Принципи методики ознайомлення дітей з українським народознавством

Принцип - це вихідне положення будь-якої свідомої людської діяльності, яке, часом, набуває сили закону. Дотримання наукових принципових положень у навчанні гарантує успіх у досягненні дидактичної мети.

Викладання педагогічних дисциплін у будь-якому навчальному закладі передбачає обов'язкове використання загальнодидактичних принципів. Кожній навчальній дисципліні, крім загальнопедагогічних принципів навчання, притаманні ще й свої специфічні, які витікають з логіки та змісту цього предмета. Вони орієнтують педагога на добір ефективних засобів навчання (художні твори, дидактичний та наочний матеріал, розвиваючий потенціал соціального середовища), методів та прийомів, доцільну організацію процесу навчання.

Такі самі наукові принципи має й методика ознайомлення дітей з українським народознавством.

Основним принципом народознавчої науки, безперечно, є народність. Принцип народності у вихованні підростаючого покоління в 40—50-х pp. минулого століття висунув К. Д. Ушинський. Він був переконаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб'єкт, глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі», обгрунтував його та намагався впровадити в практику виховання, Народне виховання, побудоване на народних традиціях, на думку К.Д. Ушинського, має такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості психічного розвитку нових поколінь. З його погляду, тільки народне виховання, що відбиває психологічні, соціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, його життя і прагнення, може мати справжню розвиваючу силу. У творах народної педагогіки відбивається народний ідеал виховання. «Ідеал цей у кожного народу,— пише К.Д. Ушинський,— відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається разом з його розвитком» '. Тому не дивно, що народна педагогіка була не тільки ґрунтом, на якому побудував свою педагогічну систему К. Д. Ушинський, а й самим корінням цієї системи, без якого вона була б позбавлена життя.

Принцип народності у вихованні відстоював і В.О. Сухомлинський. Його дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коренів свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів.

Втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з раннього віку до витоків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молоді з українськими традиціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є основою побудови національного дитячого закладу, фундатором якого в Україні була С. Ф. Русова (70-ті pp. XIX ст.). Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток» ', тому виховання має бути національним. Ідеї С.Ф. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення в сучасній концепції національного дитячого садка в Україні. В ній відзначається, що специфіка сучасного українського національного дитячого садка полягає «...у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість — обов'язкові складники духовної багатої особистості» ².

У тісному взаємозв'язку з принципом народності перебуває принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості народознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. Народна педагогіка — це і є саме життя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в практику виховання щоденно, щохвилини. К.Д. Ушинський писав: «Суперечка між теорією і практикою — суперечка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обґрунтована теорія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки»³. Народознавча теорія зросла на практичному ґрунті, можна з певністю сказати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика — наука — життя (або знову практика)».

Водночас культура народу не є чимось застиглим, незмінним; на кожному новому історичному періоді народжуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається сучасність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити дітей, аби вони закріплювались, міцніли, розвивались.

Народознавство може об'єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму. Народознавство — це часопис, літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань, радощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія. Протягом багатьох століть народ формував цінності, які дали витоки багатьом реаліям сучасного життя. Тому знання історичних та культурних надбань предків потрібні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення. Виховання менталітету та духовності у наймолодшого покоління нашої держави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної національної культури України. Ігнорування принципу історизму призводить до відриву майбутнього від минулого, до порушення історичного ланцюжка, до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії кожного народу, кожної нації. Отже, народознавство — це історична галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру — звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні історичні періоди розвитку держави та нації. Вихователь національного дошкільного закладу повинен спочатку сам добре вивчити історію культури та побуту українського народу, а вже потім ознайомлювати з ними дітей.

Методика ознайомлення дітей з народознавством грунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоював К.Д. Ушинський. Новаторством за часів життя видатного педагога було введення ним до навчальних планів початкової школи вітчизнознавства (як, до речі, і в наш час). Необхідність і доцільність такого навчального предмета К.Д. Ушинський обґрунтовував можливістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні дітей, який, передусім, передбачає комплексність, всебічність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Курс народознавства, на думку К. Д. Ушинського, вводить дітей у науку, але не як у мертву купу книжок, а як у живе роз'яснення світу, перейнятого життям. Крім того, подібний курс дає багатющий і найрізноманітніший матеріал у вивченні рідної мови. Думки К. Д. Ушинського є особливо актуальними сьогодні, у часи відродження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознавства та причетності до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов'язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом. Ще К. Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизнознавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості», любов до краю, де вони народились і зросли. Крім того, вікові особливості дітей дошкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Так, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, Поділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної місцевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише певного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лейбик, бунда). Відповідно до принципу регіональності дітей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її праці «Нова школа», знаходимо також поради щодо виховання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважала, що прищепити дитині національні риси можна, лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території.

Разом з тим, хотілося б застерегти вихователів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям подають відомості й про загальноприйняті в Україні національні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, традиціями неможливе без урахування принципу емоційності навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко заліг у пам'яті, почуття має збуджуватись самим цим образом або, принаймні, запам'ятовуваний образ повинен бути в тісному зв'язку з тим, який пройнятий почуттям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування» '.

Це й не випадково. У дитини-дошкільника емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільного запам'ятовування. Джерелом розвитку та насичення емоційної сфери виступають дорослі (батьки, вихователі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Про це слід пам'ятати вихователям дошкільних закладів під час залучення дітей до національно-духовного життя народу. Адже саме вихователь € першим передавачем емоційних моделей, емоційних реакцій, носієм емоційної національної мови. Якщо дорослий подає матеріал в емоційно насиченій гамі з відповідною емоційною реакцією (подивом, милуванням, захопленням, гордістю, звеличанням тощо), в дітей виникає бажання наслідувати такій емоційній ситуації. Таким чином формується фундамент національної духовності, національної свідомості.

Народознавчий матеріал емоційно насичений і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до зачарованої мелодії української колисанки чи української пісні, її приваблюють ігри-забавлянки («Ладусі-ладусі», «Сорока-вороіга», «Гу-ту-ту», «Тосі, тосі» тощо), народні хороводні ігри зі співом та діалогом («Ой на горі жито...», «Калина», «Подоляночка», «А ми просо сіяли...»).

Заняття з народознавства в дошкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, традицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя. Доцільно обладнати у дошкільному закладі українську світлицю, яка стане постійним місцем проведення занять з народознавства. Вже саме перебування дітей в атмосфері народних звичаїв настроює їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з нагоди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святкове українське національне вбрання — вишиванки, вінки, стрічки, намисто тощо.

Саме цього домагалась й С. Русова. Вона писала, що хати мають бути чисто прибрані, діти охайно вдягнені, їхня увага повинна бути звернена на красу навколишнього.

А скільки радощів викликають у дітей українські національні народні свята: коляда, Великдень, Івана Купала, Миколая та ін. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу: і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. З цієї нагоди С. Русова наголошувала на особливій підготовці та організації народних свят '.

Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними традиціями. Слід обов'язково домогтись, щоб цей національний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цього можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до діяльності К. Д. Ушинський назвав основним законом дитячої природи. За його словами, дитина постійно вимагає діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти,— пише він,— і вона дуже швидко втомиться; лежати — те саме; йти вона довго не може, не може довго ні говорити, ні співати... і найменше довго думати» ². А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «мандрівки» до українського села, краєзнавчого музею, частування їх національними стравами під час «святкового обіду» у бабусі Параски, посильна участь дітей у приготуванні національних страв (вареників, галушок, жайворонків, гречаників); розписування писанок, вишивання рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення витинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання напередодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть діти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихователя, медичних працівників, на кухню. Запам'ятається дітям участь у святковому вбранні групової кімнати та помешкання дитячого садка зеленню напередодні зелених свят (трійці). К.Д. Ушинський писав: «Хто спостерігав дітей, той знає, що дитина щаслива тоді, коли вона ділком займається ділом, яке її захопило... Яку іграшку воліє дитина: ту, яка тішить її блиском, дзвоном та яскравими барвами, чи ту, яка дає посильну, але самостійну діяльність її душі?.. Після веселощів діти неодмінно нудьгують, а за сильним сміхом майже завжди слідом йдуть сльози, тоді як самостійна діяльність залишає душу в нормальному, здоровому стані» *.

Ніби перегукуючись з К. Д. Ушинським, С. Русова продовжує думку щодо організації самостійної діяльності дітей. Творчі сили дітей у дитячому садку, за її словами, пробуджуються й розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу, найпоширенішого в тій чи іншій місцевості. Це виготовлення дітьми виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання. У словесних творах самих дітей має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова.

Виховання дітей на зразках народних традицій, звичаїв передбачає й врахування принципу природодоцільності, оскільки логіка природи найдоступніша й найкорисніша логіка для дітей.

С Русова зауважує, що українці виховані на широкому просторі степу, серед його непорушної величної тиші. У своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, в хліборобській праці вони звикли придивлятися до цього, без краю далекого обрію, прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків. Усе це витворило у них настрій філософський, релігійний, що обов'язково слід враховувати у вихованні духовності дітей.

На думку С. Русової, українці за своєю природою індивідуалісти. Вона радить педагогам, як саме потрібно будувати виховання дітей з урахуванням цієї природної національної риси: «Індивідуалізм має велику красу, він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб індивідуалізм не переходив в абсентеїзм, у морально-громадянський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до товариства»'. Спільність дітей поступово складатиметься на основі їхніх взаємин, ставлення одне до одного, особистих нахилів, здібностей.

Народне виховання переплітається з релігійним. У народі релігія тісно пов'язана з культом природи, чим вона близька і дитячій душі, дає малечі змогу глибоко відчувати красу. Однак захоплюватися релігійним вихованням у дитячих садках не слід. Щодо цього варто прислухатися до порад С.Ф. Русової, яка вважала, що для українських дітей бажано впроваджувати релігійне виховання в згоді з народними звичаями, з родинними нахилами. Тим часом безпосередньо релігійне виховання дитини - це справа родини, недільних церковних шкіл.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Завдання ознайомлення дітейз витоками народознавства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.