Стадії риторичної аргументації

У цьому сенсі риторика поклала на себе контроль за всіма стадіями процесу трансформації предмета в слово.

За початок цього процесу відповідав перший розділ класичної риторики за назвоюінвенція – розділ, у якому педантично розглядалася процедура відбору матеріалу для майбутнього повідомлення. Йдеться насамперед зовсім не про мовний матеріал – маються на увазі предмети реальної дійсності, частину яких пропонувалося вибрати із усього предметного різноманіття світу, а вибравши, відмежувати від інших, щоб надалі перейти до їхнього вивчення як цілого: по-перше, стосовно інших предметів, що залишилися осторонь після відбору, і, по-друге, зсередини.

Інвенція пропонувала мовцеві систематизувати власні знання із приводу відібраних ним предметів, зіставити їх з наявними на даний момент часу знаннями інших і визначити, які з них і в якій кількості повинні бути представлені в майбутнім повідомленні. Іншими словами, інвенція як розділ риторики, поставивши в главу предмет, забезпечувала, таким чином, доброякісність предметного змісту повідомлення.

Другий розділ класичної риторики – диспозиція, одержавши у своє розпорядження вже «готовий до вживання» предмет, перетворював його в поняття й поміщав у систему інших понять. Поняття ставали об’єктом логічних і аналогійних процедур. Вони визначалися, ділилися, сполучалися між собою, зіставлялися і протиставлялися.

Диспозиція покликана була гарантувати чистоту використовуваних мовцями понять і дотримання правил оперування ними. Різного роду зловживання в цьому зв’язку регулювалися численними законами й правилами, порушення яких могли привести до логічних помилок.

Нарешті, диспозиція пропонувала моделі розташування понять у складі єдиного мовленнєвого цілого й стежила за тим, щоб від початку до кінця застосування поняття коректно переміщалися з однієї частини цілого в іншу.

Таким чином, центральне місце в практиці диспозиції займало поняття: диспозиція гарантувала доброякісність понятійного апарата мовця.

Третій розділ класичної риторики – елокуція, давав мовцеві можливість широко скористатися найрізноманітнішими можливостями фігурального вираження – на додаток до тих прямих форм, які пропонувала диспозиція. Елокуція відкривала перед мовцем область паралогіки. Ті ж самі процедури, які були заборонені з погляду логіки й вважалися паралогічними (тобто помилковими з погляду логіки), здобували тут новий зміст: негативне використання законів логіки й перетворення їх у закони паралогіки створювало сенсові ефекти незвичайної сили. Ці ефекти були каталогізовані у вигляді численних тропів (трансформацій значень) і фігур (трансформацій структур). Використовуючи найбагатші можливості природної мови, паралогіка істотно розширювала логічну практику й сильно збагачувала її. Не випадково елокуцію прийнято вважати античним вченням про стиль: саме тут на практиці були чітко протипоставлені ordo naturalis і ordo artificialis, тобто повідомлення, побудовані за «природними» законами і за «штучними» законами.

Повідомлення, що будується за «штучними» законами, припускало присутність особистості «перетворювача» мови, що повно реалізує закладені в мові можливості. Відповідна функція мови одержала в роботах уже сучасних нам дослідників назва «риторичної», або «поетичної», функції мови. Ми будемо користуватися першим терміном (риторична функція), вкладаючи в нього, однак, більш широкий зміст.

Отже, тим, навколо чого будувалася елокуція й що природно завершувало перетворення вихідного предмета, було слово: відтепер слово починало жити самостійним життям як один з елементів вербального світу.

Таким чином, реальна дійсність трансформувалася в повідомлення, у вербальну дійсність, а риторика ставала репрезентантом моделі, згодом широко відомої, наприклад, у лінгвістиці як семантична модель:

(диспозиція) поняття

предмет" слово

(інвенція) (елокуція)

Однак тут риторика не зупинялася: два наступні її роздягнула припускали навчання тому, як представити мовне ціле слухачам (будемо пам'ятати, що риторика орієнтувалася насамперед на усне, ораторське мовлення) і як зберегти його в пам’яті.

Акція, четвертий розділ риторики, відповідала за пластичне вирішення актуалізованого мовлення. У риториці зовнішній поведінці оратора завжди надавалася велика увага. Оратор повинен був, як це називалося б сучасною мовою, «добре виглядіти», тобто справляти сприятливе враження на публіку як манерою мовної поведінки, так і зовнішнім своїм виглядом.

Акція була покликана забезпечити необхідну зручність в освоєнні пропонованого мовцем матеріалу. Тому мовлення його повинно бути розміреним, продуманим з погляду, наприклад, сили звучності, рівня висоти тону, кількості й тривалості пауз, іншими словами, просодично грамотним, з одного боку, п кінесично переконливим, тобто супроводжуватися відповідними жестами (а також вимовлятися з урахуванням пози мовця), – з іншого. У світлі цих вимог постановці голосу, виробленню постави, оволодінню необхідним набором кінесичних засобів при підготовці оратора приділялася далеко не остання увага.

Меморія(тренування пам’яті) являла собою наступний розділ риторики, притім що слова «четвертий» і «п’ятий» уживаються у кількісному, а не в ранговому значенні: акція й меморія (на відміну від перших трьох розділів) легко могли мінятися місцями. Цей розділ повинен був слугувати розробці певної мнемотехніки, що давала можливість покладатися не тільки на оперативну пам’ять мовця й властивий йому набір енциклопедичних знань, але й на особливі прийоми запам’ятовування матеріалу, що гарантують ораторові можливість контролювати усю промову й при необхідності (у порядку імпровізації) підключати дані з відомих йому областей знання, не руйнуючи цілого. Фактично володіння меморією повинне було забезпечити мовцеві постійну доступність знань із наявного в нього «банку даних» і можливість швидко й доречно скористатися цими знаннями.

Таким чином, однією з найцінніших у науковому відношенні рис риторики була її цілісність. Розділи риторики аж ніяк не являли собою конгломерату частин, що трактують кожна про своє всі вони стояли на загальному фундаменті persuasio (греч. peitho), що в найбільш точному перекладі звучить як переконання. Тому-то риторика й визначається часто як наука про переконання, або як наука переконувати.

При такому погляді на риторику стає очевидним, що застосовувати її дійсно можна не тільки стосовно до публічних мовлень, але й до широкого кола самих численних і різноманітних ситуацій, у яких співрозмовники вступають у мовну взаємодію – чи то виступ перед аудиторією або розмова двох друзів за закритими дверима; Адже «переконати», як уже неодноразово відзначалося, означає насамперед придбати союзника. Важко уявити собі, що хоча б одному з мовців хоча б на одну мить це може бути байдуже.

Persuasio – одна із самих широких категорій класичної риторики. Точних меж цієї категорії встановити практично неможливо. Однак цілком можливо вказати категорії, які були співвіднесені з persuasio і за допомогою яких переконання реалізовувалося в конкретних повідомленнях. Таких основних категорій було три: логос (logos),етос (ethos), патос (pathos

, пафос).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Парадокси і софізми	\|	Категорії риторики й аргументація

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.