Поняття прав і свобод людини і громадянина.

В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ

Їх загальна характеристика. Обов’язки людини і громадянина

У сучасному суспільстві, поділеному на соціальні групи, має місце ускладнення міжсуб’єктного спілкування, соціальних взаємозв’язків, що обумовлює актуалізацію правових засад соціальної організації, яка набуває рис особливої правової реальності. Так, до загальних положень конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Право у сучасному суспільстві набуває своєї власної онтології, яка засновується на правах, свободах і обов’язках людини і громадянина як специфічних правових явищах, котрі мають особливі, властиві тільки їм характерні ознаки, що не дозволяє зводити правову реальність до економічної, політичної, моральної або іншої сфери соціальної життєдіяльності.

Права, свободи і обов’язки людини і громадянина є органічними складовими елементами юридичної форми буття людини, її правової сутності, що виявляється у відносинах людини з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами. Вони виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин. Ця норма має бути формальною, оскільки не повинна залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але водночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і громадянина може бути заснована і практично функціонувати правова демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою остання істотно відрізняється від організації політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим. Сучасне розуміння демократії передбачає разом з традиційними її формами бачення як однієї з її змістових форм юридичне забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів організації і практичного функціонування основних державно-правових інститутів, організації і діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру правознавства. Вони виступають як одна із системотворчих ідей не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів України, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці поняття “права людини”, їх характерні ознаки були розглянуті П. М. Рабиновичем^{^[9]}.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання). Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Права і свободи людини і громадянина є критерієм розвитку особи як суб’єкта права, показником правових можливостей людини, а тому й рівня її правової гідності. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні. Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання рівності людей, їх рівних можливостей як правових суб’єктів, які не повинні залежати від неправових факторів — фізичних, економічних, етнічних та інших і тому пов’язуються лише з фактом народження та існування людини. "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах" — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний смисл, а в практичному аспекті воно сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

3. Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними. Вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, яка позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливостей для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

4. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціональному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Тому перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи.

Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безперервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім трудящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них самих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

5. Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного.

Права людини є загальними в тому плані, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб’єктів права. Відомий німецький філософ К. Ясперс виокремлював у цьому значенні три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому^{^[10]}. Формально-правова організація, як свідчить досвід розвинутих країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів автономних соціальних суб’єктів, соціального спілкування, досягнення соціального компромісу в інтересах держави та суспільства.

Інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною формальною рівністю для кожного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо поділене на замкнуті привілейовані корпорації, не може бути прав людини саме за браком ознаки "загальності".

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з погляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

6. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися і гарантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов’язок держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг, закріплений в основних міжнародних документах про права людини: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права 1966 року та інших виконують роль взірця, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за дотриманням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. Слід особливо наголосити і на тому, що за умов юрисдикції міжнародного законодавства та міжнаціональних інституцій по захисту прав та свобод людини, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди набувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб’єктами міжнародного права^{^[11]}.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися питаннями про права людини, — вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов’язків перед державою і суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв гуманізму та соціальної справедливості як обов’язків без прав, так і прав без обов’язків. Саме права та свободи людини і громадянина, з одного боку, і обов’язки людини і громадянина — з іншого, в органічній єдності становлять разом таку юридичну конструкцію, як цілісний правовий статус. Отже, обов’язок людини і громадянина — це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держави і суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА	\|	Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.