Тема 1. Вступ. Художня культура як духовне явище. Особливості розвитку художньої культури України

Змістовий модуль І. Витоки української художньої культури

Українська художня культура – це велич давніх культових споруд і духовна енергетика іконопису, неповторність пісенної лірики і високий стрій хорового багатоголосся, героїка думного епосу й чудо вертепної дії, поетична мудрість кіно та козацький гумор анімаційних шедеврів. Це унікальне явище світової історії, що в яскравій палітрі мистецьких видів, жанрів і форм втілює ментальні риси українського народу: емоційність, ліричність, героїзм, життєвий оптимізм, гумор, естетичне світосприйняття. Вивчення української художньої культури, яка в різні часи зазнавала то стрімких злетів, то спадів чи руйнувань, сприятиме узагальненню знань у царині народного і професійного мистецтва, здобутків минулого й сучасності.

Існує чимало визначень поняття культура, що свідчить про його багатозначність. У первинному розумінні термін «культура» (від лат. догляд, розвиток) означав усе, що створено зусиллями людей і на благо людей, на відміну від природних явищ, що виникають без їхнього безпосереднього втручання.

Ми вживаємо багато словосполучень із терміном «культура»: «культура праці», «культура мови», «культура поведінки», «культура спілкування», «професійна культура», «національна культура», «загальнолюдська культура» тощо. Як розібратися в них?

Умовно всю культуру поділяють на матеріальну - сукупність практичних матеріальних надбань і духовну - результати розумової, творчої діяльності, систему цінностей. Існують також іще два виміри: культура соціальна, тобто характерна для певного суспільства, регіону, доби, й особистісна, що виявляється у рівні вихованості, освіченості людини, способі її світосприйняття і життєдіяльності.

Отже, можна сказати, що культура не існує поза особистістю, вона є домінантою людського в людині, її творчою характеристикою. Упродовж життя людина успадковує цінності попередніх поколінь, водночас збагачуючи їх у власній творчій діяльності. Так відбувається неперервний процес культуротворення. Не випадково художник Микола Реріх знаходив у слові культура скандинавські корені «культ» (вшанування) і «ур» (світло), тому тлумачив його як «культ світла».

На відміну від інших складових культури – науки, техніки, релігії, освіти – художня культура охоплює мистецькі цінності, а також явища, пов'язані з їх творенням, зберіганням і поширенням. Основою художньої культури є мистецтво, що розвивається відносно самостійно, але під впливом конкретного соціально-історичного середовища. Чому ми так захоплюємося мистецтвом – музикою, живописом, театром? Тому, що його твори здатні передавати красу довкілля і неповторність людини, таємничість природи й загадковість Усесвіту. Розуміння багатогранних мистецьких образів потребує напруженої духовної праці, особистісного емоційного ставлення, творчого горіння. Ці образи немовби задають «високий тон» індивідуальному світосприйманню, збагачують естетичний досвід, поглиблюють мислення, проникають у царину свідомості й підсвідомості людини, надихаючи її на власну творчість.

Художню культуру українського народу важко зрозуміти поза логікою його історичного поступу, адже особливість вітчизняної історії полягає в тому, що території, на яких здавна проживали етнічні українці, тривалий час перебували під гнітом інших державних утворень: Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі, Російської імперії, Австро-Угорщини, що не могло не позначитися негативно на їх національній культурі. Однак був у цьому й позитивний момент: тісні контакти із сусідніми народами, взаємодія із Заходом і Сходом. Проте, попри всі «перетинання», перешкоди й втрати, українська культура завжди зберігала свою самобутність і неповторність. Українці завжди прагнули до краси й досконалості в усьому – від гармонії в побуті й довкіллі (пригадаймо прикрашений посуд, вишитий одяг, садочки біля хати) до гармонії у власній душі, що зумовило притаманні їм релігійність і софійність^х.

Оглядаючи історичний шлях, який пройшла українська культура, можна визначити в ньому певні опорні віхи. Для цього потрібно врахувати багато чинників: тип культури певного суспільства (землеробський чи індустріальний), світоглядні домінанти (релігійні або світські), європейські й світові духовні обрії тощо.

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:

Давній час (XXV тис до н. є. - V ст. н. с.)

Середньовіччя (кін. V - сер. XVII ст.)

Відродження (XIV-XVI – XVIIст.)

Новий час (XV11-XIX ст.)
Новітній час (З XX ст.)

У кожну епоху зароджувалися й розвивалися своєрідні художньо-стильові напрями: візантійський і романський стилі, готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, імпресіонізм, експресіонізм, модернізм, постмодернізм тощо. Всі вони відображують певні загальні світоглядні уявлення людської спільноти того чи того часу – погляди на світ і людину в ньому, ціннісні орієнтації (зокрема, морально-релігійні, художньо-естетичні). Таким чином, зважаючи на світоглядні домінанти певної доби, можна говорити про характерну для неї «картину світу», або «образ світу».

Стисло схарактеризуємо кожну із зазначених культурних епох.

Людина первісного суспільства і давніх цивілізацій перебувала у полоні міфологічного мислення. Міф - це фантастичний світ, породжений людською уявою. Він відображував синкретизм мислення, в якому міфічне й реальне тісно перепліталися. Такий самий синкретизм був притаманний мистецтву, що зародилося в надрах стародавньої культури і спочатку не поділялося на окремі види, адже в магічних обрядах у нерозривній єдності співіснували елементи музики, танцю, театру тощо. Згідно з міфологічним баченням первісна людина, відтворюючи й привласнюючи те, що дарувала їй природа, уявляла себе частиною цього безмежного, але гармонійно впорядкованого й одухотвореного Космосу.

За доби європейського середньовіччя, що настало після падіння Римської імперії, в умовах землеробської (аграрної) культури домінував релігійний світогляд. Він ґрунтувався на теоцентричному уявленні про світ (його центром був Бог – т орець світу). Середньовічна людина протиставляла світ земний («дольній») і небесний («горній»), а культуру поділяла на буденну й сакральну'¹. Яскравим відображенням цього світогляду стала архітектура романських, готичних та інших храмів.

Із переходом від аграрного до індустріального суспільства, що розпочався за доби Відродження, формується культура нового типу - світська. В цей час людину проголошують «мірою всіх речей», а гуманістичні ідеали втілюють у мистецтві на основі антропоцентричного світогляду.

За Нового часу, починаючи з доби Просвітництва, відбувається активне становлення світської культури, зорієнтованої на раціональність у розумінні навколишнього світу, рівновагу в усьому, зокрема в мистецтві. Виникнення стилю класицизм із пріоритетом гармонії і порядку було зумовлене загальною матеріально-механістичною картиною світу, у свою чергу, породженою стрімким розвитком різних галузей науки. На противагу надмірному раціоналізму класичного мистецтва представники романтизму звертаються до внутрішнього світу людини, оспівують її героїчні поривання, мрії та сподівання, тобто їх насамперед цікавить індивідуальність з її суб'єктивним відчуттям світу. Пізніше романтичному світосприйманню митці-реалісти протиставили ідею максимально правдивого - об'єктивного відображення дійсності. Отже, за Нового часу було порушено звичну для попередніх епох відносну цілісність картини світу. Єдність й одновимірність змінилися багатоплановістю: у межах однієї культурної епохи різні художні стилі починають співіснувати, інколи збігаючись у часі.

За бурхливої і вельми суперечливої постіндустріальної доби під впливом науково-технічної революції сталися радикальні зміни у світосприйнятті людини, докорінне переоцінення духовних і культурних цінностей. Митці Новітнього часу зацікавилися психічними глибинами індивідуальності, людської підсвідомості. Це призвело до культивування в художній культурі XX ст. суб'єктивізму, ірраціональності, а також до виникнення не баченого в минулому калейдоскопа художніх напрямів і стилів, об'єднаних під загальною назвою модернізм⁵.

Роглядаючи будь-які варіанти періодизації культури, слід завжди пам'ятати про умовність хронологічних меж. Передусім це стосується складних і неоднозначних художніх явищ, які не завжди повністю збігаються із періодами загальної історії. До того ж на зламі різних епох часто співіснують різні художні стилі – той, що був провідним у минулому, і той, що тільки-но зароджується. Культурі сучасності, як уже зазначалося, взагалі притаманна своєрідна «поліфонія» художніх напрямів із безліччю стильових різновидів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правила написання позначень одиниць	\|	Задачі предмету “Транспорт і шляхи сполучень”.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.