Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Аргументативні конструкції

 

Аргументативною конструкцією, зазвичай, вважається сукупність висловлювань, що мають певного адресата і мають на меті прийняття ренципієнтом одного з цих висловлювань (тези) на підставі прийняття інших висловлювань, що входять до даної конструкції (аргументів).

Можна виділити елементарні аргументативні конструкції (наприклад простий категоричний силогізм). Елементарні аргументативні конструкції у свою чергу можуть слугувати засновками більш складних аргументативних конструкцій (наприклад, в діалогічній, хоча не лише в ній, аргументації). Аргументацію, таким чином, можна охарактеризувати як процес побудови й висування аргументативних конструкцій.

Розуміння аргументативних конструкцій започатковується ще за часів античності, хоча сам термін тоді ще не вживався. Ситуації доведення, які Аристотель досліджує в «Риториці», «Топіці» і «Аналітиках», можна вважати аргументативними конструкціями. Власне виділенні Аристотелем типи умовиводів – силогізм і індукція (наведення) – і є різновидами аргументативних конструкцій. Сучасне логічне знання дозволяє виділяти більш різноманітні типи зв’язків між елементами аргументативних конструкцій, наприклад, різні форми несилогістичних дедуктивних висновків.

З погляду традиційної логіки аргументативні конструкції як такі, що обґрунтовують певне вивідне знання, можна поділити на демонстративні й недемонстративні. Демонстративні аргументативні конструкції – ті, у яких реалізується демонстративне міркування, тобто міркування, де істинність висновку (у цьому випадку тези аргументативної конструкції) гарантується істинністю засновків і дотриманням правил виведення. До демонстративних міркувань відносяться насамперед дедуктивні умовиводи та висновки за повною індукцією чи суворою аналогією. Недемонстративні конструкції дають імовірнісні висновки, тобто істинність тези сприймається з більшим чи меншим ступенем правдоподібності (наприклад, неповна індукція).

Слід зауважити, що в реальних аргументативних ситуаціях певні висловлювання, що мають слугувати підставами (засновками) для обґрунтування тези в силу певних причин можуть бути експліцитно не вираженими. Подібні висловлювання імпліцитно присутні, наприклад, через їхню загальновідомість (в усякому разі для учасників аргументативного процесу), очевидність тощо. Ці висловлювання можуть пресупозитивно матися на увазі із висловлюваних підстав аргументації, як, наприклад в ентимемах чи еліптичних конструкціях. На це звертав увагу ще Аристотель. Він відзначав, що доведення залишається ясним, якщо в ньому опущені лише досить правдоподібні засновки. Наприклад, міркування: «Піттак щедрий, тому що честолюбі щедрі, Піттак же честолюбний» – являє собою силогізм. У ситуації, коли співрозмовникам відомо, що Піттак честолюбний, засновок, що містить цю інформацію, може бути випущений, і аргументативна конструкція набуде вигляду: «Піттак щедрий, тому що честолюбні щедрі». Твердження «Піттак честолюбнитй» є імпліцитним доповненням даної аргументативної конструкції. Очевидно, що демонстративне міркування (у цьому випадку силогізм) реалізується тут в аргументативній конструкції з імпліцитним доповненням.

Аристотель звертав увагу на достатню поширеність еліптичних міркувань, на те, що ними користуються й у суперечках про імовірне, і в публічних виступах, і в науках. Аристотель пише: «Ніщо, однак, не заважає іншим наукам зневажати деякими [із цих сторін], як, наприклад, не вказувати, що рід існує, якщо очевидно, що він існує (адже не однаковою мірою ясно, що є число й що є холодне і тепле), і не вказувати значення властивостей, якщо вони ясні, точно так само як не розглядають значення загальних [положень], [наприклад] що значить відняти рівне від рівного, тому що це відомо» . [2: 275].

3. Модель аргументації С. Тлуміна (імпліцитне й експліцитне в аргументації)

 

Оскільки аргументація опирається не лише на експліцитно виражені підстави, а й використовує імпліцитні доповнення, то її не можна звести до звичайної моделі «засновок–висновок». Більш складну схему аргументації пропонує С.Тулмін. Ґрунтуючись на досвіді юриспруденції, він ставить запитання: які різні типи суджень висловлюються в ході судового розгляду і якими способами вони пов’язані із установленнями закону? С. Тулмін підкреслює, що дане питання є центральним для вивчення юриспруденції й що судовий процес може бути належним чином зрозумілий лише в тому випадку, якщо ми виявимо велику кількість розходжень. «Юридичні висловлювання, – пише він, – мають безліч різних функцій. Висловлення претензій, доказу ідентичності, свідчення про розглянуті події, інтерпретацію закону або обговорення його правильності, претензії на часткове виправдання, заяви із проханням про пом’якшення покарання, вироки – усі ці різні види суджень виконують свою роль у судовому процесі, і розходження між ними на практиці далеко не дрібниця» [18: 96]. Тому, за аналогією з юриспруденцією, Тулмін вважає, що, якщо ми хочемо представити нашу аргументацію з повною логічною неупередженістю й зрозуміти належним чином природу логічного процесу, то ми повинні використовувати модель аргументації не менш складну, ніж це потрібно в юриспруденції.

С. Тулмін пропонує три моделі аргументації за зростаючою складністю. За підставу своїх моделей він бере певні міркування: Коли ми говоримо, наприклад, що Петерсен не буде римським католиком, ми засновуємо наші твердження на знанні того, що він швед і що це робить досить неправдоподібною його приналежність до римо-католицької церкви. Коли обвинувач у суді заявляє, що Кінсон обвинувачується в порушенні правил дорожнього руху, він посилається на ті обставини, що два полісмени свідчать, що вони зареєстрували факт водіння ним машини зі швидкістю 45 миль за годину в забудованому районі. У кожному випадку первинне твердження підтримується певними фактами, що підкріплюють його. Таким чином, можна розрізнити тезу або висновок (claim, conclusion, позначимо його як С), чию переконливість необхідно встановити, і факти, до яких апелюють як до підстав тези, на які посилаються як на знання, дані (data, позначимо їх як D). Далі постає питання про правомірність переходу від даних до висновку, тобто про переконливість демонстрації. Для того щоб відповісти на це питання, потрібні не додаткові дані, а висловлювання іншого роду: правила, принципи, дозволи на висновок, що є певним мостиком між даними й висновком. У самому стислому вигляд їх можна записати: «якщо D, то С», а більше експліцитно – «дані (інформація) D дають нам право зробити висновок (висунути тезу) С». Судження такого роду С. Тулмін називає «дозволами», «гарантіями» (warrants, позначається як W).

У певних випадках гарантії можуть бути тривіальними, наприклад, знання того, що в Гаррі руде волосся, дозволяє нам відкинути будь-яке припущення про те, що його волосся чорне, через «гарантію», що «руде не може бути одночасно чорним». Приклад нетривіальної гарантії – «швед майже напевно не буде римським католиком». Ця гарантія дозволяє нам перейти від твердження «Петерсен швед» до твердження «Петерсен не буде римським католиком».

Вищесказане дозволяє С. Тулміну ввести наступну схему аргументації:

 

D отже, С

 

Оскільки W

 

Наприклад:

Гаррі народився отже Гаррі британський

на Бермудах підданий

оскільки людина, народжена

на Бермудах, є британським

підданим

 

Одна із причин розрізняти дані й гарантії, за С. Тулміном, полягає в тому, що до даних апелюють експліцитно, до гарантій же імпліцитно. Крім того, гарантії мають загальний характер: вони засвідчують правильність усіх аргументативних конструкцій відповідного типу й повинні встановлюватися іншим шляхом, ніж факти, використовувані як дані. Це розходження між даними й гарантіями є подібним до того, як у суді розрізняються питання факту й питаннями закону.

Наведена схема аргументації є лише первиною. Вона породжує подальші питання щодо сили гарантій. Одні гарантії дозволяють із необхідністю переходити від даних до висновку, інші – лише з імовірністю. У першому випадку висновок одержує модальний оператор (кваліфікатор) «необхідно», у другому - «імовірно» або «приблизно». Іноді ми можемо вказати умови, за яких гарантії не дозволяють одержати висновок з даних.

Доповнивши модель аргументації кваліфікаторами Qі умовами виключення або спростування (rebuttal) R, одержуємо

 

D отже, Q,C

 

Оскільки W якщо не R

 

Наприклад:

 

Гаррі був народжений отже, приблизно (можливо) Гаррі

на Бермудах є британським підданим

оскільки людина, народжена на якщо не мала місце одна із умов

Бермудах, у загальному випадку

є британським підданцем

його батьки не були британськими підданцям і він взяв американське громадянство тощо

 

Умови спростування R є самостійним елементом аргументації, незвідним до інших. Їхня відмінність від дозволів очевидна – адже вони являють собою твердження про деякі факти. Менш очевидна їхня відмінність від даних D. С. Тулмін, однак, звертає увагу на ту обставину, що R не можуть розглядатися як додаткові D, оскільки R наводяться з метою підтвердження чи спростування застосовності W. І той факт, що Гаррі народився на Бермудах, і той факт, що його батьки не є підданими іншої держави, обидва мають відношення до питання про його теперішнє підданство або громадянство, але ці відношення різні. Перший із цих фактів сам по собі встановлює презумпцію британського підданства, другий же факт, відкидаючи одне з варіантних заперечень, служить для зміцнення цієї презумпції.

Ще один істотний елемент схеми аргументації, за С. Тулміним, — «підтримка» (backing, позначається як В) використовуваних дозволів. Адже нас можуть запитати не тільки про те, чи правомірно й за яких умов правомірно застосовувати дозвіл W саме в цьому випадку, але й про те, чому взагалі ці дозволи повинні вважатися такими, що мають силу: «Ви думаєте, що людина, яка народилася на Бермудах, повинна бути британським підданим, але чому Ви так думаєте?» Таким чином, за нашими дозволами повинні знаходитися деякі інші гарантії, без яких ці дозволи не мають ні сили, ні вжитку. Такими гарантіями виступають підтримки В. Тому найповніша із пропонованих С.Тулміном схем аргументації має вигляд

D отже, Q, C

оскільки W якщо не R

 
 


на підставі В

Нариклад:

отже, приблизно Гарри є британським підданим

Гаррі був народжений отже, припустимо Гарі є британським

на Бермудах підданецем

 

якщоне існувало

однієї із таких умов

оскільки людина,

народжена на Бермудах,

у загальному випадку

є британським підданим

його батьки не були британскими підданими; він узяв американське громадянство тощо.

на підставі таких законів

і інших законоустанов

(вказівка на відповідні статті)

 

С. Тулмін підкреслює, що підтримки, на яких ґрунтуються дозволи, істотно різні в різних сферах аргументації. Якщо в щойно розглянутому прикладі дозвіл, сформульований у реченні «Людина, народжена на Бермудах, є британським підданим», підтримується апеляцією до законів, що регулюють підданство людей, народжених у британських колоніях, то твердження, сформульоване в реченні «Кит є ссавцем», може бути підтримано посиланням на таксономічну класифікацію, а твердження «Жителі Саудівської Аравії є мусульманами» – апеляцією до статистичних даних про релігійну приналежність людей різної національності.

Відмінності підтримки від інших елементів аргументації полягають у наступному. Від дозволу підтримка відрізняється тим, що вона повинна бути виражена у вигляді категоричного твердження про факт (вказівка на відповідні статті закону, наукові положення, статистичні дані), у той час як сам дозвіл є, як ми бачили, гіпотетичним твердженням, що виконує роль містка між даними й висновком. Порівнюючи підтримку з даними, можна помітити, що, у той час як дані повинні бути виражені експліцитно, тобто вимовлені або записані в ході аргументації, підтримка може міститися в аргументації імпліцитно, одержуючи явне формулювання лише в процесі захисту первинної аргументації. Очевидною є відмінність підтримки від кваліфікатора й умови спростування: адже роль підтримки складається в обґрунтуванні дозволу, роль кваліфікатора – у вказівці на модальність висновку, а умови спростування дозволяють відкинути презумпції, створювані дозволом.

Оцінюючи тулмінівську схему аргументації, що у нашій термінології може бути названа схемою аргументативної конструкції і її імпліцитних доповнень, слід зазначити насамперед, що дана схема не обмежується розрізненням лише засновків і висновку аргументації, але показує різноманіття її елементів, специфіку зв’язків між ними, їхні комунікативні функції. Крім того, схема С. Тулміна – дієва, вона може слугувати практичним посібником для аналізу багатьох типів реальних аргументативних конструкцій.

Видається, що тулмінівская схема аргументації може бути вдосконалена, якщо припустити більшу варіабельність даних і дозволів тези, умов спростування й підтримок. З огляду на розробки С. Тулміна, ми можемо охарактеризувати імпліцитні доповнення до аргументативної конструкції як такі, що складаються із суджень, які виконують роль дозволів на перехід від засновків аргументативної конструкції до її висновку, роль обґрунтування (підтримки) цього дозволу, формулювання умов виключення. При цьому кожна з .перерахованих ролей може виконуватися судженнями як загального, так і часткового характеру, судженнями гіпотетичними, асерторичними й іншими видами суджень. Імпліцитні доповнення можуть пepexoдити у розряд явно формульованих засновків аргументативної конструкції в ході аналізу даної конструкції, обговорення, захисту її у дискусії, суперечці, судовому розгляді. Неможливо сформулювати універсальні жорсткі правила, які дозволяли б установити, які судження повинні висуватися експліцитно, як засновки аргументативної конструкції, а які входити в імпліцитне доповнення. Питання про експліцитність й імпліцитність вирішується найчастіше неусвідомлено залежно від конкретної комунікативної ситуації.

Тут слід пам’ятати, що імпліцитні доповнення можуть виконувати роль аргументів, тобто призвести до успішної аргументації, лише у випадку, коли вони однаково розуміються аргументатором і адресатом аргументації. Звичайно, аргументатор сам вирішує які судження можуть залишитися експліцитно не вираженими, а які повинні стати явними засновками. Проте він при конструюванні аргументативної моделі повинен зважати на знання (ми можемо назвати це індивідуальною концептуальною системою – термін Р.Павільоніса [9]) реципієнтів. У разі неврахування цього аргументація може не досягти мети, тобто виявитися нерелевантною. Як зазначав Г.А.Брутян: «Завдання ж аргументатора полягає в тому, щоб неявне для співрозмовника перетворити в явне, якщо, це веде до досягнення мети. Це варто особливо врахувати, оскільки всяка більш-менш розгорнута аргументація має на увазі певний підтекст – ті неявно виражені передумови, на підставі яких аргументатор розвиває свою аргументацію. Нерозуміння в процесі аргументації нерідко виникає внаслідок неправильного розкриття підтексту міркування опонента, учасника дискусії тощо. Аргументатор зобов’язаний зробити все можливе, щоб виражені передумови міркування не давали підстави для двозначного або хибного тлумачення» [4: 33].

З іншого боку, надмірно докладна аргументація, коли явно формулюються багато із суджень, які варто було б залишити в числі імпліцитних доповнень, може викликати роздратування реципієнта, знизити інтерес до аргументації й також зашкодити її успіху.

З урахуванням вищесказаного можна охарактеризувати логічну правильність аргументації. Аргументація буде логічно правильною в тому випадку, якщо теза аргументативної конструкції виводиться із сукупності її засновків і імпліцитних доповнень і при цьому характер виводимості відповідає заявленому аргументатором. [1: 48 ] .Так, якщо аргументатор заявляє, що теза неодмінно істинна при істинності засновків, то аргументативна конструкція логічно правильна, чи істинність засновків і імпліцитних доповнень гарантує істинність тези. Коли ж аргументатор претендує лише на те, що істинність тези випливає з істинності засновків лише з деяким ступенем імовірності, то для логічної правильності аргументативної конструкції досить, щоб мала місце недемонстративна виводимість тези з засновків та імпліцитних доповнень. Сказане відноситься до елементарної аргументативної конструкції. Складна ж аргументативна конструкція є логічно правильною, якщо кожна із вхідних у неї елементарних конструкцій є логічно правильною.

4. Концепція «нової риторики» Х. Перельмана (аргументація і доведення)

З сучасного погляду на аргументацію, важливим видається питання про співвідношення аргументації та доведення. Щодо цього, то наявні різні, аж до протилежних, точки зору.

В традиційній логіці доведення – це сукупність логічних прийомів обґрунтування істинності, якогось судження за допомогою інших істинних суджень, і воно вважається головною формою аргументації. Та, наприклад, Х.Перельман протиставляє один одному ці два види обґрунтування, розглядаючи їх як несумісні. Під доведенням при цьому мається на увазі насамперед формальний доказ, здійснюваний у рамках якоїсь із систем логіки (наприклад, у класичному численні висловлювань або предикатів, модальних системах тощо.). «У своїй сучасній формі, — пише X. Перельман, — доведення є обчислення, що здійснюється відповідно до заздалегідь установлених правил. При цьому не допускається звертання до якої-небудь іншої очевидності або інтуїції. Єдина вимога – здатність розрізняти знаки й здійснювати операції відповідно до правил. Доведення оцінюється як правильне або неправильне залежно від того, відповідає воно правилам чи ні. Висновок вважається доведеним, якщо він отриманий виконанням серії правильних операцій, що починається з засновків, прийнятих як аксіоми. Незалежно від того, чи розглядаються ці аксіоми як очевидні, істинні, чи гіпотетичні твердження, відношення між ними й виведеними з них теоріями залишається незмінним» [16: 10]. Якщо ми прийняли рамки формальної системи й знаємо, що вона вільна від двозначностей, тоді, вважає X. Перельман, доведення, які можуть бути здійснені у цій системі, є необхідними й безособовими, їхня правильність може бути перевірена чисто механічно.

Вимушений, механічний характер доведення, його безособовість становлять, за X. Перельманом, головну відмінність доведення від аргументації. Аргументація, на відміну від доведення, припускає зіткнення інтелектів, вона має невимушений характер, її правильність не може бути встановлена суто механічним шляхом.

«Нова Риторика», Х. Перельмана є риторикою не стільки в традиційному її розумінні, скільки в античному, аристотелівському сенсі. В ній йдеться про ті неформальні міркування, які Аристотель називав діалектичними і які як аргументи використовуються у правдоподібних думках. Перельман усюди підкреслює, що в «Новій Риториці» аналізуються неформальні міркування, які широко використовуються в практиці ухвалення рішень суддями, політичними діячами, моралістами, соціологами, людьми інших гуманітарних професій, протиставляючи їх, як уже зазначалось, доказовим міркуванням, якими виключно займається сучасна формальна логіка і яку зазвичай ототожнюють з символічною або математичною логікою. На відміну від логіки формальної неформальна логіка виступає як логіка аргументації, а не строгого доведення. Оскільки при аргументації головна мета полягає в тому, щоб переконати аудиторію, а тим самим отримати її згоду з тезою, що висувається, остільки неформальне, практичне міркування в протилежність демонстрації враховує особливості аудиторії і тому носить більш особовий, суб'єктивний характер. «Аргументація, — підкреслює Перельман, — завжди адресується особою, що зветься оратором ... до аудиторії слухачів або читачів. Останній ставить своєю за мету отримати або підсилити згоду аудиторії з деякою тезою, яку він сподівається підкріпити. Нова риторика, подібно до старої, прагне також схилити або переконати слухачів, щоб отримати їхню згоду, яка може бути спочатку теоретичною, хоча вона може виражатися в схильності до дії, або ж практичною, провокуючою або безпосередню дію, або рішення, або зобов'язання діяти» [16: 10–11].

На відміну від демонстрації аргументація, таким чином, припускає взаємодію або, як зазначає Х. Перельман, зустріч інтелектів. У цій взаємодії, з одного боку, виступає воля оратора, який прагне не примусити, а переконати аудиторію, а з іншого боку, готовність останньої слухати оратора. Така взаємна добра воля повинна існувати не лише при вирішенні загальних, але і спеціальних питань [Та мже: 11]. Звідси стає ясним, що для Х.Перельмана теорія аргументації не зводиться до простого застосування принципів і методів неформальної логіки до різноманітних практичних міркувань, як це видається С.Тулміну. Вона не тотожна логіці практичних міркувань, різні варіанти якої пропонували різні філософи. Аргументація має бути зорієнтована на аудиторію, враховувати її особливості, добиватися її згоди з тезою, що висувається. Саме у цьому сенсі вона уявляється поверненням до старої античної традиції, в якій домінуючу роль грали логічні і діалектичні принципи і методи переконання. Х. Перельман підкреслює, що «тоді як формальна логіка є логіка доведення, або демонстрації, неформальна логіка є логіка аргументації. Якщо доведення може бути правильним або неправильним, то аргументація може бути більш менш сильною, відповідною або переконливою» [15: 11].

Якщо при доведенні ми прагнемо показати, що істинність висновку логічно випливає із засновків, то при аргументації ми хочемо переконати інших в тому, що пропонована нами теза або ухвалюване рішення ґрунтується на достатньо розумних і обґрунтованих аргументах. Позаяк переконання пов’язане із згодою суб’єкта, так і аргументація в принципі може мінятися від однієї особи до іншої. Щоб уникнути суб’єктивізму, Х.Перельман вводить поняття універсальної аудиторії, що відіграє роль інтерсуб’єктивного чинника.

Загалом же концепція риторики Х.Перельмана є модернізованою формою риторики Аристотеля, у котрій вдосконалено принципи і методи практичного міркування і ослаблені психологічні аспекти переконання. [12] Х. Перельман зорієнтовує практичні, неформальні міркування на аудиторію, маючи на увазі її згоду чи незгоду як з тезою, так і з аргументами. Він вказує на інтерсуб’єктивність доказових міркувань, що не залежать від бажань, думок, схильностей чи упереджень людей, через що доведення здійснюється завдяки точно визначеним правилам і здатне досягти вірогідного результату. Звідси алгоритм таких міркувань у змозі виконати і обчислювальна машина. Проте навіть у межах математики не усі міркування можна замінити обчисленнями.

На практиці не існує остаточних знань, тому і аргументи не бувають остаточними, цілком однозначними і достовірними, а тим більше повними. Звідси і не існує бездоганних практичних рішень. Однак їх успіх залежить від того, наскільки ретельно оцінюються і обґрунтовуються аргументи, що є їхніми підставами. Теоретичним підґрунтям одного із новітніх напрямів в теорії аргументації є процес ухвалення рішень, оскільки він має багато схожого з процесом раціонального переконання. Автори цього напряму Р.Рієке і М.Зілларс називають його теорією, орієнтованою на аудиторію, а саму аргументацію визначають як процес висунення, підтвердження і критики тверджень і заяв, що відносяться до самих різних галузей знання і практичної діяльності [17: 6]. Разом з Х.Перельманом вони визнають, що метою аргументації є досягнення згоди з аудиторією, причому під останньою вони розуміють не лище звичайну аудиторію, перед якою виступає оратор, але будь-яку групу і навіть окрему людину, до яких звернена аргументація. При аналізі структури аргументації Рієке і Зілларс використовують логічну схему, запропоновану С.Тулміном.

Протилежного погляду щодо співвідношення аргументації й доведення дотримується В. Греннан, у котрого доведення розглядається як різновид аргументації: «Хороша аргументація, – це така, де висновок доводиться, або, інакше кажучи, де є істинні засновки, що гарантують істинність виведеного з них висновку. Хорошу аргументацію... ми будемо називати „доведенням”» [14: 33]. Формула доведення, за В. Греннаном,: «доказ= =істинні засновки + логічно правильний висновок» [там же]. Логічно правильний висновок розуміється при цьому не як висновок, що може бути здійснений лише у формальній системі, а, скоріше, у дусі традиційної логіки, як гарантуючої істинність висновку при істинності засновків [Там же: 175]. Аналогічну позицію займають Є.К.Войшвилло і Ю.В.Івлєв, вважаючи, що аргументація є логічним доведенням у тому випадку, коли засновками виступають достовірні положення, а форма аргументації являє собою демонстративне міркування, у якому істинність висновку з необхідністю випливає з істинності засновків [5: 202].

Очевидно, не випадково, що там, де аргументація розглядається насамперед як міжсуб’єктна взаємодія, у плані цілей, які переслідують залучені до неї особи, аргументація протиставляється доказу (X. Перельман). Там же, де аргументація розглядається насамперед з погляду логічної структури реалізованого в ній міркування, доказ розуміється як особливий випадок аргументації (Греннан, Войшвилло, Івлєв).

Існує також погляд, при якому до доведення ставляться як до одного з головних компонентів аргументації, де аргументація припускає наявність доведення, однак не зводиться до нього. Так, Г. А. Брутян зазначає, що, «...Усяка коректна аргументація містить у собі доведення як обов’язковий, причому основний, елемент. Однак наявність доведення є необхідною, але не достатньою умовою для здійснення аргументації. Тут до доведення додається також і переконання» [4: 29].

Вочевидь така розбіжність у поглядах щодо співвідношення аргументації та доведення полягає у різному тлумаченні власне доведення. Можна зазначити, що у різних тлумаченнях за основу беруться різні характеристики чи сторони доведення.. Так, у Х.Перельмана на передній план висувається синтаксична сторона, тобто доказ розглядається як ряд операцій зі знаками, що задані певними синтаксичними правилами (наприклад, логічними сполучниками), причому самі об’єкти, позначені знаками, ні ставлення до них суб’єкта до уваги не беруться. Семантичний аспект доведення виступає на передній план, коли воно розглядається з погляду відповідності виражених у ньому думок дійсному стану справ. Очевидно, саме таке тлумачення доведення лежить в основі думки, що аргументація повинна не лише доводити, але й переконувати. На прагматичний аспект доведення звертає увагу А.К.Кудрін. Характеризуючи доведення як одну з найважливіших форм пізнання, він у той же час відзначає: «Як на процес доведення вказують на особливу, досить обмежену в часі діяльність суб’єкта, спрямовану на те, щоб зробити очевидною яку-небудь тезу, твердження на основі інших тез і тверджень, або вказують на історичний процес руху людського пізнання або людської практики, непорівнянний за часом з діяльністю окремого індивіда. Але й у другому випадку доведення набуває форми суб’єктивної діяльності, що має усвідомлену мету: зробити очевидним для себе або для інших яке-небудь твердження або його прийнятність» [7: 179].

Спосіб розгляду доведення в прагматичному аспекті був характерний для С.І.Поварніна, що у своїй книзі «Про теорію й практику суперечки» трактує доведення як звернене до певної особи й рекомендує учасникові суперечки, що використовує доведення, ураховувати відповідні характеристики адресата [11].

Що ж до доведень у формальній системі, то вони не виражають суті різноманітних типів реальних доведень, здійснюваних людиною в різних областях – у точних науках, природознавстві, політиці, юриспруденції, повсякденному житті. Формальне доведення є результатом абстрагування й абсолютизації синтаксичного аспекту реального доведення. Реальне доведення – виведення істинності тези із тверджень, істинність яких уже встановлена, невіддільно від свого семантичного змісту. Доказ в формальній системі стає реальним лише в тому випадку, коли задано його змістовну інтерпретацію, встановлено істинність аксіом і здатність правил забезпечувати перехід від істинних тверджень до істинних висновків. Тому зіставити аргументацію з формальним доведенням ще не значить зіставити її з доведенням реальним.

Прийняття реципієнтом тези є однією із цілей, хоча й не завжди усвідомлюваною, реального доведення. Головною же метою доведення є встановлення істинності тези. Чи може подібне встановлення істинності тези бути метою аргументації? Зіставлення аргументації є доведенням спонукує нас звернути увагу на її семантичний аспект і її когнітивні функції, розширивши у зв’язку із цим своє уявлення про мету аргументації.

 


Читайте також:

  1. Алгоритм розробки техніко-економічного обґрунтування будівництва нового та реконструкції діючих підприємств харчування.
  2. Аналіз конструкції рульового керування.
  3. БЕТОННІ ТА ЗАЛІЗОБЕТОННІ КОНСТРУКЦІЇ
  4. Будівництві (виготовленні) та реконструкції
  5. ДЕРЕВ’ЯНІ КОНСТРУКЦІЇ
  6. Додаток 4. Типи конструкції елементів української хати
  7. ЕЛЕМЕНТИ КНИГИ ЯК МАТЕРІАЛЬНОЇ КОНСТРУКЦІЇ
  8. Етапи розвитку конструкції книги
  9. Ефективність та перспективи розвитку реконструкції промислових об'єктів
  10. Європейський банк реконструкції та розвитку
  11. Європейський банк реконструкції та розвитку




Переглядів: 1093

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Комунікативна спрямованість аргументації | Логіко-лінгвістичні конструкції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.073 сек.