• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Витрати домогосподарств

Споживання домогосподарства це придбання товарів особистого користування, тобто купівля продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури і побуту, автомобілів, витрати на соціально-культурні та побутові послуги.

Споживчі витрати можуть бути класифіковані по-різному, наприклад, поділені на товари та послуги.

Витрати на споживання пов’язані з попитом та з такими явищами як ефект доходу, ефект заміщення, споживчий надлишок, максимізація корисності. Якщо грошовий дохід домогосподарства є сталим, то збільшення ціни для нього рівнозначне зменшенню його реального доходу, або купівельної спроможності. Точніше ефект доходу означає вплив зміни ціни на реальний дохід споживачів. Якщо ціна зростає, а грошові доходи залишаються сталими, то реальні доходи домогосподарств зменшуються, і вони купують менше товарів. Навпаки, за зниження цін попиту реальні доходи домогосподарств за сталості їх доходів зростатимуть.

Аналіз споживання вимагає знань про ефект заміни (заміщення). Отже, якщо лосось став дорожчим продуктом харчування, то домогосподарства будуть менше купувати лосося і більше коропа чи ляща. Ефект заміщення полягає в тому, що коли ціна на товар зростає, то споживачі намагаються замінити цей товар іншим, аби отримати бажане за найнижчу ціну.

Домогосподарства чинять так, як і підприємства, коли зростає ціна на певний фактор виробництва змушує їх замінювати дорогі фактори виробництва більш дешевими. Домогосподарства, заміщуючи дорогі товари дешевими, купують задоволення за менші витрати.

Аналіз закону спадної корисності, показує, що існує розрив між загальною корисністю блага і його ринковою вартістю, що виражається додатковою вигодою для домогосподарства, або споживчим надлишком. Ця вигода виникає, бо споживач отримує більше ніж платить у наслідок дії закону спадної граничної корисності. Споживачі платять одну ціну за кожну одиницю продукту. Отже, вони платять за кожну одиницю стільки, скільки коштує остання одиниця.

Домогосподарство як споживач намагається максимізувати свою корисність або величину задоволення, які є наслідком покупки споживчих товарів. Домогосподарство як покупець повинен так упорядкувати своє споживання, щоб кожен окремий товар приносив йому однакову граничну корисність на кожну витрачену гривню. У такій ситуації члени домогосподарства матимуть максимальне задоволення або корисність від закупок товарів.

Головна умова максимального задоволення корисності така: споживач зі сталим доходом за таких ринкових цін досягне максимального задоволення або корисності, якщо гранична корисність останньої гривні, витраченої на певний товар, є такою самою, як і гранична корисність останньої гривні, витраченої на будь-який інший товар. Середня гранична корисність на гривню всіх товарів за стану рівноваги для споживача називається граничною корисністю доходу.

Правилом максимізації корисності керується на ринку кожен споживач, купуючи товари. Дохід, що залишається у розпорядженні споживача після внесення податків та інших виплат, може використовуватися лише двома способами або на заощадження, або на споживання. Заощадження - це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю особистого споживання.

ТЕМА 2. ПІДПРИЄМНИЦТВО І ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА)

Програмні запитання

1. Поняття підприємницької діяльності та її функції.

2. Організаційно-правові форми підприємств.

3. Капітал та його кру­го­обіг

4. Оборот капіталу. Основний та оборотний капітал

Основні терміни і поняття

Під­при­єм­с­т­во. Пра­во­ві фо­р­ми під­при­єм­с­т­ва. Со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­на ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка під­при­ємств. Фу­н­к­ції під­при­єм­с­т­ва. Суть під­при­єм­ни­ц­т­ва та умо­ви йо­го іс­ну­ван­ня. Під­при­єм­ни­ц­т­во в си­с­те­мі то­ва­р­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва. Під­при­єм­ни­ц­т­во і бі­з­нес. Ети­ч­ні ос­но­ви під­при­єм­ни­ць­кої ді­я­ль­но­с­ті.

Тематичні тези

1. Поняття підприємницької діяльності та її функції

Під­при­єм­ни­ць­ка ді­я­ль­ність - по­єд­нан­ня ви­ро­б­ни­чих ре­сур­сів для ство­рен­ня ма­те­рі­а­ль­них благ і по­слуг, які за­до­во­ль­ня­ють су­с­пі­ль­ні по­тре­би, з ме­тою ре­а­лі­за­ції вла­с­них ма­те­рі­а­ль­них ін­те­ре­сів під­при­єм­ця.

Лю­ди не можуть за­до­во­ль­ни­ти усі свої по­тре­би через:

· об­ме­же­ні­с­ть мо­ж­ли­во­с­тей оде­р­жан­ня всьо­го різноманіття благ в межах ін­ди­ві­ду­а­ль­ної жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті;

· об­ме­же­ні­с­ть благ, що є у вла­с­но­с­ті іні­ці­а­то­ра об­мі­ну;

· об­ме­же­ні­с­ть благ, на­да­них ін­ши­ми лю­дь­ми для об­мі­ну.

Од­нак, мо­ж­на за­до­во­ль­ни­ти свої по­тре­би шля­хом ство­рен­ня су­с­пі­ль­но-­не­о­б­хі­д­них благ і по­слуг для ін­ших че­рез ви­ко­нан­ня со­ці­а­ль­но зна­чи­мо­го за­мо­в­лен­ня.

Бі­з­нес-­ді­я­ль­ність яв­ляє со­бою ор­га­ні­за­цію ви­ко­нан­ня со­ці­а­ль­но­го за­мо­в­лен­ня з йо­го на­сту­п­ною ре­а­лі­за­ці­єю з ме­тою кі­н­це­во­го за­до­во­лен­ня сво­їх по­треб.

Ос­но­в­ні умо­ви іс­ну­ван­ня і роз­ви­т­ку бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті:

· вла­с­ність на за­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва і кі­н­це­вий про­дукт ді­я­ль­но­с­ті, а та­кож мо­ж­ли­вість оде­р­жу­ва­ти чи пе­ре­да­ва­ти пра­ва вла­с­но­с­ті на еко­но­мі­ч­ні бла­га;

· при­ва­т­на ав­то­но­мія господарюючих су­б'єк­тів, що при­пу­с­кає свободу го­с­по­дар­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті, до­го­во­рів, об'­єд­нань, про­фе­сій­но­го і спо­жи­в­чо­го ви­бо­ру;

· роз­ви­не­ні фо­р­ми об­мі­ну, тоб­то на­яв­ність то­ва­р­но-­гро­шо­вих від­но­син.

У про­це­сі ево­лю­ції ри­н­ко­вої еко­но­мі­ки змі­ню­єть­ся й еко­но­мі­ч­на ор­га­ні­за­ція бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті ра­зом зі змі­ною умов її іс­ну­ван­ня.

По­-пе­р­ше, з по­си­лен­ням еко­но­мі­ч­ної ро­лі дер­жа­ви і гро­мад­сь­ких ор­га­ні­за­цій ви­до­змі­ню­єть­ся ха­ра­к­тер со­ці­а­ль­но­го за­мо­в­лен­ня.

По­-дру­ге, з роз­ви­т­ком кре­ди­т­но-­фі­на­н­со­вої си­с­те­ми бі­з­нес-­ді­я­ль­ність все більше за­ле­жить від мо­ж­ли­во­с­тей за­лу­чен­ня і ви­ко­ри­с­тан­ня по­зи­ко­вих за­со­бів. Ба­н­ків­сь­ка сфе­ра не тіль­ки стає осо­б­ли­вим об'­єк­том бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті, але і про­ни­зує всі ін­ші фо­р­ми під­при­єм­ни­ц­т­ва.

По­-тре­тє, змі­ню­ють­ся від­но­си­ни вла­с­но­с­ті в про­це­сі ор­га­ні­за­ції бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті. Як ре­зуль­та­т - без­по­се­ре­д­нім ке­руючим су­б'єк­том бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті стає - ме­не­джер.

Вну­т­рі­шнє се­ре­до­ви­ще бі­з­не­су-­ді­я­ль­но­с­ті скла­да­єть­ся з від­но­син між вла­с­ни­ка­ми ка­пі­та­лу, ме­не­дже­ра­ми і на­й­ма­ни­ми ро­бі­т­ни­ка­ми. Зо­в­ні­ш­нє се­ре­до­ви­ще ха­ра­к­те­ри­зу­єть­ся вза­є­мо­ді­єю ор­га­ні­за­то­рів бі­з­нес-­ді­я­ль­но­с­ті з дер­жа­в­ни­ми і су­с­пі­ль­ни­ми стру­к­ту­ра­ми, по­ста­ча­ль­ни­ка­ми, кре­ди­то­ра­ми і спо­жи­ва­ча­ми. При цьо­му ко­жен залу­чений у си­с­те­му ді­ло­вих від­но­син ко­н­т­ра­гент має свої вла­с­ні ін­те­ре­си.

Та­ке рі­з­но­ма­ніт­тя ін­те­ре­сів ду­же важ­ко ре­а­лі­зу­ва­ти без­ко­н­ф­лі­к­т­но. То­му еко­но­мі­ч­ний і со­ці­а­ль­ний ус­піх бі­з­не­су-­ді­я­ль­но­с­ті за­ле­жить від сту­пе­ня га­р­мо­ні­за­ції цих ін­те­ре­сів, від то­го, на­скі­ль­ки вда­ло­ся мі­ні­мі­зу­ва­ти роз­рив між ін­те­ре­са­ми окре­мих ко­н­т­ра­ге­н­тів і до­мо­г­ти­ся ди­на­мі­ч­ної рі­в­но­ва­ги між їх ці­ля­ми.

Ос­но­в­ною стру­к­ту­р­ною оди­ни­цею, су­б'єк­том бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті є під­при­єм­с­т­во. Під­при­єм­с­т­во яв­ляє со­бою го­с­по­дар­сь­ку лан­ку, що ре­а­лі­зує вла­с­ні ін­те­ре­си за до­по­мо­гою ви­го­то­в­лен­ня і ре­а­лі­за­ції то­ва­рів і по­слуг шля­хом ком­бі­ну­ван­ня фа­к­то­рів ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

Су­час­ні під­при­єм­с­т­ва - це в ос­но­в­но­му багато профільні ви­ро­б­ни­ц­т­ва. Орі­є­н­та­ція на та­кі ви­ро­б­ни­ц­т­ва ро­бить фі­р­му більш стій­кою в пе­рі­од еко­но­мі­ч­них спа­дів. Розп­о­ро­шу­вання ка­пі­та­лу фі­р­ми по ря­ду га­лу­зей і утво­рен­ня багато профільного ви­ро­б­ни­ц­т­ва оде­р­жа­ло на­зву ди­ве­р­си­фі­ка­ції ка­пі­та­лу.

Під­при­єм­с­т­ва мо­ж­на кла­си­фі­ку­ва­ти за двома наступними ос­но­в­ними кри­те­рі­ями:

· фо­р­ма вла­с­но­с­ті на ка­пі­тал,

· сту­пінь кон­це­н­т­ра­ції ка­пі­та­лу.

За ци­ми кри­те­рі­я­ми ви­ді­ля­ють­ся рі­з­ні ор­га­ні­за­цій­но-­еко­но­мі­ч­ні фо­р­ми під­при­єм­ни­ць­кої ді­я­ль­но­с­ті.

2. Організаційно-правові форми підприємств.

В за­ле­ж­но­с­ті від ха­ра­к­те­ру вла­с­но­с­ті на ка­пі­тал під­при­єм­с­т­ва роз­ді­ля­ють­ся на дер­жа­в­ні і при­ва­т­ні. На дер­жа­в­них під­при­єм­с­т­вах ор­га­ні­за­то­ром ви­ро­б­ни­ц­т­ва і за­сно­в­ни­ком ви­сту­пає дер­жа­ва. Дер­жа­в­на під­при­єм­ни­ць­ка ді­я­ль­ність охо­п­лює ті сфе­ри еко­но­мі­ки, що не за­лу­ча­ють при­ва­т­ний бі­з­нес. Дер­жа­ва за­по­в­нює цей про­лом для то­го, щоб за­без­пе­чи­ти більш по­вне й ефе­к­ти­в­не за­до­во­лен­ня по­треб су­с­пі­ль­с­т­ва.

Дер­жа­в­ні під­при­єм­с­т­ва зна­хо­дять­ся в не­рі­в­них умо­вах у по­рі­в­нян­ні з при­ва­т­ни­ми: во­ни не ві­ль­ні у своїй го­с­по­да­р­чій ді­я­ль­но­с­ті, ці­но­у­т­во­рен­ні і зазвичай зму­ше­ні ре­а­лі­зо­ву­ва­ти про­ду­к­цію по со­бі­ва­р­то­с­ті. То­му ефе­к­ти­в­ність дер­жа­в­них під­при­ємств зви­чай­но ни­ж­че.

У про­це­сі фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня від­ста­ван­ня дер­жа­в­них під­при­ємств за ефе­к­ти­в­ні­с­тю зви­чай­но збі­ль­шу­є­ть­ся. То­му не­об­ґру­н­то­ва­не збі­ль­шен­ня дер­жа­в­но­го се­к­то­ра в еко­но­мі­ці може призвести до зни­жен­ня те­м­пів еко­но­мі­ч­но­го зро­с­тан­ня.

Фо­р­ми при­ва­т­них під­при­ємств рі­з­но­ма­ні­т­ні. Це мо­жуть бу­ти:

· од­но­осі­бні під­при­ємства, де вла­с­ни­ком ка­пі­та­лу є од­на лю­ди­на;

· то­ва­ри­с­т­ва чи пар­т­нер­с­т­ва на па­ях, де поєд­ну­єть­ся ка­пі­тал де­кі­ль­кох лю­дей;

· ак­ці­о­не­р­ні то­ва­ри­с­т­ва, де пай ко­ж­но­го під­тве­р­джу­єть­ся ак­ціями.

Осо­б­ли­ва ор­га­ні­за­цій­но-­пра­во­ва фо­р­ма під­при­єм­ни­ць­кої ді­я­ль­но­с­ті - ко­о­пе­ра­ти­ви. Во­ни в бі­ль­шо­с­ті роз­ви­нутих кра­їнах не є під­при­ємствами в бу­к­ва­ль­но­му зна­чен­ні сло­ва, а яв­ля­ють со­бою товарис­т­ва, об'­єд­нан­ня, ді­я­ль­ність яких спря­мо­ва­на не сті­ль­ки на без­по­се­ре­д­нє оде­р­жан­ня при­бу­т­ків і до­хо­дів, скі­ль­ки на на­дан­ня до­по­мо­ги і спри­ян­ня чле­нам ко­о­пе­ра­ти­ву в їх­ній бі­з­не­с-­ді­я­ль­но­с­ті. Як пра­ви­ло, та­кі ко­о­пе­ра­ти­ви но­сять тим­ча­со­вий ха­ра­к­тер і роз­па­да­ють­ся пі­с­ля ви­ко­нан­ня сво­їх фу­н­к­цій чи пе­ре­тво­рю­ють­ся в ін­ші юри­ди­ч­ні фо­р­ми.

Що сто­су­єть­ся ви­ро­б­ни­чих ко­о­пе­ра­ти­вів, їх мо­ж­на від­не­с­ти до так з­ва­них на­род­них під­при­ємств. Вла­с­ни­ки за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва в цих го­с­по­дар­с­т­вах є од­но­ча­с­но і тру­ді­в­ни­ка­ми. То­му їх­ вла­с­ність ва­р­то роз­ці­ню­ва­ти як при­ва­т­но­-ко­ле­к­ти­в­ну. Та­ка фо­р­ма під­при­єм­ни­ц­т­ва при­ваб­ли­ва тим, що з'єд­нує еко­но­мі­ч­ний ін­те­рес тру­ді­в­ни­ка і вла­с­ни­ка. Це ва­ж­ли­ва пе­ре­ва­га у по­рі­в­нян­ні з іне­р­т­ні­с­тю пра­ців­ни­ків у дер­жа­в­них під­при­єм­с­т­вах і від­чу­же­ні­с­тю пра­ців­ни­ків у при­ва­т­ній фі­р­мі.

Ра­зом з тим на­род­ні під­при­єм­с­т­ва ма­ють і не­га­ти­в­ну ри­су. Оскі­ль­ки са­мі пра­ців­ни­ки не є в ри­н­ко­вій еко­но­мі­ці но­сі­я­ми най­ви­щих до­хо­дів, для них ха­ра­к­те­р­не пра­г­нен­ня пе­ре­тво­ри­ти при­бу­ток не в ін­ве­с­ти­ції, а у свій спо­жи­в­чий до­ход.

Ко­ж­на з ос­но­в­них ор­га­ні­за­цій­но-­пра­во­вих форм під­при­єм­ни­ц­т­ва має свої пе­ре­ва­ги і не­до­лі­ки, що не­об­хід­но вра­хо­ву­ва­ти при ви­бо­рі форм під­при­єм­ни­ць­кої ді­я­ль­но­с­ті.

У су­час­ній еко­но­мі­ці провідну роль відігра­ють ак­ці­о­не­р­ні ком­па­нії, ді­я­ль­ність яких роз­ра­хо­ва­на, як пра­ви­ло, і на на­ці­о­на­ль­ний, і на сві­то­вий ри­н­ки. Ак­ці­о­не­р­ні ком­па­нії зв'я­за­ні в ос­но­в­но­му з ма­со­вим ви­ро­б­ни­ц­т­вом чи об­слу­го­ву­ван­ням у то­р­го­вій, фі­нан­со­вій і ін­шій сфе­рах.

Ак­ці­о­не­р­не то­ва­ри­с­т­во - це фо­р­ма ор­га­ні­за­ції під­при­ємств, ка­пі­тал яких утво­рюєть­ся в ре­зуль­та­ті об'­єд­нан­ня ба­га­тьох ін­ди­ві­ду­а­ль­них ка­пі­та­лів шля­хом ви­пу­с­ку і про­да­жу ак­цій і об­лі­га­цій. Вла­с­ни­ки ак­цій є па­йо­ви­ка­ми ак­ці­о­не­р­но­го то­ва­ри­с­т­ва, а вла­с­ни­ки об­лі­га­цій - йо­го кре­ди­то­ра­ми. За­ле­ж­но від ви­ду ак­цій та ор­га­ні­за­ції їх­ньо­го обо­ро­ту на ри­н­ку, роз­рі­з­ня­ють за­кри­ті і від­кри­ті ак­ці­о­не­р­ні то­ва­ри­с­т­ва.

За­кри­ті то­ва­ри­с­т­ва від­різняють­ся тим, що їх­ні ак­ції розміщуються в за­кри­то­му по­ряд­ку за по­пе­ре­дньою під­пи­с­кою се­ред за­зда­ле­гідь об­ра­них за­сно­в­ни­ка­ми мо­ж­ли­вих вла­с­ни­ків ак­цій. То­ва­ри­с­т­во й ак­ці­о­не­ри не­суть від­по­ві­да­ль­ність за сво­ї­ми обо­в'я­з­ка­ми тіль­ки вне­се­ним ка­пі­та­ло­м.

Від­кри­ті то­ва­ри­с­т­ва ви­пу­с­ка­ють ак­ції, які мо­ж­на ку­пу­ва­ти і про­да­ва­ти без яких-­не­будь об­ме­жень. То­ва­ри­с­т­во й ак­ці­о­не­ри не­суть від­по­ві­да­ль­ність за зо­бо­в'я­зан­нями усім май­ном то­ва­ри­с­т­ва. Рі­з­ні ви­ди ак­цій і їх обо­рот ро­б­лять ак­ці­о­не­р­ну фо­р­му ор­га­ні­за­ції го­с­по­дар­с­т­ва високо адаптивною до рі­з­них умов го­с­по­да­рю­ван­ня.

За­ле­ж­но­с­ті від кі­ль­ко­с­ті за­йня­тих фі­р­ми по­ді­ля­ють­ся на дрі­б­ні, се­ре­д­ні і ве­ли­кі. Но­р­ма­ти­ви для від­не­сен­ня фірм до ті­єї чи ін­шої ка­те­го­рії в рі­з­них кра­ї­нах рі­з­ні. Як пра­ви­ло, дрі­б­ною вва­жа­єть­ся фі­р­ма з чи­се­ль­ні­с­тю пра­цю­ю­чих менше 100 чо­ло­вік, а ве­ли­кою - фі­р­ма з чи­се­ль­ні­с­тю пра­цю­ю­чих більше 500 чо­ло­вік.

Роль дрі­б­них фірм у ри­н­ко­вій еко­но­мі­ці мо­ж­на оха­ра­к­те­ри­зу­ва­ти у та­кий спо­сіб. Дрі­б­не під­при­єм­ни­ц­т­во є сво­го ро­ду фу­н­да­ме­н­том ри­н­ко­вої еко­но­мі­ки, що пов'я­зу­є в єдине ціле всі її лан­ки, не до­пу­с­кає виникнення "кла­п­тико­вої еко­но­мі­ки", де існує надлишок од­них то­ва­рів поряд з де­фі­ци­том ін­ших.

3. Капітал та його кру­го­обіг

Здій­с­ни­в­ши вкла­ден­ня ка­пі­та­лу в яку-­не­будь сфе­ру ді­я­ль­но­с­ті, під­при­ємець ста­вить за ме­ту яко­мо­га шви­д­ше отримати при­бу­ток, тобто над­ли­шок над початково ава­н­со­ва­ною су­мо­ю. Але, оде­р­жа­в­ши її один раз, він бу­де пра­г­ну­ти до цьо­го зно­ву і зно­ву, для чо­го йо­му до­ве­деть­ся здій­с­ню­ва­ти від­тво­рен­ня.

Роз­гля­да­ю­чи від­тво­рю­ва­ль­ний про­цес у ча­сі з по­гля­ду змі­ни фун­к­ці­о­на­ль­них форм про­ми­с­ло­во­го ка­пі­та­лу, що беруть участь у ньо­му, мо­ж­на пред­ста­ви­ти йо­го у ви­ді мо­де­лі, опи­су­ва­ною фо­р­му­лою:

Д - Т... П... Т' - Д' і ви­ді­ли­ти на­сту­п­ні за­ко­но­мі­р­ні ста­ді­ї.

Д - T... .

На ри­н­ку фа­к­то­рів ви­ро­б­ни­ц­т­ва гро­шо­вий ка­пі­тал ви­тра­ча­єть­ся на при­дбан­ня фа­к­то­рів ви­ро­б­ни­ц­т­ва, що ма­ють фо­р­му то­ва­ру, і пе­ре­тво­рю­єть­ся в про­ду­к­ти­в­ний; йо­го фу­н­к­ція - під­го­то­в­ка умов для ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

... П... .

У про­це­сі ви­ро­б­ни­ц­т­ва про­ду­к­ти­в­ний ка­пі­тал пе­ре­тво­рю­єть­ся в то­ва­р­ний і ви­ко­нує фу­н­к­цію ство­рен­ня до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті.

... Т' - Д'.

До­да­т­ко­ва ва­р­тість, закла­де­на в то­ва­рі, на­дій­де під­при­єм­цю тіль­ки пі­с­ля йо­го ре­а­лі­за­ції на ри­н­ку. На цій ста­дії то­ва­р­ний ка­пі­тал зно­ву пе­ре­тво­рю­єть­ся в гро­шо­вий. Фу­н­к­ція то­ва­р­но­го ка­пі­та­лу - ре­а­лі­за­ція до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті.

По­слі­до­в­не пе­ре­тво­рен­ня ка­пі­та­лу з од­ні­єї фо­р­ми в ін­шу на­зи­ва­єть­ся йо­го кру­го­обі­гом. З фо­р­му­ли ви­д­но, що кру­го­обіг ка­пі­та­лу здій­с­ню­єть­ся за­ра­ди ство­рен­ня при­бу­т­ку (Пр = Д' - Д).

4. Оборот капіталу. Основний та оборотний капітал

Кру­го­обіг ка­пі­та­лу, взя­тий не як окре­мий акт, а як бе­зу­пин­но по­вто­рю­ва­ний про­цес по­но­в­лен­ня ру­ху всьо­го ава­н­со­ва­но­го ка­пі­та­лу, називають обо­ротом ка­пі­та­лу.

Обо­рот ка­пі­та­лу не збі­га­єть­ся з кру­го­обі­гом ка­пі­та­лу. У ре­зуль­та­ті ко­ж­но­го кру­го­обі­гу по­ве­р­та­єть­ся під­при­єм­цю в гро­шо­вій фо­р­мі тіль­ки ча­с­ти­на ава­н­со­ва­но­го ка­пі­та­лу; по­вний обо­рот ка­пі­тал ро­бить тіль­ки то­ді, ко­ли вся ка­пі­та­ль­на ва­р­тість по­ве­р­та­єть­ся до вла­с­ни­ка у сво­їй по­ча­т­ковій, тоб­то гро­шо­вій фо­р­мі. Ка­пі­тал у про­це­сі обо­ро­ту про­хо­дить ста­дії ви­ро­б­ни­ц­т­ва і обороту.

Обо­рот рі­з­них еле­ме­н­тів ка­пі­та­лу від­бу­ва­єть­ся не­од­на­ко­во. Від­по­ві­д­но до рі­з­них фу­н­к­цій в обо­ро­ті ка­пі­та­ль­ної ва­р­то­с­ті ка­пі­тал по­ді­ля­єть­ся на ос­но­в­ний і обо­ро­т­ний.

До ос­но­в­ного ка­пі­талу відносять ва­р­тість за­со­бів пра­ці, до обо­ро­т­ного ка­пі­талу - ва­р­тість пред­ме­тів пра­ці і ва­р­тість опла­ти ро­бо­чої си­ли. Роз­хо­джен­ня обо­ро­ту цих ча­с­тин ка­пі­та­лу ви­пли­ває з роз­хо­джень спо­со­бу пе­ре­но­су рі­з­ни­ми еле­ме­н­та­ми про­ду­к­ти­в­но­го ка­пі­та­лу сво­єї ва­р­то­с­ті на ство­рю­ва­ний про­дукт.

Ос­но­в­ний ка­пі­тал - це ча­с­ти­на про­ду­к­ти­в­но­го ка­пі­та­лу, ва­р­тість яко­го пе­ре­но­сить­ся на про­дукт по­сту­по­во і по­ве­р­та­єть­ся вла­с­ни­ку в гро­шо­вій фо­р­мі вро­з­д­ріб. В ос­но­в­ний ка­пі­тал вхо­дить ва­р­тість всьо­го уста­т­ку­ван­ня, ма­шин, ви­ро­б­ни­чих бу­ди­н­ків, спо­ру­джень. Ін­ші ча­с­ти­ни, вті­ле­ні в си­ро­ви­ні, па­ли­ві, ма­те­рі­а­лах і т.д., вхо­дять до обо­ро­т­ного ка­пі­талу ва­р­тість яко­го по­ве­р­та­єть­ся пі­с­ля ко­ж­но­го кру­го­обі­гу. Сю­ди від­но­сять і ва­р­тість опла­ти ро­бо­чої си­ли.

Обо­ро­т­ний ка­пі­тал - це та ча­с­ти­на ви­ро­б­ни­чо­го ка­пі­та­лу, ва­р­тість яко­го вхо­дить у про­дукт повністю і в повній мірі по­ве­р­та­єть­ся під­при­єм­цю в гро­шо­вій фо­р­мі в ко­ж­ному кру­го­обі­гу ка­пі­та­лу.

Ос­но­в­ний ка­пі­тал під­да­єть­ся фізичному і мо­ра­ль­но­му зно­су.

Під фізичним зносом основного капіталу розуміють поступову втрату ним своїх первісних техніко-експлуатаційних властивостей, тобто споживної вартості. Однак це відбувається не лише в процесі функціонування основного капіталу, але й при його бездіяльності і призводить до поступового зменшення його реальної вартості – економічного спрацювання. Бездіяльні засоби праці зношуються, якщо вони потрапляють під вплив природних процесів (атмосферних явищ, внутрішніх процесів, що відбуваються в будові металів та інших матеріалів, з яких виготовлені засоби праці).

З часом фізичне спрацювання поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного зносу, який вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення.

Крім фізичного зносу засобів праці існує і моральний знос, при якому ще достатньо придатні за матеріальним станом машини і обладнання стають невигідними в експлуатації порівняно з новими, більш ефективними зразками техніки. Тобто, моральний знос – це передчасне, до закінчення строку фізичної служби, знецінення основного капіталу. Причиною його є зміна суспільних умов виробництва, яка призводить до відносної зміни ефективності усіх використовуваних машин. Матеріальною основою морального зносу є технічний прогрес. Його дія проявляється в тому, що виробництво машин здійснюється не у вже існуючій формі, а у формі, яка пройшла прогресивні зміни, і нові засоби праці є ефективнішими, ніж діючі.

В обох ви­па­д­ках від­бу­ва­єть­ся зне­ці­нен­ня ос­но­в­но­го ка­пі­та­лу, то­му що ці­на за­со­бів пра­ці ви­зна­ча­єть­ся їх ко­ри­с­ні­с­тю в ко­жен да­ний пе­рі­од ча­су.

Ця осо­б­ли­вість ви­зна­чен­ня ва­р­то­с­ті і ці­ни за­со­бів пра­ці зна­хо­дить вияв у ство­рен­ні амо­р­ти­за­цій­но­го фо­н­ду, що скла­да­єть­ся з що­рі­ч­них амо­р­ти­за­цій­них від­ра­ху­вань. Іс­ну­ють рі­з­ні ме­то­ди нарахування амо­р­ти­за­ції:

- пря­мо­лі­ній­на амо­р­ти­за­ція, тоб­то рі­в­но­мі­р­не спи­сан­ня ва­р­то­с­ті за­со­бів пра­ці що­ро­ку еко­но­мі­ч­но­го те­р­мі­ну слу­ж­би. Ці су­ми на­ко­пи­чу­ються в амо­р­ти­за­цій­но­му фо­н­ді;

- ме­тод за­ли­ш­ку, що зни­жу­єть­ся, при по­двійній но­р­мі амо­р­ти­за­ції, де по­двійна но­р­ма за­сто­со­ву­єть­ся до за­ли­ш­ко­вої ва­р­то­с­ті.

ТЕМА 3. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК.

Програмні запитання

1. Витрати виробництва, їх сутність і види.

2. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.

3. Прибуток: сутність і структура.

4. Альтернативні теорії прибутку.

Основні терміни і поняття:

Витрати суспільства, витрати підприємства, вартість продукції, собівартість продукції, зовнішні витрати, внутрішні витрати, постійні витрати, змінні витрати, граничні витрати, середні витрати, середні постійні витрати, середні змінні витрати, цехова собівартість, виробнича собівартість, повна собівартість, індивідуальна собівартість, середньо галузева собівартість, прибуток, бухгалтерський прибуток, економічний прибуток, прибуток від іншої реалізації, прибуток від позареалізаційної діяльності, балансовий прибуток, засновницький прибуток, чистий (розрахунковий) прибуток, рентабельність, норма прибутку.

Тематичні тези

1. Витрати виробництва, їх сутність і види.

Виражені у грошовій формі витрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називають витратами виробництва. Слід розрізняти витрати суспільства і витрати підприємства.

Поняття витрат в економічній науці базується на загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості альтернативного використання їх, оскільки вибір певного варіанта виробництва зумовлює втрату вигод використання відповідних ресурсів найкращим із можливих способів. У зв’язку з цим витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні (явні) витрати – витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових та транспортних послуг тощо).

Внутрішні (неявні) витрати – витрати фірми на використання власних (неоплачуваних) ресурсів. Неявні витрати включають недоотримані підприємцем доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні власних ресурсів.

Розподіл на зовнішні та внутрішні витрати відображає два підходи до розуміння природи витрат підприємства. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунку або накладної. Оскільки вони відображаються в балансі фірми, то це – бухгалтерські витрати.

Економічний підхід передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Тобто, економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів. Таким чином, економічні витрати – це дійсні витрати на виробництво товару, які відображають вартість ресурсів при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування.

Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених підприємством до виробництва певного виду продукції, розрізняють: витрати в довгостроковому періоді та витрати в короткостроковому періоді.

Витрати в короткостроковому періоді поділяються на:

сукупні витрати – вартість усіх видів ресурсів, що витрачаються для виготовлення певної кількості продукції; постійні - витрати, що не залежать від обсягів виробництва продукції (вони існують навіть тоді, коли продукція зовсім не виробляється: амортизація, капітальний ремонт, витрати на управління); змінні – вартість змінних ресурсів, що використовуються для виробництва заданого обсягу продукції і тому ці витрати залежать від випуску продукції: витрати на паливні матеріали, електроенергія; середні постійні – кількість постійних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції; середні змінні – кількість змінних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції; середні сукупні – кількість сукупних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції; граничні витрати – приріст сукупних витрат в результаті приросту обсягу випуску на одиницю, або додаткові витрати пов’язані з виробництвом ще однієї додаткової одиниці продукції.

2. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.

Витрати виробництва на підприємстві та витрати суспільства об’єктивно мають вартісну форму. Розрізняють витрати виробництва загальні та витрати, які належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції – це її собівартість. Тобто собівартість можна розглядати як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції. Собівартість відображає реальні, прямі витрати підприємства на виробництво продукції і таким чином дозволяє визначити ефективність його роботи. До собівартості входять такі витрати: вартість спожитих у процесі виробництва предметів праці (сировини, палива, електроенергії); перенесена вартість засобів праці; витрати на оплату праці; видатки на реалізацію продукції. Залежно від обсягу витрат на промисловому підприємстві розрізняють цехову, виробничу і повну собівартість продукції.

Вартість та собівартість – це категорії різних рівнів системи виробничих відносин. Вартість – категорія власне виробництва. Її складовими частинами є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. Собівартість виражає виробничі відносини, пов’язані з розподілом продукту. Категорією розподілу як частини національного доходу є заробітна плата. В той же час вона є частиною собівартості. Заробітна плата також відображає вартість необхідного продукту, а останній є категорією виробництва. Собівартість, таким чином, як економічна категорія відображає відносини, що складаються між суспільством у цілому і окремим виробником з приводу відособлення витрат виробництва.

Слід зазначити, що метою підприємництва є отримання максимального прибутку за певних умов. Максимізацію прибутку визначають насамперед два чинники – рівень витрат виробництва і ціни на продукцію. Ціна – це грошовий вираз вартості товарів. Вона залежить від багатьох факторів: величини затрат, середньої норми прибутку і рентабельності, співвідношення попиту та пропозиції на конкретний товар, купівельної спроможності тощо.

Ціни можна класифікувати за різними критеріями:

- залежно від ступеня свободи їх встановлення: вільні, договірні, регульовані державою та фіксовані;

- за критерієм обсягу продукції, що реалізується: оптові та роздрібні;

- за територіальним критерієм: світові, національні, регіональні.

Є також ціни базисні, контрактні, ціни пропозиції, монопольні, довідкові, закупівельні, прейскурантні тощо.

3. Прибуток: сутність і структура.

З витратами виробництва пов’язана ще одна категорія – прибуток.

Прибуток – це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво. В умовах ринкової економіки значення прибутку істотно зростає, оскільки прибуток є результатом роботи підприємства та показником ефективності його господарської діяльності, що відображає створену і реалізовану додаткову вартість. У ньому знаходять відображення запроваджений на підприємстві режим економії і заходи щодо збільшення обсягу виробництва та підвищення якості продукції. Прибуток – основне джерело розширеного відтворення, частина його перераховується до бюджету як податки на прибуток, а решта залишається на підприємстві й спрямовується на створення фондів економічного стимулювання і спеціальних фондів.

Сутність прибутку повніше виявляється через функції, які він виконує: оцінка діяльності підприємства; регулювання розподілу ресурсів між суб’єктами підприємництва, галузями і сферами виробництва; стимулююча функція (здійснення нововведень, запровадження нової техніки і технології).

Розрізняють: бухгалтерський прибуток (виручка фірми за вирахуванням явних, зовнішніх витрат виробництва) та економічний прибуток (пов’язується з усіма витратами, включаючи і приховані). Крім того виділяють балансовий прибуток, прибуток від іншої реалізації, прибуток від позареалізаційної діяльності, засновницький прибуток, чистий (розрахунковий) прибуток.

Слід зазначити, що прибуток є важливим показником ефективності діяльності підприємств, проте якість їх роботи не можливо оцінити за масою прибутку. Для того, щоб обчислити прибутковість підприємства, потрібно зіставити прибуток з витратами підприємства (собівартістю) або з обсягом виробничих фондів підприємства (основних фондів і оборотних засобів). Таке зіставлення характеризує рентабельність.

4. Альтернативні теорії прибутку.

Серед економістів різних шкіл та напрямів немає єдиної думки щодо джерела прибутку і тому різні теорії по-різному його трактують.

Однією з перших була теорія прибутку меркантилістів, згідно з якою прибуток виникає в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за межами країни за вищими цінами, ніж ті, за якими товар куплено. Класична ж політична економія джерело прибутку вбачала у виробництві. А. Сміт розглядав прибуток як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця. Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток підвищується, якщо знижується заробітна плата.

Марксистська економічна теорія визначає прибуток як перетворену форму додаткової вартості.

Також при поясненні прибутку багато економістів використовують теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, таким чином, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Не вдаючись до детального аналізу теорій прибутку, слід зазначити, що ближче до істини ті теорії, які джерело прибутку вбачають у безпосередньому виробництві й пов’язують його з додатковим продуктом.

ТЕМА 4. ОСОБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМНИЦТВА В АГРАРНІЙ СФЕРІ

Програмні запитання

1. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

2. Земельна рента: її сутність і форми.

3. Розвиток підприємництва в аграрній сфері.

4. Сучасні проблеми сільського господарства України.

Основні терміни і поняття:

Аграрний сектор, агропромисловий комплекс, агро бізнес, аграрні відносини, рента, орендна плата, диференціальна рента, монопольна рента, абсолютна рента, власність на землю, ціна землі.

Тематичні тези

1. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

Сільське господарство – це важливе джерело, по-перше, нічим не замінних на сьогодні предметів споживання; по-друге, додаткової робочої сили для несільськогосподарських галузей; по-третє, джерело чистого прибутку. До того ж ця галузь суттєво впливає на соціально-економічний розвиток суспільства в цілому.

Специфіка сільськогосподарського виробництва виявляється в аграрних відносинах. Аграрні відносини – це складова частина економічних відносин в сільському господарстві, що виникають з приводу володіння і використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва. Однак це лише один бік аграрних відносин. Другий пов’язаний з процесами агропромислової інтеграції. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу, тому її розвиток здійснюється на основі спільних з іншими сферами об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства низкою особливостей, які і визначають специфіку функціонування, організаційно-економічних і соціально-економічних відносин цієї галузі. До таких особливостей відносять: 1) земля – є головним об’єктом виробничих відносин і основним засобом виробництва; 2) сезонний характер виробництва; 3) тісне переплетення економічних і природних процесів відтворення; 4) складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також існуванням різноманітних форм власності. Перераховані особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну специфіку, по-перше, у відносинах між людьми з приводу землі як основного об’єкту господарювання (її привласнення, користування нею й результатами її функціонування), по-друге, в обороті капіталу, зайнятого у сільськогосподарському виробництві.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). АПК – це вертикально інтегрована і скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продуктів з сільськогосподарської сировини, їх зберіганням, переробкою і доведенням до споживача. До складу АПК входять чотири сфери: 1) галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці; 2) сільське господарство; 3) галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація продукції); 4) галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв’язок, матеріально-технічне постачання і т.д.).

2. Земельна рента: її сутність і форми.

Важливою складовою аграрних відносин є рентні відносини. Рентні відносини - це відносини між суб’єктами з приводу створення, розподілу і привласнення надлишкового над середнім прибутку. Його існування пов’язане з особливостями землі як головного засобу і предмету праці в сільському господарстві.

В процесі використання землі існує розмежування землі як об’єкта підприємницької діяльності і як об’єкта власності. Підприємець (повний і неповний господар, орендар) намагається отримати від використання земельної ділянки якомога більший доход. Але не весь отриманий доход він може присвоїти. Певну його частину підприємець (неповний господар, орендар) має віддати власнику землі, який дозволив йому вести на ній підприємницьку діяльність. Отже, земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. Таким чином, рента виступає економічною формою реалізації права власності на землю, це доход безпосередньо не пов’язаний з підприємницькою діяльністю.

Розрізняють диференціальну, монопольну і абсолютну ренту.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є обмеженість землі.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти – першу і другу. Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях. Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю.

Отже, розмір земельної ренти диференціюється залежно від родючості, місцеположення до ринків збуту, продуктивності додаткових затрат капіталу. Фіксований характер пропозиції землі означає, що попит на землю є єдиним чинником, що визначає величину земельної ренти, яку орендатори сплачують їх власникам за надане право користування. Тому земельна рента має сплачуватися за всі орендовані землі незалежно від їх родючості. Ренту, яку сплачують всі орендатори за право користування землями (включаючи землі нижчої родючості), називають абсолютною. Характер динаміки абсолютної ренти визначається попитом на землі нижчої родючості.

У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами, крім диференціальної та абсолютної ренти, є й монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і не відтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови, які сприятливі для виробництва рідкісних продуктів. Попит на такі продукти завжди перевищує пропозицію, що створює умови для реалізації їх за монопольно високими цінами. Різниця між монопольно високими цінами і економічними витратами становить монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

З рентою пов’язана ціна землі, яка є капіталізованою рентою і визначається за формулою:

Ціна землі =

3. Розвиток підприємництва в аграрній сфері.

Відповідно до сучасного законодавства підприємництвом вважається самостійна, на власний ризик, ініціативна, продуктивна господарська діяльність, спрямована на отримання прибутку. Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей.

Організаційно-правові форми підприємництва в сільському господарстві можуть бути різні – від одноосібних фермерських господарств до великих акціонерних товариств, що обумовлюється не тільки формами власності, але й об’єктами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але слід врахувати ту особливість, що вона спрямована на всебічне і найбільш повне використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності працівники сільського господарства мають справу з такими факторами як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту й розвитку живих організмів.

Перехід до ринкових відносин, визнання багатоманітності форм власності на землю, становлення вільної конкуренції вносять значні зміни у форми господарювання в аграрному секторі виробництва.

Формування і розвиток агро бізнесу зумовлені переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва в умовах науково-технічної революції. Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з іншими галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агро бізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої економіки. В сучасний період в розвинутих країнах склались такі структурні елементи агро бізнесу:

а) групи промислових, торгових, банківських об'єднань та їх окремі ланки (фірми, підприємства, науково-дослідні підрозділи тощо);

б) сільськогосподарські підприємства (корпорації, кооперативи, окремі фірми);

в) законодавчі та виконавчі державні установи (міністерства, ради, парламентські комітети, комісії тощо).

На сучасному етапі важливе значення для підприємця мають можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем.

4. Сучасні проблеми сільського господарства України.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуація, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК.

Вже протягом багатьох років сільське господарство України знаходиться у кризовому стані. Порівняно з аграрними секторами багатьох інших країн українське сільське господарство мало пристосувалося до ринкових умов. Наслідком є руйнація основних фондів та погіршення матеріально-технічного постачання сільського господарства. Це з свого боку знаходить відображення у спаді обсягів виробництва, який триває від початку процесу реформ, та різкому зниженні продуктивності праці у сільському господарстві України.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі:

взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується;

переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу;

аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину;

значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо);

повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведення аграрної реформи особливо потрібне наукове, правове, методичне, фінансове, інформаційне і матеріально-технічне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватись в інтересах селян і самими селянами.

ТЕМА 5. СУСПІЛЬНИЙ ПРОДУКТ. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ.

Програмні запитання

1. Відтворення суспільного продукту і розподіл національного доходу.

2. Система національних рахунків та її основні макроекономічні показники.

3. Методи розрахунку ВВП

Основні терміни і поняття:

Відтворення, сукупний суспільний продукт, система національних рахунків, валові внутрішні інвестиції, валовий внутрішній продукт, чисті внутрішні інвестиції, валовий національний доход, чистий внутрішній продукт, національний доход, особистий доход, резидент, використовуваний доход, проміжна продукція, кінцева продукція, додана вартість.

Тематичні тези

1 Відтворення суспільного продукту і розподіл національного доходу.

Економіка як народногосподарський комплекс існує не стільки у формі суми цінностей, скільки у вигляді процесу взаємодій та взаємозв'язків різних господарюючих суб'єктів, починаючи від домашніх господарств та малих підприємств і закінчуючи гігантськими корпораціями. Цей складний та багаторівневий процес взаємодії можна розглядати як з позицій окремого підприємства, господарства, ринку (мікроекономіка), так і з позицій всього народногосподарського комплексу (макроекономіка).

Безперервний процес взаємодії господарюючих суб'єктів проходить на стадіях (або в фазах) виробництва, розподілу обміну та споживання матеріальних благ. Життєдіяльність суспільства передбачає постійний процес споживання матеріальних благ, що вимагає безперервності процесу виробництва. Слід мати на увазі, що дане протиставляння процесів виробництва і споживання є досить умовним, оскільки сам процес виробництва є, по суті, споживанням вироблених раніше матеріальних благ (засобів виробництва). Отже, постійне повторення процесу виробництва називається відтворенням.

Саме в розгляді цього процесу взаємодії господарюючих суб'єктів розкривається певний аспект економічної суті власності як відношення; отже, підприємства, що випадають з цього процесу (не працюють) перестають існувати як економічна цінність, залишаючись лише юридичними об'єктами власності. Безперервний процес виробництва на макрорівні відтворює не лише матеріальні блага, але й важливі структурні пропорції між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробництвом і споживанням, між нагромадженням і споживанням тощо.

Матеріальним наслідком процесу суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП). Відтворення сукупного суспільного продукту за розмірами поділяється на:

· просте відтворення ССП в розмірах попередніх років. Притаманне головним чином натуральному господарству;

· звужене - відтворення ССП в розмірах, менших, ніж ССП минулих років. Характерно для періоду економічних криз та інших негараздів, коли суспільство змушене споживати не лише новостворену вартість;

· розширене - відтворення ССП у масштабі, який збільшується. Цей тип відтворення забезпечує всебічний розвиток суспільства.

На стадії виробництва розподіл національного доходу проявляється в тому, що створюється необхідний і додатковий продукт. На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадається на первинні доходи – це доходи які підкреслюють, що суб’єкти, які їх одержують беруть безпосередню участь у створенні національного доходу. На стадії обліку відбувається утворення вторинних доходів – це пенсії, стипендії, допомоги різного виду. На стадії споживання розподіл національного доходу відбувається між споживачами благ та послуг.

Національний дохід утворює два фонди:

- фонд споживання;

- фонд нагромадження.

Фонд споживання – це частина національного доходу, яку в вигляді особистих доходів громадян використовують для задоволення їх споживчих потреб.

Фонд нагромадження – це частина національного доходу, яка у вигляді капіталовкладень використовується для розширення виробництва. Нагромадження поділяють на виробничу і невиробничу. Виробнича – використовується для будівництва підприємств та купівлю засобів праці. Невиробнича – використовується для будівництва житлових будинків, закладів освіти, охорони здоров’я, культури.

2. Система національних рахунків та її основні макроекономічні показники.

Система національних рахунків (СНР) — це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу па макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за ЇЇ допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.

Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

• всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління тощо) та домогосподарства;

• всі економічні операції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;

• всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).

Головним показником при розробці СНР, основним показником результатів економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт(ВВП), який характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді в економічній території країни.

Окрім ВВП,існує цілий ряд інших взаємопов'язаних показників національного рахівництва. Всі вони розраховуються па підставі ВВП і використовуються з тією чи іншою метою макроекономічного аналізу.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) можна отримати із ВВП, коли його зменшити на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП — Амортизаційні відрахування.

Національний доход (НД) — сукупний доход в економіці, який отримують власники факторів виробництва (праці, капіталу, землі) - можна отримати, коли показник ЧВП зменшити на величину чистих непрямих податків на бізнес:

РІД = ЧВП - Чисті непрямі податки па бізнес.

Показник особистого доходу (ОД) можна отримати, коли від національного доходу відняти внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток корпорацій, податки на прибуток корпорацій і додати суму трансфертних платежів. Необхідно також відняти чистий процент і додати особисті доходи, отримані у вигляді процента.

Використовуваний доход (ВД) розраховується шляхом зменшення показника особистого доходу на суму прибуткового податку з громадян та деяких неподаткових платежів державі:

ВД = ОД - Прибутковий податок - Неподаткові платежі державі.

Це доход, який залишається у розпорядженні домогосподарств. Він використовується на споживання і заощадження.

Читайте також:

1. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
2. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
3. Альтернативна вартість і незворотні витрати
4. Аналіз комплексних статей витрат: витрат на утримання та експлуатацію устаткуван­ня, цехові, загальногосподарські, поза виробничі витрати.
5. Арбітражний збір та витрати сторін у Морській арбітражній комісії при ТПП України
6. Бюджет домогосподарства.
7. Бюджет домогосподарства.
8. Взаємозалежність еластичності попиту від доходу, частки витрат на певний товар у загальних витратах Домогосподарств і обсягу попиту
9. Види втрат у підприємницькій діяльності.Безпосередньо з категорією ризику пов’язані такі поняття як витрати, втрати й збитки.
10. Вимірювання витрати за перепадом тиску
11. Вимірювання витрати за рівнем
12. Виробництво і витрати підприємства

Переглядів: 1580