Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич

Період національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30-50-ті роки ХІХ ст., тобто охоплює час від початку діяльності «Руської Трійці» до творчого дебюту її основоположника Ю. Федьковича.

У першій половині ХІХ ст. в Західній Україні, насамперед у Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово.

Наприкінці ХVІІІ ст. західноукраїнські землі опинилися під владою єдиної держави – Австрійської монархії: Східна Галичина – з 1772 р., Північна Буковина – з 1774 р. (Закарпатська Україна, або, за тодішньою історичною назвою, Підкарпатська Русь, перебувала в складі Австрії ще з кінця ХVІІ ст.). Формування національної самосвідомості західних українців ускаднювалося тим, що вони належали до неповної – в межах Австрійській імперії – нації, являючи собою тільки частину українського народу, більшість якого перебувала під владою іншої держави – Росії.

Вагомими для національно-культурного пробудження Західної України були передумови у сфері «верхньої» культури – й національної, й інонаціональних. Загальний культурний рівень краю живили польські, німецькі та угорські освітні осередки, літературно-художні й наукові видання у Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших містах; до культурно найрозвиненіших міст Австрійської імперії належав Львів. У 1784 р. тут було засновано університет, завдяки якому Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва.

Проте власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою, у Львівському університеті – німецькою й латинською. У народних школах переважали польська (у Східній Галичині), румунська (у Північній Буковині) або угорська (на Закарпатті) мови. Поодинокими національно-релігійними (греко-католицькими) осередками освіти були у Львові далекі від прогресивних ідей часу духовна семінарія (заснована 1783 р.) і Ставропігійський інститут, який мав власну друкарню й видавав церковнослов'янською та українською книжною (слов'яно-руською) мовами релігійну літературу, букварі, праці й тексти, що стосувалися давньогрецької культури (в інституті розвивалася елліністика).

На цьому тлі вирізнявся Руський інститут (Studium Ruthenum) – тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою.

Джерела постання нової української літератури на західноукраїнських землях – у преромантичних віяннях. Їхні найхарактерніші ознаки – інтерес до своєї, «руської», історії, етнографії, захоплення манускриптами й давніми книгодруками, фольклором, невтомна, дедалі ширша пропаганда народної поезії як джерела естетичної насолоди, творчого натхнення й неперевершеного, на думку тогочасних популяризаторів, взірця для художної літератури. Преромантичний рух був спрямований проти диктату шкільного класицизму, який відбивав ідейні погляди й художні смаки переважно вищого духовенства.

Фольклористичний рух 30-40 роках на західноукраїнських землях готував грунт для романтичної літератури.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання «Руська Трійця» - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Їхня діяльність немислима без тих внутрішніх, галицько-руських, передумов, про які йшлося вище. Але самих цих чинників було недостатньо для національного пробудження у Східній Галичині – воно почалося й розвивалося в атмосфері слов'янського відродження, на яке орієнтувалася «Руська Трійця» та яке чинило значний вплив на неї (з художніми й науковими творами слов'янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 р., й у приватних колекціях).

Найвідчутніші інспірації на галицьку культурну молодь були чеських «будителів» - Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й особливо Я. Коллара, чиї поема «Дочка Слави» (1824) та стаття «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і говірками (1836), позначені впливом преромантичних поглядів Гердера, захопили молодих ентузіастів. Вагилевич навіть переклав українською мовою окремі сонети з «Дочки Слави». Певним збудником фольклористичних зацікавлень і творчої діяльності «Руської Трійці» стали чеські збірки (як згодом стало відомо, - не автентичних фольклорних творів, за які вони видавалися, а підробок під народну поезію) «Краледворський рукопис» (1818) і «Зеленогорський рукопис» (1819) В. Ганки та Й. Лінди. М. Шашкевич й І. Вагилевич навіть переклали окремі твори з них українською мовою.

На початку 30-х років «Трійця» виявила інтерес до збірника «Народні сербські пісні» (1824) та наукових розвідок провісника сербського відродження В. Караджича, до праць словенського філолога-славіста В. Копітара й польських учених – істориків Й. Лелевеля, М. Стрийковського, І. Б. Раковецького, Я. С. Бандтке, мовознявця С. Лінде, до поетичних творів А. Міцкевича й Ю. Словацького. Їх захопила й поетична та прозова творчість «української школи» в польському романтизмі (С. Гощинський, Ю. Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура), причому М. Шашкевич переклав рідною мовою уривок з поеми С. Гощинського «Канівський замок».

Для становлення нової української літератури на західноукраїнських землях характерні складні взаємозв'язки різних ідейно-художніх тенденцій. Основою літературного розвитку став пафос національно-культурного відродження, що зумовило панування романтизму в синкретичній ідейно-художній системі, у якій співіснували також тенденції просвітницького реалізму та сентименталізму. Історичні умови на Західній Україні поклали до життя притаманний літературам поневолених націй патріотичний варіант романтизму. Його настрій виявився в загалом бадьорому, закличному тоні творчості молодих літераторів.

Шашкевич та його побратими закликали молодих «синів Русі» усвідомити власну національну ідентичність і гідність («Русин я си зроду, тим ся величаю...»), повернутися обличчям до своєї історичної батьківщини («Бо Русь – край наш, наша мати»), згуртуватися в боротьбі за її національне відродження, просвітити «руський» ум і прищепити «руському серцю» любов до «муз» - тобто нових, переважно романтичних художньо-естетичних віянь, що домінували в тогочасному європейському літературному процесі й у слов'янському відродженні. Творці «Сина Русі» орієнтувалися на такі характерні парадигми романтичного художнього мислення, як культивування «народного стилю», фольклоризму, ентографічного побутописання, утвердження національно-патріотичних почуттів, пробудження історичної пам'яті, поетизація народу, його звичаїв та обрядів, національної історії, рідної природи, самовираження автономної особистості, увага до індивідуальної людської долі. Ця романтична збірка сама була, таким чином, прикладом реалізації отого задекларованого в її програмовому вірші «До синов Русі» невідомого нам О. Г. заклику «защіпити» «в руськім серцю» любов до нового віршотворення, нової словотворчості.

Учасники «Сина Русі» залюбки використовували народнопісенні жанри, мотиви, образи, прийоми, римомелодику, народні фразеологізми; серед віршів збірки подибуємо літературну обробку місцевої народної легенди (анонімний «Хрестец камінний край Любачева»), героїко-романтичну баладу, створену шляхом оригінального переосмислення народнопетичного матеріалу, зокрема фольклорної балади драматично-побутового плану («Дума» М. Шашкевича). Певне суголосся з рефлексійністю народнопісенної лірики вловлюється у вірші «Молитва хлопця» О. Глинського.

Після невдачі з «Зорею» Шашкевич, Вагилевич і Головацький на її основі впорядкували новий альманах – «Русалка Дністровая», уклавши його з народних пісень, власних оригінальних творів, перекладів сербських пісень та уривків із «Краледворського рукопису», статей літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. Цю збірку Головацькому пощастило опублікувати в Будині наприкінці 1836 р. (на титульній сторінці альманаху дата – 1837), в обхід львівської цензури, за допомогою Г. Петровича, сербського громадсько-політичного та культурного діяча. «Русалка Дністровая» стала першим опублікованим фольклорно-літературним альманахом західноукраїнських літераторів.

Ідейно-художньою основою творчості «Руська Трійця» вважала фольклор як історично правдиве відображення життя народу, вираження його «руської душі». Діячі «Руської Трійці» ставили народну поезію вище за тогочасну галицько-українську літературу, що розвивалася в річищі шкільного класицизму. Народним вважався фольклорний твір або близький до нього. Вміщені в «Русалці Дністровій» українські історичні пісні про козацтво, про боротьбу проти іноземного поневолення, пісні про кохання, зразки народної обрядової лірики, а також переклади фрагментів з «Краледворського рукопису» і сербських пісень, покликані були представити самобутній «народний стиль» як основу нової літератури.

Головною ознакою народності в літературі «Руська Трійця» вважала народну мову. В руслі романтичної абсолютизації мистецтва орієнтація робилася на народнопоетичну, а не на живу розмовну мову. Та важливо, що діячі «Руської Трійці» в своїй творчості орієнтувалися не лише на галицький мовний діалект, а й на мову основної маси українського народу, вживану у фольклорі та літературі Наддніпрянщини. Саме поняття народної мови М. Шашкевич та його романтичні однодумці розуміли як невіддільне від поняття «духу» народу. Тим-то створити літературу народною мовою означало разом із мовою ввести в письменство її носія – народ.

Оскільки в історичній концепції «Руської Трійці» головною дійовою особою вважався народ, між історією і фольклором ставився знак рівності. Історія трактувалася побратимами як розвиток у певних національних і тільки частково соціальних відносинах, родинно-побутових стосунках «народного руху» (при цьому історичний час уявлявся лише частиною сакрального, християнського, часу, вічності). Сучасний народ вони трактували як наступника попередніх поколінь, життя яких вважали прикладом для наслідування. У дусі романтизму «Руська Трійця» дивилася на сучасність із позицій ідеалізованого минулого.

Творці й упорядники «Русалки Дністрової» з успіхом використали народну мову й український алфавіт («гражданський» шрифт), вказали на єдність українського народу, закликали до спільної слов'янської діяльності проти гнітючої атмосфери цісарського абсолютизму. В альманасі вони представили творчість простолюду, підтримали народний протест проти гноблення («Олена» М. Шашкевича, «Мадей» І. Вагилевича), вийшли на рівень інтернаціональних зв'язків із всеслов'янським культурно-прогресивним рухом (ідея всеслов'янської єдності відбилася й у оригінальних віршах, і в перекладах з інших слов'янських мов).

Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843)

Народився він у с. Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в сім'ї священика. Освіту здобув у Золочівській німецькій школі, Львівській та Бережанській гімназіях, а в 1829-1838 рр. – у Львівській семінарії (з перервою у 1830-1833 рр., коли був виключений за порушення статуту). Відвідував лекції з філософії у Львівському університеті. З 1838 р. до кінця життя був сільським священником.

Літературна діяльність Шашкевича припадає на 1833-1843 рр. Творчий і науковий доробок письменника складається з понад тридцяти віршів, незавершеної поеми «Перекинчик бісурманський», «казки» «Олена», переспівів і перекладів з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької мов, кількох статей і нотаток. 1836 р. цей культурний діяч склав першу українську «Читанку» для народних шкіл. Видана 1850 р., вона знаменувала початок нової української літератури для дітей. Зберігся фрагмент Шашкевичевого переспіву «Слова о полку Ігоревім» - «Плач Ярославнин».

Провідною в художньому світі Шашкевича є антитеза «національна воля в минулому – неволя в теперішньому», з якої виводиться мета – відновити минулу свободу.

Цей історико-романтичний двосвіт, а також відчуття відірваності західних українців від основної маси українського народу зумовили прикметну особливість Шашкевичевої творчості: вона пройнята мотивами розірваного «зв'язку часів», утраченої гармонії, сприйманням світу як роздвоєного цілого (не тільки в історичному плані: минуле – сучасне, а й в індивідуально-психологічному: кохання – розлука, доля – недоля), а відтак – і прагненням подолати цю неприродність становища. Глибоко особисте, як це властиво романтикам, відчуття історії в Шашкевича, втілюване у відчутті гордості за колишню велич народу й жалю за втратою минулої волі, вийшло за межі громадянських тем і поширилося на лірику любовну та лірику долі.

Мотиви національно-культурного відродження наявні в його громадянських поезіях: вірші «Згадка», закличних дружніх поланнях, адресованих ровесникам, освіченій молоді, - «Слово до чтителей руського язика», «Побратимові, посилаючи єму пісні українські», фрагментах «Відкинь той камінь, що ти серце тисне!», «Руська мати нас родила». Із цих творів постає образ автора-патріота, який репрезентує молоді прогресивні сили народу.

В українській романтичній поезії передшевченківської доби ліричний герой найталановитішого митця «Руської Трійці» став найближчим попередником аналогічного образу в Шевченка, а сам Шашкевич, по суті, - першим ліриком нової української літератури.

У поетичному світі Шашкевича наявний ряд наскрізних парних протилежних мотивів. Це мотив розлуки – від поетової «розлуки з долею», «з гараздом», рідною «веселою сторононькою», розлуки закоханих до розлуки народу зі своєю колишньою «волею» й контрастний до нього потужний мотив єдності, братання – від єднання закоханих і їх вінчання до консолідації молодих патріотичних сил Галицької Русі, єдності Західної та Східної України й, нарешті, до братання всеслов'янського. Наскрізним є мотив світлої туги, пориву до високого. Це туга за милою, родиною, «колодязем студененьким», його цілющою, живодайною водою, за втраченою національною незалежністю, за кращим майбутнім. Нарешті – мотив віри, такий істотний для настроїв «будителя». За всієї неясності ідеалу кожна клітина Шашкевичевої поезії наснажена живим чуттям і таким глибоким емоційним зарядом, якого ще не знали галичани в своїх мертвонароджених «язичієвських» віршових композиціях.

У поетичній творчості Шашкевича здійснювалася еволюція від преромантизму до романтизму. Подібний розвиток притаманний не лише Шашкевичевій поезії, в цьому річищі взагалі вадбувався закономірний рух галицько-української літератури від фольклорної імперсональності до проблисків нового типу особистості – «суверенної людини», до становлення особистісного начала, від раціоналістичного світобачення до романтичного світовідчуття.

Певна частина поетичного доробку Шашкевича ще перебуває в руслі преромантизму. Це ранні твори, в яких просвітницьку ідеологію поєднано з прикметами романтичного світобачення: «Слово до чтителей руського язика» сонет-послання «До***», де просвітницько-класицистична абсолютизація розуму, стоїчного спокою, гармонії співіснує з романтичною концепцією людини, яка ставиться в центр універсального буття. До преромантизму належать сентиментальне послання «Син любимому отцю», а також фольклорні стилізації з властивою їм імперсональністю («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Погоня»), переспіви та переклади зі слов'янського фольклору, анакреонтика з її увагою до чуттєвого світу людини. На межі преромантизму та романтизму перебувають любовна лірика («Туга», «Вірна», «Туга за милою», «До милої»), медитація «Веснянка», де крізь народнопісенні імітації прозирають особистісні ремінісценції, самобутні образи.

Чільне місце в поетичному світі Шашкевича належить романтичним творам: оригінальним віршам і фрагментам, пройнятим громадянською наснагою, патріотично-визвольним пафосом, духом боріння («Згадка», «Побратимові», «Відкинь той камінь», «Руська мати нас родила», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139»), «ліриці долі» («Місяченько круглоколий», «Розпука», «Лиха доля», «Над Бугом», «Підлисє», «Сумрак вечерній») із виразними ознаками образу ліричного героя, а отже, - нового, суверенного типу особистості.

У різних віршах Шашкевича з неоднаковою силою виявляються його поетичне обличчя та неповторна індивідуальність. За винятком окремих фольклорних стилізацій і переробок («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова» та ін.), поет зумів тою чи тою мірою виявити власну творчу позицію, особистісно-психологічне начало, подолати опір фольклору й органічно використати його ідейно-художні багатства. Загалом творчість Шашкевича, об'єднуючи народнопісенне й особистісно-творче начало, знаменувала перехід від універсальних художніх систем – шкільного класицизму й фольклору до конкретно-історичної – романтизму. При цьому письменник творчо опрацьовував і літературні жанри, що побутували в польському романтизмі (поетичне послання, маніфест, сонет, елегія, поема, новела).

У романтичній новелі-казці «Олена», що започаткувала нову художню прозу на західноукраїнських землях і стала першим твором романтичної прози й першим зразком жанру новели в українській літературі, Шашкевич уславив карпатських опришків як захисників пригноблених, народних месників, висловив протест проти соціального гніту.

Маркіянові Шашкевичу судилося стати найяскравішим зачинателем нової літератури демократичного спрямування на західноукраїнських землях. Заслуги його полягають і в тому, що він своєю громадсько-культурною діяльністю спричинився до пробудження національної самосвідомості галицьких українців, а стверджуючи думку про єдність українського народу, розділеного кордоном, виступив за возз'єднання західноукраїнських земель зі східноукранськими. Письменник увійшов в історію також як виразник соціальних прагнень трудящих, єднання вільних слов'янських народів. В очах наступних поколінь колоритна постать цього «будителя народного духу» зросла до символу взірцевого письменника-патріота, поборника дружби народів.

За типом митця, котрий у своєму поетичному доробку синтезував фольклорний і літературний первні, органічно поєднав громадянські мотиви з інтимно-сповідальними інтонаціями, мажорну закличність із камерними переливами, органічну творчість із перекладацькою, М. Шашкевич виявився предтечею великого Івана Франка.

*** Анакреотична поезія - жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VІ-V ст. до н. е.). На жаль, від його ліричної спадщини збереглися лише певні фрагменти. Відома новій літературній добі приписувана йому збірка «Анакреонтика» виявилася сукупністю поетичних творів різних авторів, котрі його наслідували. Анакреотична поезія спостерігається у найраніших варіантах з Олександрійської доби (ІІІ-ІІ ст. до н. е.), у найпізніших – Середньовіччя. Анакреотична поезія вплинула на творчі пошуки вагантів-голіардів, П. Ронсара, В. Шекспіра, Р. Бернса, Вольтера, А. Шеньє, Й. Глейма, О. Пушкіна та ін. Вона досить помітна і в українській ліриці, починаючи від Г. Сковороди, простежується у доробку поетів ХХ ст. (О. Олесь, П. Тичина, В. Пачовський, О. Влизько, М. Йогансен, Б.–І. Антонич, М. Вінграновський та ін.). Особливого колориту набули анакреонтичні мотиви у творчості київських «неокласиків», зокрема М. Рильського.

Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866)

Іван Миколайович Вагилевичздобув семінарську-університетську освіту. У двох поетичних творах українською мовою та кікльканадцятьох польською виступив послідовним романтиком. Його полськомовні твори, написані в 1829-1841 рр., збереглися в автографах – окремому зошиті й рукописній збірці під назвою «Poezie D. J. Bagilewicha, It». В інтимно-ліричних віршах-ретроспекціях «До L***” (звернення до котрогось із друзів юнацьких літ), “Wspomnienie” («Спомни»), “Zycie” («Життя»), “Tesknota” («Туга»), «Terazniejszosc” («Теперішнє») поет, кинутий «холодною рукою долі» у вир життєвих перипетій, із сумом згадує своє щасливе минуле – «весну життя». Відчуття розірваного «зв'язку часів» тут постає в індивідуально-психологічному плані. В поезії «Станси до М. З.» ліричний герой, охоплений передчасною «старістю душі», благає кохану тільки згадати його колись, у вірші «Зустріч» уславлює кохання, що рятує його від зневіри й самотності. Елегійна лірика Вагилевича («думки», за його визначенням) симовлізує драматизм і проблематичність досягнення духовної свободи й самореалізації непересічної особистості в суспільстві.

В іншому ключі створено цикл «Думи» з тієї ж збірки «Поезії» - чотири ліро-епічні мініатюри героїко-історичного змісту, побудовані на історичних джерелах і народних легендах, пересипані поетико-стилістичними ремінісценціями зі «Слова о полку Ігоревім» і написані в стилі цієї літературної пам'ятки ритмізованою прозою. Епіграф зі «Слова» увиразнює й посилює трагічну тональність «дум», у яких ідеться про зруйнування ханом Батиєм галицько-руських міст Пліснесько і Бич, а також знищення турками «града» Добрилів. Четверта мініатюра, власне історико-політична медитація «Дністер», відбиває авторську тугу за старими князівськими часами, «давньою славою» Галицько-руської земли, загарбаної згодом польською шляхтою. «Думи» символізують боротьбу Галицької Русі проти монголо-татарської навали та інтервенції султанської Туреччини й королівської Польщі.

У «Русалці Дністровій» надруковані легендарно-історична поема І. Вагилевича «Мадей», близька до жанру народної героїчної балади, і любовно-психологічна балада з демонологічними мотивами та образами «Жулин і Калина», названа автором «казкою». Стиль поеми інкрустований ремінісценціями зі «Слова о полку Ігоревім», до речі, перекладеного письменником українською мовою. У центрі цього Вагилевичевого ліро-епічного твору – опоетизований образ ватажка «легіників» - «сив Мадея» (поему побудовано на народних легендах про однойменного опришка). Творець ліричних «знімків душі» тут виявив себе сильним поетом-трагіком, співцем боротьби карпато-руського населення проти угорських феодалів. У баладі «Жулин і Калина» авторську увагу зосереджено на трагічних колізіях любовного трикутника, на душевних муках закоханих, на проблемі справжності почуттів і цілісності натур. Через фольклорну образність Вагилевич виражає романтичне відчуття невпорядкованості світу, дисгармонії міжособистісних взаємин.

Вагилевич – автор фольклорно-етнографічних та історичних розвідок, присвячених переважно карпатським етнічним групам – бойкам, гуцулам, лемкам. Особливо цікавили його слов'янська й, зокрема, українська міфологія та фольклорна символіка – в рукописах збереглися його праці «Demonologia Slowianska”, “Zarysy do demonografii”, “Symbolika slowianska”, збірка легенд і оповідань “Kronika Ludu z demonologii slowianskiej”.

Яків Федорович Головацький (1814-1888)

Яків Федорович Головацькийякий у 30-х роках навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті, був насамперед ученим-славистом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Серед його найважливіших розвідок – «Поділ часу у русинів», «Очерк старославянского банословия, или Мифологии». У своїй збирацькій і дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності особливу увагу Головацький приділяв регіону Українських Карпат («Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Великая Хорватия, или Галицько-Карпатська Русь»), заклавши разом із Вагилевичем основи українського етнографічного карпатознанства.

*** Етнографiзм (грецьк. ethnos - плем'я, народ i grapho - пишу) – вiдображення в лiтературi i мистецтвi нацiонального традицiйного побуту (житло, господарство, ремесла, одяг, їжа, родинне життя тощо), звичаїв, обрядiв. Етнографiзм – органiчний складник нацiонального в мистецтвi i як його енiчна константа має свої особливостi в його iсторiї. Суттєвою особливiстю етнографiзму в художнiй лiтературi є нацiональна мова, словесний фольклор (у музицi – музичний, у танцi – хореографiчний) як виражальний матерiал (субстанцiя) цього виду мистецтва. Справжнє мистецтво, а особливо художня лiтература, не може бути позанацiональним, тому етнографiзм як органiчний складник нацiонального розглядається в контекстi нацiональної культури з урахуванням специфiчних особливостей творчої iндивiдуальностi митця. Етнографiзм в художнiй лiтературi набув особливої ваги в перiод нацiонального пробудження, появи творiв народною мовою, що поступово набрала статусу лiтературної. Вiн яскарво виражений у лiтературах поневолених народiв, оскiльки, крiм естетичних функцiй, сприяв пробудженню нацiональної свiдомостi, зближенню i консолiдацiї вищих i нижчих станiв нацiї, активiзацiї визвольних прагнень. В українськiй лiтературi першої половини XIX ст. етнографiзм мав ще й свої регiональнi етапи розвитку, зумовленi тривалим розчленуванням України мiж Польщею, Росiєю та Австрiєю. Етнографiзм еволюцiонував разом з розвитком художнього мислення письменникiв, способом художнього вираження, естетичним уподобаннями суспiльностi. Етнографiзм у другiй половинi XIX ст. функцiонує вже в iншiй художнiй структурi, нiж у добу раннього нацiонального пробудження. Ще з iншим iдейно-художнiм навантаженням вiн функцiонує у творчостi письменникiв нового типу мислення на межi XIX – XX ст. – М. Коцюбинського («Тiнi забутих предкiв»), Лесi Українки («Лiсова пiсня», «Бояриня», В. Винниченка та iн. Тут етнографiзм служить не так предметно-реалiстичному творенню образу, як фiлософськiй iнтерпретацiї гуманiстичної iдеї автора. Свої «координати» має етнографiзм письменникiв другої половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук та iн.) Характер етнографiзму у мистецтвi залежить не тiльки вiд своєрiдностi культурно-iсторичної епохи, а й вiд особливостей творчої iндивiдуальностi митця, його свiтогляду, естетичних уподобань. Наприклад, у седнiвськiй передмовi до «Кобзаря» Т. Шевченко з позицiї свого соцiально-нацiонального радикалiзму застерiгав тодiшнiх українських письменникiв вiд того, щоб формальний, зовнiшнiй етнографiзм не шкодив нацiонально-визвольним прагненням українцiв. Формальний етнографiзм, без органiчного зв'язку з iдейно-художнiм змiстом твору, критикували I. Франко, Iван Бiлик, М. Драгоманов, Б. Грiнченко, О. Маковей та iн. В. Самiйленко в сатиричнiй сценi «Драма без горiлки» дотепно висмiяв драморобiв, якi вульгарним етнографiзмом дискредитували українську драматругiю i театр. Проблема етнографiзму в iсторiї української лiтератури ще чекає на окреме фундаментальне дослiдження.

У 30-40-х роках Я. Головацький написав ряд віршів (1861 р. він створив ще одну поезію –«Братові з-за Дунаю»). За винятком віршових записів в альбоми І. Срезневському та В. Ганці, вони публікувалися в альманахах «Русалка Дністровая», «Вінок русинам на обжинки» і в газеті «Слово». Типово просвітницький притчево-алегоричний вірш Головацького «Весна» завершується знаменним висновком-настановою: «Хто працює, оре, сіє, Той і плодів ся надіє!» Лірико-повчальне спрямування («Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов...») має й інша його фольклорно-алегорична поезія, теж надрукована у «Вінку» - «Річка». Серед романтичної лірики поета вирізняється «Туга за родиною», пройнята любов'ю до свого народу, рідного краю, рідної мови. Неясні, невмотивовані почуття «туги й жалю» ліричного героя («Моя доля») насправді несуть відбиток «лиха віку» - відчуття скутості, несвободи особистості в умовах несправедливого суспільства. Чи не найвдаліший вірш Головацького - громадсько-культурний маніфест «Руський з руським повстрічався...», позначений щирістю почуттів і поетичністю вислову. В цьому творі, а також у поезії «Братові з-за Дунаю» письменник закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності. Двовірш демонструє віру поета у «велику будучність» слов'янських народів.

У творчості «Руської Трійці» (найвіразніше – у Шашкевича) втілено три основні типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, й просвітницько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.

Разом із братом І. Головацьким Я. Головацький підготував хронологічно другий - після «Русалки Дністрової» - західноукраїнський літературно-науковий альманах «Вінок русинам на обжинки», у двох книгах якого (Відень, 1846, 1847) вміщено поезії, казку «Олена» та переклади М. Шашкевича; вірші, літературно опрацьовані прозою народні казки та небилиці, переклади сербських пісень і казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й ентографічні статті Я. Головацького; поетичні твори І. Вагилевича, І. Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л. Данкевича, К. Скоморівського; фольклорні матеріали.

Вартий уваги, як спроба ввести в галицько-руську літературу народну мову, панегірик (вінок із дев'яти сонетів) І. Головацького «Піснь радостного голоса», присвячений російському цареві Миколі І з нагоди його візиту до Відня 1845 р. (опубліковане 1848 р.).

У 1848-1849 рр., з початком буржуазно-демократичної революції, яка в Австрійській імперії відразу ж привела до скасування панщини й запровадження Конституції (1848), в Західній Україні настало національно-культурне й літературне пожвавлення, 2 квітня 1848 р. у Львові представники буржуазії, чиновництва, інтелігенції та духовенства заснували постійно діючий орган – Головну руську раду, яка вимагала від австрійських властей проведення буржуазних реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах і забезпечення умов для вільного національно-культурного розвитку галицьких українців. У відозві до українського народу від 10 травня 1848 р. Рада вперше офіційно проголосила галицьких русинів частиною українського народу. За свою відзнаку Головна руська рада взяла герб галицьких князів Романовичів (ХІІІ ст.) – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий прапор (ці символічні барви «народу руського» оспівав М. Устиянович у вірші «Братки»).

Під тиском галицько-руської громадськості австрійський уряд дозволив викладання українською мовою в народних школах Східної Галичини й розпорядився ввести українську мову як обов'язковий предмет у тутешніх гімназіях (мовою викладання в них залишалася німецька). 1849 р. у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, професором якої став Я. Головацький. На хвилі революційного піднесення у Львові з'явилися перші українські часописи. Помітно активізувала літературний процес «Зоря галицька» - перша українська політична й літературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада з 15 липня 1848 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сентиментальна школа в Україні	\|	Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 1 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.