• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СОЦІАЛЬНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ОХОРОНИ ПРИРОДИ

(слайд 45)

Оскільки виробнича діяльність викликає порушення природ­ного середовища, суспільству випадає взяти на себе турботу про відновлення її властивостей та охорони від подальшої деграда­ції.

Соціально-правові важелі охорони природи досить різнома­нітні. Вони включають в себе:

а) введення екологічних норм та стандартів, обов'язкових як для підприємств, так і для окремих осіб;

б) проведення обов'язкових екологічних експертиз;

в) створення юридичних можливостей для кооперування під­приємств із метою виконання екологічних програм на взаємно договірній основі;

г) поширення безвідходних і чистих технологій через систему виставок і ярмарків;

д) адміністративні обмеження на види робіт і технологій, що шкодять природному середовищу.

(слайд 46)

Важливим елементом концепції екологічної безпеки є її правове забезпечення, зокрема визначення поняття екологічно­го злочину.

У міжнародному праві під екологічним злочином розуміють соціально небезпечні дії, спрямовані на знищення життя чи середовища. За такі злочини передбачені жорсткі сан­кції, іноді навіть довічне ув'язнення.

(слайд 47)

Правовий метод охорони довкілля ґрунтується на здатності права визначати міру можливого (власне право громадянина), міру належного (обов'язки громадянина) і міру відповідальнос­ті (відповідальність громадянина) у поведінці людей, підприємств або держав. Норми екологічного права є обов'язковими, якщо вони формально встановлені та закріплені законом і підтриму­ються методами державного примусу.

Право у сфері довкілля зародилося ще в сиву давнину. Спо­чатку закони охороняли об'єкти природи як одну з форм при­ватної власності. Такого роду закони були в Судебнику Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), у законах Ману (II століття до н.е.), у «Руській правді» (Х-ХІ ст. н.е.). У нашому регіоні при­йняття перших таких законів у часи Київської Русі пов'язано з ім'ям Ярослава Мудрого. Наприкінці XI - початку XII ст. у «Руську правду» було включено статтю про покарання штра­фом за розорення бджолиних вуликів. У Росії вже в XVII ст. діяло близько 20 законів, спрямованих на охорону природ­них об'єктів. У 1640 р. був прийнятий перший закон про охо­рону якості міського середовища. Зараз природоохоронне законодавство є практично в усіх країнах світу. Провідною державою у сфері державного регулю­вання проблем екології є Німеччина. З кінця 1970-х рр. тут прийнято більше 600 різноманітних законодавчих актів у галузі охорони навколишнього середовища. Велика робота зі створення законодавчої бази природоохо­ронної діяльності та якісного стану природного середовища була проведена в Україні після здобуття державної незалежності. Найбільш важливі державні акти, що регулюють природоохо­ронну діяльність

Основні законодавчі акти України в галузі екології і охорони природи

Закон України "Про охорону навколишнього середовища" 1991 р.

Закон України "Про природнозаповідний фонд" 1992 р.

Закон України "Про охорону атмосферного повітря" 1992 р.

Закон України "Про тваринний світ" 1993 р.

Лісовий кодекс України 1994 р.

Закон про ратифікацію Конвенції про біологічне різноманіття 1994 р.

Закон України "Про екологічну експертизу" 1995 р.

Водний кодекс України 1995 р.

Конституція України 1996 р.

Закон про рослинний світ 1999 р.

Закон про Загальнодержавну програму формування національної 2000 р.

екологічної мережі України на 2000-2015 роки

Вони у своїй основі ба­зуються на прийнятому в 1991 р. Законі України «Про охоро­ну навколишнього середовища».

(слайд 48)

У міжнародному екологічному праві провідне місце займає принцип запобігання, відповідно до якого основною метою цивіль­них дій є попередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків таких порушень. Коли навколишнє середовище розглядається як різновид товару, постає питання про отри­мання платних ліцензій на користування цим видом товару.

Однак екологічне право все ще потрібно оцінювати як мало розроблене. Прогресові в галузі вироблення єдиного міжнародно­го законодавства в галузі охорони природи перешкоджають прин­ципові розбіжності між розвиненими країнами і тими, що розви­ваються. Позиція країн, що розвиваються, формулюється так: «Не ми створили проблему забруднення природного середовища, не нам за неї платити». Особливо активно дотримується такої пози­ції Китай. Тим більш, що внесок країн, що розвиваються (Азія, Африка та Латинська Америка), у забруднення не перевищує 1/3 від загального обсягу забруднення, хоча в них проживає 3/4 усьо­го населення планети, та й це забруднення пов'язане в багатьох випадках з тим, що промислово розвинені країни мали і мають тенденцію розгортати екологічно брудні підприємства не на своїй території, а на території країн, що розвиваються, де не треба пла­тити за забруднення і є дешева робоча сила.

Нові тенденції цивілізаційного розвитку. За роки після Ріо світ кардинально змінився. Події на міжнародній арені наприкінці XX ст. засвідчи­ли перехід людства до нової технологічної епохи. Суттєво поліпшилися міжнародні політичні відносини, що пов'язано, насамперед, з усуненням протистояння військових систем ко­лишнього СРСР і НАТО. Відмова від загрози застосування зброї масового знищення, загальна ядерна розрядка, встановлення партнерських стосунків між пострадянськими країнами й НАТО спричинили радикальні зміни глобального воєнно-стратегічного балансу.

Науково-технічні досягнення, рух національних економік до міжнародної інтеграції, посилення впливу транснаціональних корпорацій (ТНК) на економічний розвиток окремих країн, поступова втрата світовими державами традиційної економічної незалежності змусили заговорити про «глобалізацію» — нове загальноцивілізаційне явище. Активними домінантами сучасного процесу глобалізації є економічна, політична та інформаційна його складові. Обов'язковими елементами політичної терміно­логії, поширення яких в офіційних документах, засобах масової інформації й лексиці політиків мало характер епідемії, стали сло­ва «глобальний» і «глобалізація».

Держави були змушені значно розширити межі регіоналізму своєї геополітики, практично перетворивши його на всеосяжний глобалізм. Відповідно системи національної безпеки почали дедалі глибше втягуватися в аналіз міжнародних процесів і пере­будовувати свої стратегії й структури для захисту національних інтересів від глобальних факторів не лише у сфері міждержавних контактів, а й у внутрішньодержавному житті.

Проблеми глобалізації, що зародилися в надрах соціосфери, були тільки одним боком «медалі», яку людство отримало за свою «конструктивну» діяльність на рідній планеті. Потужним резо­нансом на цю діяльність став відгук земної біосфери, котрий відчутно позначився на людському здоров'ї. Екологи нарешті серйозно зацікавили міжнародну спільноту, привернувши її увагу до глобальних тенденцій ще й у навколишньому природному середовищі, котрі становлять загрозу як збалансованому розвит­кові, так і взагалі існуванню земної цивілізації. Про значення, яке мають загальносвітові екологічні проблеми для всього людства, свідчить сама назва науково-аналітичного огляду Програми ООН із навколишнього середовища (ЮНЕП) — «Глобальна екологічна перспектива» (ГЕП-2000), де за результатами глобальної еко­логічної експертизи дано прогноз стану довкілля на початок XXI ст. і рекомендації щодо виживання міжнародної спільноти.

У цій праці наголошується на двох головних проблемах, що стоять перед людством на шляху до стійкого розвитку.

По-перше, склався великий дисбаланс виробництва й спожи­вання товарів і послуг, що створює загрозу для глобальної екоси­стеми Землі.

(слайд 49)

Значна частина населення нашої планети, як і раніше, живе в злиднях. За прогнозом, триватиме поглиблення прірви між тими, хто користується благами економічного й технічного розвитку, й тими, кому ці блага недоступні. Такі по­лярні прояви багатства й бідності підривають стабільність суспільства в цілому й, відповідно, стійкість усього навколишньо­го природного середовища.

По-друге, постійно прискорюються зміни, які відбуваються у світі, причому раціональне природокористування відстає від соціально-економічного поступу.

(слайд 50)

Темпи зростання населення й економічного розвитку випереджають екологічні досягнення, які забезпечуються новими технологіями й політикою. Процеси гло­балізації мають спрямовуватися не на посилення, а на усунення серйозних диспропорцій, які роз'єднують наш світ. Подолання цих диспропорцій і є тим єдиним шляхом, що приведе до збалансованішого розвитку людства.

Опитуванням серед 200 учених із 50 країн світу, яке проводи­лося в рамках ГЕП-2000, було визначено 36 найважливіших глобальних проблем, що чекають на людство в XXI ст. Вони є наслідками тих наявних тенденцій, на які не звертали достатньої уваги на політичному рівні.

До найсерйозніших із цих проблем належать (у порядку зменшення пріоритетності): зміни клімату; дефіцит питної води; знелісення; спустелювання; забруднення прісних вод; низька якість управління природокористуванням; зменшення біорізноманітності; зростання й міграція населення; зміна соціальних цінностей; утилізація відходів; забруднення повітря.

(слайд 51)

Доповідь «Глобальні виклики, глобальні можливості», опублікована ООН 13.08.02 р., напередодні Саміту Тися­чоліття, як і доповідь Генерального секретаря ООН на Саміті «Здійснення Порядку денного XXI ст.», містять детальний аналіз численних глобальних світових тенденцій у багатьох сфе­рах, розвиток яких міжнародному співтовариству потрібно стабілізувати або загальмувати, а деякі й спрямувати назад.

Глобалізація. Головним явищем у світовій економіці в 90-х рр. XX ст. була швидка глобалізація, особливо у формі інтенсив­них потоків товарів, послуг і фінансів унаслідок низки факторів, у тому числі політичних дій урядів, як колективних, так і індивідуальних, спрямованих на лібералізацію торгівлі й основ­них ринків, а також приватизації й дерегуляції економічної діяль­ності.

Через 10 років після Ріо на збалансований розвиток людства ще негативніше став упливати такий вагомий фактор, як ТНК, що їх природоохоронні й правозахисні організації справедливо називають головним джерелом світового зла. Простежується стійка тенденція збільшення фінансових засобів, якими оперують ТНК, за одночасного зменшення фінансового потенціалу, котрим володіють національні уряди та міжнародні фінансові інституції. Зменшення фінансового, а відповідно й політичного впливу національних урядів і міжнародних фінансових інституцій за одночасного посилення руйнівної ролі ТНК стосовно економік і культур країн, особливо тих, що розвиваються, здебільшого має надзвичайно тяжкі соціально-економічні наслідки.

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій. Другою після глобалізації силою був швидкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та їх інтенсивне поширення в усьому світі. Приватні інвестиційні потоки, зростанню яких сприяло виникнення глобальних інформаційних мереж, зокрема Інтернету, визначали динаміку розвитку інформаційно-комунікацій­них секторів, виробництва та збільшення кількості додаткових робочих місць у країнах, що розвиваються, особливо в Східній Азії. Водночас посилилося відставання країн із перехідною еко­номікою й тих, що розвиваються, від сучасного рівня інфор­маційних і телекомунікаційних технологій, яке дістало назву «цифрового розриву».

Адаптація до нових умов. Більшість народів світу нічого не ви­грали від глобалізації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Виникла необхідність в адаптації всіх держав до змін у міжнародному середовищі, метою якої було виживання в нових умовах. Протягом 90-х рр. і глобалізація, й інформаційно-комунікаційні технології продемонстрували як свої позитиви, так і негативи стосовно розвитку. Країни та підприємства, котрі спромоглися пристосуватися до нових обставин, почали про­цвітати, а ті, яким забракло технічних можливостей, відповідної інфраструктури та інституційного потенціалу, опинилися по інший бік бар'єра.

Економічні процеси. На початку 90-х рр. у більшості країн спостерігалось економічне піднесення, хоча багато держав пере­живали економічні негаразди. У країнах із централізованою плановою економікою під час переходу до ринкових відносин швидко й істотно погіршились економічні й соціальні умови. США пережили рекордний період експансії і були головним рушієм змін решти світової економіки. В Європі було створено зону з єдиною валютою. Японія ж не могла зупинити тривалого регресу. Дев'яності роки були не такі бурхливі, як 80-ті, хоча траплялися й суттєві винятки. Середні темпи зростання внутріш­нього валового продукту (ВВП) в усіх країнах, що розвиваються, збільшилися до 4,3 % порівняно з 2,7 % у 80-х роках, а в розвине­них країнах - досягли приблизно 2,3 %, що менше, ніж у 80-х (3 %). Не всі країни мали вигоду. В Африці, хоч економічне піднесення й прискорилося, проте через високий приріст насе­лення нейтралізувалися позитивні результати, й розрив у життє­вому рівні між країнами Африки та іншими регіонами світу збільшився.

Трансформація економік. Розвал Радянського Союзу, руйну­вання світового соціалістичного табору, формування постра­дянського політичного простору спричинили появу багатьох держав, котрі міцно закріпилися на міжнародній арені як країни з перехідною економікою. Почався тривалий і болісний процес переходу від адміністративно-командних економік до ринкових. У 80-х роках темпи економічного піднесення в країнах із пере­хідною економікою підвищувалися щороку на 1,8 %, а в 90-х рр. — знижувалися в середньому на 2,5 % щорічно. Економічний спад у цих країн був особливо суттєвим у першій половині деся­тиліття, коли обсяг ВВП зменшився більш як на 50 %. У багатьох країнах різко зросли бідність і безробіття й значно зменшилося фінансування у сферах освіти, охорони здоров'я, пенсійного за­безпечення, громадського транспорту та інших соціальних служб.

Світова торгівля. Протягом 90-х рр. у міжнародній торгівлі відзначався прогрес, хоча на регіональних рівнях ситуація склада­лася по-різному. Глобальний експорт зростав зі швидкістю 6,4 % і в 2000 р. досяг 6,3 трлн доларів США. Країни, що розви­ваються, стали вагомішими учасниками світової торгівлі, їхній експорт зростав на 9,6 % щороку. Через недоліки в політиці Ра­ди з економічної взаємодопомоги наприкінці 80-х рр. у сфері торговельних заходів у першій половині 90-х рр. значно обме­жився експорт із країн із перехідною економікою. Проте багато країн Східної Європи й Балтики переорієнтували свій експорт у Західну Європу й зробили вагомий внесок в їхнє економічне піднесення.

Сільське господарство. Зі зростанням населення світу збіль­шується потреба в продовольстві, тоді як виробництво продуктів харчування знижується, особливо в країнах, що розвиваються. Це створює довгострокову загрозу продовольчій безпеці, особливо в тих регіонах світу, де внаслідок спустелювання й надзвичайно інтенсивного використання сільськогосподарських угідь погір­шився стан ґрунтів. Можливості розширення площ сільськогос­подарських земель в Європі та Південно-Східній Азії обмежені, а Північна Африка та Західна Азія потерпають від дефіциту водних ресурсів, який спричинив зниження потенціалу розвитку сільського господарства.

Для збереження досягнутого рівня продуктивності та його підвищення було запроваджено раціональніші методи ведення сільського господарства, включаючи застосування засобів захисту ґрунтів і водних ресурсів за одночасного зниження трудовитрат для підготування землі, зменшення витрати палива та хімікатів. Інший серйозний успіх був пов'язаний із розвитком і застосуван­ням методів інтегрованого управління в боротьбі зі шкідниками, що сприяло інтенсифікації сільського господарства та мінімізації негативного впливу на довкілля. Зменшення використання пес­тицидів завдяки впровадженню культур, стійких проти шкідни­ків, методів культивації, інтегрованому управлінню в боротьбі зі шкідниками підвищило стійкість фермерських господарств та екологічних систем.

Проте внаслідок сільськогосподарської експансії для задово­лення потреби в харчових та інших продуктах, що зростає, змен­шилися площі лісів і лук, зникло багато болотних угідь, знизила­ся біорізноманітність і погіршились інші екологічні показники.

Енергетика. В90-х рр. споживання енергії в транспортному секторі зростало швидше, ніж в інших галузях економіки. Очікується, що це споживання збільшуватиметься зі швидкістю 1,5 % на рік у розвинених країнах і 3,6 % — у країнах, що розвиваються. Прогнозується також, що за період з 1997 по 2020 р. емісія діоксиду вуглецю в транспортному секторі збіль­шиться на 75 %, а в авіації зростатиме зі швидкістю 3 % нарік.

Демографічні зміни.Населення Землі в 2000 р. становило 6 млрд чоловік. Демографічні зміни по-різному вплинули на зба­лансований розвиток окремих країн і регіонів. Кількість населен­ня, його приріст і вікова структура, освітній рівень, показники здоров'я та економічні параметри позначалися на використанні природних ресурсів так само, як і тендерні взаємовідносини й міграційні процеси. Для європейських країн та Японії характерне швидке старіння населення, що є наслідком низького рівня наро­джуваності, високого рівня пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та інших соціальних служб. За прогнозом, кількість населення Землі досягне 8 млрд у 2025 р. і 9,3 млрд у 2050 р. і згодом, імовірно, стабілізується між 10,5 та 11 млрд осіб. Очікується, що в розвинених країнах кількість населення досяг­не піка в 2025 р., а потім через імовірне зниження народжуваності почне зменшуватися. Прогнозується також, що після 2025 р. зро­стання населення Землі відбуватиметься за рахунок країн, які розвиваються. Демографічні тенденції ставлять перед людством важке завдання на подальші 50 років. Адже потрібно докласти не­абияких зусиль, щоб задовольнити потреби в природних ресурсах додаткових 3 млрд людей, які з'являться.

Споживання.Загальне споживання людства й тиск, який воно справляє на природні ресурси та довкілля, залежать частково від кількості населення, але більшою мірою — від багатства й техно­логій. Частка споживання 15 % населення Землі, що проживає в країнах із високим доходом, становить 56 %, тоді як 40 % найбіднішого населення в країнах із низьким доходом отримують лише 11 % із загального споживчого балансу. З погляду ЮНЕП, необхідним довгостроковим завданням у контексті стійкого роз­витку є десятикратне скорочення споживання ресурсів розвине­ними країнами. Без цього неможливо вивільнити ресурси для за­доволення потреб країн, що розвиваються. За прогнозом, у разі збереження існуючих пропорцій виробництва й споживання в 2025 р. дві третини населення Землі відчуватиме дефіцит води.

Харчування.З 815 млн людей планети, які недоїдають, 777 млн проживають у регіонах, що розвиваються, 27 млн — у країнах із перехідною економікою й 11 млн — у індустріальних країнах. За недавнім прогнозом Продовольчої і сільськогоспо­дарської організації ООН (ФАО), глобальну мету — до 2015 р. скоротити кількість голодних удвоє — не буде досягнуто, якщо зберігатимуться сучасні тенденції.

Останнім десятиліттям глобальне виробництво продуктів хар­чування продовжувало збільшуватися швидше, ніж відбувалося зростання населення. В багатьох країнах цей процес супроводжу­вався зниженням цін і підвищенням споживчих якостей харчових продуктів. Це стало можливим завдяки розширенню площ обробітку землі й зростанню продуктивності сільського господар­ства шляхом зрошування, поліпшення насіннєвої бази, засто­сування досконаліших методів обробітку фунту. Однак деякі сільськогосподарські прийоми спричинили погіршення стану довкілля.

Збільшення світових потреб у продовольстві пов'язане, насам­перед, зі зростанням населення Землі. Водночас відзначається та­кож тенденція збільшення споживання їжі: в країнах, що розви­ваються, потреби в харчуванні однієї людини збільшилися з 2100 до 2700 калорій, а в розвинених країнах — з 3000 до 3400 калорій.

Бідність.Протягом 90-х років темпи зубожіння (межа біднос­ті — 1 долар на день) у країнах, що розвиваються, знизилися з29 % у 1990 р. до 23 % у 1998 р. Загальна кількість населення, що перебуває за межею бідності, дещо зменшилася — з 1,3 до 1,2 млрд чоловік. Водночас у деяких регіонах світу ще й досі не­має подібних позитивних зрушень. В Африці рівень смертності, бідності й голоду найвищий. Поєднання бідності зі швидким зро­станням населення, особливо в країнах, що розвиваються, спри­чиняє суттєву деградацію відновлюваних ресурсів, насамперед ґрунтів, лісів і води. Відновлювані ресурси, як і раніше, забезпе­чують засоби до існування майже третини населення світу, тому погіршення стану довкілля безпосередньо знижує рівень життя і зменшує перспективи поліпшення економічного становища насе­лення сільських районів.

Завдяки економічному піднесенню спостерігається значний прогрес у зменшенні рівня бідності в країнах Східної та Південно-Східної Азії і дещо менший — у Південній Азії і Латинській Америці. За найоптимістичнішими прогнозами Світового Банку, загальна кількість людей, прожитковий рівень яких менший, ніж 1 долар на день, може скоротитися до 750 млн чоловік до 2015 р.

Охорона здоров'я, дитяча й материнська смертність.У цих сферах, а також у зменшенні масштабів голоду, збільшенні до­ступності освіти, забезпеченні питною водою й підвищенні рівня санітарії було досягнуто певного прогресу. Однак принаймні 1,1 млрд людей позбавлені можливості споживати питну воду, безпечну для здоров'я, й близько 2,4 млрд людей проживають в антисанітарних умовах. Більш як 8 % дітей у країнах, що розви­ваються, все ще вмирають у віці до п'яти років, а в деяких найбідніших країнах одна дитина з п'яти не доживає до свого першого дня народження. Поки що 113 млн дітей шкільного віку в країнах, що розвиваються, не вчаться, 60 % із них — це дівчата. На здоров'я людей негативно впливає ціла низка небезпечних хімічних речовин, що проявляється в уроджених аномаліях і різних хворобах аж до раку. Так, унаслідок масового застосуван­ня пестицидів щорічно фіксується 3,5—5 млн випадків гострих отруєнь.

Протягом 90-х років загалом стан у сфері охорони здоров'я поліпшився. Тривалість життя збільшилась, а темпи дитячої смертності зменшуються. Значного прогресу досягнуто в ліквідації таких тяжких інфекційних хвороб, як поліомієліт. Од­нак поганий стан здоров'я населення продовжує становити голо­вну перешкоду розвиткові в багатьох країнах. Забруднена вода, недостатній рівень санітарії та гігієни є причинами захворювання багатьох людей і високої смертності у країнах, що розвиваються.

Вода.Через поширення зрошуваного землеробства й дедалі більші потреби промисловості й муніципальних господарств у воді збільшився тиск на водні ресурси в багатьох країнах. Голо­вною причиною катастрофічного зменшення світових запасів води є використання неефективних сільськогосподарських іригаційних систем, через які втрачається близько 60 % води, що застосовується для зрошення.

Збільшуються території, де відчувається дефіцит води, особли­во в Північній Африці та Західній Азії. Тут запаси підземних вод вичерпуються швидше, ніж вони можуть відновлюватися. Незва­жаючи на деякі позитивні зрушення в цій сфері, близько 1 млрд чоловік не має доступу до безпечної для здоров'я питної води.

За оцінками, в наступні два десятиліття для забезпечення їжею населення країн, що розвиваються, води витрачатиметься на 17 % більше, а загальне використання води зросте на 40 %. Очікується, що в XXI ст. третина країн у регіонах із дефіцитом води зіткнеться зі значним скороченням водних ресурсів. Забруд­нена вода й надалі залишатиметься причиною передчасної смерті 2,2 млн чоловік на рік. Для багатьох країн гострою проблемою є мінералізація води, а для деяких регіонів Азії — забруднення води арсеном.

Біорізноманітність. Дедалі швидше зменшення біологічної різноманітності на планеті продовжує викликати занепокоєння. Незважаючи на деякі позитиви — збільшення кількості й площ захищених територій, повсюдне швидке скорочення біорізноманітності триває. За даними ЮНЕП, у 1996 р. під серйозною загрозою повного винищення опинилося 25 % із приблизно 4630 видів ссавців і 11 % із 9675 видів птахів. Понад ПО тис. видам загрожує вимирання, а більш як 800 видів уже безслідно зникли через утрату або деградацію середовища проживання. Біосфера може втратити ще близько 5000 інших видів, якщо не буде вжи­то заходів для відновлення чисельності їхніх популяцій.

Рибний промисел. Близько 50 % усього морського вилову риби повністю використовується, ще 25 % становлять обсяг перевилову й лише решта 25 % являє собою потенціал для поповнення рибних запасів. Наприклад, риболовецький флот Північного моря необхідно скоротити на 40 %, аби він відповідав рибним ре­сурсам. Загальні обсяги морського вилову на більшості основних акваторій рибного промислу в Атлантичному й частково в Тихо­му океанах досягли максимально можливих значень. Такий пере-вилов не лише гальмує економічне зростання, а й загрожує про­дуктовій безпеці, а також позбавляє засобів існування населення, що проживає на узбережжях і в невеликих острівних державах, що розвиваються.

Ліси. Знелісення стало загрозливим явищем. Протягом 90-х років було знищено 90 млн га лісу. Темпи втрати лісового покри­ву найвищі в Африці, де за вказаний період було винищено 7 % лісів. Утрата лісового покриву в таких масштабах становить серйозну загрозу біорізноманітності, оскільки в лісах мешкає дві третини наземних видів. Крім того, близько 9 % видів дерев у світі загрожує зникнення, що є потенційним ризиком втрати тієї вигоди, яку можна отримати від використання ботанічних ресурсів у медичних цілях. Міграції населення також часом при­зводять до знелісення та інших екологічних наслідків.

Триває швидке перетворення лісових масивів на території сільськогосподарського та іншого призначення. Темпи знелісен­ня на глобальному рівні оцінюються в 14,6 млн га на рік (пере­важно це стосується тропічних лісів).

Водночас у деяких країнах лісові площі збільшуються завдяки як природному приростові лісів на вивільнених із сільськогоспо­дарського використання землях, так і насадженню лісових план­тацій (5,2 млн га на рік). Так, площа лісів у Західній і Цент­ральній Європі після 60-х років збільшилася на 10 %, але майже 60 % лісів серйозно потерпає від забруднення, підкиснення, по­сухи та пожеж.

Узбережні та морські екосистеми. Багато узбережних зон, зокрема естуарії, болота, мангрові ділянки, лагуни, території морських водоростей і коралові рифи, роблять основний внесок у морську біопродуктивність і відіграють вирішальну роль у за­хисті уразливих узбережних і морських екосистем від штормів. За оцінками, близько 27 % рифів було втрачено як унаслідок прямо­го антропогенного впливу, так і через зміни клімату. За прогно­зом, якщо в найближчі 30 років не буде вжито термінових заходів, то 32 % коралових рифів можуть утратити свої функціональні властивості.

Щоб задовольнити дедалі більшу потребу в морепродуктах, стрімко розвиваються морські господарства з вирощування аквакультур. Для збалансованого розвитку цієї сфери потрібні серйозні дослідження щодо її впливу на довкілля.

Зміни клімату. Наукові дослідження дали нові переконливі докази того, що глобальне потепління, яке відбувається протягом останніх 50 років, є наслідком людської діяльності. Вчені за­стерігають, що ймовірне руйнівне глобальне потепління в XXI ст. може супроводжуватися підняттям рівня Світового океану, зміною погодних умов, у тому числі виникненням таких широкомас­штабних явищ, як Ель Ніньо. Незважаючи на те, що необхідність скорочення використання викопного палива й зменшення викидів «парникових» газів для обмеження змін клімату є загаль­новизнаною, споживання цього виду палива зростає, з чим знач­ною мірою пов'язане збільшення викидів «парникових» газів, особливо транспортними засобами. За період 1992—1999 рр. спо­живання енергії у світі збільшилося на 10 %. У розвинених країнах споживання енергії на душу населення залишається най­вищим, незважаючи на вжиті заходи з енергозбереження, впрова­дження чистіших технологій, а в деяких випадках і обмеження. Глобальна емісія вуглецю за період з 1965 по 1998 р. подвоїлася, досягши зростання в середньому на 2,1 % за рік. Рекордний рівень глобальних викидів СО₂ (23 900 млн т) було зафіксовано в 1996 р. У 1999 р. в розвинених країнах річне споживання енергії на душу населення в середньому було еквівалентне 6,4 т нафти. Це в 10 разів перевищує показники країн, що розвиваються.

Стихійні лиха— посухи, повені, зсуви, землетруси, вивержен­ня вулканів — спричиняють великі людські втрати, завдають еко­номічних збитків і становлять серйозну перешкоду розвиткові суспільства, яке незахищене від них. Деякі зі стихійних лих призвели до економічних потрясінь. В Індонезії, Еквадорі та інших країнах унаслідок спустошливої дії на їхні сільські господарства такого суворого природного явища, як Ель Ніньо, в 1997— 1998 рр. вибухнула фінансова криза. Нераціональна експлуатація земельних ресурсів може стати причиною частих і потужних стихійних лих, таких як повені, а непродумане планування посе­лень і відсутність запобіжних заходів можуть збільшити масштаби шкоди від природних явищ.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
3. Адміністративні правовідносини
4. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
5. Адміністративно-правові (організаційно-адміністративні) методи мотивації
6. Адміністративно-правові відносини
7. Адміністративно-правові відносини
8. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
9. Адміністративно-правові норми
10. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.
11. Акти з охорони праці в організації.
12. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.

Переглядів: 1212