Питання 2/б.

Екзистенціалізм у розумінні людини виходить не з поняття сутності, а з поняття існування – екзистенції. Екзистенція – це сутнісна самототожність людини і вираз неповторності її єства.

Центр ваги переноситься із зовнішньо-соціальних факторів на внутрішній світ особи: на її суверенітет, самодіяльність і силу її духу. У зв’язку з цим відповіді на питання, яким бути, як жити, до чого прагнути тощо потрібно шукати не в соціальному оточенні, його директивних діях, а у внутрішньому світі людини, яка є дійсним хазяїном свого неповторного “Я” і своєї долі.

Це означає, що людина спочатку існує, з’являється у світі і тільки потім формує свою сутність. Усі речі мають своє призначення ще до того, як вони з’явилися у світі. І лише людина, приходячи у світ, не має жодного призначення: вона має сама знайти свій смисл буття. Лише тоді вона стає соціальною особою, причому такою, якою вона сама себе сконструює. Отже, немає жодної напередзаданої сутності людини. Вона є істотою, зорієнтованою в майбутнє, своїм власним проектом. Оскільки вона є тим, ким намагається бути, то сама і визначає своє майбутнє, проектує долю, а отже, і відповідаєза те, ким стає.

У внутрішньому світі сутність людини існує як інтеріоризована соціальність (тобто така, що перетворилася із зовнішніх у внутрішні виміри людської особистості):

· свобода;

· вибір;

· відповідальність;

· тривога.

Екзистенційна філософія розглядає людину як істоту, яка приносить себе в жертву своєму призначенню. Людина з усіма її чеснотами й вадами не формується історією, а опиняється в ній як у своїй долі. Проте вона лише тоді виконає своє призначення, коли зуміє не сприйняти як цілевказівки для себе чинники зовнішнього примусу з боку суспільства: невпевненість людей у майбутньому, відчуття тривоги, духовний застій, кризу історичного оптимізму та девальвацію прогресистських ідей, які переживало європейське суспільство у ХХ ст. Виник своєрідний феномен “недовіри” до історії, відчуття її нерозумності й абсурдності всього, що відбувається. Крах соціальних ідеалів призвів до виникнення в Європі тоталітарних режимів (сталінізму, фашизму, франкізму тощо). На думку представників екзистенціалізму, призначення людини – протистяти абсурдові як «долі-ситуації».

У ХХ ст. була підірвана віра в усесилля людського розуму, у суспільний прогрес, у результаті чого людина опинилася в “життєвій пустелі”, позбавленій абсолютних цінностей, тобто тієї опори, яка могла б зробити її буття стабільним, осмисленим та змістовним. Втрата віри викликає “тугу за абсолютним”, за абсолютними цінностями, які становлять стрижень усього її життя та діяльності. Перед нею знову постає вічне питання: де шукати опору та сенс власного життя .

Екзистенціалізм дає на це питання цілком однозначну відповідь: знайти абсолютне можна лише в самій людині, в її переживаннях, моральних установках і настроях, в її ціннісних орієнтаціях, тобто в усьому тому, що він називає екзистенцією.

Якщо історія для людини є “долею-ситуацією”, в якій вона опиняється всупереч власній волі, то екзистенція - це “доля-покликання”, якій людина стоїчно підпорядковується й за якою йде.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 2/а.	\|	Субстанційно-натуралістичну

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.028 сек.