• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 1. Вступ. Художня культура як духовне явище. Особливості розвитку художньої культури України

Змістовий модуль І. Витоки української художньої культури

Українська художня культура – це велич давніх культових споруд і ду­ховна енергетика іконопису, неповторність пісенної лірики і висо­кий стрій хорового багатоголосся, героїка думного епосу й чудо вертепної дії, поетична мудрість кіно та козацький гумор анімаційних шедеврів. Це унікальне явище світової історії, що в яскравій палітрі мистецьких видів, жанрів і форм втілює ментальні риси ук­раїнського народу: емоційність, ліричність, героїзм, життєвий опти­мізм, гумор, естетичне світосприйняття. Вивчення української художньої культури, яка в різні часи зазнавала то стрімких злетів, то спадів чи руйнувань, сприятиме узагальненню знань у царині народного і професійного мистецтва, здобутків минулого й сучас­ності.

Існує чимало визначень поняття культура, що свідчить про його багато­значність. У первинному розумінні термін «культура» (від лат. до­гляд, розвиток) означав усе, що створено зусиллями людей і на благо людей, на відміну від природних явищ, що виникають без їх­нього безпосереднього втручання.

Ми вживаємо багато словосполучень із терміном «культура»: «культура праці», «культура мови», «культура поведінки», «культура спілку­вання», «професійна культура», «національна культура», «за­гальнолюдська культура» тощо. Як розібратися в них?

Умовно всю культуру поділяють на матеріальну - сукупність практичних матеріальних надбань і духовну - результати розумової, творчої ді­яльності, систему цінностей. Існують також іще два виміри: культу­ра соціальна, тобто характерна для певного суспільства, регіону, до­би, й особистісна, що виявляється у рівні вихованості, освіченості людини, способі її світосприйняття і життєдіяльності.

Отже, можна сказати, що культура не існує поза особистістю, вона є до­мінантою людського в людині, її творчою характеристикою. Упро­довж життя людина успадковує цінності попередніх поколінь, вод­ночас збагачуючи їх у власній творчій діяльності. Так відбувається неперервний процес культуротворення. Не випадково художник Микола Реріх знаходив у слові культура скандинавські корені «культ» (вшанування) і «ур» (світло), тому тлумачив його як «культ світла».

На відміну від інших складових культури – науки, техніки, релігії, освіти – художня культура охоплює мистецькі цінності, а також явища, пов'язані з їх творенням, зберіганням і поширенням. Основою художньої культури є мистецтво, що розвивається відносно самостійно, але під впливом конкретного соціально-історичного середо­вища. Чому ми так захоплюємося мистецтвом – музикою, живописом, театром? Тому, що його твори здатні передавати красу довкілля і неповтор­ність людини, таємничість природи й загадковість Усесвіту. Розу­міння багатогранних мистецьких образів потребує напруженої ду­ховної праці, особистісного емоційного ставлення, творчого горін­ня. Ці образи немовби задають «високий тон» індивідуальному сві­тосприйманню, збагачують естетичний досвід, поглиблюють мислен­ня, проникають у царину свідомості й підсвідомості людини, надихаючи її на власну творчість.

Художню культуру українського народу важко зрозуміти поза логікою його історичного поступу, адже особливість вітчизняної історії по­лягає в тому, що території, на яких здавна проживали етнічні ук­раїнці, тривалий час перебували під гнітом інших державних утво­рень: Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі, Ро­сійської імперії, Австро-Угорщини, що не могло не позначитися не­гативно на їх національній культурі. Однак був у цьому й позитив­ний момент: тісні контакти із сусідніми народами, взаємодія із За­ходом і Сходом. Проте, попри всі «перетинання», перешкоди й втрати, українська культура завжди зберігала свою самобутність і неповторність. Українці завжди прагнули до краси й досконалості в усьому – від гармонії в побуті й довкіллі (пригадаймо прикраше­ний посуд, вишитий одяг, садочки біля хати) до гармонії у власній душі, що зумовило притаманні їм релігійність і софійність^х.

Оглядаючи історичний шлях, який пройшла українська культура, можна визначити в ньому певні опорні віхи. Для цього потрібно врахувати багато чинників: тип культури певного суспільства (землеробський чи індустріальний), світоглядні домінанти (релігійні або світські), європейські й світові духовні обрії тощо.

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно ок­ресленими хронологічними межами:

Давній час (XXV тис до н. є. - V ст. н. с.)

Середньовіччя (кін. V - сер. XVII ст.)

Відродження (XIV-XVI – XVIIст.)

Новий час (XV11-XIX ст.)
Новітній час (З XX ст.)

У кожну епоху зароджувалися й розвивалися своєрідні художньо-стильо­ві напрями: візантійський і романський стилі, готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, імпресіонізм, експресіонізм, мо­дернізм, постмодернізм тощо. Всі вони відображують певні загаль­ні світоглядні уявлення людської спільноти того чи того часу – пог­ляди на світ і людину в ньому, ціннісні орієнтації (зокрема, мо­рально-релігійні, художньо-естетичні). Таким чином, зважаючи на світоглядні домінанти певної доби, можна говорити про характерну для неї «картину світу», або «образ світу».

Стисло схарактеризуємо кожну із зазначених культурних епох.

Людина первісного суспільства і давніх цивілізацій перебувала у полоні міфологічного мислення. Міф - це фантастичний світ, породжений людською уявою. Він відображував синкретизм мислення, в яко­му міфічне й реальне тісно перепліталися. Такий самий синкретизм був притаманний мистецтву, що зародилося в надрах стародавньої культури і спочатку не поділялося на окремі види, адже в магічних обрядах у нерозривній єдності співіснували елементи музики, тан­цю, театру тощо. Згідно з міфологічним баченням первісна людина, відтворюючи й привласнюючи те, що дарувала їй природа, уявляла себе частиною цього безмежного, але гармонійно впорядкованого й одухотвореного Космосу.

За доби європейського середньовіччя, що настало після падіння Римської імперії, в умовах землеробської (аграрної) культури домінував ре­лігійний світогляд. Він ґрунтувався на теоцентричному уявленні про світ (його центром був Бог – т орець світу). Середньовічна людина протиставляла світ земний («дольній») і небесний («горній»), а культуру поділяла на буденну й сакральну'¹. Яскравим ві­дображенням цього світогляду стала архітектура романських, го­тичних та інших храмів.

Із переходом від аграрного до індустріального суспільства, що розпочав­ся за доби Відродження, формується культура нового типу - світ­ська. В цей час людину проголошують «мірою всіх речей», а гума­ністичні ідеали втілюють у мистецтві на основі антропоцентричного світогляду.

За Нового часу, починаючи з доби Просвітництва, відбувається активне становлення світської культури, зорієнтованої на раціональність у розумінні навколишнього світу, рівновагу в усьому, зокрема в мис­тецтві. Виникнення стилю класицизм із пріоритетом гармонії і по­рядку було зумовлене загальною матеріально-механістичною карти­ною світу, у свою чергу, породженою стрімким розвитком різних галузей науки. На противагу надмірному раціоналізму класичного мистецтва представники романтизму звертаються до внутрішнього світу людини, оспівують її героїчні поривання, мрії та сподівання, тобто їх насамперед цікавить індивідуальність з її суб'єктивним відчуттям світу. Пізніше романтичному світосприйманню митці-реалісти протиставили ідею максимально правдивого - об'єктивно­го відображення дійсності. Отже, за Нового часу було порушено звичну для попередніх епох відносну цілісність картини світу. Єд­ність й одновимірність змінилися багатоплановістю: у межах однієї культурної епохи різні художні стилі починають співіснувати, інко­ли збігаючись у часі.

За бурхливої і вельми суперечливої постіндустріальної доби під впливом науково-технічної революції сталися радикальні зміни у світосприй­нятті людини, докорінне переоцінення духовних і культурних ціннос­тей. Митці Новітнього часу зацікавилися психічними глибинами інди­відуальності, людської підсвідомості. Це призвело до культивуван­ня в художній культурі XX ст. суб'єктивізму, ірраціональності, а також до виникнення не баченого в минулому калейдоскопа худож­ніх напрямів і стилів, об'єднаних під загальною назвою модернізм⁵.

Роглядаючи будь-які варіанти періодизації культури, слід завжди пам'ятати про умовність хронологічних меж. Передусім це стосується складних і неоднозначних художніх явищ, які не завжди пов­ністю збігаються із періодами загальної історії. До того ж на зламі різних епох часто співіснують різні художні стилі – той, що був провідним у минулому, і той, що тільки-но зароджується. Культурі сучасності, як уже зазначалося, взагалі притаманна своєрідна «по­ліфонія» художніх напрямів із безліччю стильових різновидів.

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
7. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
8. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
9. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
10. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
11. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
12. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США

Переглядів: 1991