Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби суспільного розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати незалежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.

Отже, право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб’єктивними явищами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов’язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (витоки) права і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього вираження цих правил і відносин. Право як система правил поведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є писане право (законодавство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право (законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної системи правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичаєве право — перша історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих державою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосування якого стає обов’язковим при вирішенні всіх наступних аналогічних за змістом справ тієї ж категорії. Він є головною формою права в країнах так званої англо-американської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб’єктами, є обов’язковими для них і має юридичне значення і для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим статичний погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою. В результаті цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою, можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, відбутися оточення будь-якого закону правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості. Поява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного визнання державою певної поведінки обов’язковою і її зобов’язання охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий закон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспільному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і державні акти, які повинні за своїм змістом бути відповідними власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавільний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини, принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове законодавство, “узаконення” в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту “в” Уставу Міжнародного військового трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов’язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства “незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні” (слово “право” застосовується тут у значенні “законодавство”).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов’язані зі свавіллям, але суттєво відхиляються від принципів справедливості, які б відповідали потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недостатніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність наукової обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій нормативних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша нечинною, тобто неправовою, і т. ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або неправовим — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов'язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Функції права і його соціальна цінність	\|	Поняття, риси і класифікація принципів, що діють у правовій системі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.