Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






І. Утвердження державно-адміністративних підходів до суспільної та приватної опіки

Тема IV(лекція 4). ДЕРЖАВНА ОПІКА У ДРУГІЙ ПОЛОВИШ XVII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТЬ

Державно-адміністративна суспільна і приватна опіка в Росії складалися протягом майже двох століть (з XVIII по другу половину XIX ст.) і розвивалася у кількох напрямках. Формується адміністративна система допомоги нужденним, яка включала в себе певні територіальні інститути допомоги та підтримки, державні превентивні (запобіжні) і захисні заходи стосовно різних верств населення, підсилення законодавчої бази, що регулює відносини між різними суб'єктами, групами і державою. У розвитку адміністративної системи підтримки намічаються тенденції інституціональної системи допомоги^ тобто через різні відомства - суспільні та приватні інститути (організації) захисту й опіки.

Адміністративна система допомоги нужденним починає формуватися у період руйнування старих державних зв'язків і господарських відносин. Під час правління Петра І (1689 - 1725 рр.) державне управління проходить три головні етапи: приказний (від "приказ" - відомство у державному управлінні Росії того часу) - 1682 - 1709 рр., губернський - 1710 - 1718 рр., колезький (від "колегія" -відомства державного управління в Росії введені Петром І замість приказів у 1717 -1721рр.)-1719-1725 рр.

На першому етапі (приказна система) проблеми опікування тісно пов'язані зі секуляризацією (вилучення чогось з відання церкви) монастирських земель і реформуванням діяльності Монастирського приказу. Приказ взяв на облік усі володіння монастирів і духовних владик (ієрархів), поділив їх на дві категорії: доходи одних йшли на потреби монастиря, інших - у державну скарбницю. На початок XVIII ст. монастирські вотчини стають основними джерелами грошових, хлібних та інших доходів держави. Держава дедалі більше контролює діяльність церкви, спрямовуючи її кошти значною мірою на свої потреби (пов'язані переважно з веденням безперервних війн). Потреби соціальні фінансуються за залишковою засадою. Наприклад, 1708 р. військові витрати становили 1 286 384 крб., а витрати на освіту, опіку та охорону здоров'я- 55 519 крб.

Богодільним жебракам фінансова допомога надається постійно, а лише з 1706 р. починається опікування дітей, вдів військовиків, але витрати на них були у 2 - 3 рази меншими, ніж на жебраків.

Якщо роль духівництва у справі соціальної опіки стає щораз більше підзвітною та регламентованою, то значення губерній (Росія була поділена на губернії 1708 р.) зростає. На них покладається організаційна, фінансова та законодавча відповідальність у справі суспільної опіки. З'являються укази про діяльність губерній, в яких вони зобов'язуються влаштовувати "гошпиталі" для інвалідів, старезних, позашлюбних дітей, причому губерніям належало самим фінансувати свої соціальні програми.

Петровські перетворення на початку XVIII ст. суттєво змінюють систему захисту і допомоги нужденним. У суспільстві змінюється підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет цінностей колективізму (порівняйте з радянським періодом), що закріплюється економічними засобами (общинна чи монастирська власність на землю, або під патронатом державних органів), то в епоху формування абсолютизму цінність людини розглядається з позицій її трудової вартості


(тобто як робочої худоби). Ось чому за Петра І відбувається активізація політики боротьби з професійним жебрацтвом, підсилюється роль держави у соціальному захисті, розширюються заходи, скеровані на секуляризацію монастирських земель.

Петро І був першим російським самодержцем, що викорінював жебрацтво насильницькими методами. Обґрунтовував це він так: "Известно ему, Великому государю, что на Москве гулящие люди, подвязав руки и ноги, притворньїм лукавством просят на Христово имя милостьіни, а по осмотру они все здоровьі". Видано було цілу низку указів проти професійного жебрацтва (1691, 1694, 1712, 1718 рр.)- Першими двома указами було заборонено жебрати тим, хто симулює каліцтво - "в нищенском образе и притворном лукавстве", за що таких людей били батогом на майданах і висилали на Сибір.

З початком XVIII ст. правова регламентація боротьби з жебрацтвом дещо змінюється. Висилка волоцюг поширюється і на жінок. З'являються органи контролю цієї справи у вигляді Монастирського приказу, який мав спрямовувати (висилати) жебраків до місць приписки (Указ 1712 р.). Жебраків виловлювали і примусово віддавали на роботи (порівняйте з боротьбою проти "тунеядцев" в СРСР). Цікаво, що одночасно передбачено було і санкції проти тих, хто подавав милостиню - перший штраф 5 крб., другий - 10. Установлювалися штрафи і для осіб, у чиєму віданні перебували здорові жебраки: поміщиків, вотчинників, включаючи духівництво. Хоч милостиня як така не заборонялася, хочеш допомогти бідним - віддай гроші в богодільню, притулок, яких на той час було вже досить багато. Дозволялося старостам сіл і соцьким збирати жебракам "на хліб і на одяг" у тих селах, звідки вони вийшли, а за це, якщо вони "не убогі і не старезні", ті могли б свій "хліб відпрацювати".

Санкції до жебраків визначено було такі: впійманих вперше бити батогами, вдруге і втретє - таврувати та висилати чоловіків на каторжні роботи, жінок - до прядильних будинків, дітей - на суконний двір і мануфактури. "Амністії" не передбачалися нікому - ні старим, ні хворим, ні божевільним (щоправда, пізніше Петро І ввів "огляд дурнів").

Політика секуляризації монастирських володінь передбачала не лише матеріальний, а й організаційний контроль діяльності церкви, у зв'язку з чим з'являється указ про регламентацію життя монастирів. У "Духовному регламенті" (1725 р.) вперше перед духовними особами ставиться питання про милостиню як суспільне зло, пропонується викорінити цей звичай: "Разсуди всяк благоразумньш, сколько тьісящь в России обретается ленивьіх таковьіх прошаков, томкож тьісящь не делают хлеба и потому нет от них приходу хлебного". Перед духівництвом ставиться завдання виявити ті сторони милостині, які провокують зростання професійного жебрацтва, і ті, що йдуть на користь суспільству: "добрьій чин милостьши определить". Визначено нові напрямки діяльності церкви в царині суспільної опіки, будівництво при церквах "странноприимниц" (кімнат або будинків для ночівлі прочан) і "лазаретів" (шпиталів), де наказувалося збирати старезних ("престарельїх") і позбавлених здоров'я, що не можуть самі себе прогодувати.

У преамбулі Указу (1724 р.) про внутрішню регламентацію монастирського життя наводиться оцінка чернецького життя: "... что же прибьіль обществу от сего во истину токмо старая пословица: ни Богу, ни людям, понеже большая часть бегут от податей и от лености, дабьі даром хлеб єсть".


Святійшому Синоду* (він перебрав на себе функції ліквідованого Монастирського приказу) було наказано: 1. Відставних солдатів, які не можуть трудитися, скеровувати до монастирів, їхню кількість визначати, виходячи з доходів монастиря, причому слід влаштовувати "шпиталі за регламентом" (утримувати в монастирях колишніх обер-офіцерів, унтер-офіцерів, рядових драгунів, солдатів, направлених Військовою колегією, було наказано Синоду ще царськими указами 1720, 1721, 1722 рр.); 2. Ченців призначати для "служіння" відставним військовим, зайвим ченцям, не задіяним на "служінні", виділяти монастирські землі, щоб вони їх обробляли; 3. Черницям "зайвим" замість ріллі належало зайнятися рукоділлям, "прядивом на мануфактурні заводи".

Але держава починає усвідомлювати свою роль і місію в справі ліквідації професійного жебрацтва і проведенні профілактики цього явища, створенні системи захисту та допомоги нужденним. Так, у Регламенті (статуті) головного магістрату (1721 р.) визначена роль поліції у справі суспільної опіки як одного із суб'єктів "соціальної політики". У розділі X підкреслено, що "поліція олікується жебраками, бідними, хворими, убогими, каліками, іншими неімущими, захищає вдів, самотніх, прочан, виходячи із заповідей Божих, виховує юних у цнотливій чистоті і праведних науках". У Регламенті ж зазначено основні інститути опіки: "смирительньїе (гамівні) дома", призначені для людей "непотребного (непристойного) життя; "прядильні будинки" - для жінок непристойного способу життя, "гошпитали" (шпиталі) для опіки самотніх, хворих, скалічених, убогих, старезних обох статей; "сирітські будинки" - для убогих дітей, що залишилися без батьків, де їх утримували та виховували, "інші будинки від різних хвороб бідних лікують". Належало зазьачені будинки побудувати у кожній губернії за рахунок земських (місцевого самоуправління) відрахувань.

В інструкціях магістратам* (1724) мовилося (§33) про необхідність навчання малолітніх дітей не лише заможніх, а й бідних батьків. Школи мали бути організовані при церквах, а магістрати мали забезпечити не лише навчання, а й опіку дітей. На магістрати покладатися призначення опікунів, а також контроль за їхньою діяльністю та нагляд за процесом виховання.

У §34 інструкцій підкреслювалося, що опікування бідних і старезних громадян покладається безпосередньо на магістрати. З цією метою вони мають бути влаштовані у міських богодільнях, а не жити годуючись за рахунок милостині від громадян. Стосовно професійного жебрацтва в §32 зазначалося, що гультяйський спосіб життя призводить до скоєння різних злочинів - злодійства, грабіжництва. Для запобігання цьому людей такого способу життя слід примушувати до занять ремеслом, різними роботами, мистецтвом.

Таким чином, за правління Петра І сформувалася досить розгалужена система соціального захисту. До неї входять:

а) центральні органи - спочатку Патріарший і Монастирський приказк від
1712 р, - Святійший Синод, а від 1724 р. - Камер-контора;

б) міські магістрати;

в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

г) війти (старости) і соцькі у поселеннях з вільним населенням.
Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути

соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других - шпиталі.

"Один з найвищих державних органів Росії в 1721 - 1917 рр. Відав справами православної церкви.

' Орган міського управління в Росіїз І720 р.


У зв'язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною II організовано (1775 р.) спеціальний орган - прикази суспільної опіки. У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богодільні; будинки для невиліковних хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні.

Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансової бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці, заїжджі двори тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 рр., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Саме тоді фінансові потоки набули організованої форми. Ці міністерства стимулювали прикази до збільшення і накопичення фінансових засобів, дозволяючи їм ведення господарських і майнових операцій ■ (здавання в оренду крамниць, будинків, кузень, млинів, садів, городів тощо; заохочення до видобутку торфу, розпилювання колод, дров; відкриття суконних фабрик). Дозволялися фінансові операції, надавалися фінансові пільги. Внаслідок цього, незважаючи на війни, епідемії, голодні роки, капітали приказів безперервно збільшувалися, становлячи 1810 р. - 5,165 млн. крб, 1814 р. - 8,390 млн. крб.» 1816 р. - 10,334 млн. крб., 1857 р. - 13,148 млн. крб.

Створюється і органЬаційпа структура приказів, хоч єдиної адміністративної структури ще не було. Управлялися вони колегіальне під головуванням безпосередньо губернатора. До складу правління входили засідателі сумісного суду, по одному від кожного стану: дворянства, купецтва, селян, при цьому ведення справ покладалося на одного з членів правління. Сучасники відзначали громіздкість і неоперативність цієї системи.

Можна констатувати, що на кінець періоду, що розглядається (за станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богодільні, інвалідні будинки для невиліковнохворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів*, місцеві благодійні товариства.

Суспільна опіка набула значного розвитку завдяки трьом основним засадам: а) самостійності місцевих благодійних організацій, б) залученню до управління місцевого населення і в) забезпеченню населення більш-менш достатніми грошовими засобами. Проте мала ця система і суттєві вади - прикази розвивали діяльність на свій розсуд, опікування не було обов'язковим для всіх нужденних, а лише вибірковим. Прикази не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.


Читайте також:

  1. Аналіз методичних підходів до оцінки конкурентоспроможності фірми
  2. Аналіз рейтингових підходів і оцінка інвестиційної
  3. Антропогенез – процес виділення людини з тваринного святу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.
  4. Антропогенез – процес виділення людини з тваринного святу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.
  5. Б/. Право приватної власності.
  6. Вплив російських реформ 60- 70-их років XIX ст. на розвиток державної і суспільної опіки
  7. Головні риси української суспільної думки у XVI—ХІХ ст.
  8. До знищення приватної власності
  9. За об’єктом відображення форми суспільної свідомості можна поділити на дві групи.
  10. Закриття рахунків, порядок подання і утвердження звітів установ
  11. Запровадження приказної медицини, чи медицини приказів громадської опіки.




Переглядів: 1388

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Особливості соціальної роботи у тогочасній Україні | Приватна доброчинність

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.048 сек.