Комунікативна спрямованість аргументації

Як уже зазначалося, дійсний процес аргументації, якої б галузі людської діяльності він не стосувався завжди зорієнтований на конкретного адресата, аудиторію, а метою переконання є згода аудиторії з положеннями аргументатора, прийняття висунутих ним тез та їхніх підстав. Так, наприклад, визнаний авторитет у цій області Х.Перельман уважає, що кінцевою метою аргументації є одержання згоди аудиторії [23: 1].

Зрозуміло, згода або прийняття аргументації аудиторією вносить суб’єктивний момент у її розуміння, але без цього неможливо жодне переконання. Адже коли вчені приймають ту або іншу наукову гіпотезу, вони, поряд з об’єктивними доказами й фактами, ґрунтуються також на певних суб’єктивних передумовах, уподобаннях і схильностях. Особливо це стосується тверджень, думок і рішень конкретного, практичного характеру, коли йдеться про питання, що зачіпає інтереси значного числа людей. Тут кожен у змозі самостійно судити про висунуті політиками, соціологами, економістами, правознавцями тези, рішення і проекти, хоча почасти на це зважають теоретики, що посилаються на некомпетентність простих людей. Обґрунтована аргументація повинна задовольняти об’єктивним критеріям (вимогам логіки, стандартам теорії ймовірностей, прийняття рішень тощо). Ефективність аргументації залежить від того, чи погоджується аудиторія з висунутими підставами й аргументацією в цілому. Такого роду згоду можна розглядати як інтерсуб’єктивний чинник, що органічно доповнює об'єктивні критерії правильності й обґрунтованості аргументації.

Найбільш розгорнута дефініція аргументації, мабуть, дана Г.Брутяном: «Аргументація–це спосіб міркування, в процесі якого висувається певне положення, як теза, що доводиться: розглядаються докази на користь його істинності і можливі протилежні докази; дається оцінка підставам і тезі доведення, однаково як і підставам і тезі спростування; спростовується антитеза, тобто теза опонента доводиться теза; створюється переконання в істинності тези і хибності антитези як того, хто доводить, так і у опонентів; обґрунтовується доцільність прийняття тези з метою вироблення активної життєвої позиції і реалізації певних програм, дій, які випливають із положення, що доводиться» [5: 7]

Таким чином, під аргументацією можна розуміти процес міркування, що включає у свій склад, по-перше, висування тверджень, які можуть виступати у формі тез, заяв, припущень, гіпотез або рішень; по-друге, доводи або аргументи, які обґрунтовують твердження; по-третє, згода або незгода аудиторії з висунутими твердженнями й аргументами. Таким чином, аргументація, на відміну від математичного доказу, не ґрунтується на якихось заздалегідь прийнятих посилках, якими є аксіоми й постулати математики, вона прагне в ході обміну думками переконати аудиторію в справедливості й обґрунтованості висунутих тверджень. Саме для цієї мети й застосовуються аргументи, що, або доводи, які відіграють роль, аналогічну засновкам дедуктивного міркування, хоча й не тотожні ім. Дійсно, для доведення необхідно, щоб висновок випливав із істинних (або прийнятих за істинні) засновків з логічною необхідністю, тобто строго за правилами дедукції. Для аргументації досить, щоб твердження були обґрунтовані, тобто підтверджені свідченнями, фактами або іншими даними. Важливо, щоб з вашими аргументами погодилася аудиторія.

У теорії аргументації аудиторія розглядається більш широко, ніж у повсякденному мовленні. Під нею мають на увазі не тільки певну групу людей, що слухають оратора, який прагне їх переконати. Поняття аудиторії необхідне для того, щоб показати, що переконання слухачів або читачів досягається шляхом обміну, оцінки й критики аргументів, висунутих оратором або автором, з одного боку, і слухачами й читачами, з іншого. Перші висувають твердження, обґрунтовують їх за допомогою відповідних аргументів, другі оцінюють і критикують їх, погоджуються або не погоджуються з ними. Неважко зрозуміти, що такий підхід досить адекватно описує реальний процес аргументації, з яким ми зустрічаємося в ході полеміки, діалогу або дискусії, особливо з конкретних практичних питань. Очевидно, що оскільки склад аудиторії може бути різний, остільки й методи аргументації не можуть залишатися незмінними. У практичних справах можна обмежитися загальновідомими доводами й міркуваннями, у дискусіях же із спеціальних проблем доводиться користуватися спеціальними аргументами, які відомі лише професіоналам.

Поняття аудиторії є центральним для теорії аргументації Х.Перельмана, котрий орієнтувався на те, щоб використовувати доводи «у відношенні наших власних дій і впливу їх на інших» [23: 3]. Саме в результаті цього можна було переконати аудиторію й в нарешті змусити її погодитися з висунутими тезами й з аргументами, що їх підтверджують. Зрозуміло, такий процес не зводиться до беззастережного прийняття тез і аргументів, він припускає оцінку, уточнення, критику й виправлення висунутих тверджень, у ході суперечки або дискусії. Тому аргументація нагадує не стільки монолог оратора або лекцію викладача, скільки живий обмін думками, при якому оцінюються, зіставляються й критикуються різні точки зору й докази на їхній захист. «Мета теорії аргументації, (за Перельманом) полягає в дослідженні техніки міркувань, що дозволяє нам навіяти або підсилити мислену згоду з тезою, представленою для оцінки». Досягнення такої згоди є вирішальною умовою переконання, що призводить і до взаєморозуміння й до колективної дії. Важливо, однак, підкреслити, що вихідним пунктом аргументації, так само як і джерелом її оцінки, є саме аудиторія. Проте, коли люди, виступаючи привселюдно, висувають певні аргументи на захист своїх тверджень і точок зору, то при цьому в межах аргументації не звертають уваги на те, як вони прийшли до своїх тверджень і доказів. Цими питаннями повинна спеціально займатися психологія й соціологія пізнання, а також логіка й методологія наукового дослідження. Для аргументації істотно, щоб висунуте твердження було обґрунтоване, тобто підтверджене свідченнями, фактами й іншими аргументами. Але однієї цієї умови зовсім недостатньо, щоб говорити про аргументацію, тому що в противному випадку діалог, взаємодія оратора й аудиторії, письменника й читача перетворюється в монолог або математичний доказ, які виключають обмін думками і їхню оцінку. А для такої оцінки необхідна аудиторія.

Х.Перельман розрізняє три типи аудиторій. По-перше, такою аудиторією може бути весь людський загал. Зрозуміло, ніхто конкретно не звертається до такої аудиторії, і тому це поняття являє собою ідеальну конструкцію, таку ж, як, наприклад, розважлива людина в праві або ж розумно господарююча людина в економіці. Проте, всі ці поняття виявляються досить плідними, тому що вони показують, як в ідеалі повинна міркувати, приймати рішення або діяти кожна людина, щоб досягти найбільшого ефекту. Оскільки сила аргументів оцінюється аудиторією, то очевидно, що якщо певні докази, з якими після ретельного аналізу й дослідження погоджується універсальна аудиторія, виявляються найбільш переконливими.

По-друге, аудиторія може складатися із групи осіб і навіть однієї особи, до яких звертається мовець. Саме для них він підшукує аргументи на захист свого твердження й тим самим хоче одержати від них згоду.

По-третє, аудиторією може бути сам аргуметатор, коли він, наприклад, розмірковує про майбутні свої вчинки. Щоб прийняти відповідне рішення, він повинен знайти переконливі аргументи для себе і обґрунтувати його.

Апеляція до аудиторії становить центральну ідею сучасних підходів до аргументації, що відрізняє її від демонстрації або доведення. Однак у концепції Х.Перельмана її роль занадто перебільшується. [15: 80] Безсумнівно, що в реальній полеміці або дискусії доводиться не просто висувати тези й приводити аргументи для їхнього обґрунтування, але й домагатися згоди аудиторії. А для цього необхідно, щоб слухачі самі оцінили й критично розглянули висунуті аргументи й остаточно погодилися із твердженнями мовця. Нерідко при цьому останньому доводиться уточнити або виправити своє твердження. Але ясно також, що твердження як аргументатора, так і слухачів, повинні опиратися на об’єктивні факти, свідчення, відносні істини. Тільки завдяки такому підходу все наше пізнання, як у науці, так і в повсякденному житті, набуває об’єктивного характеру. Очевидно, саме з цією метою Х.Перельман залучає поняття універсальної аудиторії, у якій аргументація не залежить від «місцевих і історичних випадків». У ході ж полеміки або дискусії доводиться мати справу з конкретними слухачами, ураховувати обмеженість їхніх знань, непереконливість заперечень, слабість доведень, схильність до упереджених думок, уподобання тощо. Такі ж претензії можуть бути висунуті й до аргументатора. Але в результаті взаємного обміну думками, оцінки й критики аргументів за й проти зрештою досягається якщо й не повний, то хоча б частковий консенсус та взаєморозуміння щодо спірного питання.

Оскільки аргументація в реальній практиці відбувається в тісному зв'язку з іншими компонентами переконання, то іноді виявляється досить важко виявити, які саме чинники найбільше вплинули на переконання аудиторії. Проте, для теоретичного аналізу виявляється доцільним і навіть необхідним досліджувати аргументацію як особливий компонент переконання й тим самим установити її відношення до інших складників переконання

Вплив на погляди й поведінку людей досягається різними й методами, починаючи від примусу й закінчуючи переконанням і власним прикладом. Аналіз стимулів, засобів, здібностей, необхідних для бажаної зміни думок і поведінки адресата, є предметом психологічного дослідження. Це ж стосується і тих внутрішніх, психологічних змін та реакцій слухача, що викликані переконливою інформацією. Такий підхід до процесу переконання обмежується загалом аналізом психологічних чинників, їхнього впливу на думки й поведінку респондента. Меншу роль грають моральні й світоглядні мотиви, хоча за певних умов вони можуть превалювати навіть над раціональним доведенням.

У науковій літературі існують різні погляди на відношення аргументації до переконання. Багато західних дослідників, що займаються проблемами комунікації й інформації, вважають переконання й аргументацію рівноправними компонентами єдиного комунікативного процесу. Інші заявляють, що аргументація відрізняється від переконання тим, що вона підкреслює раціонально-логічні аспекти, у той час як переконання віддає пріоритет емоційно-психологічним його аспектам. Нарешті, треті вважають, що аргументація завжди повинна підкріплюватися почуттями й емоціями. Таким чином, вимальовуються три різних підходи до відношення аргументації до переконання, які графічно можна представити у вигляді кругових діаграм. [15: 81-82]

переконання

Переко- Арг-я

нання арг-я Переко арг-я

нання

мал. 1 мал.2 мал. 3

У першому випадку аргументація й переконання розглядаються як відособлені й ізольовані процеси, що не роблять помітного впливу один на одного. При цьому передбачається, що аргументація не прагне до того, щоб переконати кого-небудь у чомусь. Її завдання полягає в тім, щоб сформулювати вимоги й принципи, яким повинні задовольняти обґрунтовані твердження. Виникає законне запитання: якщо аргументація не має відношення до процесу переконання, то навіщо взагалі потрібно формулювати принципи обґрунтування. З іншого боку, суто психологічні способи переконання занадто мінливі, щоб на їхній основі можна було сформулювати концепцію переконання, тому що прояви почуттів і емоцій змінюються залежно від умов та обставин, а також особистості респондентів. Тому така точка зору, представлена графічно на мал. 1 відповідно на разі не є популярною.

Найбільше прихильників має точка зору, згідно з якою аргументація включає у свій склад ту частину переконання, що має справу з доказами, частковими підтвердженнями, логічними міркуваннями і їхніми аргументами. (Мал. 2). Вочевидь, такий погляд найбільше відповідає істотним відношенням між переконанням та аргументацією як складників цілісного комунікативного процесу.

Нарешті, третій підхід до аргументації, припускає часткове використання інших чинників, зокрема, психологічних у процесі аргументації. (Мал.. 3) Безперечно, у реальному процесі переконання аргументація, що опирається на раціонально-логічні підстави, доповнюється іншими чинниками переконання. Але ці чинники мають на меті доповнити й підсилити докази розуму й аргументації взагалі впливом емоцій, почуттів, настроїв та подібних позалогічних компонентів переконання.

Багато теоретиків аргументації спеціально звертають увагу на те, що підкреслення ролі логіки в процесі переконання й комунікації явно недостатнє, щоб розкрити справжню природу аргументації. Дійсно, незважаючи на строгу логіку, властиву формальним математичним доказам, багато вчених не вважають їх аргументацією. По-перше, такий погляд вони обґрунтовують тим, що такі докази ґрунтуються на формальному дедуктивному висновку, за якого міркування зводиться до числення, до отримання одних формул з інших суто механічним способом, що у принципі можна доручити й комп’ютеру. А це означає, що подібна аргументація виключає людський, суб’єктивний чинник.. По-друге, подібні докази виключають взаємодію з аудиторією, обмін думками із приводу висунутих аргументів і висновків, що випливають із них. Прийнявши засновки, аудиторія змушена в таких випадках повністю погодитися з висновками. Тим часом у реальному процесі переконання для обґрунтування аргументації використовуються різні форми недедуктивних міркувань, висновки яких є зовсім не остаточними й достовірними, а тому вони не зобов’язують аудиторію до згоди з ними. А це означає, що аргументація являє собою більш складний спосіб переконання, ніж просте, а тим більше формалізоване доведення.

Природній мові, незважаючи на певні недоліки щодо визначеності й точності вираження думки, притаманний проте універсальний характер, внаслідок чого за її допомогою можливо виразити усі відтінки думки більш зрозуміло і ясно, ніж штучною символічною мовою. Варто також нагадати, що ще Аристотель протиставляв аналітичні міркування – силогізми – діалектичним, або правдоподібним міркуванням, які зустрічаються у різного роду суперечках і дискусіях. В усіх подібних випадках також і Х.Перельман вважав, що аргументація повинна опиратися саме на неформальну логіку, котра на відміну від формальної демонстративної логіки, цікавиться насамперед тим, наскільки аргументи є сильними, доречними й переконливими.

Однак надмірне випинання ролі неформальних методів міркування, суб'єктивного моменту в процесі аргументації призводить до виключення демонстрації, доказових міркувань зі сфери аргументації. Такий підхід слабкий тим, що в ході суперечки, діалогу й дискусії їхні учасники нерідко вдаються до доказів і дедуктивних умовиводів. Але звичайно такі докази завжди мають змістовний характер, у яких ясно вказується зміст і зміст уживаних при цьому понять і суджень. Інша крайність у цій справі полягає в тому, що деякі автори навіть суперечку, полеміку зводять до доказу тези пропонента і спростуванню тези опонента. Такі погляди у висловлювалися, наприклад, С.І.Поварниним [8: 10] і В.Ф.Асмусом [4] і досі зустрічаються в окремих посібниках (насамперед з логіки).

Щоб уникнути подібних крайнощів і наблизити принципи аргументації до реалії дискусійного діалогу, необхідно визнати й дедуктивні, і недедуктивні методи логіки як законні засоби міркування, виведення істини із наданих аргументів або наведення на істину, коли йдеться про індукцію й інші правдоподібні умовиводи. Очевидно, що мова в цьому випадку повинна йти не про суто формальні міркування, які, хоча й відіграють важливу роль при обґрунтуванні наукового знання, але не використовуються для пошуку істини й аргументації. Більше того, багато відомих математиків зазначають, що доведення є результатом творчої роботи математика, воно «відкривається за допомогою правдоподібного міркування, здогаду» [12: 10]. А.Пуанкаре особливо підкреслює роль математичної індукції [13: 21]. Аргументація опирається насамперед на раціональні, дискурсивні методи, тому її ціль буде досягнута, якщо в остаточно аудиторія погодиться із твердженнями й доказами аргументатора (оратора, доповідача, полеміста й тощо).

Отже аргументація становить найбільш важливий, фундаментальний компонент переконання, тому що вона опирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати й тим більше аналізувати. По-друге, у самій суті раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок в інші, котрий піддається контролю з боку суб’єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого переносу істини із засновків на висновок, проте ми можемо оцінювати їхні висновки за допомогою раціонального аналізу фактів, що їх підтверджують. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він здійснюється в ході діалогу, полеміки, суперечки чи дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі аргументація набуває впорядкованого, цілеспрямованого і організованого характеру.

Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить. Зрозуміло, ці фази в різних областях діяльності мають свої специфічні особливості й відмінності, але в них можна виявити щось загальне, інваріантне, що дозволяє нам розглядати їх у межах єдиної узагальненої схеми аргументації. Але тут виникає важливе запитання: звідки береться ця загальна схема, на які типи аргументації вона опирається, у чому її переваги перед іншими типами?. Тут же відзначимо, що на відміну від традиційних схем, що орієнтуються в основному на математичні міркування й докази в силу їхньої особливої переконливості, сучасні концепції відштовхуються насамперед від практики ведення судових суперечок, які хоча й не відрізняються такою точністю й переконливістю, але знаходяться значно ближче до реальної аргументації. Більш того, багато сучасних авторів, як уже відзначалось вище, не схильні розглядати математичні докази як аргументацію й саме тому із самого початку за модель беруть судову суперечку як зразок відповідним чином упорядкованої полеміки або диспуту. Опираючись на цей зразок, вони заявляють, що його загальна схема або структура може бути прийнята за основу будь-якої раціональної дискусії.

Дійсно, оскільки будь-яка аргументація прагне переконати в чомусь аудиторію, то вона повинна починатися з висування деякого твердження. Характер такого твердження в різних видах діяльності або контекстах може мати різну назву й зміст. Навіть у межах судової практики ми зустрічаємося з обвинуваченнями по кримінальних справах, цивільними позовами, захистом честі й достоїнства тощо. У наукових диспутах найчастіше мають справу із припущеннями, гіпотезами й тезами. У практичній діяльності – з діями й прийняттям рішеннями. Але у всіх цих випадках твердження не нав’язують аудиторії, а прагнуть його обґрунтувати. Форми й способи такого обґрунтування також є досить відмінними, починаючи від свідчень очевидців, показань потерпілих і кінчаючи спеціальними експертизами в суді й експериментами й систематичними спостереженнями в науці. Подібне обґрунтування повинне виявити раціональний зв’язок між фактами, свідченнями, спостереженнями, експериментами, тобто виступає як певний умовивід, що опирається на факти. Здебільшого такий умовивід у силу неповноти нашого знання має не остаточний і достовірний характер, а тільки відносний і імовірнісний характер. Зрозуміло, при цьому прагнуть вивчити всі факти настільки повно й ретельно, щоб висновок був по можливості найбільш імовірним і заслуговував на довіру. У юридичній практиці висновок є вердиктом суду, у науковій дискусії він виступає як підтвердження або спростування припущення або гіпотези, на практиці – як обґрунтування прийнятого рішення.

Таким чином можна представити загальну схему аргументації. На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблеми, які слід обґрунтувати й тим самим переконати аудиторію в їхній істинності, доцільності, корисності тощо. Тут, однак, постає питання: звідки береться сама мета, завдання або проблема? У межах теорії аргументації це питання не ставиться й не досліджується, подібно до того, як у математиці безпосередньо не цікавляться тим, яким чином виходять її аксіоми. Передбачається, що таке завдання існує, і на першій стадії необхідно його ясно і як можна точніше сформулювати, тому що від цього залежить пошук фактів. Це завдання повинно бути сформульовано у вигляді певного твердження, незалежно від того, чи є воно припущенням, здогадом, гіпотезою або просто думкою. У ході аргументації це твердження необхідно відповідними фактами й методами обґрунтувати. Звідси стає зрозумілим, що аргументація зовсім не зводиться до передачі слухачам уже відомих, кимось до цього відкритих нових істин, як про це говорив Платон. Сам процес відкриття таких істин надзвичайно цікавий, але не менш важливий аналіз процесу обґрунтування припущень і гіпотез, які, у випадку їхнього надійного підтвердження, можуть перетворитися саме на нові, відкриті вченими істини. Не меншу роль аргументація відіграє в повсякденному спілкуванні й при прийнятті практичних рішень. Саме вона служить для обґрунтування наших думок, дій і рішень, надаючи їм переконливості, тим самим сприяючи взаєморозумінню й згоді між людьми.

Друга стадія аргументації пов’язана з пошуком, оцінкою й аналізом фактів, свідчень, спостережень, експериментів, які можна назвати даними. Це досить непроста справа. Насамперед, оцінка припускає наявність певного критерію або стандарту, за допомогою якого оцінюються різні типи аргументації. По-перше, до аргументації можна підходити з точки зору загальних стандартів логічних умовиводів, тому що саме вони є основою аргументації. З такого погляду, дедуктивні міркування будуть віднесені до одного типу, недедуктивні до іншого. У свою чергу серед недедуктивних теж існують відмінності: ми відрізняємо індукцію від аналогії, прямі статистичні висновки від непрямих тощо. По-друге, у межах певної області аргументації можна виділити більш обґрунтовані моменти аргументації від менш обґрунтованих. По-третє, аргументація щільно пов’язана з певними епістемологічними принципами, які, зокрема, виражаються через використання відповідних понять і модальних термінів. Одна з важливих епістемологічних проблем тут полягає в тім, щоб виявити, які правила й стандарти мають загальний характер і не залежать від області аргументації, а які залежать від неї. Правила й стандарти першого роду носять епістемологічний або логічний характер. Вони застосовні до різних областей аргументації й тому є інваріантними щодо конкретної області. Так, правила дедукції або індукції не залежать від змісту матеріалу, яким ми користуємося для аргументації. Саме тому логіку відносять до формальних наук на кшталт математики. Адже наші обчислення, до якої б області вони не відносилися, здійснюються за єдиними правилами. Так само логічні міркування, щоб бути правильними, повинні задовольняти єдиним правилам і стандартам. З іншого боку, критерії й стандарти, що характеризують ступінь обґрунтованості й строгості аргументації, пов'язані з їхньою оцінкою, не можуть залишатися незмінними в різних областях. Тому, наприклад, критерії, застосовувані для оцінки й критики аргументації в юриспруденції не можна переносити на експериментальні науки, а тим більше математики. Навіть у межах певної, конкретної області ці критерії не залишаються однаковими.

Третя, заключна фаза аргументації пов’язана із установленням і обґрунтуванням логічного зв’язку між даними й отриманим на їхній основі результатом. Такий результат може являти безперечний висновок, виведений із засновків як аргументів. З такими висновками ми зустрічаємося в математиці. Здебільшого ж висновки аргументації являють собою результати, отримані за допомогою недедуктивних міркувань, які більшою чи меншою мірою підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з більшим чи меншим ступенем імовірності. Звичайно, у ході суперечки або дискусії використовуються й дедуктивні висновки, але в практичних міркуваннях аргументація, як ми вже відзначали, опирається насамперед на міркування недедуктивні, висновки яких небезперечні, не остаточні, а лише правдоподібні. От чому ретельна оцінка, критика й корекція доказів, підстав або аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває такого вирішального значення. Хоча результат або висновок аргументації в різних областях називають по-різному, наприклад, у праві – вердиктом, у науці – підтвердженням гіпотези, на практиці – ухваленням рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє собою підсумок міркування, доведення або підтвердження тези, засноване на встановленні певного логічного відношення між даними й висновком.

Наведена схема дає лише досить загальне уявлення про різні фази, або стадії, аргументації. У реальній практиці процес має більше складний і навіть заплутаний характер, тому що в кожній стадії можна виділити у свою чергу кілька етапів, пов’язаних, наприклад, з висуванням і відбором припущень, гіпотез, рішень для наступної оцінки, аналізу й критики на другій фазі аргументації. У свою чергу на другій фазі можна досліджувати розходження між аргументами, провести їхній аналіз, а потім дати їм відповідну оцінку. Такий аналіз і оцінка будуть сприяти більше ретельному дослідженню висунутої аргументації, обґрунтованості доводів, на які вона опирається, і тим самим будуть сприяти посиленню самого ступеня раціонального переконання.

Питання для самоконтролю

1. Як ви розумієте комунікацію?

2. Що таке переконання?

3. Які принципи переконання склалися в античній риториці?

4. В чому специфіка аргументації як раціональної частин комунікативної діяльності?

5. Яке місце аудиторія як елемент аргументативногог процесу?

6. Як можна співвіднести аргументацію й переконання?

7. Які є стадії аргументації?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Аргументація як раціональна частина комунікації.	\|	Аргументативні конструкції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.