Аргументація як раціональна частина комунікації.

Переходячи до розгорнутого обговорення природи аргументації, треба ще раз підкреслити, що вона являє собою специфічну форму комунікативної діяльності, нерозривно й органічно пов'язану із процесом переконання. Тому аргументацію варто розглядати в першу чергу з погляду діяльнісного підходу. Відповідно до такого підходу, у будь-якому процесі аргументації необхідно розрізняти, по-перше, суб'єкт аргументації, тобто особу або групу осіб, що намагаються впливати на інших людей і переконати їх в істинності або, принаймні, обґрунтованості своїх тверджень, припущень і рішень; по-друге, об'єкт, або адресат аргументації, якому вона призначена; по-третє, схему або структуру діяльності, що включає у свій склад мету аргументації й можливі способи її реалізації; по-четверте, засоби, методи й прийоми впливу на об'єкт аргументації, за допомогою яких досягається переконання аудиторії і її згода з висунутими твердженнями, тезами або рішеннями. При комунікативному підході підкреслюється саме діяльність суб’єкта, орієнтована на зміну поглядів, думок і переконань інших людей. У сфері пізнання й духовної діяльності аргументація спрямована саме на перебудову свідомості, зміну уявлень, понять і суджень людей. При прийнятті рішень у практичній діяльності аргументація орієнтована на таку зміну поглядів і суджень людей, які можуть спонукати їх до здійснення тих або інших дій, або поведінки.

Кінцева мета суб'єкта або аргументатора полягає в тім, щоб домогтися згоди або прийняття об'єктом або респондентом (аудиторією слухачів, читачів, глядачів або окремих осіб) не тільки висунутих тверджень, тез або рішень, але й тих аргументів, або доказів, які їх підкріплюють, підтверджують або так чи інакше обґрунтовують. Дійсно, переконання можна вважати досягнутим, якщо аудиторія погоджується або приймає аргументи. Цей процес взаємодії аргументатора й респондента, оратора й аудиторії, опонента й пропонента, що завершується одержанням згоди респонедента із твердженнями й доводами аргументатора, і, що опирається на раціонально-критичні форми обґрунтування, має істотне значення для правильного розуміння характерних рис аргументації.

До їхнього числа відноситься, по-перше, ставлення до аргументації як до раціонально-логічного складника процесу переконання. Уже зазначалося, що переконання досягається різними способами й методами, але серед них найважливіше місце належить переконанню, що впливає насамперед на розум і мислення людей. Правда, в інших випадках звертання до почуттів, настроїв, емоцій може викликати більш швидкий і безпосередній ефект, але раціональне, логічне їхня обґрунтування має значно сильніші та триваліші наслідки. Тому ще засновники античної риторики, і насамперед Аристотель, виступили проти софістичної риторики своїх попередників, що була орієнтована швидше на віру без знання, переконання без раціонального обґрунтування й прагнула не пошуку істини, а перемоги в суперечці за всяку ціну. Для Платона й Аристотеля аргументація, по суті, збігалася з раціональними методами переконання. Так, Платон вустами Сократа у своїх діалогах зазначає, що «переконанням займається всяка людина, що повчає іншу: лікар переконує людину в тім, що корисно й що шкідливо для її здоров’я, людина, знавець мистецтва арифметики, переконує в тому, що числа мають ті чи інші властивості» [11: Т. 2, 304]. Таку ж точку зору захищає Аристотель у своїй «Риториці», де він говорить, що кожна наука може повчати й переконувати щодо того, що відноситься до її області» [3: 19]. Справжнє ж мистецтво переконання або риторики, на його думку, полягає в знаходженні тих загальних принципів і методів, які, з одного боку, застосовні у всіх науках, а з іншого боку – впливають скоріше на розум, ніж на почуття й емоції людини.

Ще однією рисою аргументації є та, що вона ґрунтується на раціональному аналізі тих видів міркувань, за допомогою яких досягається переконання. Цим аргументація відрізняється від різного роду засобів і методів опису, оповіді, передачі інформації, а також таких потужних чинників впливу на свідомість людей, як художня література, музика, живопис, архітектура, кіно й інші види мистецтва. Звичайно, твори мистецтва можуть бути більш переконливими, ніж сухе логічне міркування, але вони досягають своїх цілей іншими шляхами й методами. Як правило, інтенції, які в них містяться, ніколи не виступають відкрито, а опосередковані художньо-образною системою всього твору.

Аргументація ж із самого початку зорієнтована на раціональний аналіз відношення між твердженнями й доказами, що може бути представлене в різних типах міркувань. Можна навіть сказати, що щораз, коли твердження, теза, рішення розглядається разом з обґрунтовуючими судженнями, ми маємо справу з аргументацією. Відношення між твердженням або висновком і його аргументами, може мати дедуктивний характер, коли висновок виводиться з аргументів за правилами логічного висновку (дедукції).

Інший тип відносини між твердженням і аргументами називають відношенням логічного підтвердження, що охоплює індукцію, аналогію, статистичні висновки й деякі інші види міркувань. У цьому випадку аргументи лише з тим або іншим ступенем правдоподібності або імовірності підтверджують висунуте положення, гіпотезу або узагальнення. Якщо при дедуктивній аргументації ми маємо справу з повним обґрунтуванням висунутих тверджень, то у всіх інших випадках може йтися лише про неповне, часткове обґрунтування наших тверджень. Таким чином, аргументація із гносеологічної точки зору може розглядатися як спосіб повного або часткового обґрунтування наших тверджень, думок, поглядів. Але в кожному разі аргументація припускає наявність логічного відношення між аргументами, або доказами, і заснованого на них висновку. Отже, з логічної точки зору аргументація являє собою певний спосіб логічного міркування. Залежно від того, чи є використовувані для аргументації міркування дедуктивними або недедуктивними – які в сучасній логічній літературі називаються правдоподібними, імовірніснісними або індуктивними в широкому сенсі слова, тобто частково підтверджуваними – ми можемо відповідно говорити про дедуктивну або індуктивну аргументацію. Необхідно при цьому тільки пам’ятати, що до індуктивних міркувань будуть також відносять умовиводи за аналогією, статистичні висновки, екстраполяції, узагальнення тощо, міркування, аргументи які якоюсь мірою підтверджують, а отже, обґрунтовують висновки або твердження.

Необхідність характеристики аргументації як певного способу міркування визнають усі без винятку автори. У зв'язку із цими багато з них зазначають, що основними й найважливішими властивостями аргументації є її правильність і обґрунтованість. Про логічну правильність міркування й заснованої на ній аргументації можна, мабуть, говорити тільки у випадку дедуктивної аргументації, тому що тільки в цьому випадку існують точні визначені правила виведення істинних висновків із істинних засновків. При індуктивній аргументації доводиться обмежуватися досить загальними правилами, які носять скоріше характер рекомендацій, ніж обов'язкових логічних норм або приписів. Так, наприклад, індуктивна аргументація, заснована на судженнях про факти, буде тим переконливішою, чим більше буде зібрано таких підтверджуючих фактів і чим більше вони будуть відрізнятися один від одного. Всі інші правила й рекомендації будуть мати локальний характер і ґрунтуватися на дослідженні специфічних особливостей конкретної області пізнання або практичної діяльності. Інтуїтивно вони усвідомлюються як певні навички для роботи в окремій галузі науки й практики.

Це розходження між дедуктивною й індуктивною аргументацією істотно позначається й на їхньому обґрунтуванні. Справді, дедуктивна аргументація є обґрунтованою, якщо вона, по-перше, є правильною, і по-друге, якщо всі її засновки або аргументи будуть істинними. Важливо не змішувати ці поняття, оскільки з обґрунтованої дедуктивної аргументації, за визначенням, випливає її логічна правильність, зворотне ж не завжди вірно, тому що крім правильності обґрунтування вимагає наявності істинних засновків, або аргументів. Таким чином, обґрунтованість аргументації представляє більш істотну її властивість, ніж правильність. Це стане очевидним, якщо ми звернемося до індуктивної аргументації, що не ґрунтується на точно фіксованих правилах міркувань, але проте опирається на встановлення ступеня підтвердження узагальнення, гіпотези або думки релевантними даними (фактами спостереження й досвіду, свідченнями почуттів, надійно перевіреною інформацією тощо). Таким чином, критерій обґрунтування має родовий характер і однаково застосовний як до дедуктивної, так і до індуктивної аргументації. У той же час у першому випадку обґрунтування носить більш загальний, формальний характер, що не залежить від конкретного змісту суджень. Індуктивна аргументація, що ґрунтується на частковому підтвердженні висновку релевантними аргументами, має зовсім іншу логічну й епістемологічну природу. Висновки такої аргументації встановлюються лише з тим або іншим ступенем вірогідності й вони істотно залежать від наявних релевантних аргументів. Зі зміною аргументів як по числу, так і змісту, змінюється ступінь імовірності висновку. Очевидно, саме невизначеність висновків індуктивної аргументації, її залежність від наявних тепер аргументів, а також труднощі визначення ступеня ймовірності висновку є головною причиною обмеження області аргументації доказовими й істинними судженнями.

Така тенденція ясно простежується в філософській і логічній літературі, коли обґрунтованість аргументації ототожнюється або з її доказовістю, або, навпаки, протиставляється їй. Так, Ю.В.Івлєв у своєму «Курсі логіки» заявляє, що аргументація спрямована на вироблення переконання (або гадки) в істинності якого-небудь твердження [6: 124]. Навіть такий видний фахівець із аргументації, як Г.А.Брутян іноді схиляється до думки, що переконливість аргументації зводиться до створення враження про доведеність істинності висунутої тези: «Якщо довести – означає встановити істинність тези, то переконувати – означає створювати у слухача, співрозмовника, опонента, читача тощо враження про те, що істинність тези доведена» [5: 10]. Якщо істинність тези доведена, то тим самим досягнута її переконлива аргументація, тому залишається неясним, навіщо потрібно створювати враження про її істинність, коли в наявності продемонстровано саму істинність.

Очевидно, зведення аргументації до дедуктивних способів міркування, що гарантує досягнення істини при істинних засновках, пояснюється двома причинами: по-перше, така аргументація є найбільш переконливою, тому що вона веде до достовірних висновків і тим самим виключає можливість суперечки. По-друге, нерідко аргументацію змішують із загальним процесом переконання, у ході якого виробляється не тільки раціональне, але й емоційне відношення до висунутого твердження або рішення. У зв'язку із цим А.П.Алексєєв у своїй книзі «Аргументація. Пізнання. Спілкування» резюмує, що «характерними рисами переконання є не тільки впевненість суб’єкта в істинності думки, але й емоційне ставлення до цієї думки» [1: 29]. Якщо розглядати впевненість суб’єкта в істинності думки як вид правдоподібного висновку, то таке твердження видається цілком прийнятним.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Переконання як комунікативний процес.	\|	Комунікативна спрямованість аргументації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.