Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 1 страница

У середині ХІХ ст. в українській літературі значно розширюється система головних літературних жанрів. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія – від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побутової, історичної, суспільно-політичної) епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних «співомовок», байок, сатиричних віршів.

При цьому не тільки відбувався розвиток уже наявних жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема (Шевченко, Руданський). Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей і сатирично-гумористичних жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський.

Наприкінці цього періоду в українській літературі поезія поступається чільним місцем прозі. Урізноманітнюються типи, характери й структурні особливості оповідної прози – з'являються етнографічно-побутові, соціально-побутові, психологічно-побутові оповідання, оповідання-ідилії, а також проза баладного й казкового типу. В процесі звільнення від фольклорної імперсональності й етнографічності орнаментування формується жанр соціально-психологічної новели. Відбуваються суттєві зміни композиційної структури оповідань, що відходять від лінійного принципу зображення долі одного героя.

Характерно для цього етапу розвитку прози була подібна до аналогічного явища в російській та ряді західноєвропейських літератур (Пушкін, Гоголь, Бальзак, Тургенєв) циклізація оповідань (Куліш, Марко Вовчок, Стороженко) як своєрідний перехід до більших літературних форм з узагальненим зображенням дійсності. Продовжуючи кращі традиції оповідної прози Г. Квітки-Основ'яненка, творчо наслідуючи Гоголя, новаторські за формою та ідейно спрямовані оповідання й повісті створює Марко Вовчок.

В арсеналі творів великих прозових жанрів знаходимо й різновиди повісті – соціальної, соціально-побутової, історичної. Цінними були починання П. Куліша в жанрі реалістичного роману-хроніки («Чорна рада»). Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А. Свидницького «Люборацькі».

Відсутність українського театру зумовила й повільний розвиток оригінальної національної драматургії. Але й за таких умов продовжували жити традиції Котляревського, розвинуті драмою Шевченка «Назар Стодоля», яка поряд із п'єсами М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша, О. Стороженка готувала якісно нову соціально гостру й мистецьки яскраву драматургію М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі глибшого освоєння літературою життя у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів. Їх визначає як типізація зображення характерів у їхній соціальній зумовленості, складності й психологічній вірогідності, так і художня індивідуалізація, адекватно точне й правдиве відображення характерних особливостей нових явищ.

Процес удосконалення художньої прози вбирав посилення не лише єпічної об'єктивності, а й авторської присутності, його суб'єктивної позиції в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

Новий характер стосунків автора з читачем мав не лише розповісти про певні події, а й спонукати читача до роздумів. Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді (від першої особи) до об'єткивної оповіді (від третьої особи), від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору. На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали. Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ, подій, людської поведінки (це теж було під силу лише реалістичному мисленню й відповідним засобам його художньої реалізації).

В міру осягнення літературою життєвих явищ втрачають популярність звичайні художні кліше колізій і характерів, дедалі більше прав завойовує саморух об'єктивної дії та саморозвиток характерів, що зумовлювало й ширші історико-просторові межі зображуваної дії та більшу сюжетну поліфонічність художніх полотен. Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і предметніший та рельєфніший, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

У реалістичніх творах знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучна морально-етична заданість переважала над естетичним первнем. Поглиблення аналітичного підходу, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутрішнього життя героїв зумовили вищий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчилися підпорядковувати окремі деталі, портретні характеристики й динамічні живі пейзажі – засоби, що набули значного розвитку в реалістичній прозі другої половини ХІХ ст.

У пошуках нового позитивного героя – протестанта й правдошукача – найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації й гуманізації української літератури.

Нова проблематика та жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних прийомів. Це особливо виявилося в характері використання ресурсів народнопісенної поетики – від безпосереднього їх запозичення, прямого перенесення й укріплення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів.

Як і в інших літературах, процес національного відродження, становлення національної художньої свідомості супроводжувався інтенсивним удосконаленням літературної мови, її лексичних, фразеологічних і стилістичних засобів. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. Збагаченню мовного арсеналу служили й переклади українською мовою творів світової літератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврів, як Старий та Новий Заповіт, інші творіння теологічної й агіографічної літератури.

Дедалі послідовніше виявлялася діалектична єдність двох тенденцій – і до взаємодії з іншими літературами, взаємозбагачення й певної універсалізації художних прийомів, і до чіткішого та предметнішого вияву національної специфіки, художньої самобутності, опертої на власні історико-культурні традиції й живу мову народу.

Систематична інтенсифікація літературного процесу (попри згадані вимушені, викликані урядовими переслідуваннями перерви у видавничій справі), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якісному зростанню української літератури, посиленню її ідейно-виховної ролі в суспільному житті народу.

Інтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували необхідність створення системи періодичних видань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію літературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього та наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і процесів, а зрештою, й прогнозування та спрямовування їхнього дальшого розвитку.

Традиції ранніх «народовських» часописів і головну з них – прагнення до створення загальноукраїнського за проблематикою й складом авторів періодичного органу – ширше й послідовніше розвинув наступний великий літературно-науковий і громадський журнал «Правда».

Посилення інтенсивності й цілеспрямованості українського літературного процесу, розширення творчих зв'язків із російською та іншими літературами слов'янських народів сприяли дальшому піднесенню теоретико-естетичної думки в Україні, формуванню національної літературної критики й літературознавства, які своєю чергою дедалі відчутніше й ефективніше впливали на літературний процес.

Як і в попередні десятиліття, значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу в Україні відігравав М. Максимович. Великого значення надавав він налагодженню систематичної публікації творів народної поезії та літератури. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного розвитку в Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» (Киевлянин, 1841). Її наскрізний пафос – підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Паростки літературного відродження на західноукраїнських землях Максимович розглядав як вив невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило й було наслідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович звертав увагу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справнжньої поетичної краси.

Теоретико-естетична думка в Україні в 40-60-х роках ХІХ ст. певною мірою відбивала характер та основні закономірності літературного розвитку. В процесі становлення літературної критики здійснювалася систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалося формування прийомів аналізу, критеріїв оцінки літературних явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літератури, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов'янського та світового культурного прогресу.

У цей час українська літературна критика загалом відмежувалася від фольклористики і філософської естетики, сформувалася в основних своїх змістових і жанрових різновидах. Професіональне зростання літературної критики посилювало її функціональну ефективність і роль у спрямуванні літературного процесу. Однією з найважливіших і безперечних заслуг літературної критики цього періоду було формування концепції єдиної літератури політично роз'єднаного українського народу й зміцнення її творчих взаємозв'язків з літературами інших народів світу.

Обстоюване Шевченком і його послідовниками розуміння природи та призначення мистецтва, вимога тісного його зв'язку з потребами народу й часу, утвердження принципів високої ідейності, народності й демократизму письменства, пафосу національної свободи й соціальної справедливості, гуманістичне звеличення людини були найвищими досягненнями національної художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які тривали й у подальші періоди розвитку української літератури.

Усі ці чинники стали передумовою надзвичайної (принаймні до початку 60-х років) строкатості явищ поезій –строкатості, яка пояснюється не тільки відмінністю творчих індивідуальностей і поетичних темпераментів, а й перебуванням авторів у різних системах літературних координат, їхньою орієнтацією на різні, нерідко архаїчні, зразки й естетичні засади, незнанням шляхів, уже пройдених іншими. Практично співіснують у часі вияви «фольклорного» романтизму (Т. Падура, ранній Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-особистістного (А. Метлинський, Т. Шевченко, М. Петренко, бурлеску (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, П. Кореницький, К. Думитрашко), сентименталізму (окремі твори М. Шашкевича, В. Забіли, О. Шишацького-Ілліча, деякі зразки лірики С. Руданського), відгомини класицизму (О. Духнович, декотрі з поетів «Зорі галицької»), просвітницького реалізму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського, «казки» Є. Рудиковського), етнографічного побутописання («Наталя» М. Макаровського, окремі частини поем П. Кореницького та С. Александрова), реалізму психологічного (Т. Шевченко), виникають різноманітні «посвященія», «поменники», «тезоіменитства», що зі стильового погляду недалеко відходять від риторичних вправ ХVІІІ ст.; поряд із новочасним історичним чуттям й розумінням історії, наближеним до засад історизму (П. Морачевський, А. Могильницький, О. Павлович), усе ще виразно виявляють себе релікти давнього міфологічного світосприйняття, підпорядковуючи собі саму будову поетичного твору (С. Александров, Я. Кухаренко); те й інше нерідко спостерігається в творчості одного й того самого поета (Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський), при цьому в поєднанні з принципом історизму міфологія, як правило, здобуває також виміри індивідуалізовані. Такого різнобою творчих почерків, як у 40-ві - 60-і роки, українська поезія не знала ні перед цим, ні після цього: стара книжна традиція, що понад два століття стабілізувала художнє мислення, була вже практично недієздатною, нова ж складалася в різних точках, не завжди взаємоскоординованих.

Розвиток поезії середини ХІХ ст. продовжував живитися енергією українського національно-культурного відродження, новий етап якого розпочався наприкінці ХVІІІ ст. Українська національна ідея, жевріючи впродовж усього ХVІІІ ст. під гнітом репресивних (передусім щодо національних культур) заходів російського великодержавництва, уставних положень і практичних дій руської православної церкви (яка всіляко притлумлювала, особливо на Україні вияви світської культури та, до того ж, здійснювала сувору русифікаторську політику), новий потужний поштовх до відродження й розвитку дістала з різною мірою національно забарвлених умонастроїв багатьох суспільних верств, зокрема й простолюду, й ідеологічно фрондуючого панства.

Сприяла цьому й епоха розквіту європейського романтичного народознавства. Романтично-фольклористичний рух із його гердерівського засадаю національної самобутності, з увагою до кожного випадку національної самоідентифікації став одним із стимулів розбудження української національно-культурної свідомості, доти в різний спосіб утискуваної й ідеологічно дезорієнтовуваної.

Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найповніше засвідчує такі характеристики у творчості поетів різного рівня й масштабу, серед них – М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Петренко, В. Забіла.

Поезія 40-50-х років засвідчує загалом високий естетичний рівень. Після десятиліть заангажованості, несення служби політиці, релігії тощо, поступово полишаючи сферу проблематики й стилістики партикулярних «писульок» і побутових послань, віршів «з приводу» й «на випадок», поезія 40-50-х років досить швидко, може видатися – раптово, постає у своїй сутнісній естетичній природі й суспільно-національній значущості.

Попри те, що й в попередніх десятиліттях, й у 40 - 50-х роках розвиток української поезії містить чимало фактів, які, на думку багатьох дослідників, дають змогу говорити про примноження складових романтичного плану, жанрова система поезії вказаного періоду залишається все іще скутою, можна було б сказати: по-класицистичному суворою, - із тим застереженням, що в самому жанровому складі її не відіграють визначальної ролі залишки (а по суті, реанімовані модифікації) класицизму, проте інтегровано з достатньою повнотою здобутки преромантичної й романтичної свідомості. Найхарактернішими жанрами, що їм поряд із кількома іншими в цих десятиліттях дістається становище домінантне, є байка, балада, послання, епічна (побутового й історичного плану) поема. З початком 40-х років – і в цьому прикметна риса тогочасного поетичного розвитку – здійснюється своєрідний ліричний «наступ» на останні з трьох названих жанрів у творчості ряду поетів.

Як ніколи гостро, в період 40 - 50-х років в українській поезії постала проблема людини – людини з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння, якого в належному обсязі ще не знало українське ХVІІІ століття. Проблема людини перед новою українською поезією зявляє себе у найсуттєвішому, націокультурному зрізі: як (і чи взагалі) можлива людина в стихії українського художнього слова. Йшлося, звичайно, про складну людську проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта глибоких, структурованих ліричними жанрами, переживань, масштабного героя повістувань, як це було уже засвідчено в літературах інонаціональних доби Просвітництва та Романтизму (зразками, відомими для українського літературного процесу цього часу, була, наприклад, творчість І. Красіцького, Гете, Шиллера, Гердера, Г. А. Бюргера, німецьких романтиків, а також Дж. Байрона, В. Скотта, Ф. Л. Челаковського, А. Міцкевича, деяких інших представників слов'янського романтизму).

Одним із основних предметів поезії 40 - 50-х років було досить інтерне, сковане, стабільне українське суспільство; проекцією на нього й позначено загальний образ людини. Поезія цього часу, взята на зрізі явищ цікавих, проте ще не вершинних, активно освоює насамперед зовнішні, субстанціональні характеристики національного життя – його історію, звичаєвий побут, фольклор, етнографічні ознаки – в доволі усталених формах, без гостроти й парадоксальності можливих (поданих, приміром, у творчості Шевченка) узагальнень. Основний масив поезії 40-50-х років подає розлоге епікопоетичне зображення традиційно-звичаєвого, малоконфліктного народного життя («Наталя або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського, «Вечорниці» П. Короницького, «Вовкулака» С. Александрова, «Стецько» П. Писаревського, «Змій» К. Думитрашка, «Скит Манявський» А. Могильницького, «казки» Є. Рудиковського, байки Л. Боровиковського, Л. Данкевича, Л. Глібова). Перипетії, що становлять сюжети цих та інших творів, мають назагал незначне відхилення від усталеної, повсякдень повторюваної в житті «норми»; деякі з них, чималі за обсягом, особливо примітні відсутністю скільки-небудь виразного конфлікту (поеми «Олеся» О. Шишацького-Ілліча, «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського та, небагато пізнішого часу, «Настуся» П. Куліша). За своїми становими ознаками на чималій відстані від цієї «звичайної» людини з простолюду перебувають (зображені, по суті, в такий самий спосіб) різні історичні (часто міфологічно-історичні) діячі, як-от Мазепа, Наполеон, герої історичних поем С. Руданського, гетьман з однойменного вірша А. Метлинського. У великому масиві поетичних творів 40-50-х років людина зображується інтегрованою зі своїм середовищем, без власної індивідуальності (тому за свідоме чи мимовільне протистояння середовищу жорстоко розплачується, як, наприклад, у поемах «Катерина» Т. Шевченка, «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, байці «Мандрівка» Л. Глібова).

Виразніше окреслено ті колізії, які спираються на більшу чи меншу достовірність історичного матеріалу, або ж на сюжетно атрактивні народні повір'я, перекази (смерть, закляття, перетоврення в баладах та баладного характеру ліричних творах, серед авторів яких – А. Метлинський, М. Костомаров, М. Устиянович, С. Руданський).

Лише в незначній кількості поезій 40-50-х років, де конфліктні протистояння розгортаються у своїх сутісних рисах, герой перестає бути суто номінальним. Йдеться про романтично-сентиментальну лірику з першими підходами до індивідуалізації ліричного героя та зображення (В. Забіла, М. Петренко, С. Руданський, П. Огієвський-Охоцький), із начерками особистості ліричного героя (А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко) та про ті окремі твори лірики й ліро-епіки, де герой, не прикметний особливим виявом особистісного начала, виконує активну роль в авторському концептуванні дійсності («Вовкулака» С. Александрова, «Лірникові думи» С. Руданського).

І в першій, і в другій, і в третій групах названих поетичних творів людина постає передусім у своїй родовій суті, без виразних індивідуальних і особистісних характеристик, в абстрагованості від своїх суспільно-громадських, навіть і (виняток тут – образ селянина) професійно-станових означень. При цьому, однак, образ її виступає зручним об'єктом прикладання морально-філософських міркувань про дійсність, механізмом для випробування тих чи тих морально-етичних, історіософських, світоглядних положень. Така, позверхньо нерозгорнута, природа цього образу людини забезпечує короткий, миттєвий перехід від начерку зображення, переживання, емпіричного роздуму – до художньо-філософського узагальнення.

В цілому масиві творів української поезії 40-50-х років (В. Забіла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огієвський-Охоцький, О. Афанасьєв-Чужбинський, почасти С. Руданський) людина розглядається не в диференційованій залежності від обставин (насамперед соціальних, що притаманне пізнішому реалізму), а в нерозривності з конкретними обставинами саме свого буття. Вона фактично ототожнюється зі своїм народженням, належністю до певної соціальної верстви, наявністю й заможністю родини, складанням типового плину життя, який не знає великої кількості варіантів. Найбільше, на що спроможна людина у своєму протистоянні цій силі, - висловити свою оцінку її. Таке уявлення має архаїчні народні корені з центральним образом Долі – міфічної істоти, дбайливої або ж байдужої до людини. «Доля» в українській художній свідомості засвідчує свій родовід із давніх міфологій, зокрема давньогрецької. Однак в українській поезії в уявленнях про долю переважає не сліпий фатум, глуха безособовість та індетермінізм (хоча й це подекуди має місце – можна назвати фаталістичні напередвизначеності пригод Давида в «Лірникових думах» С. Руданського; мотив рівності всіх перед лицем смерті, широко розроблюваний у поезії ХVІІ-ХVІІІ ст.), -гору бере індивідне бачення долі: доля як незбагненне вражання життєвих сил окремого індивіда. Значно тісніше, ніж у давньому світі, це – язичницьке за своїм походженням – поняття в українській художній свідомості ХІХ ст. вступає в синтез із християнсько-релігійними уявленнями.

Один із своєрідних аспектів проблематики долі належить тогочасній байці. За своєю жанровою природою та розроблюваним художнім змістом українська байка не чутлива до гостроти проблеми індивідуальної долі. Усім своїм ладом вона утверджує думку про відносну стабільність плину життя, про зв'язок і неперервність часів, вагомість зримого і предметного: індивідуальне життя в контексті байки наче розщеплюється у досить конфліктній (згідно з природою цього жанру) посвякденності. Ті несподівані випадки й інциденти, на яких часто будується байковий сюжет осмислюються не в плані непередбачуваності дійсності та несталості становища індивіда, а в протилежному: утверджуються засади поміркованості, розважливості, природності, домагання справедливості, відповідної тривким нормам народної моралі.

Мотив сироти як один із провідних у поезії середини століття загалом виявляв реакцію романтично-сентиментальної художньої свідомості на руйнування стабільності патріархальних відносин, на ослаблення родинних і взагалі людських («людяних») взаємин, на зниження рівня їхньої безпосередності. У своєрідних, притаманних українському поетичному менталітетові середини століття формах мотив сироти віддзеркалив у собі початок того духовно-емоційного процесу, який наприкінці століття завершується модерністською «смертю Бога» - зневір'ям, розчаруванням, жорстокою іронією, душевною дезінтеграцією.

Глибоку складність української історії, її подій і дійових осіб (зокрема, Богдана Хмельницького) виразно відчували окремі культурні діячі ХІХ ст. – М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко. З нею стикалися у процесі художнього творення й громадсько-культурного життя й ширші кола митців. Все це зумовлювало еволюцію міфа про Україну, диференціацію його на варіанти та подальше їх коригування.

В утвердженні української національної ідеї особлива роль належить Т. Шевченку. Своєю творчістю поет поклав край суперечкам про можливість чи неможливість української мови як мови самостійної літератури. Поет утвердив саму ідею України, яка в його творчості існує як практично невичерпний об'єкт художнього зображення й національно-духовний чинник суб'єткивного бачення дійсності.

Образ України Шевченко-поет прозирає в усіх часових вимірах, в її історичному минулому, в теперішньому та майбутньому, розробляючи і в ранній творчості, й, поглиблено, в ліриці періоду заслання широку парадигму інтимно-суб'єткивного, особистісного ставлення до змісту цього образу.

Ті інтерпретації української історії, що містяться у творах «Кобзаря» 1840 р. («На вічну пам'ять Котляревському», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Н. Маркевичу»), прислужилися для прокреслення перших, найзагальніших ліній новостворюваного міфа про Україну. Їх відзначає незвичайна емоційна напруга, гострота й конфліктність ліричного сюжету, інтенсивність суб'єктивного переживання, афористичність. Цей художній підхід розгортається в подальшому, зокрема у творах на історичну тематику. Т. Шевченко мав відвагу чи не першим прямо подивитися в обличчя українській історії, побачити її й у криваво-чорних барвах, і в минулій славі та волі. У створенні образу України Шевченків художній талант сильний не конкретно-історичними оцінками, не розробленням історичних сюжетів, а висвітленням передусім психологічної правди особистості, що грунтується на художньому відтворенні внутрішньої суб'єктивної ліричної емоції у кожний, зокрема й історичний чи сучасний, мотив.

Історична тематика, представлена в 40-50-х роках чималою кількістю поетичних товрів, безперечно, поглибла художнє бачення минулого й теперішнього України, додала ряд нових штрихів створюваному поезією тієї пори образові індивіда – репрезентанта національного типу. Історична тематика стала головною цариною, де вівся пошук образу національного (етнічного) героя, проте запроповані на той час його модифікації були все ще схематичні, позбавлені особистісних та індивідуальних рис (органічне поєднання національного та індивідуального вперше відбулося в творчості Шевченка, проте привело це не до типового образу національного героя, а до постання індивідуального образу різнобічної особистості, взятої зі звичайної посвякденності, але відкритої межовим проблемам людського буття й наділеної глибинними, найчастіше за все захованими в структурних шарах тексту архетипними національними характеристиками).

В історичній темі поезії цього часу складаються цікаві романтичні й бурлескні варіації міфа про Україну. Іноді Україна наділяється тут екстемпоральними й екстериторіальними ознаками, твір актуалізує болісне питання можливості повернення минулого або ж досягнення хіліастичного минулого; в разі позитивної відповіді Україна вибудовується в уяві як благодатний утопічний край; те саме – й у картинах заснування нової Січі. І все ж загалом твори історичної теми, написані в 40-50-х роках, та й одним-двома десятиліттями пізніше, не представили вичерпних доказів духовної самобутності й самодостатності України; формований міф про Україну іще не конденсував у собі незаперечного цілісного ядра. Розглядуваний період усе ще не витворив достатньої основи переконливого, реального драматично-конфліктного спрямованого в ірраціональне безмежжя й водночас основоположного для української національної ідеї показу минулого України. Це стало завданням поезії наступних часів.

На загальній міметичній основі реалістичності, що віддавна була притаманна українській поезії, в 40-50-х роках формується течія, що її умовно можна назвати реалізмом просвітницького типу. Самі основи реалістичної поетики тут іще розроблені недостатньо, так зване «реалістичне» бачення світу зведене до поверхової (і скоріше натуралістичної, ніж справді реалістичної) фіксації окремих сторін дійсності. Історично склалося так, що вихід на цей рівень письма збігся з ширенням ідеології просвітницького гатунку. Такий «наївно» -реалістичний спосіб відображення покликаний був забезпечити втілення просвітницької світоглядної настанови в концептуальному плані того чи того твору, зокрема орієнтацію на можливостей виховання й перевиховання людини. Переважно в межах «просвітницького реалізму» перебуває широкий масив байкової творчості цієї пори (Л. Боровиковський, Л. Данкевич, П. Кореницький, Л. Глібов), окремі твори Є. Рудиковського (байки та «казки»), П. Писаревського (поема-«можебилиця» «Стецько»), С. Руданського, О. Павловича, його риси свого часу відзначали дослідники в деяких із соціально-побутових поем Шевченка («Мар'яна-черниця», «Невольник», «Княжна», «Марина», «Петрусь»).

Напрям «реалізму» просвітницької орієнтації виявився все-таки одним із плідних напрямів у подальшому розвитку української поезії, здатним до інтеграції здобутків романтизму й сентименталізму, до трансформації у (зрілий «класичний») реалізм і – у своїх власних межах – до поглиблення й модифікації просвітницького ідейного комплексу в поезії громадянської теми 60-90-х років ХІХ ст.

Досить вузьку, концептуально слабо вирізьблену й творчо не складену течію сентименталізму в поезії 40-50-х років представляють лірика (ймовірно, в більшій частині обсягу) В. Забіли, поодинокі ліричні вірші С. Руданського, поеми «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського, «Олеся» та «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, кожна з «пісень» Л. Глібова, твори зі збірок «Бандура» Т. Думитрашка і «Думки на могилі» П. Огієвського-Охоцького. Сентименталізм у поезії цього часу пов'язаний із проблемою права героя (ліричного героя) на емоційне життя, сама ж емоція тут переважно стихійна й нерефлектована.

Найповніший вияв у поезії 40-50-х років дістав романтизм, різні його модифікації – від «фольклорного» до глибинно-психологічного. Цей напрям складають значні масиви творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна, М. Устияновича, П. Леонтовича, І. Гушалевича, раннього Я. Щоголева, раннього Т. Шевченка (а також низка його творів пізнішого часу), поеми П. Куліша («Україна») та П. Морачевського, деякі твори В. Забіли, О. Навроцького, Л. Глібова, С. Руданського. Маючи своїм художнім предметом загалом неширокий (вибірковий) діапазон переживань, романтизм надавав змогу заглиблення у внутрішній стан особистості, вирізьблення індивідуальності, спеціфікації окремих вражень і настроїв, проникливого перевідчуття навколишньої дійсності, зокрема деяких процесів і станів природи («романтичні» пейзажі).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич	\|	Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 2 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.