Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Життєвий шлях людини

Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову струк­туру. Кожна фаза — якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багатовимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких має свою історію.

Щоб зрозуміти значення якого-небудь періоду життя, треба по­рівняти його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвит­ку особистості. Особливість людського життя — в історичній при­роді людини, яку розуміють як включеність індивідуального життя в історичний процес. Долаючи життєвий шлях, людина розвива­ється як особистість і суб'єкт діяльності, а разом з тим як індиві­дуальність.

Сукупність таких «вимірів» становить просторову структуру жит­тєвого шляху.Серед безлічі концепцій життєвого шляху виділимо три, що най­більш повно відбивають процес розвитку людини:

Життєвий шлях — самоздійснення людини (Ш. Бюлер);

Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини (С. Л. Рубінштейн);

Сенситивні періоди в житті людини і їхні коди — числа Фібоначчі .

Шарлотта Бюлер встановила закономірності («регулярності») у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), у зміні обсягу життєвої активності залежно від віку, її дослідження стоять осторонь в історії психології, хоча викликали резонанс у науці.

Рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є природжене прагнен­ня людини до самоздійснення або самовиконання — всебічної реаліза­ції «самої себе». Самоздійснення — підсумок життєвого шляху, ко­ли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено діс­тали адекватну реалізацію.

Самоздійснення досягається за умови цілеспрямованого життя, завдяки творчості, творенню. Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалізації або самоактуалізації — у екзистен­ціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення.

Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кожного віку має свої особливості:

1) гарне самопочуття (0—1,5 року);

2) переживання завершення дитинства (12—18 років);

3) самореалізація (25 (ЗО) — 45 (50) років);

4) самозавершеність (65 (70) — 80 (85) років.

Повнота, ступінь здійсненності себе залежить від спроможності ін­дивіда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Та­ка спроможність називається самовизначенням. Чим зрозуміліше лю­дині її покликання, тобто чим більш чітко виражене самовизначення, тим повніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихід­ним в індивідуальному розвитку і його можна осягнути, вивчаючи йо­го основні закономірності і зміну життєвої мети особистості.

Усвідомлення життєвої мети — умова збереження психічного здо­ров'я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як це видається 3. Фрейду) або почут­тя неповноцінності (за Адлером), скільки недостатність спрямуван­ня, самовизначення. Поява життєвої мети призводить до інтеграції особистості.

Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через само­визначення Ш. Бюлер застосовує теорію систем Л. Берталанфі, особливо його ідею про властиву живим системам тенденцію до під­вищення напруження, необхідного для активного подолання сере­довища. Адже біологічні процеси, спрямовані на підвищення напру­ження у відкритій системі «особистість», дають енергію для досяг­нення самоздійснення.

Концепція спонтанної активності психофізичного організму су­перечить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують по­ведінку людини як прагнення зменшити напруження.

Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різнома­нітних соціальних класів і груп — бізнесменів, робітників, фермерів, інтелігентів, військових та ін., Ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини.

Поняття фази вказує на зміну напряму розвитку, на його перервність. Вивчалися в біографіях три аспекти:

1)зовнішній, об'єктивний хід подій життя;

2)історія творчої діяльності людини;

3)вікові зміни у внутрішньому світі особистості, особливо у став­
ленні людини до власного життя.

Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що скла­дається з п'яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає ось у чо­му. Фази життя мають в основі розвитку цільові структури особис­тості - самовизначення.

Усього дослідниця виявила і описала п'ять фаз життя.

Перша фаза (вік 16-20 років) - період, що передує самовизна­ченню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної родини і професійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.

У другій фазі (з 16—20 до 25—30 років) — період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства, із пред­ставниками протилежної статі, шукає супутника життя.

Багато спроб і помилок вказують на функціонування мотивації самовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний ха­рактер. Тому особливістю внутрішнього світу молодої людини є на­дії - прогнозування можливих шляхів подальшого життя.

Вибір життєвих цілей і шляхів в юнацькому віці нерідко призво­дить до розгубленості, невпевненості в собі і в той же час зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень.

Третя фаза (від 25—30 до 45—50 років) — це пора зрілості. Вона настає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну родину.

Періоду зрілості людини властиві:

1) реальні сподівання від життя;

2) твереза оцінка власних можливостей;

3) суб'єктивне бачення цього віку як апогею життя.

У період зрілості відбувається специфікація самовизначення — лю­дина визначає конкретну життєву мету і має деякі реальні результати, впевнено просувається до свого бажаного самовизначення. У 40 ро­ків усталюється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбива­ються перші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень.

Четверта фаза (від 45—50 до 65—70 років) — фаза старіння людини. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину покида­ють дорослі діти. Для людини настає «тяжкий» вік душевної кризи внаслідок біологічного зів'янення, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя.

У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самот­ності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздійснення, зникає і самовизначення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.

У п'ятій фазі (від 65-70 років до смерті) - старість - більшість людей залишає професійну діяльність і замінює її хобі.

Послаблюються і сходять нанівець усі соціальні зв'язки. Внутріш­ній світ стариків звернений до минулого, в ньому переважають три­вога, передчуття близького кінця і бажання спокою. Людина в цьо­му віці животіє, безцільно існує. Тому п'ята фаза не зараховується до життєвого шляху.

Розуміння п'ятої фази життя як пасивного очікування смерті су­перечить фактам активної і творчої старості.

Фази життя Ш. Бюлер пояснює, користуючись поняттям типу розвитку.

«Вітальний» чинник детермінується внутрішніми особливостями особистості. Пік творчих досягнень збігається з біологічним опти­мумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічно­го чинника.

«Ментальний» чинник детермінує інший тип розвитку - психо­логічний і характеризується тим, що творча активність людини до­сягає апогею і стабілізується на високому рівні наприкінці біологіч­ного оптимуму або в період зів'янення організму.

Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутріш­ній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства при­водить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних по­тенційних можливостей людини.

Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях знач­ною мірою представляється результатом саморозвитку духу.

Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складаєть­ся з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма па­раметрами життя.

ВЧИНОК – 1) дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву та наслідків, намірів та справ, цілей та засобів, котра, за В.А.Роменцем, є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб’єктне, і суб’єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині; 2) “буття-подія”, процес, що скеровується і переживається суб’єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки (за М.М. Бахтіним); 3) всезагальний філософсько-психологічний принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.

Проблема людини й світу полягає у вчинку людини, який або прикрашає його, або спотворює. Прикрашати світ вчинком - означає робити його людянішим, добрішим, чутливішим. Спотворити – значить додати у ньому жорстокості, лицемірства, тривоги.

Умови життя людини зумовлюють ситуації, в яких проявляється і здійснюється вчинок. Це ситуативний компонент. Кожна ситуація, яка в собі утримує і протиріччя, і здійснення, створює мотивацію вчинку. Це – мотиваційний компонент. Нарешті, прагнення до самовияву зумовлює дійовий компонент вчинку, а на зміну йому настає післядійовий, який можна характеризувати як самопізнання.

Вчинок людиною здійснюється у пізнавальному та практичному ставленні до світу.

Пізнавальне ставлення до світу здійснюється на рівні індивіда та на рівні особистості. Індивід, пізнаючи світ, формує власний світогляд, а особистість розвиває позицію, власну “філософію”, щоб у такий спосіб проникнути в сутність буття й теоретично обґрунтувати його.

Практичне ставлення до світу індивід виявляє у діяльності: особистість на основі власної філософії здійснює акти самореалізації, які можна кваліфікувати як творчість. Особистість поєднує в собі і теоретичне, і практичне ставлення до світу, шукає сенс життя, перетворює ситуацію власною боротьбою, яка необхідність змінює на свободу.

Індивід практично пристосовується до обставин життя, він є відбитком ситуації й діє за необхідністю.

Проблема співвідношення біологічного й соціального в людині - безкінечна. Це співвідношення змінне на користь соціального в тій мірі, в якій людина творить саму себе у світі. Проте таке співвідношення існуватиме завжди, і ніколи його не можна буде звести тільки до соціального, тим більше – до біологічного. Можна також сказати, що відповідь на це запитання давно дала Біблія. В ній сказано, що людина створена “по образу і подобію” Божому. А це означає, що людина має право наближатися і своїм життям може наблизитися як завгодно близько до Бога, ніколи не переступивши межу, за якою починається небесна досконалість. Тобто вона завжди відходитиме від своєї біології, не маючи можливості остаточно позбутися її.

Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно-особистісної суперечли­вості,— з одного боку, включає до свого змісту особливості істо­ричного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю куль­туру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності.

Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтіс­ніший зв'язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистец­твом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX ст. вчинок об'єктивно пов'язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науково-технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, включає їх у свою психосоціальну структуру.

У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого, вчинкового характеру набуває першорядного значення. Зокрема, С. Л. Рубінштейн пропонує включити в онто­логію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку. В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об'єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Специфіка людського способу існу­вання визначається далі мірою зв'язку самовизначення та визна­чення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв'язку з наявністю у людини свідомих дій. Так виникають кар­динальні питання про місце іншої людини в людській діяльності, причому інша людина береться тільки як спосіб, знаряддя або як моральна мета «моєї» діяльності. Виникає також питання про мож­ливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь-якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення моти­вації, детермінації людської поведінки, системи значень або цін­ностей. Велика кількість понять, представлених у С. Л. Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку. На жаль, теоретично вони ще не упорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше за­вдання: розкрити відношення людина— вчинок— світ, в якому вчи­нок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти.

Сучасна психологія, конкретизуючи поняття «людина», має на увазі насамперед особистість. Російський термін «личность», маючи в собі старослов'янський корінь, повертає нас до слова «лик». «Лич­ность» надає «лик» субстанції. «Зріз» і є цей «лик» — самовияв субстанції, матеріального і духовного світу. Тоді протилежний тер­міну «личность» буде термін не «світ», а близький за своїм значенням до «субстанції». «Личность» передбачає «лик» матеріального світу, матерія в собі «безлика».

Виникає друге завдання: показати вчинок у зв'язку з його на­уково-технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико-культурною визначеністю.

Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людсь­кої діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь-яке відно­шення між особистістю і матеріальним світом. Це відношення можна правильно зрозуміти, коли зміст поняття «особистість» включить в себе те, що вже олюднене, освоєне, набуте людською індивіду­альністю — знання, уявлення, усвідомлені закони. «Великий світ», включаючи свою особистісну визначеність, є світ не освоєний і протистоїть своєю таємницею особистості й передчувається за світом освоєним. Наявність великого, довершеного в собі світу передчу­вається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осяг­ненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотворених форм. Ось чому свідомість особистості переступає влас­ні межі і спрямовується до «світу великого». Це можна розглядати як духовний розвиток самої людини, як розкриття «великого світу», який пізнає себе через особистість. Це можна розглядати як духовне становлення самої людини, як саморозкриття «великого світу», як всезагальний вчинок, у відношенні до якого і людина, і сам «великий світ» виявляються у певному розумінні залежними феноменами.

Вчинок — це спосіб особистісного існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує і виявляє най­істотніші сили особистості, як і самого «великого світу». Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.

Форми прояву вчинкової активності:

· подолання залежності від ситуації (шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність);

· мотивація саморозвитку (актуалізує відповідну потребу й трансформується суб’єктом у певну мету);

· вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності (якщо визначення мети є для суб’єкта певною мірою ”вчинком свободи волі”, то вибір засобів є вчинком обов’язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті;

· вчинок, що дає змогу суб’єкту перейти від наміру до дії (щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно і вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб’єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії);

· практична дія у вчинковому виконанні (дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація, що переважає дію своїм ідеальним світом);

· оцінка результатів суб’єктом своєї активності з точки зору кількісних, якісних та смислових критеріїв (в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву).

· ефект післядії (кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв’язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб’єктом. Саме ефектом післядії кожний учинок включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності).

Реально-практичну структуру вчинку складають наступні компоненти:

1. ситуативний своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості – вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій;

2. мотиваційний своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаю чого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання (мотиви, спонуки, потяги, бажання, устремління до комунікації зі світом);

3. дійовий весь комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення ;

4. післядійовий (рефлексивний) комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх.

 


Читайте також:

  1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
  2. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
  3. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
  4. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
  5. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  6. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  7. Акустичні поля людини
  8. Аналіз ризику в життєдіяльності людини.
  9. Аналіз умов ураження людини електричним струмом.
  10. Аналізатори людини та їхні властивості.
  11. Аналізатори людини та їхні властивості.
  12. АНАЛІЗАТОРІВ У ПРОЦЕСІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ.




Переглядів: 3305

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Ментальність та менталітет нації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.