Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Переконання як комунікативний процес.

Комунікативна спрямованість аргументації та переконання.

Аргументація як раціональна частина комунікації.

Переконання як комунікативний процес.

Комунікативний аспект аргументації та переконання

Основи аргументації

Лекційні матеріали

 

До спецкурсу

для студентів навчально-наукового інституту

фінансово-економічної безпеки і права та факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання, денна форма навчання

Напрям підготовки 0601 “Право”

Спеціальність 8.060101 “Правознавство”,

Освітньо-кваліфікаційний рівень: магістр

 

 

Одеса 2010

 

Щоб зрозуміти основні проблеми, що стосуються дослідження аргументації, необхідно насамперед визначити її місце й специфіку в межах таких галузей діяльності, якими є комунікація і переконання.

Ще з часів започаткування античної риторики аргументація розглядалася як складова частина процесу переконання. Так Аристотель визначав риторику як, власне, уміння «знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета». До способів переконання, окрім раціонально-логічних, він відносив також психологічні, емоційні, морально-етичні, мовностилістичні ораторські методи та прийоми переконуючого впливу. В античні часи цілком усвідомлювалося, що переконання є насамперед комунікативною дією, що ґрунтується на взаємодії та взаємопорозумінні. Недаремно однією з самих важливих категорій для античної філософії є Логос як персоніфікація думки і слова.

Наслідком подальшого відходу від античної традиції в риториці стало, по-перше, відокремлення аргументації (як логічного компонента переконання) від форми подання й проголошення мовлення. По-друге, у результаті цього відбувся поділ і навіть протиставлення думки до засобу її вираження – мовленню, слову й тексту, які в греків виступали в єдності. Цим багато в чому пояснюється той факт, що починаючи з Нового часу, філософи майже не звертали уваги на риторику, що перетворилася в галузь філологічної науки. Зосередившись на дослідженні проблем логіки й методології наукового мислення, багато логіків і філософи були стурбовані насамперед аналізом прийомів, засобів і методів наукового відкриття й тільки згодом стали звертати увагу на принципи обґрунтування знання. Тому розроблені ними теоретичні моделі, поняття й принципи виявилися неприйнятними не тільки в процесі ведення полеміки, діалогу або наукового диспуту, але й у численних практичних міркуваннях.

Інтерес, до неформальних, практичних міркувань і реальних процесів переконання в ході споровши й дискусій багато в чому сприяв відродженню й переосмисленню вже в нашім сторіччі тих ідей, які існували в античній риториці. Не випадково тому Х.Перельман у своїй «Новій риториці» говорить про повернення до аристотелівської точки зору. Але це, звичайно, не означає простого повторення й відтворення його ідей, схем і моделей. Хоча в підґрунтя процесу переконання тепер також ставиться аргументація, що опирається на раціональні й логічні принципи, але останні орієнтуються, по-перше, на засоби й методи неформальної логіки, по-друге, як модель або зразок береться не математика з її доказовими міркуваннями, а юриспруденція, що опирається на діалог і дискусію учасників судового процесу; по-третє, оскільки аргументація прагне в чомусь переконати людей, щоб одержати їхню згоду з висунутими тезами, твердженнями й заявами, остільки передбачається демократичне обговорення аргументів, або доказів. Переконання, таким чином, зорієнтоване на згоду учасників обговорення питання, ураховує їхні докази за й проти тези.

Із сучасної точки зору, комунікація розглядається як інформаційна взаємодія між об'єктами, причому такими об'єктами можуть служити технічні інформаційні пристрої, підприємства, установи, тварини й люди [15: 56]. Згідно досить поширеної в теорії інформації моделі, побудованої К.Шенноном і У.Уївером, у системі комунікації виділяються п'ять частин, що здійснюють наступні спеціальні функції: 1) джерело інформації, що робить повідомлення для передачі; 2) передавач, що перетворить повідомлення в сигнали, передані по каналах зв'язки; 3) канал зв'язку, службовець для передачі сигналів; 4) одержувач або приймач інформації, що робить операцію по перетворенню сигналів у повідомлення; 5) адресат, якому повідомлення призначене. Така модель має досить загальний характер і орієнтована не стільки на людей, скільки на технічні пристрої інформації. Тому в моделях, що враховують особливості комунікації між людьми, головна увага звертається на їхню діяльність, пов’язану зі змістовним аналізом інформації, з тими інтенціями або намірами, які припускає реалізувати комунікатор, тобто особа, що є джерелом інформації, з одного боку, і одержувач цієї інформації, відповідним чином інтерпретуючи її й приймаючи відповідне рішення щодо своїх дій. Змістовність інформації, її інтенціональність, або спрямованість, з боку джерела й інтерпретація отриманої інформації адресатом становлять найважливіші передумови взаємного обміну думками й почуттями, завдяки якому досягається взаєморозуміння й взаємодія між людьми в процесі комунікації. Із соціальної точки зору, комунікація являє собою спеціальну область людської діяльності, що виникла й розвивається суспільством з метою впорядкування взаємного обміну інформацією, що служить для взаєморозуміння й погодженої дії в різних областях практичного життя й науки.

Хоча інтенціональність комунікації в цілому усе ще викликає суперечки, але в процесі переконання вона представляється цілком очевидної. Адже в ході суперечки, дискусії або ж при прийнятті рішень по якому-небудь питанню кожна людина має намір у чомусь переконати іншого, а отже, комунікація набуває явно вираженого інтенціонального характеру. Основна проблема, що виникла ще за давніх часів, стосується не стільки інтенціональності джерела комунікації, скільки впливу цього джерела на одержувача інформації (слухача, читача, глядача).

Ще Платон надавав значення надавав Платон моральним принципам переконання. У діалозі «Горгій» вустами Сократа він заявляє, що справжня риторика повинна ґрунтуватися не на вірі без знання, а на знанні й істині. Риторику ж Горгія і софістів загалом він характеризує як вправність, що опирається на поверхневі й вигадані думки. Така риторика, уважає Платон, може переконати лише юрбу афінян, що засудили Сократа, а не мудру людину й шляхетного громадянина. У «Федрі» він дає нарис справжньої риторики, заснованої на загальних принципах філософії й психології й тому віра в ній опирається на глибоке знання, а не поверхневі думки. Не випадково, що риторику Платон характеризує як «мистецтво залучення душі за допомогою міркування». Особливо слід зазначити неминуще значення моральних установок особистості оратора в процесі переконання, на які Платон звертає спеціальну увагу. Головними джерелами інтенцій у процесі переконання Платон вважав знання предметів, про які намагається говорити оратор, по-перше; по-друге, філософське обґрунтування принципів міркування; по-третє, уміння розбиратися в щиросердечних якостях слухачів, їхньої психології; по-четверте, моральний характер самої особистості оратора.

Найбільше повно й розгорнуто основні фактори переконання аналізує у своїй «Риториці» Аристотель. Так, в першій книзі «Риторики» він підкреслює, що переконання досягається, по-перше, характером і поведінкою оратора (ethos), по-друге, його емоційним впливом на слухачів, умінням викликати в них відповідні обстановці почуття й настрої (pathos) і, по-третє, змістом логічних доказів (logos). Всі ці методи переконання в нього виступають як рівноправні або майже рівноправні, хоча, як логік і філософ, він розумів, що фундаментом переконання є логічна аргументація, що включає дедукцію й індукцію, силогізми й приклади. Проте, він визнавав, що в деяких випадках характер оратора виявляється найбільш ефективним засобом переконання, яким він володіє [3: 1356а ]. У другій книзі Аристотель приділяє основну увагу аналізу різних емоцій, або пристрастей душі, за його термінологією, і їхньому впливу на слухачів. Серед них він спеціально зупиняється на впливі фобій, або страхів, як специфічних засобів, що впливають на переконання. Ці ідеї Аристотеля вплинули на сучасні дослідження в області соціальної психології, різних галузей соціології й навіть медицини. Але головна заслуга великого грека полягає в тому, що він уперше чітко виділив основні способи, засоби й методи переконання.Не дивно тому, що багато досліджень із психологічних і моральних аспектів переконання, здійснені на Заході в другій половині нашого століття, ідуть у руслі ідей, висловлених Аристотелем і іншими теоретиками античної риторики [15: 57].

Що стосується проблеми інтенціональності, то варто звернути увагу на думку Аристотеля, що в процесі комунікації відбувається взаємодія інтенцій оратора й слухачів. Хоча спочатку певні інтенції йдуть від оратора, тому що саме він прагне вселити слухачам певного висловлювання, почуття й наміри до вчинків і дій, але слухачі їх сприймають не сліпо й бездумно, а оцінюють у щодо них аргументи, висувають контраргументи й на цій підставі будують власне ставлення до сказаного й визначають власні вчинки й дії (чи бездіяльність, байдужість). А це й означає інтенціональну спрямованість аудиторії. Аристотель також звертав увагу на те, що переконаність аудиторії виникає насамперед в наслідок поведінки оратора, його емоційних установок, а також тих аргументів, за допомогою яких він намагається завоювати прихильників. Отже, інтенції оратора повинні викликати адекватні інтенції слухачів, їхня згода із заявами й твердженнями мовця. Щодо цього позиція.

Позиція Сократа, як основоположника методу діалогу, була іншою. Він прагнув разом зі співрозмовником шукати істину шляхом навідних запитань і привести його до вірних висновків і тим самим переконати його. Марк Аврелій, коротко викладаючи його метод, зауважує, що Сократ із захопленням сперечався з кожним, щоб дошукуватися істини, а не домогтися перемоги над опонентом [1: 170]. В Аристотеля орієнтація на пошук істини не так явно виражена, але в цілому його риторика орієнтована на таке переконання аудиторії оратором, що ґрунтується на прийнятті доказів оратора, їхній оцінці й критиці. А це означає, що переконання в нього не зводиться до простої комунікації кимось відкритих, готових істин.

У класичній риториці головними відзначаються різні інтенціональні чинники переконання.

По-перше, для більшості її представників характерне підкреслювання особливого значення моральності в ході переконання. Платон, наприклад, указував, що моральна мотивація в промовах оратора послідовно призводить до діалектичної комунікації, як найбільш підходящої, тому що вона є результат шляхетних людських прагнень стосовно пізнання, спрямованої скоріше на загальні, чим спеціальні істини. Сучасні дослідники відзначають, що для Платона саме етичні й епістемологічні, а не функціональні й ситуаційні норми визначають цінність будь-якого комунікатора, його інтенції Тому принципи комунікації й переконання розглядалися ним під кутом зору епістемологічних і етичних теорій. У Римській риториці Цицерон і Квінтилліан вважали філософію й моральність інтегрованими в риторику й навіть розглядали відношення між ними як взаємозв’язок форми й змісту . Цицерон, опираючись на Платона, стверджував, що завдання риторики полягає в тім, щоб привселюдно виразити найкраще розуміння, яке можна вивести із трьох частин філософії: діалектики, як мистецтва міркування, метафізики, як дослідження природи речей, і етики, що опирається на принципи моральності й відповідної поведінки людей. Квінтилліан також приділяв увагу моральності оратора. У своїй праці «Про виховання оратора» він писав: «Я не просто стверджую, що ідеальний оратор повинен бути гарною людиною, але заявляю, що жодна людина не може бути оратором, якщо вона не буде гарною людиною» [15: 61].

По-друге, класична риторика приділяла значну увагу психологічним аспектам переконання. Платон жадав від оратора, щоб той розбирався в «природі душі», подібно тому, як лікар знає природу тіла. Він повинен бути досить знаючий, щоб сказати, яка людина й залежно від чого піддається переконанню [10: 271е]. Аристотель особливу увагу приділяв емоційній стороні промов, що залежить, з одного боку, від настроїв і почуттів оратора, а з іншого боку – від емоцій, або, за його словами, від пристрастей або щиросердечного стану слухачів. Саме під впливом пристрастей з’являється або щезає віра людей, а це безпосередньо позначається на їхніх переконаннях. Тому Аристотель радить ораторові говорити про речі, що викликають презирство мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням тощо.

По-третє, давньогрецька риторика заклала міцні підстави для тої частини процесу переконання, що пов'язана з епістемологічними й логічними принципами, і яка згодом стала асоціюватися з аргументацією. Не буде перебільшенням сказати, що аристотелівська силогістика й діалектика значною мірою сформувалися саме під впливом потреб розвиненого політичного й громадського життя грецьких полісів з їхнім високим рівнем ораторського мистецтва. Оскільки переконливість мовлення залежить насамперед від логічної правильності й обґрунтованості міркувань, остільки необхідно було в першу чергу виявити їхню логічну структуру, зрозуміти, яким образом і якою мірою одні думки випливають із інших, висновок із засновків. Після кодифікації правил міркувань і створення логіки постала потреба розглянути, як її абстрактні принципи застосовуються до практичних міркувань, особливо в ході полеміки, діалогу або дискусії.

Саме цю проблему спробував вирішити Аристотель у своїй «Риториці», де замість повного силогізму він звертається до ентимеми, а індуктивне узагальнення заміняє прикладами. Треба, однак, відзначити, що навіть найбільш розроблена риторична система Аристотеля орієнтувалася не стільки на реальну практику аргументації, скільки на ідеал демонстративних міркувань античної математики. Саме тому, як відзначають деякі сучасні дослідники, він прагнув перетворити логіку у формальну науку, щоб зробити її такою ж точною наукою, як математика. Така орієнтація дедуктивної логіки на математику, що стала зовсім явною для послідовників Аристотеля, хоча й спростила категорії й структури логіки, значно віддалила її від практичного застосування.

Після того, як загальні процеси комунікації в соціальних науках стали вивчатися за допомогою точних наукових методів і концепцій, позначилася явна тенденція відносити до переконання всі ті явища, які ставлять своєю метою впливати на думки й поведінку одержувача інформації за допомогою тих внутрішніх, психологічних змін і реакцій, які переконливе повідомлення викликає в одержувача інформації [24: 8-9]. Такий вплив досягається за допомогою різних за своїм змістом повідомлень, що відносяться до сфери соціально-політичного, культурно-історичного й морально-етичного життя. У зазначеному контексті процеси переконання досліджуються головним чином у соціальній психології, політології, культурології й етиці. При цьому переважаюче значення в переконанні, на думку ряду вчених, мають психологічні й моральні аспекти.

Щодо відносин між поняттями комунікації, переконання й аргументації, то багато західних учених уважають переконання й аргументацію необхідними складниками єдиного комунікативного процесу. Думки ж із приводу відносин аргументації й переконання розходяться. Багато хто справедливо вважає аргументацію складником переконання, що опирається на логічні принципи й методи. Остін Фрілі, наприклад, зазначає, що «аргументація дає пріоритет логічним принципам, хоча й визнає етичні й емоційні її аспекти» [18: 7]. Такий погляд на аргументацію є досить популярним, хоча зустрічаються й інші думки.

Однак переконання, у якій би формі воно не виступало, принципово відрізняється від примусу насамперед тим, що воно являє собою такий спосіб впливу на думки, погляди й поведінку людей, при якому вони мають можливість чинити на власний розсуд, мають свободу волі, можуть усвідомлено й критично оцінювати докази, погоджуватися або не погоджуватися з ними. На відміну від цього примус завжди припускає наявність насильства, обмеження свободи, жорсткий контроль і керування діями й учинками людей. Такого керування свідомістю й поведінкою людей можна досягти за допомогою прямого фізичного впливу, погроз, наказів, адміністративних заходів, навіювання тощо. Всі ці методи тому й вважаються примусовими, що вони ґрунтуються на жорсткому й строгому контролі над поглядами і поведінкою та виключають, заперечення й критику. Очевидно, що за певних обставин обійтися без примусу неможливо. І все ж таки більш ефективними є саме методи переконання. Найбільш переконливими щодо цього виявляються методи аргументації, тому що саме вони ґрунтуються на раціональних засобах впливу на свідомість за допомогою аргументів розуму й логіки, які людина здатна підкріпити відповідними фактами, даними досвіду й практики. Це однаковою мірою відноситься до усіх учасників аргументативного дискурсу.

Такий погляд на переконання й аргументацію достатньо виражений у працях Г.Джонстона, у яких він підкреслює, що звертання до аргументації припускає таку форму переконання, за якої інша людина «розглядається як така, що знаходиться поза сферою жорсткого керування». Тому їй надається можливість «протидіяти нам, і коли ми позбавляємо її такої можливості, то ми вже не аргументуємо» [20: 1]. Те ж саме стосується морального й емоційно-психологічного аспектів переконання. Головною умовою тут є свобода висловлювання і необхідність обґрунтування думки, що припускає взаємну критику, суперечку. Важливо при цьому звернути увагу на відмінність між переконанням, як процесом обґрунтування думок, рішень, і переконанням, як результатом такого процесу. Очевидно, що результатом переконання може бути як істинне знання про речі і явища, так і думка, що потребує подальшого обґрунтування. Однак у звичайному мовленні, коли говорять про переконання, то під ними мають на увазі істинні судження, погляди й принципи. Саме такі переконання формуються в людини в результаті її активної пізнавальної й практичної діяльності. Оскільки, однак, осягнення істини являє собою тривалий процес, у ході якого можливі помилки, хиби й паралогізми, остільки в реальному пошуку істини завжди неминучі звертання до припущень, домислів і до віри.

Щодо проблеми віри й переконання то, ще в античності, раціональна, розумна віра завжди асоціювалася з думкою як гадкою, тоді як знання здебільшого ґрунтувалася на доказах. Відповідно до цього, Платон, наприклад, розрізняє «два види переконання: одне – таке, що дає віру без знання, інше – таке, що дає знання» [11: Т.1, 268]. Аристотель вважав, що «з думкою пов'язана віра (справді, не може той, хто має думку, не вірити цій думці), усяку думку супроводжує віра, а віру – переконання» [16: 431]. Якщо Платон надавав вирішального значення переконанню, заснованому на знанні, і тому бачив завдання діалектики в пошуку істинного знання, то Аристотель під діалектичними міркуваннями розумів правдоподібні умовиводи, зокрема індукцію й аналогію, висновки яких не достовірні, а лише ймовірні в тій або іншій мірі. Стосовно силогістичного виведення, яке призводить до істинних висновків при істинності засновків та дотриманні правил виведення, діалектичні міркування можна розглядати як достатньо обґрунтовані переконання або думки. Можна тому сказати, що для Платона й Аристотеля раціональна віра збігається з тією формою переконання, що виникає при дослідженні даних спостереження, досвіду й інших конкретних фактів дійсності. Її сила або ступінь залежить від числа й розмаїтості об’єктивних фактів, а не суб’єктивної впевненості дослідника. У Новій філософії Д.Юм, по суті справи, пов’язує й навіть, певною мірою, ототожнює віру з переконанням, надаючи їй переважно суб’єктивного характеру. На його думку, коли людина переконана у чомусь, то саме віра надає її судженням «більше сили й впливу, закарбовує їх у розумі й робить їх керівними принципами всіх наших дій» [16: 197]. І.Кант уперше спробував відокремити об’єктивне від суб’єктивного в процесі переконання, характеризуючи останнє як просту впевненість, пов’язану винятково з особливостями суб’єкта. Переконання ж повинне опиратися на об’єктивні підстави, з якими повинна погодитися усяка розумна людина. Вірність наших суджень, зазначає він, «може ґрунтуватися на об’єктивних підставах, але вимагає й суб’єктивних причин у душі того, хто так судить. Якщо це має значення для кожного, оскільки тільки він має розум, то підстави його в об'єктивному відношенні цілком достатні й упевненість тоді називається переконанням (Ueberzeugung). Але якщо воно має свою підґрунтя лише в особливих властивостях суб’єкта, то його називають упевненістю (Uberredung). Упевненість це лише ілюзія, тому що тут та основа, що полягає винятково в суб'єкті, уважається об’єктивною” [8: 208].

Таке розходження між простою вірою або впевненістю й переконанням одержало подальше уточнення й експлікацію в різних інтерпретаціях поняття ймовірності, а саме статистичної, логічної, або індуктивної, і суб’єктивно-психологічної. Якщо статистична інтерпретація ґрунтується на аналізі таких об’єктивних властивостей масових випадкових подій, як їхня відносна частота, а логічна визначається як ступінь розумної віри в гіпотезу при наявних даних, то психологічна концепція опирається на дійсну, фактичну віру, що нерідко значно відхиляється від раціональної.

У теорії аргументації часто переконання ототожнюють із істинністю або доведеністю судження. Але в такому випадку вкрай звужується сама сфера аргументації, тому що з неї виключаються хоча й обґрунтовані, але недедуктивні форми міркувань. Тим часом саме недедуктивні типи міркувань відіграють домінуючу роль у реальній аргументації, прийнятті рішень і практичних висновків. Безсумнівно, що доказові міркування, що опираються на дедуктивні правила виведення, мають найбільшу силу переконання, тому що за істинних засновків вони гарантують істинність висновку. Тому нерідко переконання зводиться до встановлення або доказу тези міркування. Такий погляд досить поширений в навчальних курсах логіки, у яких аргументація ототожнюється з доведенням. Однак подібний погляд охоплює лише порівняно вузьку область аргументації, хоча і являє собою найбільш сильний раціональний спосіб переконання. Але такий спосіб переконання підходить скоріше для демонстрації ідей, суджень, тез, чим пошуку підстав або аргументів для їхнього прийняття.

Мабуть, найбільш значний крок, зроблений теорією аргументації, полягає в тому, що вона запропонувала більш адекватну модель, у межах якої стає можливим застосовувати неформальні й недедуктивні методи міркувань, що враховують реальні особливості ситуацій, які виникають в ході суперечки, дискусії, прийнятті рішень тощо. Саме же головне – такий підхід дає можливість оцінювати аргументи або докази, висловлювання й критичні зауваження аудиторії, до якої звертаються учасники суперечки або дискусії. Завдяки цьому процес переконання постає не як монолог, коли оратор викладає свої аргументи на захист висунутої тези, а стає діалогом, що нагадує сократівський. Тільки завдяки подібному до діалогу виникає зворотний зв'язок оратора з аудиторією, у ході якої висунуті тези і їхні аргументи аналізуються, оцінюються й критикуються учасниками обговорення.


Читайте також:

  1. А/. Поняття про судовий процес.
  2. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС. ДОКУМЕНТИ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
  3. Бюджетний процес.
  4. Бюджетний процес.
  5. В «Листах про віротерпимість» він твердить, що держава не повинна втручатися в релігійні переконання своїх громадян, вимагаючи від них лише виконання громадянських обов'язків.
  6. Гельсінський процес. Основні принципи Гельсінського акта та його історичне значення
  7. Дуже успішні підприємства скеровують свою діяльність у відповідності з деякими основними цінностями та переконаннями, які знайшли відображення в девізах.
  8. Єдина транспортна мережа і єдиний транспортний процес.
  9. Жуйний процес.
  10. Загальні відомості про перевізний процес.
  11. Задачі про заміну основного капіталу обладнання підприємства. Багатокроковий процес.
  12. Закони і підзаконні нормативні акти. Законодавчий процес.




Переглядів: 1724

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Принципи управління за А. Файолем | Аргументація як раціональна частина комунікації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.