ПІЗНЄ ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

З появою регулярного надлишкового продукту гостро постало питання про стимули подальшого розвитку виробництва. Як ми вже бачили, один зі з рішення цієї проблеми полягав у тому, що працівник став одержувати у своє розпорядження весь продукт, який він створив своєю працею. Однак власником створеного ним продукту як і раніше залишався колектив. Це знаходило вираження насамперед в обов’язку ділитися продуктом з іншими членами общини. Людина ділилася продуктом з іншими членами колективу, ті у свою чергу, також ділилися з ним створеним продуктом. У результаті частка продукту, яку він одержував у користування, могла відрізнятися від тієї, що він спочатку одержував у своє розпорядження.

Розпорядницька частка могла бути й більше й менше, ніж споживацька. Якщо розпорядницька частка була більше споживацької, то це розходження забезпечувало людині повагу та престиж, причому престиж був тим більшим, чим більше розпорядницька частка перевищувала споживацьку. Прагнення одержати та підвищити престиж за рахунок щедрої роздачі створеного працівником продукту членам свого колективу було важливим стимулом виробничої діяльності.

Чим більше людина створювала своєю працею, тим більше вона могла роздати й тим самим домогтися більшого престижу. Не всі люди могли трудитися однаковою мірою Це породжувало соціальну нерівність людей. Люди, що мали престиж, завжди становили меншість у колективі. І більшість ставилася до них амбівалентно. З одного боку, ними захоплювалися, їх поважали, а з іншого боку - їм заздрили.

Одне лише перевищення розподільних часток над споживацькими та престиж, що випливає звідси, не могли самі по собі забезпечити успішний розвиток суспільного виробництва. Рано чи пізно цей стимул переставав діяти. Необхідна була зміна принципу розподілу – від комуналістичного до трудового.

Суть переходу до розподілу за працею полягала у тому, що людина не була більше зобов’язана ділитися з іншими членами колективу. Тепер усе, що вона надавала іншим членам общини, підлягало відшкодуванню. У таких умовах у людини, що трудилася більше за інших, повинно було накопичуватися більше матеріальних благ, ніж в інших членів суспільства. Але на стадії первіснокомуністичного суспільства існувало різко негативне ставлення до нагромадження цінностей у руках окремих людей. Ідеалом була щедрість, насамперед у відношеннях між членами колективу. І таке ставлення за інерцією зберігалося тривалий час і після переходу до фази пізньопервісної общини та навіть передкласового суспільства.

Таким чином, наприкінці первіснокомуністичної стадії суспільство стикнулося з протиріччям. Виробництво не могло далі розвиватися без переходу до розподілу за працею, без принаймні часткової відмови людини від обов’язку ділитися з іншими членами общини. І в той же час суспільство не могло дозволити людині накопичувати у своїх руках матеріальні цінності. Воно надалі його зобов’язувало бути щедрим, зобов’язувало його віддавати створені цінності іншим людям.

Одночасно потрібно було, щоб людина, з одного боку, припинила ділитися створеним нею продуктом з іншими членами колективу, а з другого, - продовжував би щедро передавати його в інші руки. Із цього, здавалося б, безвихідного становища міг бути лише один вихід: людина повинна була створений нею продукт усе в більшій кількості передавати членам інших колективів у вигляді дарообміну. І ця передача повинна була давати престиж як людині, що віддавала продукт, так і общині, членом якої вона була. Така система отримала назву престижної економіки. Різні об’єкти циркулювали в ній у формі дарунків. Престижна економіка була у своїй сутності системою престижного дарообмену. Дарунок мав бути відшкодований більш-менш рівноцінним даром у відповідь. Принцип еквівалентності був одним з найважливіших у престижній економіці. Особливими різновидами престижних відносин були бенкети, «потлачі», шлюбні дари.

Щоб не ділитися створеним або добутим продуктом з іншими членами свого колективу, людині досить було передати його в дарунок члену іншої общини. Причому важливо зазначити, що даруючи предмет, вона не втрачала його повністю, бо одержувала право на інший предмет еквівалентної цінності. Отже, подарувавши одну реальну річ, людина ставала потенційним власником іншої реальної речі, еквівалентної по цінності подарованій. А оскільки вона була не реальним, а тільки потенційним власником, річ реально в його руках не перебувала, то вона не була зобов’язана ділитися нею з членами свого колективу. Чим більше людина дарувала, тим більшою ставала її потенційна власність. Інакше кажучи, вона одержувала можливість у своєрідній формі накопичувати матеріальні цінності. І щоб підтримувати свої нагромадження, людина мала постійно, одержавши річ, знову віддавати її як дарунок.

Одержавши дарунок, індивід брав на себе зобов’язання відшкодувати його еквівалентною матеріальною цінністю, опинявся у боргу. Якщо він залишав дарунок у себе, то був зобов’язаний поділитися ним з іншими членами колективу. Предмет зникав, а борг зберігався. Людина повинна була турбуватися про те, щоб до певного моменту виявитися платоспроможною, точніше дароспроможною, турбуватися про те, щоб обзавестися до цього часу річчю, рівноцінною отриманому дарунку. Тому найкращим виходом з положення було, одержавши річ у дарунок від однієї людини, подарувати її іншому. У такому випадку індивід виявлявся у вигідному положенні: його борг одній людині врівноважувався тим, що йому самому була повинен інша людина. У зв’язку з появою престижної економіки сформувалися цілі обмінні ланцюги.

Утвердження престижної економіки вело до виникнення своєрідної соціальної нерівності. Люди поділялися на тих, хто брав участь у дарообміні, і тих, хто в ньому не брав участі. У свою чергу учасники дарообміну відрізнялися одне від одного кількістю продукту, що дарувався, та числом партнерів. У систему дарообміну були включені усі дорослі люди. Але в його розмірах між ними існувало певне розходження. І чим більше були дари, тим більшим престижем користувалася людина і його родинна група.

Дослідники нерідко говорять про багатіїв, рядових людей і бідняків. Але ця нерівність носила специфічний характер. Багатство людини, якщо можна так виразитися, було текучим. Багатим був не той, хто багато мав, а той, хто багато дарував. Багатство він нагромаджував не стільки з метою його використання для задоволення безпосередніх своїх потреб, скільки для того, щоб його роздаровувати. Багатство людини обчислювалося масою цінностей, які приходили через його руки. Тому слово «багатій» у застосуванні до таких людей має трохи інший зміст, чим той, котрий ми звикли в нього вкладати.

Поява соціальної нерівності вела до появи експлуатації людини людиною. Зароджується залежність через борг, позику тощо. З’являється також рабство (за рахунок полонених).

На стадії пізньопервісного суспільства престижно-економічні відносини визначали характер усіх інших соціально-економічних відносин. Тому всю цю систему можна охарактеризувати як первісно-престижний суспільно-економічний уклад. Цей уклад істотно відрізнявся від того, який існував у ранньопервісному суспільстві. У цілому первісний комунізм уже пішов у минуле. Якщо в основі ранньопервісного суспільства лежав первіснокомуністичний (комуналістичний) уклад, то фундаментом пізньопервісного суспільства був якісно відмінний від нього первісно-престижний уклад. Відповідно можна говорити й про два різних способи виробництва: первіснокомуністичний та первісно-престижний. А це значить, що ранньопервісне та пізньопервісне суспільства відносилися до двох різних суспільно-економічних формацій: перше - до первіснокомуністичної (комуналістичної) формації, друге - до первісно-престижної формації.

Доба пізнього первісного суспільства ознаменувалася важливими змінами в родовій організації. Якщо раніше роди розпадалися на самостійні нові роди, об’єднані лише приналежністю до фратрії, то тепер розподіл став не розпадом, а сегментацією. У результаті утворилася складна ієрархія родинних груп. Внутрішні родові сегменти прийнято йменувати лініджами. Відтепер рід стає предковим. Проте засновником роду вважався легендарний герой, тоді як члени лініджей могли простежити свою генеалогію до реального предка.

При залагоджуванні конфліктів поряд з принципом таліону у зв’язку з розвитком дарообміну виникає новий спосіб - не завдання еквівалентних збитків винній стороні, а еквівалентне відшкодування цією стороною нанесеного збитку. Якщо одна сторона з вини іншої втратила члена, то винна сторона могла відшкодувати нанесений збиток виплатою дару. Так з’явилася ціна крові, відома згодом у слов’ян під назвою віри. Звужується коло людей, які були зобов’язані брати участь у кровній помсті – відтепер це були лише члени лініджу.

З розвитком дарообмінних відносин і виникненням престижної економіки важливим джерелом конфліктів став майновий збиток. За людину, що зазнала майнових збитків у наслідок дій члена іншої родинної групи, теж могли заступитися й звичайно заступалися члени його власної групи, але спільні дії не були у всіх такого роду випадках настільки ж обов’язковими, як у випадку вбивства або заподіяння іншого особистісного збитку. У результаті людина, що зазнала майнового збитку, нерідко вдавався до допомоги шкідливої магії, прагнучи викликати на кривдника або кривдників кару надприродним способом. Найчастіше скривджений прагнув магічним способом умертвити кривдника. Широке поширення на цій стадії шкідливої магії призвело до виникнення в значного числа народів віри в те, що всяка ненасильницька смерть є наслідком чаклунства. Тому, коли в такого роду суспільстві вмирала людина, члени його групи починали з’ясовувати, хто саме із чужинців своїми магічними діями викликав його смерть. А далі родичі померлого або прагнули вбити підозрюваного або одного з його родичів, або одержати від групи підозрюваного компенсацію. Підозрювані звичайно заперечували свою провину. Результатом нерідко була тривала ворожнеча, що виливалася в серію кривавих розправ.

На цій стадії виник суд посередників (медіаторів), або третейський суд. Найчастіше цей суд розглядав майнові позови, але в принципі він міг розглядати будь-які конфлікти. Однак третейський суд не був якимсь постійним органом. Його склад щораз визначався заново сторонами, які вирішували вдатися до такого способу дозволу конфлікту. Само собою зрозуміло, що ніякою примусовою силою цей суд не розташовував. Єдиною реальною силою, здатної вдатися до фізичного насильства, були тільки родинні групи. Коли сторони вирішувалися вдатися до із суду посередників, то саме собою розумілося, що обидві вони приймуть його рішення, яким би воно не було. І коли одна зі сторін відмовлялася виконати рішення суду, то інша одержувала санкцію громадської думки на застосування сили для забезпечення цього рішення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РАННЄ ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО	\|	ПЕРЕДКЛАСОВЕ СУСПІЛЬСТВО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.