Категорії риторики й аргументація

Поняття логосу припускало засоби переконання, що апелюють до розуму. Так, аристотелівську риторику прийнято взагалі вважати логос-риторикою ще й тому, що логічним і аналітичним засобам переконання (як уже неодноразово згадувалося) в ній приділялося досить помітне місце. Два головних засоби переконання, яким Аристотель приділяв особливу увагу, – це силогізм (умовивід від загального до частки за всіма правилами) і ентимема (скорочений силогізм, у якому процедура умовиводу здійснюється не повністю).

Поняття етосу реферувало до засобів переконання, що апелює до норм людської поведінки (у тому числі й мовної поведінки). У цьому сенсі мовець, зокрема й за Аристотелем, повинен «упізнаватися» слухачами як «людина гідна» – і в широкому сенсі цього виразу, і у вузькому (гідний говорити, гідний, щоб його слухали). Стверджувалося, що особисті етичні якості мовця визначають весь зміст його повідомлення й що слухачі завжди мають можливість скласти собі уявлення про те, яким є етос мовця. Багато в чому залежно від цього вони й оцінювали його повідомлення.

Зрозуміти, як впливає етос на оцінку повідомлення, допоможе одна з байок датського письменника й драматурга Л. Хольберга, що оповідає про змагання в красномовстві Лелеки і Яструба, у якому перемагає Лелека. Промови, підготовлені ними, однаково гарні, однак Суддя, відзначивши це, говорить, що ставитися до них як до однаково гарних, проте, не можна, оскільки одна з них вимовлена безневинним Лелекою, а друга – хижим птахом.[11: 14]

Поняття пафосу співвідносилося із засобами переконання, що апелюють до почуттів. Суть пафосу полягала в тому, що мовцеві належало вміти викликати в слухачах почуття, які могли б вплинути на їхню думку. Питання що стояло перед мовцем щодо цього, було таким: чи повинен і він сам відчувати ті почуття, до яких схиляє присутніх? І якщо так, то чи має він право «показувати» ці почуття слухачам?

Риторика вчила бути щирим, але «приборкувати» пафос і не виставляти його напоказ. Риторично налаштований мовець повинен був уміти викликати потрібні почуття в слухачах без того, щоб бути театральним. Складність цієї установки, до речі, і обумовила досить своєрідну долю слова «пафос» в історії людства: з одного боку, його згодом стали розуміти як афектацію, пишномовність, з іншого боку – як особливу врочистість у відповідальних ситуаціях.

Правильне застосування категорій логос, етос і пафос припускало, що повідомлення на всьому своєму протязі постійно контролюється у всіх трьох аспектах. Говорячи на більш сучасною мовою, можна, таким чином, стверджувати, що риторика фактично закладала в структуру повідомлення такі лише згодом високо оцінені наукою критерії, як критерій істинності (категорія «логос»), критерій щирості (категорія «етос») і критерій релевантності мовної поведінки (категорія «пафос»).

Досі ми говорили про класичну риторику, тобто риторику тих часів, коли інші наукові дисципліни (такі, наприклад, як лінгвістика або літературознавство) не були представлені у тім обсязі, що ми знаємо сьогодні. Ось чому риториці й довелося взяти на себе роль систематичної науки, яка послідовно й докладно описує «процес говоріння в цілому»: починаючи від опису звуків людського мовлення й закінчуючи оформленням висловлень у повідомлення й реалізацією його перед слухачами. У цьому сенсі риторика була наукою синтетичною, тобто такою, що поєднала в собі відразу багато наук, кожній з яких ще тільки належало розвинутися в подальшому.

Розвиток цих наук призвів до варіантів «повної» і «скороченої», чи «редукованої», риторики: риторика редукувалася в міру того, як відповідальність за окремі її розділи брали на себе нові наукові дисципліни. Втім, уже в складі самої риторики почали оформлятися більш, ніж п’ять названих вище розділів, «єдності», що відбивають уявлення вчених про відцентрову силу риторики, що фактично розносила її на частини.

В основі цих тенденцій знаходилися уявлення про те, що риторика в принципі має справу з такими процесами, як

процес мислення (1),

процес побудови тексту (2),

процес його мовленнєвого здійснення (3),

а говорячи ще більш схематично – з «матеріалом» і його «оформленням».

Здійснена в такий спосіб «схематизація» риторики редукувала її до двох великих єдностей (або двох розділів другого порядку) відповідно до відомого афоризму Платона: хто ясно мислить, той ясно викладає. Цицерон і Квінтиліан, не останні авторитети в області класичної риторики, вважали цілком достатнім розрізняти vis ingendi і copia dicendi, або sapientia і eloquentia (мистецтво мислити й мистецтво говорити).

Розходження цих двох «компонентів» у складі риторики виявилося досить істотним для подальшого її розвитку.

Сама можливість редукувати риторику до двох розділів другого порядку підказала й шляхи окремого вивчення цих розділів. Зокрема, сучасна риторика (під якими би назвами вона не подавалася) звичайно пропонується або в так званому «перельманівському варіанті», як теорія аргументації, або у вигляді інвенції й диспозиції (іноді ще акції й меморії [6: 5]), або у вигляді тільки елокуції [8].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Стадії риторичної аргументації	\|	Елокуція ти прийоми непрямого мовленнєвого впливу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.