Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ОСНОВНІ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН

Конституція України, як відомо, була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. У статті 8 зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто, вони застосовуються безпосередньо, незалежно від того, чи прийняті у їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 24 Конституції, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини у державі.

Ст. З ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А у встановлених законом випадках до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. І відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Тобто, суд не має права відмовити особі у прийнятті від неї заяви, навіть якщо ця особа в силу тих чи інших обставин взяла на себе зобов'язання не звертатись до суду.

У розділі II Конституції України закріплені права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Згідно зі ст. 24 Конституції, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Стаття 27 закріплює невід'ємне право кожної людина на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань будь-якими способами, не забороненими законом. Для захисту охоронюваних законом прав та інтересів, у тому числі свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, будь-яка особа має право не тільки звертатися до правоохоронних чи інших органів влади, а й особисто здійснювати такий захист шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Заподіяння такої шкоди не вважається суспільне небезпечним діянням і не тягне за собою відповідальності, якщо при цьому не перевищено меж необхідної оборони (детальніше питання необхідної оборони розглянуто у розд. III гл. 2 «Здійснення і захист цивільних прав»).

Крім Конституції, право громадян на життя закріплене і в ст. 281 ЦК України, де сказано, що фізична особа має невід'ємне право на життя і не може бути його позбавлена.

Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою ЇЇ опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством. Повнолітні жінка або чоловік мають право, за медичними показаннями, на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Згідно зі ст. 28, кожен має право на повагу до його гідності. Згідно, ст. 297 ЦК України, гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Стаття 29 Конституції передбачає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом, зокрема ст. 106 та ст. 165-2 КПК України. Так, ст. 106 КПК України передбачає, що орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Відповідно до згаданої ст. 165-2 КПК, якщо орган дізнання чи слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше сімдесяти двох годин; а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а за необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у виді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

Відповідно до ст. 107 КПК України, якщо підозрюваний був затриманий або до нього було обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту - не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. При допиті такого підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята. Перед допитом підозрюваному має бути роз'яснено його права, передбачені статтею 43-1 цього Кодексу, а також повідомлено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що робиться відмітка в протоколі його допиту.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Відповідно до ст. 106 КПК України, у разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п'яти діб з часу надходження. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокуророві, органу дізнання, затриманому і начальникові місця попереднього ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у виді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув'язнення, начальник місця досудового ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

Згідно зі ст. 161 КПК України, про арешт підозрюваного або обвинуваченого та його місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити його дружину або іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи.

Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то постанова про арешт направляється до Міністерства закордонних справ України.

Стаття ЗО гарантує кожному недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Так, ст. 177 КПК України передбачено, що в цих випадках обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про міліцію», працівники міліції можуть входити до житлових та інших приміщень громадян при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, або за наявності достатніх даних, що там вчинений чи вчиняється злочин, або стався нещасний випадок, а також при стихійних подіях, аваріях, масових безпорядках для забезпечення особистої і громадської безпеки.

Стаття 31 кожному гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Зокрема, відповідно до ст. 187 КПК України, арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються з допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.

Відповідно до статті 32, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав громадян. Так, відповідно до ст. 8 Закону України «Про оперативно - розшукову діяльність», оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності за наявності передбачених ст. 6 цього Закону підстав надається право одержувати розвідувальну інформацію, в тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки, а також знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Конституція передбачає право кожного громадянина на ознайомлення з інформацією про себе, яка пов'язана з діяльністю не тільки органів державної влади, місцевого самоврядування, а й установ та організацій усіх форм власності. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., громадяни мають право:

• знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;

• доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації. Відмова в доступі до такої інформації або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду. Гарантія на судовий захист права спростувати недостовірну інформацію та вимагати вилученння будь-якої інформації, а також на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої інформації, підкріплюється вимогами ст. 49 Закону України «Про інформацію», де сказано, що у випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб'єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду, а також ст. 200 ЦК України, де закріплене право суб'єкта відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права та відшкодуванння майнової і моральної шкоди, завданої такими порушенннями.

Ст. 33 Конституції кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантує свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду і в'їзду в Україну» від 21 січня 1994 р. (із змінами), громадянин України може тимчасово бути обмеженим у праві виїзду за кордон і йому тимчасово може бути відмовлено у видачі паспорта у випадках, якщо:

1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого Законом України «Про державну таємницю»;

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3) проти нього порушено кримінальну справу - до закінчення провадження у справі;

4) він засуджений за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості - до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу - до вирішення питання про відстрочку від призову;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції - до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Щодо права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання іноземців в Україні Законом України «Про правовий статус іноземців від 4 лютого 1994 р., та Постановою Кабінету Міністрів України «Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» від 29 грудня 1995 року встановлені деякі обмеження для цієї категорії осіб. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну,

Стаття 34 Конституції кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Наприклад, ст. ЗО Закону України «Про інформацію» передбачає обмеження доступу до конфіденційної і таємної інформації, а ст. 31 цього Закону забороняє доступ стороннім особам до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами.

Відповідно до статті 35, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Зокрема, згідно зі ст. 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 19991 р., у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. А відповідно до ст. 16 цього Закону, діяльність релігійної організації, що є юридичною особою, може бути припинено за рішенням суду у разі порушення нею положень цього Закону та інших законодавчих актів України.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. (із змінами), альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Згідно зі ст. 36 Конституції, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Так, відповідно до ст. 37 Конституції та ст. 4 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. (із змінами), не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Відповідно до ст. 16 цього Закону, об'єднанню громадян може бути відмовлено у реєстрації, якщо його назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать вимогам законодавства України. За порушення законодавства, відповідно до ст. 28 цього Закону, до об'єднання громадян можуть бути застосовані такі стягнення: попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності; примусовий розпуск (ліквідація).

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України, зокрема ст. 37 Конституції та ст. 4 Закону України «Про об'єднання громадян». Забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. (із змінами), іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їх статутами. А ст. 7 цього Закону зазначає, що статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у профспілках. Роботодавці не можуть бути членами виборних органів профспілки будь-якого рівня.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку.

Згідно зі ст. 38 Конституції, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Ст. 39 Конституції надає право громадянам збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права можуть встановлюватися судом відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Питання щодо порядку та строків завчасного сповіщення про проведення громадянами мирних масових зібрань, порядку проведення таких зібрань та випадків обмеження реалізації цього права в Україні регулюється нормативними актами колишнього СРСР, які не втратили чинності. Це, зокрема, Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 р. № 9306-ХІ та Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» від з серпня 1988 р. № 6347-ХІ із змінами, внесеними Кримінальним кодексом України та Законом України від 24 жовтня 2002 р. «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президії Верховної Ради Української РСР».

Як роз'яснив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 40рп/2001 у справі № 1-30/2001, тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого ст. 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян. Упродовж даного строку зазначені органи мають здійснити підготовчі заходи щодо, зокрема, забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей.

У разі необхідності органи виконавчої влади або місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо. Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає законові, та в разі потреби, згідно з частиною другою ст. 39 Конституції України, звернутися до суду для вирішення спірних питань.

Відповідно до ст. 182 Кодексу адміністративного судочинства України, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо). В свою чергу організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань, відповідно до ст. 183 цього Кодексу, мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

Згідно зі ст. 40 Конституції, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Більш детально ці питання регулюються Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року із змінами. Відповідно до цього Закону, громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Особи, які не є громадянами України і законно перебувають на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.

Скарги Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення вищих державних органів вирішуються в судовому порядку. Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками.

Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянинові.

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року від моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу. Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, - з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і також не підлягає розгляду. Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право:

• особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

• знайомитися з матеріалами перевірки;

• подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

• бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

• користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

• одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

• висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;

• вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані:

• об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

• у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;

• на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу;

• скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

• забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку із заявою чи скаргою рішень;

• письмово -повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

• вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянинові в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина;

• у разі визнання заяви чи скарги не обгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

• особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення прохід цієї роботи.

У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, у межах бюджетних асигнувань.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення,- невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну.

Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Керівники та інші посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян зобов'язані проводити особистий прийом громадян.

ЇІрийом проводиться регулярно у встановлені дні та години, у зручний для громадян час, за місцем їх роботи і проживання. Графіки прийому доводяться до відома громадян.

Порядок прийому громадян в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, об'єднаннях громадян визначається їх керівниками.

Усі звернення громадян на особистому прийомі реєструються.

Якщо вирішити порушені в усному зверненні питання безпосередньо на особистому прийомі неможливо, воно розглядається у тому ж порядку, що й письмове звернення.

Стаття 41 Конституції закріплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами власної інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом України «Про власність», цивільним, земельним, житловим та іншим законодавством. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до чинного законодавства. Згідно із Законом України «Про власність», до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного (детальніше ці питання викладені у розд. III гл. З «Право власності та інші речові права»).

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів .права приватної власності може бути застосоване лише як виняток у разі суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Наприклад, статті 146, 147 ЗК України передбачають, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень, визначених ЗК, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для суспільних потреб як більш значущих. А в разі запровадження воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Так, ст. 29 КпАП України передбачає конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, як вид адміністративного стягнення, а ст. 59 КК України передбачає кримінальне покарання у виді конфіскації майна, яке є власністю засудженого, як основне або додаткове покарання.

Користування власністю громадянами не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності іншим громадянам, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію чи природні якості землі, цінності довкілля.

Згідно зі ст. 42 Конституції, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена Цивільним, Господарським кодексами та законами України, такими, як: «Про господарські товариства», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування обмежується законами України «Про державну службу», «Про міліцію», «Про прокуратуру» та ін.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються антимонопольним законодавством України.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Так, Законом України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. регулюються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлені права споживачів та визначений механізм реалізації державного захисту їх прав.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять, але їй може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці заборонисться. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота або служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний чи про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної Законом України «Про оплату праці».

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Так, за несвоєчасну виплату заробітної плати КЗпП України передбачає дисциплінарну і матеріальну відповідальність, а за безпідставну невиплату заробітної плати більше ніж за один місяць, вчинену умисно керівником підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, передбачається кримінальна відповідальність за ст. 175 КК України.

Стаття 44 Конституції передбачає, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових скарг (конфліктів)» із врахуванням інтересів національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону. КК (ст. 174) передбачена кримінальна відповідальність за примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку.

Стаття 45 Конституції надає кожному, хто працює, право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо деяких професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні й святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законодавством України про працю.

Стаття 46 закріплює право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та за інших умов, передбачених законами України: «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та ін.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум».

Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до житлового законодавства України.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 48 Конституції передбачає право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Згідно зі ст. 49, кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Медичне страхування здійснюється відповідно до Закону України «Про страхування».

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Стаття 50 Конституції закріплює право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Стаття 51 Конституції передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя у шлюбі та сім'ї має рівні права й обов'язки.

Батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Всі ці питання більш детально регламентуються Сімейним кодексом України та іншим законодавством.

Стаття 52 Конституції закріплює рівність дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. КК України (ст. 150) передбачає кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їхньої праці з метою отримання прибутку.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснює держава. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Згідно зі ст. 53 Конституції, кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 6 Закону України «Про національні меншини в Україні», гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Статтею 54 Конституції громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних та матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Так, Законом України «Про авторське право і суміжні права» (статті 21-25) за певних умов, передбачених цим Законом, без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право, допускається: вільне використання твору із обов'язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення; відтворення одного примірника твору бібліотеками та архівами, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку; вільне відтворення примірників твору для навчання; вільне копіювання, модифікація і декомпіляція комп'ютерних програм особою, яка правомірно володіє примірником комп'ютерної програми; відтворення виключно в особистих цілях або для звичайного кола сім'ї попередньо правомірно оприлюднених творів.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які все ще знаходяться за її межами.

Відповідно до ст. 55 Конституції, права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав та свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини та громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

Від часу вступу України до Ради Європи нашим співвітчизникам стало можливим після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод використовувати порядок, який певний час застосовується в країнах - членах Ради Європи. Це, зокрема, можливість звертатися до Європейської комісії з прав людини і до Європейського Суду з прав людини. За правилами прийнятності скарг до Європейської комісії та Європейського Суду скарга має бути спрямована проти держави чи її органів, які припускаються порушень прав і свобод людини, а не проти приватних осіб або громадських об'єднань. Європейська комісія є попереднім ступенем розгляду скарг і веде роботу з оцінки відповідності скарг матеріальним та процесуальним нормам Ради Європи. Дійшовши висновку, що викладені у скарзі факти відповідають дійсності, Комісія намагається сама врегулювати спірне питання, для чого пропонує державі, в якій, з її точки зору, порушено права людини, відновити порушені права і вжити заходів щодо вдосконалення власного законодавства, приведення його у відповідність до загальноєвропейських норм.

Якщо це не вдається, справа надходить до Європейського Суду з прав людини, який виступає як суд першої інстанції. Рішення Суду, що є остаточним, передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який, у свою чергу, приймає рішення, котрим зобов'язує державу-відповідача виконати рішення Суду і навіть надати скривдженому відповідну компенсацію.

Право звертання кожного за захистом своїх прав і свобод не обмежується європейськими наглядовими інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному, міжнародному рівні. Наприклад, після зняття Україною застережень до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р, стає можливим, відповідно до ст. 22 цієї Конвенції, звертатися до Міжнародного Комітету проти катувань.

Крім судового захисту на національному і міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань також іншими, не забороненими законом, засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації, тощо. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися по допомогу до інших осіб чи органів влади. Не вважається протиправним заподіяння особою шкоди правоохоронюваним інтересам у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності. Визначення поняття «необхідна оборона» дається у ст. 36 КК та ст. 19 КпАП, а «крайня необхідність» - у ст. 39 КК та ст. 18 КпАП (детальніше питання щодо необхідної оборони і крайньої необхідності викладене у розд. III гл. 2 «Здійснення і захист цивільних прав»).

Згідно зі ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, незаконного проведення процесуальних дій тощо.

Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності розглядаються в судовому порядку відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Завданням адміністративного судочинства, згідно зі ст. 2 цього Кодексу, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 57 Конституції кожному гарантується право знати свої права й обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, Так, відповідно до Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Такими виданнями є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр».

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в деяких випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Стаття 58 Конституції передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Згідно зі ст. 59 Конституції, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен вільний щодо вибору захисника своїх прав. Відповідно до ст. 47 КПК, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення й надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Відповідно до ст. 44 КПК, як захисники допускаються особи, що мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі права, які, за законом, мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У випадках і в порядку, передбачених щойно згаданим Кодексом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Стаття 60 Конституції передбачає, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази, За віддання та виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Відповідно до ст. 61 Конституції, ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Стаття 62 Конституції передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Згідно зі ст. 63 Конституції, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК, «близькі родичі» - це батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини й громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Стаття 64 Конституції встановлює, що конституційні права і свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Права і свободи людини та громадянина, закріплені Конституцією України, не є вичерпними. Вони доповнюються цивільним, трудовим, житловим, земельним, сімейним та іншим законодавством України. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні зміни до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституцією України, крім прав та свобод громадян, передбачені і їхні основні обов'язки. Так, відповідно до ст. 65 Конституції, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни України, як зазначалося, відбувають військову службу відповідно до Законів України «Про загальний військовий обов'язок», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про збройні сили України» та інших актів.

Стаття 66 Конституції зобов'язує кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати збитки.

Відповідно до ст. 67 Конституції, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом. Нині ці питання в Україні регулюються Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., який набув чинності з 1 січня 2004 р., Декретами Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», «Про місцеві податки і збори» та ін. податковим законодавством. Відповідно до п. 7.1 ст. 7 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» ставка податку, за загальним правилом, становить 15% від об'єкта оподаткування. На перехідний період, починаючи від 1 січня 2004 р. до 31 грудня 2006 р., ставка оподаткування встановлюється на рівні 13% від об'єкта оподаткування.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори», до місцевих податків та зборів належать: готельний збір; збір за парковку автомобілів; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; збір з власників собак; курортний збір; збір за участь у перегонах на іподромі; збір за виграш на перегонах на іподромі; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; податок з реклами; збір за право використання місцевої символіки; збір за право проведення кіно - і телезйомок; збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей; комунальний податок; збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі; податок з продажу імпортних товарів. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Стаття 68 Конституції України зобов'язує кожного неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей. Принагідно зауважимо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності за їх порушення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів	\|	Склади та їх функції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.