенції держави, незалежно від їхньої участі в ній, потроху почали змінювати своє ставлення до громадянства жінок, що взяли шлюб з іноземцем. Більшість держав сьогодні виступають за рівноправність чоловіка і жінки, а тому вважають, що вступ жінки в шлюб з іноземцем не впливає на її громадянство. Для тих, хто бере шлюб з іноземцем чи іноземкою, як правило, передбачений спрощений порядок набуття громадянства.

До спрощеного порядку ще відносять набуття громадянства через усиновлення. Проте звідси не випливає, що така натуралізація є законодавчо полегшеною чи не вимагає певного часу. Як правило, держави досить детально регламентують набуття громадянства через усиновлення. При цьому необхідно дотримуватися національних законів держав, до яких належать усиновитель і той, кого всиновлюють.

На випадок територіальних змін може застосовуватися правило набуття громадянства через трансфер чи оптацію. Трансфер - це перехід громадянина з одного громадянства в інше при передачі території, на якій він проживає, від однієї держави до іншої.

Коли в певної групи населення виникають заперечення щодо трансферу, питання громадянства можуть вирішуватися оптацією, тобто через добровільний вибір громадянства. Таким шляхом обирало своє громадянство населення Закарпатської України в 1945 p., деяких островів Італії, які передавалися Греції та Югославії в 1947 р., та ін. Оптація може бути засобом як набуття громадянства (при переданні території або при вступі в шлюб), так і відмови від певного громадянства (наприклад, у випадку подвійного громадянства).

Особливим засобом набуття громадянства виступає реінтеграція, тобто відновлення втраченого раніше з певних причин громадянства. Такий спрощений засіб набуття громадянства може стосуватися громадян, що емігрували з певної країни, а згодом повернулися; тих, що взяли шлюб з іноземцями і набули громадянства останніх; хто служив в іноземній армії, тож за національними законами втратив громадянство, тощо.

Засобом набуття громадянства є також ушанування громадянством, тобто надання прав громадянина певної країни іноземцю з ініціативи повноважного на те державного органу за особливі заслуги перед цією державою чи світовою спільнотою.

На сьогодні законодавство багатьох країн (України також) передбачає можливість ушанування громадянством. Коли це лише почесний акт, то зазвичай згоди того, кого вшановують, не потребується. Якщо наділення громадянством матиме певні правові наслідки, наприклад утрату попереднього громадянства, то на це потрібна згода наділеного таким чином громадянством. Згода може бути висловлена заздалегідь чи після проголошення відповідного акта.

По-різному вирішує національне законодавство питання втрати громадянства. Міжнародне право забороняє лише свавільне позбавлення громадянства. Втрата громадянства можлива: при виході із громадянства за добровільним рішенням; при натуралізації; при позбавленні громадянства. Інколи виокремлюють автоматичну втрату, спричинену натуралізацією за кордоном (особливо характерна для практики США, але часто до неї вдаються й інші держави). Проте сучасне міжнародне право віддає перевагу міжнародному договірному вирішенню таких питань. Раніше окремим засобом вважалася втрата громадянства у зв'язку зі смертю, але це скоріше припинення громадянства.

Вихід із громадянства - це втрата громадянства за власним бажанням на підставі рішення повноважних органів держави. Позбавлення громадянства на відміну від виходу з громадянства здійснюється з ініціативи повноважних державних органів. Як правило, це форма покарання (наприклад, за подання свідомо брехливих відомостей чи фальшивих документів при набутті громадянства), і зазвичай вона зводиться до правомірного скасування рішення про прийом у громадянство.

Законодавство України передбачає вихід із громадянства за власним бажанням, втрату громадянства через набуття громадянства іншої держави чи у зв'язку з переходом громадянина України на службу в державні органи іншої держави без відповідної згоди на те з боку уповноважених органів України. Передбачене законодавством України також скасування рішення про прийом у громадянство у зв'язку з поданням свідомо брехливих відомостей чи фальшивих документів. До втрати громадянства України може призвести очевидне небажання громадянина України під час тривалого перебування за кордоном (понад 7 років) стати на консульський облік. Проте тут підставу для втрати громадянства скоріше становить набуття іншого громадянства, бо конституційна норма «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства...» (ст. 25, ч. 1) перекриває будь-які можливості свавільних дій відповідних державних органів.

Подвійне громадянство. Подвійне громадянство, як правило, є результатом розбіжностей у національно-правовому регламентуванні питань набуття і втрати громадянства. Термін «подвійне громадянство» стосується осіб, які є громадянами не тільки двох, а й трьох і більше держав. Як аналогічний ще вживають термін «біпатриди». Нерідко також трапляються терміни: «багатогромадянство» , «подвійне і множинне громадянство», «кумуляція громадянства» тощо.

Отже, подвійне громадянство означає одночасне перебування особи в громадянстві двох і навіть більше держав. Воно може виникнути при народженні дитини від батьків, держава якої сповідує «право крові», на території держави, що сповідує «право ґрунту», при шлюбі з іноземцем, при усиновленні, при набутті нового громадянства, коли це не тягне за собою втрату старого, тощо.

Подвійне громадянство, як правило, створює не переваги, а незручності для відповідної особи та держав. Така особа не може користуватися в державах її громадянства правами в повному обсязі, але сповна нести обов'язки (служба в армії, сплата податків та ін.) вона зобов'язана. Такі особи не можуть скористатися з дипломатичного захисту своїх держав і часто підпадають під кримінальну відповідальність за невиконання певних обов'язків щодо держави чи виконання обов'язків, але в іншій державі. Саме тому національні правові системи і міжнародне право прагнуть до скорочення випадків подвійного громадянства. Але поки що деякі держави законодавчо дозволяють подвійне громадянство (Росія, ФРН, Ізраїль; Туркменістан та ін.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття й основні категорії населення	\|	Правовий статус іноземців.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.