Ментальність та менталітет нації

Ментальність – це колективне несвідоме, явище критичного осмислення, нерефлексоване етнічним загалом, який здебільшого вчинково діє й соціально утверджується за звичками, канонізованими віруваннями; притаманний даній нації варіант світосприймання, поведінки, який реалізується на спільній мовній, культурній і морально-етичній основі.

Менталітет–це духовна основа людини, він включає в себе її суспільну самосвідомість і є засобом практично-духовного засвоєння світу. Він містить у собі не тільки суму знань про навколишню дійсність у цілому, а є істотною стороною самосвідомості і - найголовніше - внутрішньою основою продуктивної діяльності людини.

З цієї точки зору сфера менталітету є конкретною картиною світу. Вона зумовлена у своєму змісті і формі історичним рівнем роз витку практики пізнання, але в той же час сфера менталітету не зводиться до цієї картини світу.

Сфера менталітету формується як відповідь на істотні питання практичної самосвідомості людини: про природу і сенс людського буття, про місце людини в житті, про дійсні мету і засоби діяльності, про те, чим вона керуватиметься при досягненні життєвих цілей.

У найбільш узагальненому вигляді внутрішня самовизначеність людини утворюється тоді, коли будуть отримані відповіді на три запитання:

а) що я можу знати?;

б) що я повинен робити?;

в) на що я повинен орієнтуватися, на що можу сподіватися?
Людський менталітет можна зрозуміти і спеціально формувати,

коли його розглядати як засіб відображення змістів «не-Я» в системі: «несвідоме — підсвідоме — свідоме — надсвідоме».

При цьому слід ураховувати, що увесь зміст відображеного має однакову повноту відтворення у свідомості людини.

Менталітет — за своєю природою суспільне явище, він виникає і розвивається як компонент практичної діяльності: в ній з'являється і в ній розвивається, оскільки є моментом взаємодії між людиною і предметним світом. Він спрямований на предметно-практичну діяльність, як і свідомість - на буття людини.

Менталітет – результат культурного розвитку нації, етносу, групи чи особистості на терені сучасної цивілізації і водночас глибинне джерело розвитку культури як системи історично розвиткових надбіологічних програм життєактивності, що диференціюються на 4 складові (поведінку, діяльність, спілкування і вчинок) залежно від того, який соціальний досвід вони зберігають (від покоління до покоління), транслюють, забезпечуючи зміни та відтворення соціального життя в усіх його основних проявах.

Український менталітет характеризується наступними системотворчими ознаками (за Х.Василькевич, А.Фурманом):

· інтроверсивністю вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється у зосередженості на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

· кордоцентричністю, яка проявляється в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, емпатії, культуротворчості, яскравій обрядовості, пісенному фольклорі, естетизмі народного життя;

· анархічним індивідуалізмом, прояви якого спостерігаємо в різних формах партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, де бракує ясних цілей, достойної стійкості, організації, витривалості, дисципліни;

· емоційністю національної культури,котра виявляється в: нетрадиційній логіці образів і почуттів, котрі виводяться з досвіду здорового глузду; відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів; схильності навіювати іншим культурам і суспільствам навіювати свої емоції і почуття; підвищеній рефлективності, низькому рівні розвитку соціального інтелекту; високорозвиненім альтруїзмі; не агресивності та правовій лояльності.

· тяжіння до морального буття.

· Раціональністю соцієтальної психіки, котра вказує на те, що український загал зорієнтований на сприйняття будь-чого у деталях, піддаючи все по елементному і незавершеному аналізу, сприймає навколишній світ як диференційований взаємо спричинений смисловий простір, неспроможний швидко перебудуватися і змінити поведінкові, діяльні сні чи цілепокладальні установки.

· інтернальністю українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани і характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водночас обмеженою самостійністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюби вістю, неприйняттям насильства над собою й разом з тим невдоволеністю життям.

· екзекутивністю (жіночністю) українського соціального загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлексивного мислення, уявлення і вражень; переважання слухняності, сумлінності, романтичності над самодостатністю розсудливістю; помітна трагедійність , страж дальність і моральність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної землі (образ Неньки-України, матері-природи); внутрішня конфліктність, слабкість соціального характеру.

Українці, як і інші народи, наділенісоцієтальною психікою, що єсубстанцією життя соціуму, котра передається від покоління до покоління у вигляді продукту наслідування історії і культури суспільства, вміщуючи географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які заселяли колись і заселяють нині дану територію (за О.Донченко ).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Життєвий шлях людини	\|	Кодекс цінностей сучасного виховання в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.